Ухвала суду № 98423175, 15.07.2021, Вінницький окружний адміністративний суд

ОКРЕМА УХВАЛА

15 липня 2021 р. Справа № 120/6841/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Сала П.І.,

за участю:

секретаря судового засідання Панасюк В.В.,

представника позивача Балтака О.О.,

представника відповідача Вербицької Т.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці звіт Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про виконання рішення суду в адміністративній справі № 120/6841/20-а за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Вінницького окружного адміністративного суду перебувала адміністративна справа № 120/6841/20-а за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу, як внутрішньо переміщеній особі, пенсії за віком за період з 27.07.2014 по 30.06.2017 та зобов`язання відповідача виплатити позивачу пенсію за вказаний період в сумі 117243,71 грн.

Рішенням суду від 15.01.2021, яке набрало законної сили, зазначений позов повністю задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області щодо невиплати ОСОБА_1 пенсії за віком за період з 27.07.2014 по 30.06.2017 в сумі 117243,71 грн та зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області виплатити ОСОБА_1 пенсію за віком за період з 27.07.2014 по 30.06.2017 в сумі 117243,71 грн. Крім того, до негайного виконання звернуто рішення суду в частині присудження позивачу виплати пенсії в межах суми стягнення за один місяць.

06.05.2021 до суду надійшла заява представника позивача, подана в порядку, передбаченому ст.ст. 382, 383 КАС України, про визнання протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області щодо утримання від вчинення дій, спрямованих на виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 15.01.2021 у справі № 120/6841/20-а в частині виплати позивачу пенсії за період з 27.07.2014 по 30.06.2017 в сумі 113066,87 грн та зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області не пізніше одного місяця з дня набрання законної сили ухвалою суду, винесеною за результатами розгляду заяви, подати до суду звіт про виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 15.01.2021 у справі № 120/6841/20-а.

Ухвалою суду від 27.05.2021 вказану заяву задоволено частково. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області протягом одного місяця з дня постановлення ухвали (до 28.06.2021 включно) подати до Вінницького окружного адміністративного суду звіт про виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 15.01.2021 в адміністративній справі № 120/6841/20-а. В решті заяву представника позивача залишено без задоволення.

25.06.2021 до суду надійшов звіт Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про виконання судового рішення у справі № 120/6841/20-а.

У звіті відповідач зазначає, що з метою виконання рішення суду Головне управління звернулось до Пенсійного фонду України щодо виплати позивачу ОСОБА_1 в повному обсязі заборгованої пенсії в сумі 117243,71 грн. Однак листом від 27.04.2021 за № 2800-030102-9-19998 Пенсійний фонд України повідомив, що виплата пенсії позивачу буде здійснена з урахуванням вимог пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637 "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 № 788), а саме після прийняття Кабінетом Міністрів України передбаченого вказаною нормою окремого порядку. Відтак відповідач вважає, що у межах своїх повноважень вжив всіх заходів задля виконання судового рішення у цій справі, однак немає фінансових можливостей для здійснення виплат, які належать позивачу за рішенням суду.

Ухвалою суду від 15.07.2021 вирішено прийняти звіт Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області. При цьому суд дійшов висновку, що хоча ухвалене на користь позивача судове рішення залишається невиконаним в повному обсязі, оскільки позивачу не виплачено заборговану пенсію в сумі 113066,87 грн, проте також відсутні й правові підстави для накладення штрафу на керівника Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, а тому суд не може прийняти іншого рішення, окрім як про прийняття звіту відповідача про виконання судового рішення.

Втім, під час здійснення судового контролю за виконанням рішення суду у цій справі, судом виявлено порушення вимог закону, яке не може залишатися без реагування з боку суду шляхом постановлення окремої ухвали для вжиття відповідним суб`єктом заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли такому порушенню.

