Рішення № 98058986, 22.06.2021, Приморський районний суд м. Одеси

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2021 року м. Одеса Справа № 522/4485/21

Провадження № 2/522/5968/21

Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді – Кузнецової В.В.

за участю секретаря судового засідання – Довгань Ж.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Одесі за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: державний реєстратор Манюта Сергій Васильович, про скасування записів та визнання права власності,-

ВСТАНОВИВ:

17.03.2021 р. до суду найшла позовна заява ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: державний реєстратор Манюта Сергій Васильович, про скасування записів та визнання права власності.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 20.04.2007 року між позивачем та АКБ СР «Укрсоцбанк» був укладений кредитний договір №2007/67-2.06/64. В якості забезпечення виконання зобов`язань, 20.04.2007 року між сторонами було укладено іпотечний договір відповідно до якого в іпотеку банку було передано нерухоме майно, що належить іпотекодавцю, а саме: квартиру АДРЕСА_1 . 23 вересня 2019 року державним реєстратором на підставі рішення №48873828 від 26.09.2019 року провів державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки. Підставою для проведення реєстрації була Вимога серія та номер: 13.3-03/96-5229 від 23.01.2018 року, зворотне повідомлення та іпотечний договір. 15.10.2019 року рішенням Загальних зборів акціонерів АТ «Альфа Банк» був затверджений передавальний акт відповідно до якого АТ «Альфа Банк» є правонаступником АТ «УкрСоцбанк». 23.01.2020 року на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 50825425 від 27.01.2020 року ПНОМНО ОСОБА_2 було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вищевказану квартиру за АТ «Альфа Банк». Позивач вважає, що перехід права власності на належний йому предмет іпотеки відбулося всупереч діючому законодавству, з огляду на те, що реєстратором було вчинено реєстраційні дії без надання банком доказів отримання вимоги про усунення порушень.

Ухвалою суду від 18.03.2021 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху.

24.03.2021 року представник позивача надав суду заяву про усунення недоліків.

Ухвалою суду від 26 березня 2021 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі та призначено до розгляду у підготовчому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження на 19 травня 2021 року.

Ухвалою суду від 19.05.2021 року закрито підготовче провадження по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: державний реєстратор Манюта Сергій Васильович, про скасування записів та визнання права власності, та призначено до судового розгляду по суті на 22 червня 2021 року.

Представник позивача у судовому засіданні позов визнав та просив його задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні позов не визнав та просив відмовити у його задоволенні.

Третя особа у судове засідання не з`явився, причини неявки суду не повідомив.

Заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про відмову в позові, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1 ст. 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненнями особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (ч. 1 ст. 82 ЦПК України).

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 82 ЦПК України).

Судом встановлено, що 20 квітня 2007 року між АКБ СР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №2007/67-2.06/64.

В якості забезпечення виконання зобов`язань, 20.04.2007 року між АКБ СР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір відповідно до якого в іпотеку банку було передано нерухоме майно, що належить іпотекодавцю, а саме: квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до п. 4.1. ст. 4 Іпотечного договору у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпеченні іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

За змістом п.п. 4.5.3. п. 4.1. ст. 4 Іпотечного договору іпотекодерожатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекожержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, передбаченому ст. 37 Закону України «Про іпотеку».

23 вересня 2019 року державний реєстратор Манюта С.В. на підставі рішення №48873828 від 26.09.2019 року провів державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки.

Підставою для проведення реєстрації була Вимога серія та номер: 13.3-03/96-5229 від 23.01.2018 року видавник: ПАТ «УкрСоцбанк», докази повідомлення, серія та номер: б/н, видавник : Укрпошта; Іпотечний договір, серія та номер: 703, виданий 20.04.2007, видавник: ПНОМНО Трофімець В.В.

15.10.2019 року рішенням Загальних зборів акціонерів АТ «Альфа Банк» був затверджений передавальний акт від 11.10.2020 року, відповідно до якого АТ «Альфа Банк» є правонаступником АТ «УкрСоцбанк».

23.01.2020 року на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 50825425 від 27.01.2020 року ПНОМНО ОСОБА_2 було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вищевказану квартиру за АТ «Альфа Банк», підстава: передавальний акт, серія та номер: б/н, виданий 11.10.2019 року, видавник АТ «Альфа-Банк» та АТ «УкрСоцбанк».

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека – це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (ч.1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до частин 1 та 3 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому ст. 37 цього Закону.

Відповідно до статті 4 Договору іпотеки, за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволенні вимог іпотекодержателя: за рішенням суду, у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким вважається застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладене в п. 4.5 Договору іпотеки.

В силу положень статті 4 Договору іпотеки, сторони визначили порядок позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки і погодили, що позасудове врегулювання здійснюється одним з наступних способів звернення стягнення на предмет іпотеки: передача Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання на підставі окремого договору про задоволення вимог Іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку»; отримання Іпотекодержателем права продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу від імені Іпотекодавця на підставі окремого договору про задоволення вимог Іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку».

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні Іпотекодавця, згідно з яким Іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. (ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку»)

За змістом положень частини 1 та 3 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому ст. 37 цього Закону.

Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. (ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку»)

Отже, передбачений вищевказаною нормою договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, повинні відповідати загальним положенням про договір, установленим розділом II книги п`ятої Цивільного кодексу України.

