Рішення № 98252431, 30.06.2021, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/10814/20

Провадження №2/522/2883/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2021 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого судді – Домусчі Л.В.

за участі секретаря судового засідання – Лисенко А.О.,

розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця», філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення оплати вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі,

ВСТАНОВИВ:

До суду 07 липня 2020 року надійшов позов ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця», філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця», за яким просила стягнути кошти у розмірі 177 235, 43 грн, розраховані за період із 01.10.2018 року по 28.08.2019 року як стягнення оплати вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі, вирішити питання про стягнення судових витрат.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що постановою Одеського апеляційного суду від 09.08.2018 року (справа №522\21536/16-ц) були задоволенні її вимоги до ПАТ « Українська залізниця» Пасажирське вагонне депо станції Одеса- Головна Регіональної філії «Одеська залізниця». Визнано незаконним та скасовано Наказ від 26 серпня 2016 року №ЛВЧДК-3-07/98 виконуючого обов`язки начальника пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна служби пасажирських перевезень регіональної філії «Одеська залізниця» публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності працівника пасажирського вагону ОСОБА_1 ».

Приморським районним судом м. Одеси рішенням від 01.10.2018 року (справа № 522/15583/17) було розглянуто та задоволено її позов: скасовано наказ виконуючого обв`язки виробничого підрозділу пасажирського вагонного депо станції Одеса-головна Регіональної філії «Одеська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» №259\ОС від 31.05.2017 року про припинення трудового договору та звільнення ОСОБА_1 із посади провідника поїзду пасажирського депо станції Одеса-Головна Служби пасажирських перевезень регіональної філії «Одеська залізниця» на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП у зв`язку із закінчення строку контракту. Поновлено з ОСОБА_1 із 31 травня 2017 року на посаді провідника поїзду пасажирського депо станції Одеса-Головна Служби пасажирських перевезень регіональної філії "Одеська залізниця». Стягнуто з Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» на користь ОСОБА_1 , середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31.05.2017 року до моменту поновлення на роботі.

Посилалась на те, що на роботі було поновлено лише 28.08.2019 року відповідно до наказу №1274/ОС, тобто через 11 місяців після винесення судового рішення суду. Проте, у наказі знову було допущено помилку та зазначено, що поновлення на роботі здійснено із закінчення терміну дії контракту №629 від 18.07.2007 року, лише 12.09.2019 року, відповідно до наказу №1377/ОС було змінено підстави «з закінченням терміну дії контракту №5 від 11.01.2012 року». Помилку у наказі добровільно відповідач ухилявся виправити. Та протягом тривалого часу в добровільному порядку відповідач ухилявся від виконання рішення суду в частині виплати їй середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то звертаючись до суду з заявою про роз`яснення рішення, то зі скаргою на дії державного виконавця. Лише 05 вересня 2019 року (після поновлення на роботі) їй, ОСОБА_1 , було виплачено кошти у сумі 223 303,72 грн., проте на думку позивача виплата була здійснена не в повному обсязі, а тому вона вимушена була звернутись до Печерського ДВС м. Київ із метою отримання решти суми.

Посилалась на те, що відповідач аби не допускати виконання рішення суду про скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зверталось до суду з різними заявами та скаргами, на думку заявника затягуючи час для негайного виконання рішення суду.

Вказувала, що лише в 2020 році на її користь державним виконавцем стягнуто решту суми відповідно до розрахунку середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу із моменту звільнення, з 31.05.2017 року, до винесення рішення суду, тобто 01.10.2018 року.

За викладених обставин, позивачка вважає, що відповідач повинен сплатити їй середній заробіток з моменту ухвалення відповідного рішення суду про поновлення її на роботі (01.10.2018 року) по день винесення наказу про поновлення її на роботі (28.08.2019 року). Згідно розрахунку позивача дана суму становить 177 235, 43 грн..

Ухвалою суду від 15.07.2020 року позов ОСОБА_1 було залишено без руху з наданням часу на усунення недоліків позову, а саме для сплати судового збору. До суду 13.08.2020 року надійшло клопотання позивачки, згідно якого зазначила, що сплатила судовий збір на суму 840, 80 (докази сплати надала до клопотання). Решту суми судового збору просила відстрочити із посиланням на її незадовільний майновий стан, а також те, що вона є інвалідом 3 групи.