Так, позивач ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою та перебуває на обліку в Головному управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, де отримує пенсію за віком відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 9 липня 2003 року № 1058-IV (далі – Закон № 1058-IV). В період з 27.07.2014 до 30.06.2017 виплата пенсії позивачу не здійснювалась. З метою з`ясування підстав невиплати пенсії за вказаний період, 13.10.2020 позивач звернувся до відповідача з заявою. Листом від 23.10.2020 за № 4500-4540/М-02/8-0200/20 відповідач повідомив, що залишок боргу перед позивачем за період з 27.07.2014 по 30.06.2017 становить 117243,71 грн та обліковується згідно з Порядком призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637, яким передбачено, що суми пенсій, не виплачені за період до місяця їх відновлення, обліковуються в органі, що здійснює пенсійні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України. Також відповідач зазначив, що суми пенсій, які не виплачено за період до місяця їх відновлення, обліковуються в органі, що здійснює пенсійні виплати, та будуть виплачені на умовах окремого порядку, визначеного Урядом, який станом на сьогодні не прийнято.

Вважаючи протиправною бездіяльність пенсійного органу щодо невиплати пенсії за віком за вищевказаний період, позивач за захистом своїх прав та інтересів звернувся до суду.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 15.01.2021 у справі № 120/6841/20-а позов ОСОБА_1 повністю задоволено та зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області виплатити позивачу пенсію за віком за період з 27.07.2014 по 30.06.2017 в сумі 117243,71 грн.

Вказане рішення набрало законної сили.

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно з ч. 2-4 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VIII судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у межах повноважень, наданих йому законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.

Аналогічні за змістом норми містяться у статті 14 КАС України.

Крім того, згідно зі ст. 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, – за її межами.

В абзаці 3 пункту 2.1 мотивувальної частини Рішення від 26.06.2013 № 5-рп/2013 Конституційний Суд України зазначив, що складовою права кожного на судовий захист є обов`язковість виконання судового рішення. Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13.12.2012 № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25.04.2012 № 11-рп/2012).

Також у Рішенні від 26.06.2013 Конституційний Суд України врахував практику Європейського суду з прав людини, який, зокрема, в пункті 43 рішення від 20 липня 2004 року у справі "Шмалько проти України", заява № 60750/00, зазначив, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбачений статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.

В пункті 2.1 мотивувальної частини Рішення від 15.05.2019 № 2-р(II)/2019, на підставі аналізу статей 3, 8, частин першої та другої статті 55, частин першої та другої статті 129-1 Конституції України в системному взаємозв`язку Конституційний Суд України вказав на те, що обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.

Положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини у справі "Горнсбі проти Греції" (Case of Hornsby v. Greece), рішення від 19 березня 1997 року, заява № 18357/91, наголосив на тому, що право на суд було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави допускала невиконання остаточного та обов`язкового судового рішення на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 Конвенції детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, – а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, – і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію (рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду". Отже, стадія виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду".

Також у рішенні від 15 березня 2001 року в справі "Піалопулос та інші проти Греції", рішення від 15 березня 2001 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 7 травня 2002 року у справі "Бурдов проти Росії" виконання будь-якого судового рішення є невід`ємною стадією процесу правосуддя, а тому повинно відповідати вимогам, вміщеним у статті 6 Конвенції.

Окрім того, з аналізу рішень Європейського суду з прав людини (остаточні рішення у справах "Алпатов та інші проти України", "Робота та інші проти України", "Варава та інші проти України", "ПМП "Фея" та інші проти України" тощо), якими було встановлено порушення пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, прослідковується однозначна позиція суду, яка полягає в тому, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, а також констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя.

Наведене, без сумніву, повністю узгоджується з нормами статті 129-1 Конституції України, якими на рівні Основного Закону закріплено принцип обов`язковості судових рішень.

Отже, судовий акт, який набрав законної сили, підлягає обов`язковому та безумовному виконанню. Водночас обов`язковою складовою судового процесу є фактичне втілення судових присуджень у певні матеріальні блага, яких особа була протиправно позбавлена до отримання судового захисту.

Разом з тим суд встановив, що Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області не спроможне виконати рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 15.01.2021 у справі № 120/6841/20-а через відсутність затвердженого Кабінетом Міністрів України окремого порядку виплати пенсій, які не були виплачені внутрішньо переміщеним особам за період до місяця їх відновлення.

