Рішення № 98432187, 20.07.2021, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" липня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/1983/21

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Калініченко Н.В.

без повідомлення (виклику) учасників справи

розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кремікс", село Піщане,

до Сільськогосподарського приватного підприємства "РВД-АГРО", місто Харків,

про стягнення заборгованості,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю "Кремікс", звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача, Сільськогосподарського приватного підприємства "РВД-АГРО", про стягнення боргу у сумі 34 501,20 грн., пені у сумі 3 557,63 грн., 20% річних у сумі 5 698,01 грн., інфляційних збитків у сумі 3 051,22 грн.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 27 травня 2021 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито позовне провадження у справі № 922/1983/21, розгляд якої ухвалено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.

Учасниками справи, через реалізацію прав за статтями 42, 161, 251 Господарського процесуального кодексу України сторонами сформовано та представлено суду заяви по суті справи: відзив (вх. № 14685 від 22 червня 2021 року) та відповідь на відзив (вх. № 15163 від 29 червня 2021 року), прийняті до розгляду ухвалою суду від 30 червня 2021 року. У вказаній ухвалі суд констатував, що відповідь на відзив є змішаним процесуальним документом, оскільки в своєму змісті містить не лише заперечення проти доводів, викладених у відзиві, а також містить заяву про зменшення розміру позовних вимог, в якій зменшено розмір основного боргу до 33 501,20 грн. (проти заявленої суми 34 501,20 грн.) та пені до 2 184,04 грн. (проти заявленої в позові суми пені 3 557,63 грн.), а враховуючи дотримання позивачем процесуального механізму на подання, в порядку статті 46 Господарського процесуального кодексу України, постановлено здійснювати подальший розгляд справи в рамках ціни позову 44 434,47 грн.; заперечення (вх. № 15777 від 07 омпня 2021 року), прийнятий до розгляду ухвалою від 08 липня 2021 року.

Згідно статті 248 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі. Відповідно до частини 1 статті 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. Згідно частини 2 статті 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка ратифікована Україною 17 липня 1997 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі "Смірнова проти України"). Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення усіх необхідних дій для розгляду справи та про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується заявлені позовні вимоги та заперечення проти них, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарським судом встановлено наступне.

03 лютого 2020 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "КреМікс" (постачальник, позивач у справі) та Сільськогосподарським приватним підприємством "РДВ-Агро" (покупець, відповідач у справі) укладено договір поставки № 63 (далі - договір) за умовами якого постачальник зобов`язується в порядку та на умовах, визначених цим договором, виготовити і поставити покупцю кормові добавки, замінники молочних кормів, вітамінно-мінеральні суміші (премікс), білково-вітамінні добавки (далі - товар), а покупець зобов`язується в порядку та на умовах, визначених цим договором, прийняти та оплатити товар. Пунктом 2.1. договору визначено, що ціна товару встановлюється в національній валюті України, є договірною і вказується постачальником в рахунках-фактурах та видаткових накладних. Загальна сума договору становить підсумок вартості окремих партій товару, тобто асортимент і кількість товару, поставленого постачальником по одній видатковій накладній і оплаченого покупцем по одному рахунку-фактурі (пункт 2.2., 4.1. договору). Згідно пункту 7.1. договору, оплата товару здійснюється покупцем шляхом перерахування на рахунок постачальника протягом 10 (десяти) календарних днів з дати поставки товару. За кожний день прострочення платежу понад строк, передбачений пунктом 7.1. договору, покупець сплачує постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за весь період такого прострочення (пункт 8.4. договору). Відповідно до пункту 8.5. договору, якщо покупець прострочив виконання грошового зобов`язання, то він зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 20 % річних від простроченої суми за весь період прострочення по оплаті.

Виконуючи обумовлені сторонами зобов`язання, позивачем поставлено, а відповідачем отримано обумовлений товар на загальну суму 36 301,20 грн., що підтверджується видатковою накладною № 2857 від 21 липня 2020 року, довіреністю № 101 від 22 липня 2020 року, ТТН № Р2857 від 21 липня 2021 року.