Ухвалою суду від 07.09.2020 року справу було прийнято до провадження судді Домусчі Л.В. та призначено до розгляду у підготовчому судовому засіданні на 19.10.2020 року. Вирішено питання про відстрочення сплати судового збору у сумі 840, 80 грн. до винесення рішення по справі.

Представником АТ «Укрзалізниця» 12.10.2020 року подано до суду відзив (а.с.82-89), згідно якого просив відмовити в задоволенні позову, визнавши його безпідставним та надуманим. Посилались, що ними вказане рішення суду від 01.10.2018 року (про поновлення позивача на посаді) було оскаржено до Одеського апеляційного суду та 27.09.2019 року апеляційним судом було відмовлено у відкритті апеляційного провадження, отже вважають, що до 27.09.2019 року існували спірні правовідносини. Вказували, що позивачка не дочекавшись кінцевого результату трудового спору, направила до ДВС власний розрахунок компенсації на суму 366 920, 78 грн. та 19.07.2019 року Печерським районним відділом ДВС м. Києва ГТУЮ в м. Київ відкрито ВП №59600167 та направлено їм постанову про сплату коштів у сумі 366 920, 78 грн.. Не погодившись із особистим розрахунком ОСОБА_1 , вони вимушені були звернутись до Приморського районного суду м. Одеси зі скаргою на дії державного виконавця та суддею Приморського районного суду м. Одеси від 11.03.2020 року було винесено рішення, згідно якого скаргу відповідача було задоволено частково та визначено, що розрахунок позивача є невірно нарахованим. У зв`язку з вищевикладеними подіями, відповідач вимушений був виконати рішення суду від 01.10.2018 року, а саме поновив позивачку на роботі (наказ 1276/ос від 28.08.2019 року) та виплатив їй кошти за час вимушеного прогулу за період із 31.05.2017 року (дати звільнення) по 28.08.2019 року (дати поновлення на роботі) у сумі 223 303, 72 грн.. Отже, вказували, що рішення суду від 01.10.2017 року ними виконано у повному обсязі, а вимоги ОСОБА_1 у даному позові є суцільним припущенням, перекрученням фактів та недостовірними.

Також, 12.10.2020 року представник АТ «Укрзалізниця» надав суду клопотання, в якому просив зобов`язати ОСОБА_1 надати належним чином посвідчену виписку з банківської карти (рахунку).

Крім того, 12.10.2020 року представник АТ «Укрзалізниця» надав суду клопотання, в якому просив закрити провадження у справі за позовом ОСОБА_1 відповідно до ст.255 ЦПК України.

Через неявку сторін, розгляд справи 19.10.2020 року відкладено на 26.11.2021 року.

Позивачка 23.11.2020 року надала суду відповідь на відзив (а.с.115-121), згідно якої просила задовольнити її позов.

Також, 23.11.2020 року ОСОБА_1 надала суду відзив на клопотання про закриття провадження у справі, в якому просила зазначене клопотання відхилити.

24.11.2020 року ОСОБА_1 надала суду клопотання про залучення співвідповідача, в якому просила залучити до участі у справі філію «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця».

Представник АТ «Укрзалізниця» 26.11.2020 року надав суду заяву, в якій просив застосувати строки позовної давності по зазначеній справі (а.с.129-135).

У зв`язку з перебуванням судді Домусчі Л.В. на лікарняному, розгляд справи призначений на 26.11.2020 року відкладено на 10.03.2021 року.

До суду 23.02.2021р. ОСОБА_1 надала відзив на заяву про застосування строків давності.

Також, 23.02.2021р. ОСОБА_1 подала до суду уточнений позов (а.с.155-164).

У підготовче засідання 10.03.2021 року з`явилася ОСОБА_1 , позов підтримала, також підтримала клопотання надані до суду, просила їх задовольнити, проти клопотання відповідача про закриття провадження з підстав п.п.2, 3 ч.1 ст.255 ЦПК України заперечувала, просила відмовити у зазначеному клопотанні. Просила долучити до матеріалів справи уточнену позовну заяву. Також у засіданні позивачка не заперечувала проти закриття підготовчого засідання та призначення справи до судового розгляду по суті.