Як наслідок, рішення суду, яке набуло статусу остаточного, залишається невиконаним, а право позивача, за захистом якого він звернувся до суду, надалі порушується.

Суд зауважує, що 05.11.2014 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 637 "Про здійснення соціальних виплат особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції".

У подальшому до зазначеного нормативно-правового акта неодноразово вносились зміни, наразі постанова № 637 має назву "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам".

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 № 788 пункт 1 доповнено абзацом 21, яким визначено, що суми пенсій, які не виплачено за період до місяця їх відновлення, обліковуються в органі, що здійснює пенсійні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.

Однак до цього часу відповідного порядку не затверджено.

В силу приписів ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 14 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII (далі – Закон № 1706-VII) передбачено, що внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон 1058-IV.

У статті 46 Закону № 1058-IV визначено, що нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії; нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Згідно з ч. 1 ст. 47 Закону № 1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 113 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 49 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" від 27 лютого 2014 року № 794-VII Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти – постанови і розпорядження.

Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

У відповідності до ст. 5 Закону № 1058-IV дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Аналізуючи наведені вище правові норми, Шостий апеляційний адміністративний суд у постанові від 23.02.2021 у справі № 640/11258/20 дійшов висновку, що законодавством чітко визначено повноваження Кабінету Міністрів України у сфері пенсійного забезпечення, до яких зокрема належить визначення порядку виплати пенсії. Також колегія суддів звернула увагу на те, що положенням абзацу 21 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637 передбачено визначення Кабінету Міністрів України саме порядку виплати внутрішньо переміщеним особам пенсій, які не виплачено за період до місяця їх відновлення та які обліковуються в органі, що здійснює пенсійні виплати. Тому, на думку колегії суддів, безпосередньо ця норма не суперечить ані Конституції України, ані законодавству у сфері пенсійного забезпечення, зокрема Закону № 1058-IV, статтею 47 якого прямо передбачено повноваження саме Кабінету Міністрів України визначати порядок виплати пенсій.

Таким чином, рішенням суду у справі № 640/11258/20, яке набрало законної сили, підтверджено повноваження Кабінету Міністрів України на визначення порядку виплати внутрішньо переміщеним особам пенсій, які не виплачено за період до місяця їх відновлення та які обліковуються в органі, що здійснює пенсійні виплати.

Водночас відсутність такого порядку свідчить про недотримання положень ст.ст. 46, 47 Закону № 1058-IV, створює передумови для невиконання пенсійними органами судових рішень, ухвалених на користь пенсіонерів-внутрішньо переміщених осіб, та, як встановлено судом, безпосередньо перешкоджає виконанню судового рішення, ухваленого на користь позивача у цій адміністративній справі.

В Основному Законі України передбачено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (частина друга статті 3).

Частиною першою статті 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Згідно з Європейською соціальною хартією (переглянута) від 03 травня 1996 року, що ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V та набрала чинності для України з 01 лютого 2007 року (далі – Хартія), кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

Отже, право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.

У постанові Верховного Суду від 16.03.2021 в справі № 640/9677/20 наголошено, що право на соціальний захист є комплексним гарантованим Конституцією України невідчужуваним основоположним правом, яке, за загальним правилом, має абсолютний характер (не залежить від внесення змін до законів або фінансових можливостей держави) та за жодних умов не може бути скасоване, а його обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України. Конституція України (зокрема, статті 1, 3, 13, 16, 17, 24, 25, 36, 44, 46, 47, 48, 49, 51, 52 та 64) безпосередньо закріплює низку концептуальних видів гарантій, спрямованих на реалізацію статусу України як соціальної держави та, відповідно, права кожного на соціальний захист, яке досить тісно пов`язане з правом на життя та стосується підтримки найбільш вразливих категорій громадян.

Право на отримання пенсії також є об`єктом захисту за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, у статті 1 Протоколу № 1 до вказаної Конвенції зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Втручання в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням "справедливого балансу" між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи ("Sporrong and Lonnroth v. Sweden", № 7151/75, №7152/75, п. 73).

Має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності ("Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium"), № 17849/91, п. 33).

