Рішення № 98202462, 08.07.2021, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"08" липня 2021 р.м. Одеса Справа № 910/1890/21

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження справу 910/1890/21

за позовом: Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. №1Д, код ЄДРПОУ 14360570)

до відповідачів: 1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Елім Плюс» (65058, м. Одеса, вул. Довженка, № 1, код ЄДРПОУ 40044724),

2) ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 )

про стягнення 41557,94 грн.,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог.

Позивач, АТ КБ «Приватбанк», звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом про солідарне стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Елім Плюс» та ОСОБА_1 інфляційних втрат та 3% річних в загальному розмірі 41557,94 за несвоєчасність виконання зобов`язань за кредитним договором за період з 23.12.2018р. по 21.09.2020р.

Так, позивач зазначає, що 30.01.2018 року ТОВ «Елім Плюс» через систему інтернет-клієнт-банкінгу було підписано із використанням електронного цифрового підпису Анкету-заяву про приєднання до Умов та правил надання послуг «КУБ». Відповідно до цієї заяви позичальник приєднався до розділу 3.2.8. Умов та правил надання банківських послуг, які розміщені на офіційному веб-сайті AT КБ «Приватбанк» http://privatbank.ua.

30.01.2018 року, на підставі укладеною договору, позивачем було перераховано на поточний рахунок відповідача-1 кредитні кошти у розмірі 500000.00 гри.

Крім того, як зауважує позивач, 30.01.2018 року між AT КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки № POR1517313524130, предметом якого є надання поруки відповідачем-2 за виконання зобов`язань відповідача-1, які випливають з Договору.

Між тим, за твердженням позивача, відповідач-1 не виконав взяті на себе зобов`язання щодо повернення кредиту, що призвело до виникнення простроченої заборгованості.

Позивач вказує, що у зв`язку з порушенням відповідачем-1 зобов`язань за Кредитним договором, позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення заборгованості до відповідача-1, відповідача-2. 08.04.2019 року судом прийнято рішення у справі №910/171/19, яким суд встановив факт укладення Кредитного договору, факт укладення договору поруки, факт надання кредиту, факт порушення відповідачем-1 зобов`язань за Кредитним договором, факт наявності заборгованості відповідача-1 за Кредитним договором (у тому числі 362 428,77 грн. заборгованості за кредитом).

За результатом розгляду справи суд задовольнив позовні вимоги та стягнув солідарно з відповідачів на користь позивача заборгованість за Кредитним договором. Відповідне рішення суду набрало законної сили 03.05.2019 року.

Позивач додає, що починаючи з 28.08.2019 року мали місце часткові погашення заборгованості за кредитом, а в повному обсязі заборгованість погашена 22.09.2020 року.

Відтак, позивач вважає, що оскільки зобов`язання відповідача-1 сплатити заборгованість за кредитом фактично виконано у повному обсязі лише 22.09.2020 року. він має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення.

З урахуванням вказаного, позивач просить стягнути з відповідачів інфляційні втрати у розмірі 18810,75 грн. та 3% річних від простроченої суми боргу за кредитом у розмірі 16545,14 грн. за період з 23.12.2018р. по 21.09.2020р., що, за підрахунком позивача, разом складає 41557,94 грн.

Відповідачі відзив на позов не надали, своїм правом на захист не скористались.

Інші заяви по суті справи до суду не надходили.

2. Процесуальні питання, вирішені судом

01.03.2021 року ухвалою Господарського суду міста Києва передано позовну заяву Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Елім Плюс» та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості у розмірі 41557,94 грн. за територіальною підсудністю до Господарського суду Одеської області.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.05.2021р. позовна заява вх.№1328/21 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.

17.05.2021 року ухвалою Господарського суду Одеської області прийнято позовну заяву (вх.№1328/21) до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено розглядати справу №910/1890/21 за правилами Господарського процесуального кодексу України в порядку спрощеного позовного провадження, без виклику сторін.

