Рішення № 97874915, 22.06.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 червня 2021 року м. Київ №640/1316/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Шейко Т.І.,

за участі секретаря судових засідань Гарбуз К.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку загального позовного провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурорапровизнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення вихідної допомоги при звільненніза участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача - Жогіної О.О., представника відповідача - Петрика В.А.;

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просив:

-визнати протиправним та скасувати наказ від 17 грудня 2019 року №1935ц про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу прийому громадян управління організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Генеральної прокуратури України;

-поновити ОСОБА_1 з 21 жовтня 2019 року на посаду начальника відділу прийому громадян управління організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів, або на адміністративну посаду керівника підрозділу з питань організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів, або на будь-яку іншу адміністративну посаду керівника підрозділу в Офісі Генерального прокурора;

-стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 21 грудня 2019 року по день винесення судом рішення про поновлення (з розрахунку середньомісячної заробітної плати - 44161,22 грн та середньоденної заробітної плати - 2054,01 грн);

-стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі не менше середнього місячного заробітку;

-допустити до негайного виконання постанову суду в частині поновлення на посаді, стягнення та виплати заробітної плати за весь час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги позивач мотивував відсутністю фактичної ліквідації чи реорганізації Генеральної прокуратури України; не додержанням відповідачем положень Кодексу законів про працю України, протиправністю організаційних заходів щодо проведення атестації прокурорів; невідповідністю Порядку проходження прокурорами атестації вимогам Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури»; відсутністю у Генерального прокурора повноважень звільняти прокурорів Генеральної прокуратури України; відсутністю підстав функціонування кадрових комісій та повноважень щодо прийняття рішень стосовно атестації прокурорів; відсутністю спеціалізації в питаннях, що пропонувались під час іспиту; наявністю дискримінаційних ознак у процесі переведення прокурорів до Офісу Генерального прокурора, оскільки ряд інших прокурорів були переведені поза процедурою проходження атестації. Крім того позивач вказував, що категорично не погоджувався з проходженням атестації, однак був вимушений подати заяву за встановленою формою про переведення та про намір пройти атестацію, оскільки в іншій формі така заява вважалась би не поданою, а особа підлягала звільненню. При цьому, одночасно подавав заяву і за не встановленою формою. Відтак змушений був проходити іспит.

Крім того позивач наголосив, що з рішенням комісії про неуспішне проходження атестації позивача ознайомлено не було і на неодноразові звернення до відповідача копію рішення комісії не надано, в зв`язку з чим позивачем поставлено під сумнів існування такого рішення. Відповідно, відсутні підстави для звільнення позивача, зазначені у наказі Генерального прокурора від 17 грудня 2019 року №1935ц.

Таким чином позивач вважає, що при проведенні атестації були грубо порушені його права, а тому він звернувся з даним позовом до суду.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 січня 2020 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду у порядку загального позовного провадження.

Представник відповідача надав відзив на позов, в якому заперечив проти доводів позивача. Вказав, що атестація проведена у відповідності з положеннями чинного законодавства, зокрема згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», Законом України «Про прокуратуру». Наголосив, що згадані закони є спеціальними по відношенню до інших норм, у тому числі і Кодексу законів про працю України. Кадрові комісії сформовані у відповідності з пунктами 9, 11 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX та виконували свої повноваження згідно з Порядком роботи кадрових комісій, затвердженим наказом Генерального прокурора від 17 жовтня 2019 року №233 та Порядком проходження прокурорами атестації, затвердженим наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року №221. Позивач під час атестації набрав менше прохідного балу для успішного складення іспиту, а відтак рішенням кадрової комісії №1 визнаний таким, що неуспішно пройшов атестацію. В зв`язку з неуспішним проходженням атестації наказом Генерального прокурора позивача було звільнено з займаної посади.