Вирішуючи, чи було дотримано цієї вимоги, суд визнає, що держава користується широкою свободою розсуду як щодо вибору способу вжиття заходів, так і щодо встановлення того, чи виправдані наслідки вжиття таких заходів з огляду на загальний інтерес для досягнення мети закону, про який йдеться. Проте суд не може не скористатися своїм повноваженням щодо здійснення перевірки та повинен визначити, чи було дотримано необхідного балансу в спосіб, сумісний з правом заявника на "мирне володіння [його] майном" в розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу ( "Zvolskэ аnd Zvolskб v. the Czech Republic", № 46129/99, п. 63).

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення від 1 червня 2006 року у справі "Федоренко проти України", заява № 25921/02, Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована ЄСПЛ і у справі Стретч проти Сполучного Королівства ("Stretch v. the United Kingdom", № 44277/98, п. 37).

У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності". Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність ("Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany", № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02, п. 74).

Крім того, у справі "Суханов та Ільченко проти України", рішення від 26 червня 2014 року, заяви № 68385/10 та № 71378/10, ЄСПЛ зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності.

Отже, виходячи з принципу верховенства права та беручи до уваги практику ЄСПЛ, суд вважає, що відмова пенсійного органу у виплаті позивачу пенсії за відсутності передбачених законами підстав для цього, порушує його право на соціальний зхист. Тому, у даному випадку, втручання у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді нарахованої, але не виплаченої пенсії не може визнаватися таким, що ґрунтується на вимогах закону та є виправданим.

Водночас найбільше занепокоєння викликає той факт, що право позивача на отримання суми пенсії надалі порушується, навіть незважаючи на прийняте судом рішення, яке набрало законної сили і є обов`язковим до виконання.

При цьому свою неспроможність виконати рішення суду пенсійний орган пояснює відсутністю окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України, для виплати пенсії внутрішньо переміщеним особам за минулий період.

Це беззаперечно підтверджується листом Пенсійного фонду України від 27.04.2021 за № 2800-030102-9/19998, яким відмовлено у задоволенні запиту Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про виділення коштів для виплати позивачу ОСОБА_1 заборгованої пенсії на виконання рішення суду у цій справі, з посиланням на те, що виплата пенсії буде здійснена з урахуванням вимог пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637 "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 № 788) після прийняття Кабінетом Міністрів України передбаченого вказаною нормою окремого порядку.

Підсумовуючи, суд вважає необхідним звернути увагу Кабінету Міністрів України на необхідність невідкладної реалізації положень абзацу 21 пункту 1 постанови № 637 щодо визначення порядку виплати внутрішньо переміщеним особам суми пенсій, які не виплачено за період до місяця їх відновлення, з метою забезпечення конституційного права громадян на соціальний захист, як позивача, так й усіх інших пенсіонерів цієї категорії.

Відповідно до ч. 1, 5 ст. 249 КАС України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб`єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.

Для забезпечення виконання вказівок, що містяться в окремій ухвалі, суд встановлює у ній строк для надання відповіді залежно від змісту вказівок та терміну, необхідного для їх виконання.

Враховуючи наведене, суд вважає необхідним довести до відома Кабінету Міністрів України, як вищого органу у системі органів виконавчої влади, про виявлені під час розгляду цієї справи порушення вимог закону з метою вжиття заходів щодо усунення таких порушень, зокрема шляхом розроблення та затвердження окремого порядку виплати сум пенсій за минулий період внутрішньо переміщеним особам.

Керуючись ст.ст. 248, 249, 256, 294, 295, 370, 372, 382 КАС України, суд

УХВАЛИВ:

1. Про наведене у мотивувальній частині ухвали суду довести до відома Кабінету Міністрів України – для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяють порушенню закону.

2. Встановити Кабінету Міністрів України місячний строк з дня надходження окремої ухвали для надання суду відповіді про наслідки виконання окремої ухвали та вжитті у зв`язку з цим заходи.

3. Копію ухвали надіслати для відома учасникам справи.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.

Окрема ухвала може бути оскаржена особами, яких вона стосується.

Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини ухвали суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду – якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Ухвала в повному обсязі складена та підписана суддею 20.07.2021.

Суддя Сало Павло Ігорович