При дотриманні цих умов іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки з дотриманням умов звернення стягнення та порядку реалізації, передбачених Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрації обтяжень»

Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволенню судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

Водночас, можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч. 1 ст. 328 ЦК України).

Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Отже, аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду України від 30.03.2016 року у справі №6-1851цс15 та від 14.09.2016 року у справі № 6-1219 цс16, яка з огляду на положення ст. 360-7 ЦПК України є обов`язковою для застосування судами України.

Виходячи з умов Договору іпотеки, сторони погодили, що Іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання на підставі окремого договору про задоволення вимог Іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку».

Тобто, у разі звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, при реєстрації прав власності на таке майно, правовстановлюючим документом повинен бути договір про задоволення вимог Іпотекодержателя.

Частиною першою статті 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що однією з підстав припинення іпотеки є припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору, а згідно з частиною першою статті 33 цього Закону підставою звернення стягнення на предмет іпотеки є невиконання або неналежне виконання боржником основного зобов`язання.

Аналіз положень статей 17, 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку» дає підстави зробити висновок про те, що згода іпотекодавця на передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя) не є беззастережною, а залежить від ряду умов, а саме: чинності іпотеки, невиконання або неналежного виконання основного зобов`язання, визначення в установленому порядку вартості майна, наявності чинного правочину щодо реєстрації права власності іпотекодержателя на це майно.

Як визначено нормою частини 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку», у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Відповідно до частини четвертої статті 33 Закону України «Про іпотеку», звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону «Про іпотеку»).

Отже, Закон «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.

Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежить від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.

Слід звернути увагу сторони позивача на те, що під захистом права розуміється застосування державою примусу, спрямоване на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, компенсація витрат, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Спосіб захисту права чи інтересу може бути визначено як вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи результату, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

При цьому спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що у такий спосіб буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції.

Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни.

Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Таким чином, належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції.

Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.

Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, у розумінні положень наведеної норми права, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, належними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також з одночасним зміною, припиненням чи визнанням.

Таких правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19.

Отже, вимоги про скасування записів про право власності були належним способом захисту права або інтересу позивача, проте, станом на день ухвалення судом рішення, з урахуванням змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», такий спосіб захисту прав позивача є неналежним, а тому у задоволенні позову слід відмовити.

Щодо посилання позивача на ту обставину, що перехід права власності на належний йому предмет іпотеки відбулося всупереч діючому законодавству, з огляду на те, що реєстратором було вчинено реєстраційні дії без надання банком доказів отримання вимоги про усунення порушень, слід зазначити наступне.

Відповідно до п.6.2. ст.6 Іпотечного договору «усі повідомлення за цим договором будуть вважатися зробленими належним чином, у випадку, якщо вони здійснені у письмовій формі та надіслані рекомендованим листом, кур`єром, телеграфом, або вручені особисто за зазначеними адресами сторін. Датою отримання таких повідомлень буде вважатися дата їх особистого вручення, або дата поштового штемпеля відділення зв`язку одержувача.».

Як вбачається з іпотечного договору ОСОБА_1 свою адресу зазначив: АДРЕСА_2 .

З вимоги вих №13.3-03/96-5229 від 23.01.2018 року вбачається, що вона направлялася ОСОБА_1 за адресою міста реєстрації/місця проживання: АДРЕСА_3 , але повідомлення було повернуто з поміткою пошти «за закінченням терміну зберігання», та за адресою іпотечного майна: АДРЕСА_4 .

Таким чином, суд відхиляє доводи позивача щодо неотримання вимоги про усунення порушень оскільки, у зв`язку з невиконанням умов кредитного договору на адресу боржника (іпотекодавця) 23.01.2018 року була надіслана вимога, яка містить усі необхідні відомості, передбачені Законом України «Про іпотеку». Факт надіслання таких вимог підтверджується поштовими квитанціями та описами вкладення до цінного листа, копії яких було долучено до матеріалів справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального Кодексу України, саме сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадів, встановлених цим Кодексом, Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України). Відповідно до части 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно частини 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

З наведених норм процесуального закону вбачається, що сам суд не повинен нічого доказувати за своєю ініціативою, оскільки це – обов`язок сторін, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.

В даному випадку стороною позивача не надано суду будь-яких доказів, які б відповідали вищевказаним критеріям щодо їх достатності, належності та допустимості.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно – правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функції об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити – із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Європейський суд з прав людини вказав, зо згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Концепції зобов`язує суд обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як, таких, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE. № 4909/04. § 58 ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

З огляду на викладене, враховуючи межі пред`явлених позовних вимог у задоволені позову слід відмовити в повному обсязі.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст. ст. 76, 77, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_5 ) до акціонерного товариства «Альфа Банк» (ЄДРПОУ: 23494714, адреса: м.Київ, вул. Велика Васильківська, 100, третя особа: державний реєстратор Манюта Сергій Васильович ( АДРЕСА_6 ), про скасування записів та визнання права власності - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга подається шляхом подання апеляційної скарги через Приморський районний суд м. Одеси до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст рішення складений та підписаний суддею 02 липня 2021 року.

Суддя В.В. Кузнецова