Ухвала суду № 97895615, 25.06.2021, Вишгородський районний суд Київської області

"25" червня 2021 р. Справа № 363/999/20

УХВАЛА

Іменем України

25 червня 2021 року Вишгородський районний суд Київської області в складі головуючого-судді Чіркова Г.Є., при секретарі Гриб Л.І., за участю прокурора Смірнова О.С., захисника-адвоката Михальченка В.В., обвинуваченого ОСОБА_1 , представника власника майна Поліщука Д.І., розглянувши у підготовчому судовому засіданні в м. Вишгороді обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 62019100000000232 щодо ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 362 КК України,

встановив:

прокурор в суді висловився про можливість призначення судового розгляду по справі.

Захисник проти призначення справи не заперечував. Клопотав здійснити судовий виклик для допиту 43 свідків, про яких йдеться в обвинувальному акті, переважну більшість з яких допитано на досудовому слідстві, в тому числі 38-ми з них, які є особами, яких притягнуто до адміністративної відповідальності та стосовно яких згідно інкримінованого обвинувачення здійснено несанкціоновані зміни в автоматизовану систему, для з`ясування обставин в яких інтересах та яких осіб здійснювалися такі зміни. Обвинувачений погодився зі своїм захисником.

Прокурор висловився про доцільність вирішення вказаного клопотання в ході судового розгляду.

Заслухавши сторони, дослідивши обвинувальний акт, суд дійшов до такого.

Відповідно до вимог ч. 1 і ч. 2 ст. 9 КПК України під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов`язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.

Прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов`язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом`якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.

Разом з тим згідно вимог ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні обов`язковому доказуванню підлягають:

подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;

вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;

обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження, тощо.

Відповідно до ч. 4 ст. 110 КПК України, обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування, тобто підводиться підсумок стадії досудового розслідування шляхом формулювання офіційного обвинувачення.

Так, згідно ч. 2 ст. 291 КПК України обвинувальний акт серед іншого повинен містити виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) Закону про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення.

Згідно п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК України, обвинувачення це твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому цим Кодексом.

Отже, згідно вимог кримінального процесуального закону формулювання обвинувачення має містити дані щодо події кримінального правопорушення із зазначенням часу, місця, форми вини і мотивів, способу вчинення, наслідків та інших даних, на підставі яких, відповідно до диспозиції певної статті Кримінального кодексу України можна встановити в діях обвинуваченого склад кримінального правопорушення, з урахуванням, у тому числі, кваліфікуючих ознак.

Згідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод однією із гарантій права на справедливий суд, відповідно до пункту «а» частини третьої статті 6, є негайна і детальна поінформованість зрозумілою для обвинуваченого мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього.

Норми КПК України покладають на суд обов`язок роз`яснити обвинуваченому суть обвинувачення, як вимагає ст. 348 КПК України, а також ряд інших прав, безпосередньо пов`язаних з обвинуваченням, які визначені ст. 56 КПК України.

Відповідно до статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, з чого випливає, що формулювання обвинувачення повинно бути конкретним.

Положення підпункту «а» п. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини необхідно аналізувати у світлі більш загальної норми про право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 цієї статті.

Справедливість під час провадження у справі необхідно оцінювати, беручи до уваги розгляд справи в цілому (рішення від 01.03.2001 року у справі «Даллос проти Угорщини» п. 47). Крім того, право бути поінформованим про характер і причини обвинувачення потрібно розглядати у світлі права обвинуваченого мати можливість підготуватися до захисту, гарантованого підпунктом «b» п. 3 ст. 6 Конвенції (рішення у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції», п. 54, а також «Даллос проти Угорщини», п. 47).

Відсутність в обвинувальному акті фактичних обставин або даних про неможливість їх встановити позбавляє суд прийняти будь-яке процесуальне рішення по суті справи, яке можна було б безспірно визнати законним і справедливим, а будь-яке конкретне уточнення з цього приводу у подальшому виходитиме за межі такого поверхового і неконкретного обвинувачення. Така неконкретність обвинувачення заздалегідь перекладає по суті на суд обов`язок по збиранню доказів обвинувачення, зокрема в частині розкриття конкретного змісту вказаних вище обставин, що є неприпустимим з огляду на принцип змагальності сторін у кримінальному процесі, що регламентовано статтею 22 КПК України.

Таким чином, висунуте особі обвинувачення повинно бути зрозумілим як сторонам кримінального провадження, так і суду.

Проте, як вбачається з матеріалів кримінального провадження, направлений до суду обвинувальний акт відносно ОСОБА_1 вказаним вимогам КПК України не відповідає.

Так, орган досудового слідства не встановив та не викликав в обвинувальному акті всі необхідні й детальні обставини за яких сталося вчинення кримінального правопорушення передбаченого ч. 3 ст. 362 КК України.

В обвинувальному акті неконкртено викладено фактичні обставини вчинення кримінального правопорушення, за відсутності відомостей щодо мотиву вчинення кримінального правопорушення та конкретно визначеної мети.

Так, формулюючи обвинувачення за ч. 3 ст. 362 КК України, орган досудового слідства не встановив і не зазначив подію злочину, об`єктивну та суб`єктивну його сторону не виклав.