Як стверджує позивач, відповідач (зобов`язаний контрагент) кошти, за поставлений товар не в повному обсязі сплатив, внаслідок чого утворилась заборгованість в розмірі 34 501,20 грн., що стало підставою для звернення позивача з відповідним позовом до суду для відновлення порушених прав і інтересів.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.

З огляду на правову природу укладеного між сторонами договору поставки, який у розумінні статей 173, 174 Господарського кодексу України та статей 11, 509 Цивільного кодексу України є належною підставою для виникнення у його сторін кореспондуючих прав і обов`язків, спірні правовідносини регламентуються положеннями глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина 2 статті 712 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Як-то встановлено пунктом 7.1. договору, оплата товару здійснюється покупцем шляхом перерахування на рахунок постачальника протягом 10 (десяти) календарних днів з дати поставки товару.

Отже, в сукупності визначених норм права та умов договору вбачається, що внаслідок виконання постачальником визначених умовами договору дій (поставка продукції) у замовника виникає зустрічний обов`язок - оплатити товар у строки, визначені договором (за попередньою оплатою або по факту поставки партії товару).

Як свідчать матеріали справи, в рамках укладеного договору між зобов`язаними контрагентами (позивачем і відповідачем) була проведена господарська операція з поставки товару на загальну суму 36 301,20 грн., що підтверджується видатковою накладною № 2857 від 21 липня 2020 року, довіреністю № 101 від 22 липня 2020 року, ТТН № Р2857 від 21 липня 2021 року. За даними по банківському рахунку Товариства з обмеженою відповідальністю "Кремікс", відомості по якому висвітлені в розділі 11 договору, встановлено, що відповідач повністю не розрахувався з постачальником за поставлений товар, внаслідок чого має заборгованість на момент звернення з позовом до суму у розмірі 34 501,20 грн.

При цьому, позивач діючи добросовісно, направив на адресу суду інформацію, що після відкриття провадження у справі відповідач оплатив суму основної заборгованості в розмірі 1 000,00 грн., на підтвердження чого надав копію меморіального ордеру № @2PL474174 від 28 травня 2021 року, а відтак, враховуючи заяву позивача про зменшення розміру позовних вимог, яка прийнята до розгляду, суд постановив здійснювати подальший розгляд справи розгляду справи в рамках ціни позову 44 434,47 грн., де сума основної заборгованості 33 501,20 грн.

Тобто, в даному випадку, розмір основної заборгованості, яка є предметом судового розгляду по даній справі та фігурує як вимога позивач до відповідача, складає 33 501,20 грн.

Аналіз положень чинного законодавства України дає підстави для висновку, що установлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов`язання, Цивільний кодекс України покладає на неї обов`язок довести відсутність своєї вини. Особа звільняється від відповідальності лише у тому випадку, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов`язання. Виходячи із цих загальних засад, має встановлюватися і наявність або відсутність вини: особа має визнаватися невинуватою, якщо вона вжила всіх заходів для належного виконання зобов`язання при тому ступені турботливості та обачності, що вимагалася від неї за характером зобов`язання та умовами обороту.

Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належним доказів на підтвердження здійснення повної оплати поставленого продукції. За таких обставин, оскільки відповідач прийняв товар, однак не здійснив повний розрахунок його вартості, суд дійшов висновку про те, що відповідачем були порушені права та законні інтереси позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Таким чином, зважаючи на встановлені обставини справи та вимоги чинного законодавства, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача 33 501,20 грн. основної суми заборгованості по сплаті договором є обґрунтованими та документально підтвердженими.

У зв`язку із неналежним виконанням відповідачем зобов`язання, позивач просив стягнути з відповідача пеню у сумі 3 557,63 грн., 20% річних у сумі 5 698,01 грн., інфляційні збитки у сумі 3 051,22 грн.