Відповідачам запропоновано у відповідності до вимог ст. 165 ГПК України в строк, встановлений ч. ст. 251 ГПК України, надати суду відзив на позов.

Згідно з ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України ст.252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву.

Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін від учасників справи до суду не надходило.

Копії ухвали про відкриття провадження по справі були направлені на юридичні адреси сторін.

Стосовно повідомлення відповідачів про розгляд справи, суд відзначає наступне.

Відповідачем-2 у справі є фізична особа, тому суд 17.05.2021р. звертався із запитами до Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання Управління ДМС України у Вінницькій області та Центру надання адміністративних послуг Виконавчого комітету Ямпільської міської ради про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи – ОСОБА_1 .

08.06.2021р. за вх. №15531/21 до суду надійшла відповідь від Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання Управління ДМС України у Вінницькій області, згідно якої ОСОБА_1 за вказаною адресою місця проживання не значиться.

10.06.2021 року до суду надійшла відповідь Центру надання адміністративних послуг Виконавчого комітету Ямпільської міської ради (вх. № 15795/21), з якої вбачається, що згідно реєстру територіальних громад відсутня адресна карточка про реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 .

При цьому, 08.06.2021р. за вх. № 14978/21 до Господарського суду Одеської області надійшло повернуте об`єктом поштового зв`язку рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, з відміткою про вручення відповідачу-2 ухвали суду за адресою, зазначеною у позовній заяві, 26.05.2021р.

Ухвалу Господарського суду Одеської області від 17.05.2020р. було направлено Товариству з обмеженою відповідальністю «Елім Плюс» на адресу, зазначену позивачем та в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань: 65058, м. Одеса, вул. Довженка, № 1.

Між тим, як свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення за вх.№14520 від 07.06.2021р., ухвала суду від 17.05.2021 повернута до суду без вручення, з відміткою на довідці УКРПОШТИ «адресат відсутній за вказаною адресою».

Відповідно до п. п. 1, 2 розділу ІІ Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених Наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958, встановлені наступні нормативні строки пересилання простої письмової кореспонденції операторами поштового зв`язку (без урахування вихідних днів об`єктів поштового зв`язку): місцевої - Д+2, пріоритетної - Д+1, де Д - день подання поштового відправлення до пересилання в об`єкті поштового зв`язку або опускання простого листа чи поштової картки до поштової скриньки до початку останнього виймання; 1, 2, 3, 4, 5 - кількість днів, протягом яких пересилається поштове відправлення. При пересиланні рекомендованої письмової кореспонденції зазначені в пункті 1 цього розділу нормативні строки пересилання збільшуються на один день.

Згідно з п. 4 ч. 6 ст.242 ГПК України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому відділенні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

Відповідно до ч.ч. 3, 7 ст.120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Суд зазначає і аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018р. у справі №800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження№ 11-268заі18), а також Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27.11.2019р. у справі №913/879/17, від 21.05.2020р. у справі№10/249-10/19, від 15.06.2020р. у справі №24/260-23/52-б та від 18.03.2021р. у справі №911/3142/19, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду.

Отже, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення, інші причини, що не дали змоги виконати обов`язки щодо пересилання поштового відправлення, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.

Відповідач не повідомляв суд про зміну місцезнаходження, копію ухвали від 17.05.2021р., надсилалась судом за адресою, зазначеною позивачем у позовній заяві (яка співпадає із відомостями, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань).

З огляду на викладене, враховуючи термін зберігання поштової кореспонденції відділенням поштового зв`язку та її повернення до суду із відміткою поштового відділення «адресат відсутній за вказаною адресою», суд дійшов висновку, що відповідно до п. 4 ч. 6 ст. 242 ГПК України ухвала суду від 17.05.2021р. вважається врученою відповідачу в день проставлення у поштовому відділенні штампу із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».

Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення відповідачів про розгляд даної справи.