У підготовче засідання з`явився представник АТ «Українська залізниця» - Саджинський Н.Я., позовні вимоги не визнав, підтримав клопотання про закриття провадження у справі, просив його задовольнити; клопотання про витребування доказів просив суд не розглядати, так як позивачка надала суду виписку з карткового рахунку; проти прийняття уточненого позову не заперечував. Також у засіданні представник відповідача не заперечував проти закриття підготовчого засідання та призначення справи до судового розгляду по суті.

Протокольною ухвалою суду від 10.03.2021 року задоволено клопотання сторін та долучено до матеріалів справи відзив, відповідь на відзив, заяву про застосування строків позовної давності та відзив на зазначену заяву. Також зазначеною ухвалою задоволено клопотання позивача та прийнято уточнену позовну заяву від 26.02.2021 року у зв`язку зі зміною назви відповідача, а саме на Філія «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця».

Ухвалою суду від 10.03.2021 року було відмовлено у задоволені клопотання представника АТ «Українська залізниця» про закриття провадження по справі.

Ухвалою суду від 10.03.2021 року підготовче провадження у справі було закрито та призначено до розгляду по суті на 19.05.2021 року.

У судовому засіданні 19.05.2021 року була присутня позивачка, яка просила її позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на те, що відповідач протягом тривалого часу ухилявся від добровільного виконання рішення суду від 01.10.2018 року, затримка виконання рішення суду була до 28.08.2019 року і то тоді їй було виплачено кошти не в повному обсязі, лише 20.03.2020 року виплачено повністю, і було закрито виконавче провадження.

Також з`явився представник відповідача – ОСОБА_2 , який позовні вимоги не визнав та просив відмовити, посилаючись на те, що ними рішення суду від 01.10.2018 року виконано у повному обсязі. Посилався на те, що при розгляді судом першої інстанції спору щодо поновлення позивача на посаді, не було визначено куди саме необхідно поновити позивача, не визначено середній заробіток, а тому до 27.09.2019 року (до розгляду апеляційної скарги) існували спірні правовідносини. Додатково посилався на те, що заявлена позивачем до стягнення у даному позові сума є необґрунтованою.

По справі було оголошено перерву до 30.06.2021 року.

До суду 25.05.2021 року надійшли пояснення представника АТ «Укрзалізниця», згідно яких просив відмовити у позові у повному обсязі.

Позивачем 30.06.2021 року надано до суду пояснення, згідно яких вона заперечувала проти обставин, викладених відповідачами у відзиві та поясненнях.

У судовому засіданні 30.06.2021 року була присутня позивачка, яка позовні вимоги підтримала та просила задовольнити.

Представники відповідачів у судове засідання не з`явився, був сповіщений про час та місце розгляду справи належним чином.

Верховний Суд у постанові від 1 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 виходив із того, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті.

Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.

Зважаючи на строки розгляду справи, у відповідності до вимог ст. 223 ЦПК України, за відсутності доказів поважності причин неявки сторони відповідача, ухвалив проводити розгляд справи за відсутності представників відповідача.

Вислухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

За розглядом справи встановлені наступні обставини.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси (головуючий суддя Бойчук А.В.) від 01 жовтня 2018 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до ПАТ «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» , скасовано наказ виконуючого обв`язки виробничого підрозділу пасажирського вагонного депо станції Одеса-головна Регіональної філії «Одеська залізниця» ПАТ «Українська залізниця»№259\ОС від 31.05.2017 року про припинення трудового договору та звільнення ОСОБА_1 з посади провідника поїзду пасажирського депо станції Одеса-Головна Служби пасажирських перевезень регіональної філії «Одеська залізниця» на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП у зв`язку із закінчення строку контракту, поновлено ОСОБА_1 із 31 травня 2017 року на посаді провідника поїзду пасажирського депо станції Одеса-Головна Служби пасажирських перевезень регіональної філії "Одеська залізниця», стягнуто з Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31.05.2017 року до моменту поновлення на роботі, стягнуто з Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» на користь держави судові витрати у розмірі 704,8 гривень.

22.03.2019 року Одеським апеляційним судом постановлено ухвалу, відповідно до якої апеляційну скаргу акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 01 жовтня 2018 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» про скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, повернуто апелянту.

21 листопада 2018 року на виконання вищевказаного рішення Приморського районного суду міста Одеси судом були видані два виконавчі листи.

Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 14 листопада 2019 року у задоволенні заяви ПАТ «Укрзалізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» про роз`яснення судового рішення у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ПАТ «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» про скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено.

В ухвалі зазначено, що Судом встановлено, що у рішенні Приморського районного суду м. Одеси (головуючий суддя Бойчук А.В.) від 01 жовтня 2018 року зокрема стягнуто з Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31.05.2017 року до моменту поновлення на роботі, проте суму яка повинна бути стягнута вказано не було. Проте, підстав для роз`яснення рішення суду не було.

У лютому місяці 2019 року ОСОБА_1 звернулась до відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції в місті Києві із заявою про прийняття до виконання вищевказаних виконавчих листів та відкриття відповідного виконавчого провадження.

19 березня 2019 року позивачка отримала повідомлення Державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції в місті Києві - Коваль Л.І.: про повернення виконавчого листа про поновлення ОСОБА_1 з 31 травня 2017 року на посаді провідника поїзду пасажирського депо станції Одеса-Головна Служби пасажирських перевезень регіональної філії "Одеська залізниця» у зв`язку із тим, що у даному виконавчому листі відсутні повне ім`я та по батькові посадової особи яка його видала; про повернення ОСОБА_1 виконавчого листа про стягнення з Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» на користь ОСОБА_1 , середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31.05.2017 року до моменту поновлення на роботі, у зв`язку із тим, що у даному виконавчому листі відсутні повне ім`я та по батькові посадової особи яка його видала , а також не зазначено суму стягнення грошових коштів тобто ж не зазначено зобов`язальний характер виконання відповідного рішення суду, який передбачено ст. 63 закону України: «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII.

Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси (с. Абухін Р.Д.) від 21 червня 2019 року було розглянуто скаргу ОСОБА_1 на дії державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції в місті Києві Коваль Любові Іванівни, боржник публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса-Головна Регіональної філії Одеська залізниця, а саме:

- визнано неправомірними дії Державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції в місті Києві Коваль Л.І. які полягають у поверненні виданих ОСОБА_1 21.11.2018 року Приморським районним судом м. Одеси виконавчих листів у цивільній справі № 522/15583/17;

- скасовано повідомлення Державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції в місті Києві Коваль Л.І. про повернення без прийняття до виконання, виданих ОСОБА_1 21.11.2018 року Приморським районним судом м. Одеси виконавчих листів у цивільній справі № 522/15583/17;

- зобов`язано Державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції в місті Києві Коваль Л.І. або будь-яку іншу відповідальну уповноважену посадову особу Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції в місті Києві прийняти до виконання видані ОСОБА_1 21.11.2018 року Приморським районним судом м. Одеси виконавчих листів у цивільній справі № 522/15583/17.

Постановою державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Коваль Л.І. від 19.07.2019 року відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 522/15583/17 (ВП № 59600167) про стягнення з Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31.05.2017 року до моменту поновлення на роботі. Згідно заяви стягувача заборгованість складає 366920,78 гривень.

До Приморського районного суду м. Одеси 18 лютого 2020 року надійшло клопотання АТ «Українська залізниця», в порядку ст.451 ЦПК України, в якому просили постановити ухвалу та визнати державного виконавця неправомірними та зобов`язати його усунути порушення , в частині, що стосується суми компенсації, а саме зазначити суму у розмірі 290164, 85 гривень, замість 366920, 78 гривень.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 11.03.2020 року (с. ОСОБА_3 ) було задоволено скаргу АТ «Українська залізниця» в частині зобов`язання державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Коваль Л.І. скасувати у п. 1 постанови від 19.07.2019 року про відкриття виконавчого провадження (ВП № 59600167) з виконання виконавчого листа № 522/15583/17 про стягнення з Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» на користь ОСОБА_1 у частині зазначення суми заборгованості 366920,78 гривень, яка зазначена згідно заяви стягувача.

Постановляючи вказану ухвалу суду від 11.03.2020 року суд виходив із того, що зазначені відомості щодо стягнення заборгованості в розмірі 366920,78 гривень у постанові державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Коваль Л.І. від 19.07.2019 року про відкриття виконавчого провадження (ВП № 59600167) з виконання виконавчого листа № 522/15583/17 про стягнення з Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі пасажирського вагонного депо станції Одеса Головна Регіональної філії «Одеська залізниця» на користь ОСОБА_1 не знайшли свого підтвердження саме щодо розміру заборгованості, яка підлягає стягненню на виконання рішення Приморського районного суду міста Одеси від 01 жовтня 2018 року.