З приводу доводів позивача щодо неврахування спеціалізації прокурорів при проведенні атестації представник відповідачів зауважив зокрема, що предметом атестації є оцінка професійної компетентності прокурора та його професійної етики, доброчесності (пункт 12 Прикінцевих і перехідних положень Закону №113-IX). Прокурор повинен мати високий рівень знань і вмінь у застосуванні законодавства в цілому, а не лише відповідно до певних завдань і функцій (спеціалізації) структурних підрозділів Генеральної прокуратури України, в яких працює.

З огляду на викладене представник відповідача вважає позов необгрунтованим, безпідставним, а тому просив у його задоволенні відмовити повністю.

У судових засіданнях позивач та представник позивача підтримали позовні вимоги та просили їх задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Дослідивши матеріали справи, враховуючи доводи та заперечення сторін судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 працював в органах прокуратури з 1997 року.

Наказом Генерального прокурора України від 01 серпня 2014 року №1767ц призначений на посаду начальника відділу прийому громадян управління організації прийому громадян та розгляду звернень Генеральної прокуратури України, на яку в подальшому наказом Генерального прокурора від 04 листопада 2015 року №1728ц був повторно призначений.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №113-IX, який набув чинності 25 вересня 2019 року, запроваджено реформування системи органів прокуратури.

За приписами пункту 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX прокурори та слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів і слідчих у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Як було встановлено судом, 15 жовтня 2019 року позивачем на ім`я Генерального прокурора була подана заява про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора та про намір пройти атестацію.

В той же час, 15 жовтня 2019 року позивач поштою подав і іншого змісту заяву, в якій висловив свою незгоду з процедурою атестації.

Згідно наявної у справі Відомості про результати тестування на знання та вміння у застосуванні закону і відповідність здійснювати повноваження прокурора (Міжнародний виставковий центр (м. Київ, Броварський пр-т, 15, 11:45 - 13:25) під порядковим номером 7 зазначено прізвище ОСОБА_1 , з кількістю балів за результатами тестування 65.

Рішенням №68 Кадрової комісії №1 «Про неуспішне проходження прокурором атестації за результатами складення іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора» від 29 жовтня 2019 року ОСОБА_1 набрав 65 балів, що є менше прохідного балу для успішного складання іспиту, в зв`язку з чим визнаний таким, що неуспішно пройшов атестацію.

В подальшому наказом Генерального прокурора України від 17 грудня 2019 року №1935ц ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу прийому громадян управління організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 21 грудня 2019 року.

Також вказаним наказом доручено Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні.

Вважаючи неправомірним сам процес атестації та прийнятий наказ Генерального прокурора від 17 грудня 2019 року №1935ц про звільнення позивача, останній звернувся до суду про скасування вказаного наказу та поновлення на посаді /рівнозначній посаді в Офісі Генерального прокурора, а також стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та вихідної допомоги.

Проаналізувавши матеріали справи та пояснення учасників по справі, суд дійшов наступних висновків.

Згідно зі статтею 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.

Прокуратуру в Україні очолює Генеральний прокурор, якого призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Президент України.

Відповідно до статті 4, частин першої, третьої статті 16 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VII (в редакції до внесення змін Законом №113-ІХ) зазначалось, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Незалежність прокурора забезпечується: 1) особливим порядком його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених цим Законом.

Згідно з пунктом 9 частини першої, пунктом 1 частини другої статті 51 Закону №1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Особами, які в установленому цим Законом порядку приймають рішення про звільнення прокурора з посади є, зокрема, Генеральний прокурор - щодо прокурорів Генеральної прокуратури України.

25 вересня 2019 року набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року №113-ІХ.

Згідно з розділом І Закону №113-ІХ внесено зміни, в тому числі, до статті 32 Кодексу законів про працю України, яку доповнено частиною п`ятою такого змісту: "Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус", статтю 40 доповнено частиною п`ятою такого змісту: "Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус".