Водночас суд зауважує, що відповідно до пунктів 3 та 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Зі змісту ст. 165 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що свої заперечення проти позову відповідач може викласти у відзиві на позовну заяву. При цьому, згідно ч. 4 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України, якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.

Відповідачі своїм процесуальним правом на подання відзиву, в строк визначений Господарським процесуальним кодексом України, не скористалися, жодних заперечень проти позову не надали, з огляду на що суд вважає за можливе відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Згідно положень ст. 248 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Разом з цим, судом враховується, що за приписами статті 129 Конституції України, статті 2 ГПК України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Шульга проти України").

Національним судам належить функція керування провадженнями таким чином, щоб вони були швидкими та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Скордіно проти Італії"). Держави-учасниці мають організувати правові системи таким чином, щоб їх суди могли гарантувати право кожного на отримання остаточного рішення у справах, що стосуються цивільних прав і обов`язків упродовж відповідного терміну (рішення ЄСПЛ у справах "Скордіно проти Італії", "Сюрмелі проти Німеччини").

В ході розгляду даної справи Господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 ГПК України, було створено учасникам справи всі умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст.248 ГПК України.

Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення /виклику/ учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

08.07.2021 року судом було постановлено рішення в нарадчій кімнаті у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.

3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.04.2019р. у справі №910/171/19 за позовом Акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Елім Плюс» та ОСОБА_1 про стягнення 362428,77 грн. позов задоволено, вирішено стягнути солідарно з Товариства з обмеженою відповідальністю «Елім Плюс», ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» 362428,77 грн. боргу за кредитом, 5436,43 грн. витрат по оплаті судового збору.

Рішення Господарського суду міста Києва від 08.04.2019р. у справі №910/171/19 не оскаржувалось, набрало законної сили 03.05.2019р. та, у відповідності до приписів ч.1 ст.129-1 Конституції України і ч.1 ст.18 ГПК України, є обов`язковим до виконання на всій території України.

Вказаним рішенням встановлено, що:

«… 30 січня 2018 р. відповідач 1 звернувся до позивача із заявою про відкриття поточного рахунку.

Згідно вказаної заяви відповідач приєднався до "Умов та правил надання послуги "Кредит КУБ" (далі - Умови), тарифів банку, що розміщені в мережі Інтернет на сайті http://privatbank.ua, які разом із заявою складають договір банківського обслуговування.

Відповідно до договору від 30 січня 2018 р. позивач зобов`язався надати відповідачу строковий кредит на 12 місяців з перерахуванням коштів на розрахунковий рахунок юридичної особи чи підприємця після схвалення проекту у банку. Сума кредиту визначається банком на підставі аналізу матеріалів про бізнес-проект та може складати від 50000 грн. до 500000 грн. на розсуд банку, про що клієнт повідомляється окремо.

Згідно п. 1.5 анкети-заяви порядок погашення заборгованості за кредитом встановлений шляхом погашення щомісяця рівними частинами до календарного числа місяця, в який було здійснено видачу коштів.

30 січня 2018 р. між позивачем та відповідачем 2 було укладено договір поруки № POR1517313524130, згідно з умовами якого відповідач 2. зобов`язався перед позивачем солідарно в повному обсязі за неналежне виконання відповідачем 1. свого зобов`язання за вищевказаним договором.

Відповідно до п. 3.2.8.1 Умов банк за наявності вільних грошових коштів зобов`язується надати клієнту строковий "Кредит КУБ" для фінансування поточної діяльності клієнта, в обмін на зобов`язання клієнта з повернення кредиту, сплати процентів в обумовлені цим договором терміни. Істотні умови повернення кредиту (сума кредиту, проценти за користування кредитом, розмір щомісячного платежу, порядок їх сплати) вказуються в заяві про приєднання до умов та правил надання послуги "КУБ" (далі-заява), а також в системі Приват24. Клієнт приєднується до Послуги шляхом підписання електронно-цифровим підписом заяви в системі Приват24 або у сервісі "Paperless" або іншим шляхом, що прирівнюється до належного способу укладення сторонами кредитного договору.