Також за розглядом справи судом встановлено, що ОСОБА_1 було поновлено на посаді провідника пасажирського вагону у пасажирському вагонному депо станції Одеса-Головна наказом №1274/ОС від 28.08.2019 року, з яким вона була ознайомлена 28.09.2019 року. Таким чином рішення суду в частині поновлення позивача на роботі вже виконано.

Також, у результаті протокольного рішення від 28.08.2019 року за №ПКВЧД-3-16/440 видано – наказом ПКВЧД-3-04/1281 від 30.08.2019 року про виплату с/м заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 », відповідачем погоджено виплату суми 277 395,85 грн. за період із 22.06.2017 року (оскільки з 30.05.2017 року по 21.06.2017 року ОСОБА_1 перебувала на лікарняному) по день поновлення на роботі, тобто по 28.09.2019 року.

Виплата вказаної суми у розмірі 277 395, 85 грн. визнається сторонами та підтверджується наявною копією меморіального ордеру від 06.09.2019 року №2450816.

Окрім того, платіжним доручення №6282 від 16.03.2020 року на рахунок стягувача у примусовому порядку перераховано залишок нестягнутої заборгованості у розмірі 143 617, 06 грн..

20 березня 2020 року державним виконавцем було закінчено виконавче провадження ВП №59600167 на підставі п.9 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження».

Отже, за розглядом справи судом встановлено, що станом на 20.03.2020 року на користь позивача з відповідача було списано заявлену нею суму у розмірі 366 920, 78 грн..

Звертаючись до суду з дійсним позовом позивачка просила стягнути на її користь середньомісячний заробіток за час затримки виконання рішення суду, починаючи із 01.10.2018 року по 28.08.2019 року у сумі 177 235, 43 грн..

Вирішуючи спір суд виходить із наступного.

У відповідності до частини другої статті 129 Конституції України обов`язковість судових рішень є однією із основних засад судочинства.

Статтею 129-1 Конституції України передбачено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд справи судом; право на судовий захист є гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.

Визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

Належним виконання судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі, і цей обов`язок полягає в тому, що у роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися.

Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

За змістом положень статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин.

Частиною першою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.

Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень.

Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 КЗпП України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 КЗпП України).

Припинення, розірвання трудового договору пов`язано зі звільненням працівника.

З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.

До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв`язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.

Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 522/13736/15 (провадження № 61-25545сво18).

Враховуючи те, що середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, тому строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі (частина перша статті 233 КЗпП України).

Відповідний правовий висновок висловлено Верховним судом у постанові від 21.04.2021 року по справі № 461/1303/19.

Суд вбачає, що позивача було поновлено на посаді наказом від 28.08.2019 року, виплачено у добровільному порядку суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу 06.09.2019 року.

Отже, дійсно рішення суду від 01.10.2018 року не було виконано відповідачем своєчасно.

Проте, з даним позовом позивачка звернулась до суду лише 07.07.2020 року, тобто через 10 місяців із моменту отримання від відповідача коштів на виконання рішення суду 01.10.2018 року. Отже, позивачем було пропущений 3х місячний строк звернення до суду з відповідним позовом.

При цьому, поважність причин пропуску такого строку позивачем не повідомлено.

З урахуванням викладеного, підстав для поновлення пропущених позивачем строків судом не встановлено, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 слід залишити без задоволення.

Керуючись Законом України «Про оплату праці», ст. 47, 94, 232, 233, 235, 236, 237-1 КЗпП України, ст.ст.1,3, 4-13, 19, 28, 42, 43, 48, 49, 52, 58, 69, 76-82, 89, 90, 95, ч.1 ст.223, 229, 234, 241, 242-246, 247, 258, 259, 263-265, 268, 274, 354 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця», філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення оплати вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі – відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через суд 1ї інстанції протягом 30 днів (ст.ст.354,355,ЦПК України). Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Повний текст рішення суду складено 12.07.2021 року.

Суддя Домусчі Л.В.