Також у Законі України "Про прокуратуру" словосполучення "Генеральна прокуратура України" замінено на "Офіс Генерального прокурора"; визначено, що Офіс Генерального прокурора є органом прокуратури вищого рівня щодо обласних та окружних прокуратур, обласна прокуратура є органом прокуратури вищого рівня щодо окружних прокуратур, розташованих у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури".

У відповідності до пунктів 3-7, 9, 10 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-ІХ до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.

Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.

За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.

День початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур визначається рішеннями Генерального прокурора стосовно Офісу Генерального прокурора, усіх обласних прокуратур, усіх окружних прокуратур. Вказані рішення публікуються у газеті "Голос України".

Офіс Генерального прокурора є правонаступником Генеральної прокуратури України у міжвідомчих міжнародних договорах, укладених Генеральною прокуратурою України.

З дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру".

Прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором.

Прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.

Згідно з пунктом 1 частини дев`ятнадцятої розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-ІХ прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови настання однієї із наступних підстав: 1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію; 2) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури; 3) в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію; 4) ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі.

Перебування прокурора на лікарняному через тимчасову непрацездатність, у відпустці чи у відрядженні до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту.

Указані в цьому пункті прокурори можуть бути звільнені з посади прокурора також і на інших підставах, передбачених Законом України "Про прокуратуру".

Таким чином, вказаним Законом №113-ІХ запроваджено процедуру атестації працівників прокуратури, делеговано затвердження Порядку проходження прокурорами атестації Генеральному прокурору.

Закон №113-ІХ є законом, який в розумінні статті 131-1 Конституції України, статті 4, частин першої, третьої статті 16 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII визначає організацію та порядок діяльності прокуратури.

Станом на 21 грудня 2019 року, дату звільнення позивача, як і станом на час розгляду справи по суті, Закон №113-ІХ є чинним, не визнавався неконституційним.

Згідно зі статтею 150 Конституції України вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційність) Закону №113-ІХ є компетенцією Конституційного Суду України.

Суд вважає за необхідне зауважити, що запровадження законодавцем такого механізму реформування органів прокуратури України безперечно є втручанням у приватне життя особи прокурора у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року в аспекті умов проходження публічної служби (професійної діяльності).

Проте, таке втручання у даному конкретному випадку прямо передбачено Законом № 113-IX і переслідує абсолютно легітимну ціль - відновлення довіри суспільства до функціонування органів прокуратури України, а тому, за умови чинності цього Закону та відсутності рішення Конституційного Суду України щодо його неконституційності, суд не знаходить підстав для висновку про незабезпечення балансу між публічним інтересом суспільства на формування корпусу прокурорів системи органів прокуратури України та приватним інтересом заявника на продовження служби в органах прокуратури без проходження процедури атестації.

Наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року №221 затверджено Порядок проходження прокурорами атестації.

Пунктами 1 - 8 Порядку встановлено, що атестація прокурорів - це встановлена розділом II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" (далі - Закон) та цим Порядком процедура надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур.

Атестація прокурорів Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), регіональних, місцевих прокуратур та військових прокуратур проводиться відповідними кадровими комісіями.

Атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями прозоро та публічно у присутності прокурора, який проходить атестацію.

Порядок роботи, перелік і склад кадрових комісій визначаються відповідними наказами Генерального прокурора.

Предметом атестації є оцінка:

1) професійної компетентності прокурора (у тому числі загальних здібностей та навичок);

2) професійної етики та доброчесності прокурора.

Атестація включає такі етапи: 1) складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора; 2) складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки; 3) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання.

Повторне проходження одним і тим самим прокурором атестації або одного з її етапів не допускається. Якщо складання відповідного іспиту було перервано чи не відбулося з технічних або інших причин, незалежних від членів комісії та прокурора, комісія призначає новий час (дату) складання відповідного іспиту для прокурора.

За результатами атестації прокурора відповідна кадрова комісія ухвалює одне із таких рішень:

1) рішення про успішне проходження прокурором атестації;

2) рішення про неуспішне проходження прокурором атестації.