Згідно вимог ст. 3 Закону України "Про електронний цифровий підпис" електронний цифровий підпис за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки) у разі, якщо: електронний цифровий підпис підтверджено з використанням посиленого сертифіката ключа за допомогою надійних засобів цифрового підпису; під час перевірки використовувався посилений сертифікат ключа, чинний на момент накладення електронного цифрового підпису; особистий ключ підписанта відповідає відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті.

Відповідно до п. 3.2.8.3 Умов надання кредитів у рамках послуги здійснюється на наступних умовах: банк за наявності вільних грошових коштів зобов`язується надати клієнту терміновий кредит в обмін на зобов`язання клієнта щодо повернення кредиту, сплати відсотків, комісій та винагород. Відсоткова ставка за користування кредитом, розмір щомісячного платежу, їх кількість і дати їх здійснення вказуються в заяві. Заява на приєднання до Послуги в системі Приват24 або у сервісі Папка24 або іншим шляхом підписується електронним підписом, є способом кредитного договору в електронному вигляді.

Згідно з пунктом 3.2.8.3.1 Умов повернення кредиту здійснюється щомісяця шляхом забезпечення клієнтом позитивного сальдо на його поточному рахунку в сумах і в дати щомісячних внесків, зазначених у Заяві.

Відповідно до п. 3.2.8.3.1.3 Банк здійснює договірне списання грошей з поточного рахунку клієнта в строки і розмірах, передбачених умовами кредитного договору. Остаточний термін погашення заборгованості за кредитом є дата повернення кредиту.

Пунктом 3.2.8.11 Умов встановлено, що договір є чинним з моменту підписання клієнтом заяви про приєднання та перерахування банком кредитних коштів на рахунок клієнта. Строк дії договору встановлюється з дня його укладення і до повного виконання сторонами зобов`язань за договором.

Поданою випискою з рахунку відповідача 1 за період з 1 січня 2000 по 5 листопада червень 2018 років, поданим позивачем розрахунком заборгованості, проведеним відповідно до вимог чинного законодавства та умов договору стверджується факт перерахування позивачем відповідачу кредитних коштів за договором у розмірі 500000 грн., а також повернення останнім одержаного кредиту у розмірі 137571,23 грн.

Доказів повернення позивачу всієї суми наданого кредиту за договором суду не надано.

….

За таких обставин, з відповідачів солідарно на користь позивача відповідно до вимог ст.ст. 543, 622, 1049, 1054 ЦК України підлягає стягненню 362428,77 грн. боргу (500000-137571,23) за кредитом..…».

Відповідно до ч.4 ст.75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Як вбачається з виписки по особовому рахунку ТОВ «Елім Плюс», починаючи з 28.08.2019 року мали були здійснені часткові погашення заборгованості за кредитом, а в повному обсязі заборгованість погашена 22.09.2020 року:

- 28.08.2019 року сума в розмірі 4482,73 грн.;

- 09.09.20 19 року сума в розмірі 22727,27 грн.;

- 24.09.20 19 року сума в розмірі 9090,91 грн.;

- 07.10.2019 року сума в розмірі 18181,82 грн.;

- 18.11.2019 року сума в розмірі 13636,36 грн.;

- 04.12.2019 року сума в розмірі 13636,36 грн.;

- 03.06.2020 року сума в розмірі 10000,00 грн.;

- 27.07.2020 року сума в розмірі 9090.91 грн.;

- 31.08.2020 року сума в розмірі 9090.91 грн.;

- 22.09.2020 року сума в розмірі 252491.50грн.

З підстав наведеного позивач просить суд стягнути солідарно з відповідача-1 та відповідача-2 на його користь 3% річних та інфляційні втрати за період з 23.12.2018р. по 21.09.2020р. за порушення відповідачем-1 взятих на себе договірних зобов`язань за Кредитним договором від 30.01.2018р. б/н, виконання зобов`язань за яким забезпечено укладеним між позивачем та відповідачем-2 Договором поруки від 30.01.2018р. №POR1517313524130.