Водночас, на підставі заяви позивача, поданої в порядку статті 46 ГПК України, розмір пені був зменшений до 2 184,04 грн.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частини 2 статті 193, частини 1 статті 216 та частини 1 статті 218 Господарського кодексу України).

Одним із видів господарських санкцій, згідно з частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України, є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (частина 1 статті 230 Господарського кодексу України). Так, відповідно до статей 230, 231 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. Законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. Відповідно до частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина 3 статті 549 Цивільного кодексу України).

З наведених норм вбачається, що сторони договору, за відсутності встановлених спеціальними законами обмежень, не позбавлені права передбачити у договорі господарську санкцію, що стягується за прострочення негрошового зобов`язання у відсотках до суми невиконаного зобов`язання за кожен день прострочення, та звернутися з вимогою про її стягнення у зв`язку з простроченням зобов`язання.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у справі № 904/3565/18 від 23 квітня 2019 року, господарським законодавством закріплено, що у випадку, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або в кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг) (частина 4 статті 231 Господарського кодексу України).

Пунктом 8.4. договору передбачено, що за кожний день прострочення платежу понад строк, передбачений пунктом 7.1. договору, покупець сплачує постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за весь період такого прострочення.

Перевіривши правомірність нарахування позивачем пені у сумі 2 184,04 грн. та виходячи з розділу 8 договору, приписів статті 231 Господарського кодексу України, суд встановив, що дане нарахування не суперечать вимогам чинного законодавства та умовам договору. Здійснивши перерахунок штрафної санкції, з урахуванням вартості поставленого товару та строку оплати із якої обліковуються штрафна санкція, суд встановив, що позивачем арифметично вірно визначено суму пені, розрахунок якої міститься в заяві в порядку статті 46 ГПК України, що зумовлює задоволення позову в цій частині та стягнення з відповідача суми пені в розмірі 2 184,04 грн.

В той же час, відповідачем була подано заява про зменшення розміру штрафних санкцій до 1 977,76 грн.

Відповідно до частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Положеннями статті 233 Господарського кодексу України встановлено, що у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Визначені наведеними нормами положення з урахуванням приписів Господарського процесуального кодексу України щодо загальних засад господарського судочинства та щодо обов`язку суду сприяти учасникам судового процесу в реалізації їхніх прав дає право суду зменшити розмір штрафних санкцій за умови, що він значно перевищує розмір завданих допущеним порушенням збитків.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 03 вересня 2014 року № 6-100цс14.

Статтею 546 Цивільного кодексу України неустойка (штраф, пеня) віднесена до переліку видів забезпечення виконання зобов`язань.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання (частина 1 статті 549 ЦК України).

Згідно з приписами частини 1 статті 230 Господарського кодексу України неустойка є штрафною санкцією, яка застосовується до учасника господарських відносин у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Отже, неустойка має подвійну правову природу, є водночас способом забезпечення виконання зобов`язання та мірою відповідальності за порушення виконання зобов`язання, завданням якого є захист прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов`язання боржником.

Завданням неустойки як способу забезпечення виконання зобов`язання та міри відповідальності є одночасно дисциплінування боржника (спонукання до належного виконання зобов`язання) та захист майнових прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов`язання шляхом компенсації можливих втрат, у тому числі у вигляді недосягнення очікуваних результатів господарської діяльності внаслідок порушення зобов`язання.

Метою застосування неустойки є в першу чергу захист інтересів кредитора, однак не застосування до боржника заходів, які при цьому можуть призвести до настання негативних для нього наслідків як суб`єкта господарської діяльності.

Відтак, застосування неустойки має здійснюватися із дотриманням принципу розумності та справедливості.

Вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен об`єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов`язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо.

Зі змісту наведених норм вбачається, що при вирішенні питання про можливість зменшення неустойки, суд має дати належну оцінку правовідносинам сторін з точки зору винятковості випадку. Крім цього, зменшення розміру штрафних санкцій не є обов`язком суду, а його правом і виключно у виняткових випадках.