Зокрема в обвинувальному акті не встановлено і не зазначено:

-коли, в який конкретно період часу й місці у ОСОБА_1 виник злочинний умисел та з яких мотивів діяв обвинувачений;

-не можна зрозуміти чи діяв обвинувачений в інтересах осіб, яких притягнуто до адміністративної відповідальності або ж в інтересах інших осіб;

-в інтересах яких конкретно осіб діяв обвинувачений, коли посилання на «інтереси третіх осіб» є знеособленим, вкрай невизначеним і неконкретним обвинуваченням, що є неприпустимим;

-також в обвинуваченні не визначено до яких конкретно правових наслідків призвели злочинні дії обвинуваченого;

-чи призвели його незаконні дії до ухилення особами від відбування адміністративних стягнень у виді позбавлення права керування транспортними засобами і на який строк.

Підсумовуючи вищевикладене, суд вважає що обвинувачення з таким змістом є вкрай неконкретним і невизначеним, суть якого є незрозумілою, що перешкоджає стороні захисту реалізувати своє право на захист.

В цьому і полягає невідповідність обвинувального акту вимогам ст. 291 КПК України та іншим зазначеним вище вимогам КПК України, а також практиці ЄСПЛ, коли учасник чинного і ратифікованого міжнародного договору не вправі посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору (ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів).

У міжнародних джерелах права, зокрема Конвенції, йдеться про те, що однією із гарантій права на справедливий суд, відповідно до пункту «а» частини 3 статті 6, є негайна і детальна поінформованість, зрозумілою для обвинуваченого мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього.

Практика Європейського суду з прав людини орієнтує, що обвинуваченням визнається офіційне доведення до відома особи компетентним органом твердження про наявність припущення про вчинення особою кримінально караного правопорушення й при цьому стосується змісту, а не формального поняття обвинувачення, оскільки в контексті статті 6 Конвенції Європейський суд покликаний убачати, що приховано за зовнішньою стороною справи, та досліджувати реалії розглядуваної справи («Девеер проти Бельгії» від 27 лютого 1980 року).

Важливим є виклад саме фактичних обставин кримінального правопорушення, бо правильне їх відображення має суттєве значення не тільки для аргументації висновків слідчого, але і для дослідження обставин вчиненого кримінального правопорушення в суді та для реалізації права на захист. Фабула обвинувачення є фактичною моделлю вчиненого злочину, а юридичне формулювання (формула та формулювання обвинувачення) – це правова модель злочину, вказівка на кримінально-правові норми, порушення яких інкримінується обвинуваченому.

При цьому межі судового розгляду визначаються виключно межами висунутого звинувачення відповідно до обвинувального акту і вийти за ці межі з обвинувальним ухилом суд не вправі, як і не вправі перебирати на себе функцію пошуку, здобуття й дослідження нових доказів у тому числі допит свідків, спрямованих на повне дослідження всіх її обставин, нез`ясованих на досудовому слідстві (ч. 3 ст. 26, ст. 337 КПК України).

Відсутність конкретного обвинувачення особи є передумовою порушення її гарантованого Законом права на захист та права на справедливий судовий розгляд, що є неприпустимим.

Підсумовуючи викладене, суд зазначає, що згідно чинного кримінального процесуального законодавства України підготовче судове засідання – це єдина стадія судового провадження, на якому суд може домогтися виправлення виявлених недоліків та уникнути постановлення незаконного вироку, повернувши обвинувальний акт прокурору, з огляду на засади змагальності, законності та диспозитивності кримінального провадження, безперервності судового розгляду.

Обвинувальний акт щодо ОСОБА_1 вже досліджувався судом першої інстанції, яким прийнято рішення про його повернення, та в подальшому Київським апеляційним судом, який не погодився з рішенням суду першої інстанції, скасувавши ухвалу та направивши даний обвинувальний акт до Вишгородського районного суду Київської області на новий розгляд.

Проте факти та доводи, викладені судом у даній ухвалі ще не були предметом дослідження ані у Вишгородському районному суді Київської області, ані в Київському апеляційному суді.

З названих підстав обвинувальний акт до судового розгляду призначений бути не може, який вимогам КПК України не відповідає і підлягає поверненню.

Що стосується клопотання власника майна ОСОБА_2 про повернення вилученого майна (мобільних телефонів, жорсткого диску і певних грошових коштів), яке за твердженням клопотання речовими доказами не визнавалися, то суд зазначає наступне.

Так, прокурор і захисник заперечували проти задоволення клопотання, яке не може бути судом розв`язано на цій підготовчій стадії в порядку статей 314-317 КПК України.

Відповідно до вимог п. 1 ч.1 ст. 303 КПК України скарга на бездіяльність слідчого щодо неповернення тимчасово вилученого майна може бути розглянута слідчим суддею на досудовому слідстві в порядку статей 303-307 КПК України і згідно ч. 2 ст. 303 КПК України така скарга предметом розгляду на підготовчому судовому засіданні бути не може. При цьому в задоволенні такої скарги на досудовому слідстві слідчим суддею ухвалою від 06.04.2020 року вже відмовлено.

Отже в силу вказаних вимог закону суд позбавлений можливості в підготовчому судовому засіданні без дослідження доказів і матеріалів кримінального провадження оцінити доводи клопотання і вирішити питання про наявність або відсутність підстав для повернення особі тимчасово вилученого майна згідно статей 100, 166-169, 303 КПК України, коли до того ж таке майно в розпорядженні суду не знаходиться і суду не надано.

За таких обставин в задоволенні клопотання про повернення тимчасово вилученого майна слід відмовити.

На підставі викладеного та керуючись статтями 314-317, 372 КПК України,

ухвалив:

обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 62019100000000232 щодо ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 362 КК України повернути прокурору.

В задоволенні клопотання ОСОБА_2 відмовити.

Ухвала може бути оскаржена до Київського апеляційного суду протягом 7 днів з дня її оголошення шляхом подання апеляції через Вишгородський районний суд Київської області.

Суддя