4. Норми права та мотиви, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.

У відповідності з пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно ст.3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч.1 ст.173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

У відповідності до вимог ст.174 Господарського кодексу України, господарські зобов`язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно ч.1 ст.509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У відповідності до вимог ч.1 ст.510 Цивільного кодексу України, сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор.

Статтею 193 Господарського кодексу України передбачено, що господарські зобов`язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів і договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Згідно із ст.526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства. Статтею 525 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Приписами ч.1 ст.527 ЦК України передбачено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок.

Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Статтею 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Згідно ч.1 ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Відповідно до статті ч.1 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно ч.2 вказаної статті до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави ("Позика"), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Приписами ч.2 ст.1056-1 ЦК України розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.

Згідно із ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Відповідно до ст.ст.6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ч.1 ст.181 ГК України, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

За приписами ч. 1-2 ст. 633 ЦК України, публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

Згідно ч. 1 ст. 634 ЦК України, договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема у пункті 7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань», що за відсутності інших підстав припинення зобов`язання, передбачених договором або законом, зобов`язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Статтею 599 Цивільного кодексу України визначено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно ст.610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Приписами ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Приписами ч.2 вказаної статті визначено, що відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання.

Стаття 554 Цивільного кодексу України встановлює, що у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

Оскільки сторонами основного зобов`язання є юридичні особи, а фізична особа (відповідач-2) є поручителем у даному зобов`язані, слід зазначити, що з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VIII від 03.10.2017р. господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.

За таких обставин, даний спір підлягає розгляду в господарському суді.

До аналогічних висновків прийшов і Верховний суд у складі Великої палати у постанові від 13.03.2018р. у справі №415/2542/15-ц (провадження №14-40цс18).

Відповідно до ч.1 ст.543 ЦК України у разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо (положення ч. 1 ст. 543 ЦК України).

Згідно ст.625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом ч.2 ст.625 ЦК України нарахування інфляційних втрат та трьох відсотків річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає у відшкодування матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в пункті 4.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань», постановах Верховного Суду України від 26.04.2017р. у справі №3-1522гс16, від 06.06.2012р. у справі №6-49цс12 та від 24.10.2011р. у справі №6-38цс11, а також постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019р. у справі №905/600/18.

Окрім того, суд зазначає і аналогічні правові позиції викладено в постанові Великої палати Верховного Суду від 16.05.2018р. у справі № 686/21962/15-ц, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11.04.2018р. у справі №758/1303/15-ц, а також постанові Верховного Суду у складі колегії суддів касаційного господарського суду від 14.01.2020р. у справі №924/532/19.

Водночас суд звертає увагу на те, що зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу.

При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця. Для визначення індексу інфляції за будь-який період необхідно помісячні індекси, які складають відповідний період, перемножити між собою з урахуванням відповідних оплат.

Таким чином, обґрунтованим є застосування судом при розрахунку суми інфляційних втрат Листа Верховного Суду України "Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ" від 03.04.1997 № 62-97р. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18.09.2019р. у справі №908/1379/17.

Враховуючи положення статей 3, 509, 625 ЦК України, за змістом яких передбачається правомірне нарахування інфляційних втрат і 3% річних на суму основного боргу, а не на інфляційні втрати і 3% річних, нараховані за попередній період, касаційна інстанція відхиляє безпідставне твердження скаржника про те, що під час нарахування інфляційних втрат урахуванню (обчисленню) підлягає не тільки основний борг, а й сума, на яку збільшився цей борг за попередні періоди внаслідок інфляційних процесів.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів касаційного господарського суду від 21.05.2019 у справі №916/2889/13 та від 14.01.2020р. у справі №924/532/19.

Господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 02.03.2018р. у справі №927/467/17, від 21.05.2018р. у справі №904/10198/15, від 22.01.2019р. у справі №905/305/18, від 28.01.2019р. у справі №922/3782/17, від 14.02.2019р. у справі №922/1019/18, від 05.03.2019р. у справі №910/1389/18, від 27.05.2019р. у справі №910/20107/17.

Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати суддів Касаційного господарського суду від 05.07.2019р. у справі №905/600/18, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових рішень про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.

Перевіривши розрахунок позивача інфляційних втрат, судом встановлено, що розрахунки здійснені позивачем належним чином, в межах встановленого періоду та з урахуванням оплат відповідача, при цьому, судом самостійно здійснено відповідний розрахунок.

Період заборгованостіСума боргу (грн)Сукупний індекс інфляції за періодІнфляційне збільшення суми боргуСума боргу з урахуванням індексу інфляції23.12.2018 - 27.08.2019 362428.77 1.027 9840.11 372268.8828.08.2019 - 08.09.2019 357946.04 1.000 0.00 357946.0409.09.2019 - 23.09.2019 335218.77 1.007 2346.53 337565.3024.09.2019 - 06.10.2019 326127.86 1.000 0.00 326127.8607.10.2019 - 17.11.2019 307946.04 1.008 2465.72 310411.7618.11.2019 - 03.12.2019 294309.68 1.000 0.00 294309.6804.12.2019 - 02.06.2020 280673.32 1.016 4505.03 285178.3503.06.2020 - 26.07.2020 270673.32 0.996 -1085.94 269587.3827.07.2020 - 30.08.2020 261582.41 0.998 -523.16 261059.2531.08.2020 - 21.09.2020 252491.5 1.005 1262.46 253753.96За розрахунком суду розмір інфляційних втрат становить 20419,85 грн., проте, враховуючи зазначену позивачем в позовній заяві та відповідному розрахунку суму інфляційних втрат у меншому розмірі 18810,75 грн, ніж встановлено судом, судом підлягають задоволенню в повній мірі позовні вимоги щодо стягнення з відповідачів 18810,75 грн. інфляційних втрат.

Перевіривши розрахунок позивача 3% річних, суд встановив, що позовні вимоги в цій частині відповідають вимогам чинного законодавства, їх розрахунок здійснений позивачем належним чином, у зв`язку з чим підлягають судом задоволенню в повній мірі в розмірі 16545,14 грн.

Перевірка розміру заявлених до стягнення з відповідачів на користь позивача сум 3% річних та інфляційних нарахувань здійснювалась судом за допомогою програми «ЛЗ ПІДПРИЄМСТВО 9.5.3 ТОВ «Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», ТОВ «ЛІГА: ЗАКОН», 2021».

З врахуванням встановлення рішенням Господарського суду міста Києва від 08.04.2019р. у справі №910/171/19 обставин неналежного виконання відповідачем-1 взятих на себе договірних зобов`язань з повернення позивачу, зокрема, кредитних коштів в розмірі 362428,77 грн., забезпечення виконання вказаних зобов`язань порукою відповідача-2, а також наявність доказів повного виконання відповідачами присудженої до стягнення рішенням Господарського суду міста Києва від 08.04.2019р. у справі №910/171/19 суми заборгованості лише 22.09.2019р., суд дійшов висновків про те, що заявлені позивачем позовні вимоги про стягнення солідарно з відповідача-1 та відповідача-2 на користь позивача суми заборгованості зі сплати трьох відсотків річних та інфляційних втрат є частково мотивованими та обґрунтованими, та підлягають задоволенню в розмірі 35355,89 грн.

5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).

17.10.2019р. набув чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України змінено назву статті 79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів". Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.

Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Мова йде про достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.

Усталеною є практика ЄСПЛ, в якій суд посилається на "balanceofprobabilities" ("баланс ймовірностей") для оцінки обставин справи. Наприклад, у рішенні BENDERSKIY v. Ukraine 15.11.2007 суд застосовує "баланс ймовірностей". У рішенні J.K. AND OTHERS v. Sweden 23.08.2016 суд вказує, що цей стандарт притаманний саме цивільним справам.