Суд також зазначає, що в процесі реалізації договору поставки постачальник та покупець як господарюючі суб`єкти несуть відповідний ризик під час здійснення своєї господарської діяльності. Зменшення (за клопотанням сторони) заявлених до стягнення штрафних санкцій, які нараховуються за неналежне виконання стороною своїх зобов`язань кореспондується із обов`язком сторони, до якої така санкція застосовується, довести згідно з статтею 74 ГПК України, статтею 233 ГК України те, що вона не бажала вчинення таких порушень та були зумовлені винятковими обставинами, а також не завдали значних збитків контрагенту на підставі належних і допустимих доказів.

Наразі, однією з підстав для зменшення розміру штрафних санкцій відповідач зазначає про збитковість діяльності підприємства-відповідача, в основному через неврожай у 2020 році, який потягнув за собою негативні наслідки у вигляді, в тому числі накопичення заборгованості по заробітній платі. Також вказує на підвищення рівня мінімальної заробітної плати, що мало своїм наслідком надмірний тягар для підприємства.

Згідно статтею 42 Господарського кодексу України підприємництвом є самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Отже сторони, здійснюючи господарську діяльність, мали передбачити пов`язані із цим ризики, в тому числі можливість несвоєчасного виконання зобов`язань та наступне понесення витрат.

Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги обставини даної справі та мотивування поданої відповідачем заяви, оскільки останній не довів згідно статті 74 Господарського процесуального України винятковість обставин, на які він посилався як на підставу для зменшення штрафних санкцій, суд не вбачає правових підстав для задоволення заяви Сільськогосподарського приватного підприємства "РВД-АГРО" та, відповідно, зменшення заявленого до стягнення штрафних санкцій до 1 997,76 грн.

При цьому, посилання відповідача на виникнення обставин непереборної сили не доведено документально, оскільки факт виникнення форс-мажорної ситуації засвідчує лише Торгово-промислова палата (ТПП) України й уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати, шляхом видачі сертифікату відповідного зразка.

Відповідно до статті 78 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 року (Віденської конвенції), до якої Україна приєдналася відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР № 7978-ХІ від 23 серпня 1989 року, та яка набула чинності 01 лютого 1991 року, встановлено, що «якщо сторона допустила прострочення у виплаті ціни чи іншої суми, інша сторона має право на відсотки з простроченої суми».

У статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина 2 статті 626 Цивільного кодексу України).

За змістом наведених норм закону нарахування процентів річних та інфляційних нарахувань входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Вимоги позивача в частині стягнення з відповідача річних та інфляційних втрат є обґрунтованими та такими, що відповідають чинному законодавству, у тому числі статті 625 Цивільного кодексу України, згідно якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Умови, укладеного між сторонами у даній господарській справі договору містять інший розмір процентів, аніж той, який передбачений ст. 625 Цивільного кодексу України, зокрема, відповідно до пункту 8.5. договору, якщо покупець прострочив виконання грошового зобов`язання, то він зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 20 % річних від простроченої суми за весь період прострочення по оплаті.

Тобто, учасник господарського правовідношення, користуючись свободою договору, діючи добровільно та у спосіб, передбачений нормою матеріального права, визначили річні в розмірі 20%.

В той час, відповідач плутає правову природу річних та штрафних санкції, оскільки неустойка має подвійну правову природу та є способом забезпечення виконання зобов`язання, а у разі невиконання зобов`язання перетворюється на відповідальність, яка спрямована на компенсацію негативних для кредитора наслідків порушення зобов`язання боржником та продовжує стимулювати боржника до повного виконання взятих на себе зобов`язань. Водночас формулювання статті 625 Цивільного кодексу України, коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів.

Слід враховувати, що попри подібність правової природи пункт 3 статті 549 Цивільного кодексу України (щодо сплати пені) та статті 625 ЦК України (щодо сплати трьох процентів річних), які в обох випадках застосовуються як відповідальність за порушення грошового зобов`язання, ці правові норми є різними за своєю правовою природою, а відтак суд не вбачає порушення прав, оскільки відсутнє "подвійне" притягнення до відповідальності.