Розділом II Порядку унормовано складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, а розділом III - складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки.

Зразок тестових питань та правила складання іспиту оприлюднюється на веб-сайті Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) не пізніше ніж за сім календарних днів до дня складання іспиту (пункт 3 Розділу III).

Тестування проходить автоматизовано з використанням комп`ютерної техніки у присутності членів відповідної кадрової комісії (пункт 4 Розділу III).

Прохідний бал (мінімально допустима кількість набраних балів, які можуть бути набрані за результатами тестування) для успішного складання іспиту встановлює своїм наказом Генеральний прокурор після складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора (пункт 5 Розділу III).

Прокурор, який за результатами складення іспиту набрав меншу кількість балів, ніж прохідний бал, не допускається до співбесіди, припиняє участь в атестації, а відповідна кадрова комісія ухвалює рішення про неуспішне проходження прокурором атестації (пункт 6 Розділу III).

Наказом Генерального прокурора від 17 жовтня 2019 року №233 затверджено Порядок роботи кадрових комісій, а наказом №234 створено першу кадрову комісію та визначено її персональний склад.

Пунктом 2 розділу II Порядку №221 визначено, що перелік тестових питань для іспиту затверджується Генеральним прокурором, на виконання якого 15 жовтня 2019 року затверджено перелік тестових питань.

Згідно пунктів 4, 5 розділу II Порядку №221 прохідний бал (мінімально допустима кількість набраних балів, які можуть бути набрані за результатами тестування) для успішного складання іспиту становить 70 балів.

Щодо Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року № 221 то вказаний Порядок протиправним не визнавався.

Щодо створення та роботи кадрових комісій Офісу Генерального прокурора, то учасниками справи не надано доказів оскарження та скасування законодавчого чи розпорядчого акту з приводу таких комісії, як і не надано доказів скасування наказу Генерального прокурора щодо встановлення прохідного балу для складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, а також щодо зразків тестових питань.

За таких обставин суд не бере до уваги доводи позивача, у тому числі щодо незаконності створення кадрових комісій, зокрема Кадрової комісії №1, порядку роботи комісії, оскільки позивачем не надано доказів оскарження створення комісії, складу такої комісії , виконання комісією повноважень при здійсненні атестаційних заходів, тощо.

Частиною другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Наведені вище питання (правомірність створення комісій, їх склад, розпорядчі акти Генерального прокурора щодо проходження атестації прокурорами тощо) не є предметом спору у даній справі.

За наслідками складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора ОСОБА_1 набрав 65 балів, що є менше прохідного балу, встановленого наказом Генерального прокурора.

Як було зазначено вище, пунктом 4 Розділу III Порядку встановлено, що тестування з використанням комп`ютерної техніки проходить автоматизовано. Тобто, надати оцінку правильності відповідей позивача на поставлені завдання тесту та відповідності кількості набраних балів - суд позбавлений правової можливості, оскільки не наділений повноваженнями на втручання у відповідну програму тестування.

У Відомості про результати тестування на знання та вміння у застосуванні закону і відповідність здійснювати повноваження прокурора, з кількістю балів за результатами тестування 65, наявний підпис ОСОБА_1 , і в той же час відсутні будь-які зауваження у розділі «Примітки» щодо кількості балів або взагалі щодо проведеної процедури тестування.

Більше того, рішення кадрової комісії, яким позивач визнаний таким, що неуспішно пройшов атестацію, позивачем не оскаржується.