У постанові Верховного Суду України від 14.06.2017 у справі №923/2075/15 відхилено висновки апеляційного суду про відмову в позові про стягнення упущеної вигоди лише з тих підстав, що її розмір не може бути встановлений з розумним степенем достовірності, оскільки апеляційний суд не дослідив інших доказів, які надані позивачем, чим фактично позбавив останнього можливості відновити його порушене право, за захистом якого подано позов.

Аналогічний підхід продемонстрував і Касаційний цивільний суд в складі Верховного Суду у своїй постанові від 06.11.2019 у справі №127/27155/16-ц (провадження №61-30580св18).

Отже, під розумним ступенем достовірності слід розуміти те, що факт є доведеним, якщо після оцінки доказів вбачається, що факт скоріше відбувся, аніж не мав місце.

У зв`язку з цим, суд при розгляді даної справи застосовує вищезазначений стандарт доказування.

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України» за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58): де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що відповідачами не спростовано доводів позовної заяви, хоч їм було створено усі можливості для надання заперечень, від жодного учасника справи не надходило відзиву на позов або клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

Враховуючи вищенаведене, беручи до уваги встановлені рішенням Господарського суду міста Києва від 08.04.2019р. у справі №910/171/19 обставини неналежного виконання відповідачем-1 взятих на себе договірних зобов`язань з повернення позивачу кредитних коштів в розмірі 362428,77 грн., забезпечення виконання вказаних зобов`язань порукою відповідача-2, а також наявність доказів повного виконання відповідачем-1 та відповідачем-2 присудженої до стягнення суми заборгованості 22.09.2020р., суд дійшов висновків про те, що заявлені позивачем позовні вимоги про стягнення солідарно з відповідачів на користь позивача 16545, 14 грн. трьох відсотків річних та 18810, 75 грн. інфляційних втрат за заявлений позивачем період є мотивованими та обґрунтованими, проте позов підлягає частковому задоволенню в сумі 35355,89 грн., зважаючи на те, що позивачем в прохальній частині визначено загальну суму заборгованості в розмірі 41557,94 грн.

Згідно п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, – на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Водночас, суд зазначає і аналогічну правову позицію викладено в п.4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 року №7 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України", що у випадку, якщо позов майнового характеру задоволено солідарно за рахунок двох і більше відповідачів, то судові витрати також розподіляються між відповідачами порівну, солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено.

З врахування викладеного, витрати зі сплати судового збору пропорційно розміру задоволених позовних вимог в розмірі 1931,23 грн. покладаються на відповідачів порівну.

Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 86, 129, 233, 237, 238, 240, Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов – задовольнити частково.

2. Стягнути солідарно з Товариства з обмеженою відповідальністю «Елім Плюс» (65058, м. Одеса, вул. Довженка, № 1, код ЄДРПОУ 40044724) та ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на користь Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. №1Д, код ЄДРПОУ 14360570) 3% річних в розмірі 16545 (шістнадцять тисяч п`ятсот сорок п`ять) грн. 14 коп. та інфляційні втрати в розмірі 18810 (вісімнадцять тисяч вісімсот десять) грн. 75 коп.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Елім Плюс» (65058, м. Одеса, вул. Довженка, № 1, код ЄДРПОУ 40044724) на користь Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. №1Д, код ЄДРПОУ 14360570) судовий збір в сумі 965 (дев`ятсот шістдесят п`ять) грн. 62 коп.

4. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на користь Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. №1Д, код ЄДРПОУ 14360570) судовий збір в сумі 965 (дев`ятсот шістдесят п`ять) грн. 62 коп.

5. В решті позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку ст.241 ГПК України.

Накази видати в порядку ст.327 ГПК України.

Повний текст рішення складено 08 липня 2021 р.

Суддя О.В. Цісельський