Позивач нарахував та просить стягнути з відповідача 20 відсотків річних у сумі 5 698,01 грн., інфляційні втрати у сумі 3 051,22 грн.

Здійснивши перерахунок 20 % річних та інфляційних втрат, з урахуванням умов договору, прострочення по сплаті грошового зобов`язання, а також порядку розрахунків, погодженого сторонами, господарський суд приходить до висновку, що позивачем вірно та детально проведено розрахунок похідних вимог, а тому задовольняє позовні вимоги в цій частині, що зумовлює стягнення з відповідача 20 відсотків річних у сумі 5 698,01 грн., інфляційні втрати у сумі 3 051,22 грн.

Щодо заявленого відповідачем клопотання про розстрочку виконання рішення суду, слід зазначити наступне.

Відповідно до частини 1 статті 239 Господарського процесуального кодексу України суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочення або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.

За приписами статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом. У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 липня 2004 року в справі "Шмалько проти України" (заява № 60750/00) зазначено, що для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід`ємна частина "судового розгляду". У рішенні від 17 травня 2005 року в справі "Чіжов проти України" (заява № 6962/02) Європейський суд з прав людини зазначив, що позитивним обов`язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії, передбаченої параграфом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до змісту рішення Європейського суду з прав людини від 20 липня 2004 року в справі "Шмалько проти України" право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).

Таким чином, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини та громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист. Аналогічна правова позиція була висловлена Конституційним Судом України у рішеннях від 13 грудня 2012 року в справі № 18-рп/2012, від 25.05.2012 року в справі № 11-рп/2012 та від 30 червня 2009 року в справі № 16-рп/2009.

Підставою для розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.

Зі змісту вищенаведених нормативних приписів чинного законодавства вбачається, що підставою для розстрочки виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у строк або встановленим господарським судом способом. При вирішенні питання про розстрочку виконання рішення враховуються, зокрема, матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи.

При цьому, розстрочення виконання рішення є правом, а не обов`язком суду, яке реалізується виключно у виняткових випадках за наявності підстав, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, та доказів, що підтверджують наявність таких підстав.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає, що межі виправданої затримки виконання рішення суду залежать, зокрема, від складності виконавчого провадження, суми та характеру, що визначено судом. Стосовно системності виконання Європейський суд підкреслює, що присудження грошових коштів не надає пом`якшення у виконавчому провадженні, а отже сама можливість надання розстрочки виконання судового акту повинна носити виключний характер. Обставини, які зумовлюють надання розстрочки виконання рішення суду повинні бути об`єктивними, непереборними, іншими словами - виключними обставинами, що ускладнюють вчасне виконання судового рішення. Безпідставне надання розстрочки без обґрунтованих на те мотивів, надане на тривалий період без дотримання балансу інтересів стягувача та боржника порушує основи судового рішення, яке ухвалене іменем України, позбавляє кредитора можливості захистити свої права, знижує авторитет судового рішення, а тому таке рішення не може вважатися законним та справедливим.

Відтак, саме на заявника у контексті приписів статей 74, 76-79 Господарського процесуального кодексу України покладається обов`язок доведення існування відповідних підстав, тоді як позивач, у разі наявності заперечень, має навести докази, що спростовують обставини, на які посилається заявник.

Проте відповідачем у встановленому законом порядку не було надано суду жодних доказів на підтвердження наведених ним обставин, які свідчать про наявність підстав для розстрочення виконання рішення суду, за таких обставин, суд дійшов висновку про те, що на даний час підстави для розстрочення виконання рішення у справі відсутні, а тому клопотання відповідача задоволенню не підлягає.

Розглянувши заяву позивача про розподіл судових витрат за правничу допомогу, суд дійшов наступних висновків.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 2 статті 126 Кодексу). У частині 3 статті 126 цього Кодексу передбачено, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Як вбачається з матеріалів справи, 11 травня 2021 року між адвокатом Пінтійською Н.І. (адвокат) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кремікс" (клієнт) укладено договір № 11/0521 про надання правової допомоги, у відповідності до якого клієнт доручає, а адвлкат, відповідно до чинного законодавства України, приймає на себе зобов`язання в якості правової допомоги здійснювати представницькі повноваження, захищати права і законні інтереси клієнта (пункт 1.1. договору). Вартість послуг адвоката, як-то передбачено пунктом 5.1. договору, зазначається в додатковій угоді № 1 до цього договору.

Додатковою угодою № 1 від 11 травня 2021 року передбачено вартість за виконання послуг адвоката в сумі 10 000,00 грн. із зазначенням переліку наданих послуг.

При цьому, умови договору не містять окремого пункту, який би передбачав обов`язковість складання акту приймання послуг або акту виконаних робіт між клієнтом та адвокатом, а умови процесуального законодавства не встановлюють обов`язкову форму для даного документу, що зумовлює висновок, що надана додаткова угода № 1 від 11 травня 2021 року із зазначенням переліку наданих послуг, є належним та допустимим доказом на підтвердження обсягу наданих адвокатом професійної правничої допомоги.

В матеріалах справи відсутні докази сплати даної суми гонорару адвоката, втім чинне господарське процесуальне законодавство не ставить у залежність розподіл витрат особи на професійну правничу допомогу, на користь якої ухвалено рішення, від факту оплати нею цих послуг на рахунок адвоката, а відтак доводи відповідача в цій частині не відповідають дійсності та не приймаються судом.

Досліджуючи надані позивачем докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, суд доходить висновку, що наданих доказів достатньо для встановлення факту надання адвокатом Пінтійською Н.І. професійної правничої допомоги позивачу у даній справі.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).

Витрати, понесені позивачем в даній справі на професійну правничу допомогу адвоката, не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже розмір таких витрат має відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

За приписами статті 126 Господарського процесуального кодексу України, суд, при розподілі судових витрат, в тому числі витрат на правничу допомогу адвокатом, має виходити з конкретних особливих обставин справи, з доказів, поданих заявником клопотання про розподіл судових витрат, які можуть свідчити про підставність різних сум коштів, що потрачені заявником на правничу допомогу.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 4 стаття 126 Кодексу). У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 126 Кодексу).Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. (частина 6 статті126 Кодексу).

Тобто, за наявності заперечень іншої сторони суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Судом враховується, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю; суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. (частина 6 статті 126 Кодексу).

Судом враховується, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю; Суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

По даній справі відповідачами не заявлено клопотання про зменшення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, втім заявлено заперечення щодо розміру стягнення витрат на професійну правничу допомогу із посиланням на малозначність даного спору та обсягом наданих послуг адвоката та ціною позову. Просить суд відмовити у стягнення витрат на правничу допомогу.

Верховний Суд звертає увагу (постанова Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 910/23210/17), що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта. Водночас, як зазначає Верховний Суд у постановах від 20 листопада 2018 року у справі № 910/23210/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 911/739/15, для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок позивача має бути встановлено, що його позов не підлягає задоволенню, а за наявності заперечень позивача щодо співмірності заявленої суми компенсації також має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати відповідача були необхідними, а їх розмір є розумним і виправданим. Тобто суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

За наявності заперечень іншої сторони суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, і неспівмірність порівняно із ринковими цінами.

Здійснюючи розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу між сторонами спору, господарський суд має враховувати результат розгляду спору, умови договору про надання правничої допомоги, укладеного між стороною спору та адвокатом (адвокатським об`єднанням, бюро), обсяги наданих стороні як клієнту послуг правничої допомоги щодо представництва її інтересів в суді під час розгляду справи.

Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N19336/04). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19.

Так, для представництва інтересів клієнта, адвокатом Пінтійською Н.І., що визначено у додатковій угоді № 1 від 11 травня 2021 року, надано наступний перелік послуг: - підготовка та написання позовної заяви - 5 000,00 грн.; - представництво інтересів клієнта, супроводження справи під час її розгляду у суді першої інстанції - 5 000,00 грн.

За надані послуги з правової допомоги у вище зазначеному акті про приймання-передавання наданих послуг клієнтом та адвокатом встановлено фіксовану суму гонорару в розмірі 10 000,00 грн.

Разом з тим, наведений вище перелік наданих послуг адвокату клієнту не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже їх розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

З огляду на складність справи, наданий адвокатом обсяг послуг у суді першої інстанції, затрачений ним час на надання таких послуг, на думку суду у даному випадку розмір витрат на професійну правничу допомогу у сумі 10 000,00 грн., стосовно якої подано заяву про розподіл, відповідає критеріям реальності таких витрат, обґрунтованості та пропорційності до предмета спору з урахуванням ціни позову у розумінні приписів частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, а їх стягнення з відповідача не становитиме надмірний тягар для останнього, що узгоджується із принципом розподілу таких витрат, через що суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 10 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції.

Даний правовий висновок суд обґрунтовує наступним.

Як свідчать матеріали справи, спір у справі № 922/1983/21 є спором не значної складності, втім адвокатом підготовлено детальний та структурний позов, під час розгляду справи, діючи сумлінно, адвокат повідомив суд про погашення відповідачем суми основної заборгованості, а також досить швидко була усунута помилка в разрахунках похідних вимог шляхом подання заяви, в порядку статті 46 Господарського процесуального кодексу України. Тобто, адвокатом проведена велика робота, спрямована на доведення позиції свого клієнта (позивача у справі), яка підтверджується наявними в матеріалах справи заявами по суті справи (позовна заява та відповідь на відзив).

Поміж зазначеного суд зазначає, що весь спектр адвокатом виконаний в повному обсязі, зокрема, чисельні докази, які на її думку, як адвоката, підтверджували позицію клієнта, сформовано документи процесуального характеру, а також в повній мірі здійснено представництво інтересів клієнта в суді першої інстанції.

З урахуванням зазначеного, зокрема обсягу наданих у цьому випадку адвокатських послуг і виконаних робіт у межах підготовки справи до розгляду у суді першої інстанції, враховуючи складання і підписання адвокатом всіх процесуальних документів від імені і в інтересах позивача, суд вважає обґрунтованими вимоги про стягнення 10 000,00 грн. як вартості витрат на надання правової (професійної) допомоги позивачу, оскільки дана сума відповідає критерію реальності таких витрат у цій справі, у зв`язку з чим компенсації вартості виконаної роботи підлягає стягненню з відповідача в повному обсязі, що зумовлює відмову останьому у його запереченні з приводу розподілу позивачу вартості судових витрат (витрат на надання правової допомоги) з підстав необґрунтованості та недоведеності.

Рішення суду, як найважливіший акт правосуддя, має ґрунтуватись на повному з`ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача, пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1-5, 8, 10-12, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, пунктом 2 частини 1 статті 129, статтями 232, 233, 236-238, 240, 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд Харківської області, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з Сільськогосподарського приватного підприємства "РВД-АГРО" (61058, місто Харків, провулок Іванівський, будинок 5, ідентифікаційний код юридичної особи 32546820) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Кремікс" (39701, Полтавська область, Кременчуцький район, село Піщане, вулиця Польовий Стан, будинок 1, ідентифікаційний код юридичної особи 30748505) заборгованість в розмірі 33 501,20 грн., пеню в розмірі 2 184, 04 грн., 20 % річних в розмірі 5 698,01 грн., інфляційні у розмірі 3 051,22 грн., витрати на професійну правничу допомогу у сумі 10 000,00 грн., а також судові витрати (сплачений судовий збір) в сумі 2 270,00 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 Господарського процесуального кодексу України та з урахуванням пункту 17.5 Перехідних положень Кодексу.

Повне рішення складено "20" липня 2021 р.

Суддя Н.В. Калініченко