Слід наголосити, що позивачем була подана «Уточнена позовна заява» 10 лютого 2021 року, в якій позивач просив визнати протиправним та скасувати рішення кадрової комісії, - однак ця заява не прийнята судом з огляду на те, що у відповідності до частини першої статті 47 Кодексу адміністративного судочинства України позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання. По даній справі провадження відкрито 22 січня 2020 року за правилами загального позовного провадження, закінчено підготовче засідання (яке до того ж проводилось за участі позивача та відповідача) 17 березня 2020 року, надалі призначались судові засідання для розгляду справи по суті, починаючи з 21 квітня 2020 року і суд розпочав розгляд справи по суті, - утім з «уточненою позовною заявою» позивач звернувся 10 лютого 2021 року, тобто після закінчення підготовчого засідання і навіть після початку розгляду справи по суті. При цьому позивачем, станом на час вирішення спору у даній справі (22 червня 2021 року), не надано доказів звернення до суду та оскарження в окремому позовному провадженні зазначеного вище рішення кадрової комісії №1.

Щодо зауважень позивача на відсутність спеціалізації у питаннях тесту, суд звертає увагу на те, що згідно з частиною другою статті 19 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов`язаний вдосконалювати свій професійний рівень та з цією метою підвищувати кваліфікацію.

Також, згідно зі статтею 15 Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів, затвердженого Всеукраїнською конференцією прокурорів від 24 квітня 2017 року, прокурор повинен здійснювати службові повноваження сумлінно, компетентно, вчасно і відповідально. Постійно підвищувати свій загальноосвітній та професійний рівень, культуру спілкування, виявляти ініціативу, відповідальне ставлення та творчий підхід до виконання своїх службових обов`язків, фахово орієнтуватися у чинному законодавстві, передавати власний професійний досвід колегам. Він має усвідомлювати, що його діяльність оцінюється з урахуванням рівня підготовки, знання законодавства, компетентності, ініціативності, комунікативних здібностей, здатності вчасно і якісно виконувати службові обов`язки та завдання.

За таких умов, як вказував представник відповідачів і з чим погоджується суд, встановлення прохідного балу у 70 балів виправдано завданням реформування органів прокуратури та вимогам діючих нормативно-правових актів.

Суд не бере до уваги доводи позивача, що він змушений був подати заяву за встановленою формою про переведення на посаду прокурора та про намір пройти атестацію, - оскільки для добровільного наміру прокурора бути переведеним до Офісу Генерального прокурора та, відповідно, за наслідками успішного проходження атестації продовжувати виконувати повноваження прокурора на визначеній наказом Генерального прокурора посаді, - обов`язок щодо подачі заяви саме за встановленою формою визначений Законом №113.

Також, на думку суду, є суперечливими доводи позивача, що він бажає продовжити етапи атестації після поновлення на посаді, хоча при цьому неодноразового наголошував, що його примусили до проходження тестування, незважаючи на подання ним, окрім заяви за встановленою формою, ще й заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора у довільній формі, в якій позивач висловлював свою незгоду з процесом атестації прокурорів.

Слід наголосити, що за нормами статті 131-1 Конституції України прокурором, у тому числі Генеральної прокуратури України, може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше п`яти років.

Тобто, маючи вищу юридичну освіту, позивач мав усвідомлювати для себе наслідки подачі/не подачі заяви про переведення та про намір пройти атестацію, прибуття на складання іспиту та проходження іспиту.

Як було наголошено вище, норми Закону №113-ІХ неконституційними не визнавалися.

Таким чином, оскільки позивач не набрав достатньої кількості балів для успішного проходження атестації рішенням №68 Кадрової комісії №1 від 29 жовтня 2019 року про неуспішне проходження прокурором ОСОБА_1 атестації за результатами складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, позивач був визнаний таким, що не успішно пройшов атестацію.

В подальшому наказом Генерального прокурора Рябошапки Р.Г. від 17 грудня 2019 року №1935ц ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади начальника відділу прийому громадян управління організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Генеральної прокуратури України та органів прокуратури.

В якості підстави для звільнення зазначено «рішення кадрової комісії №1».

З цього приводу позивач зауважував, що зазначення в якості підстави звільнення лише «рішення кадрової комісії №1» призводить до правової невизначеності та незрозумілості для позивача, оскільки не вказано ані дати, ані номеру прийнятого рішення.

Дійсно, запис у наказі про звільнення в якості підстави для звільнення «рішення кадрової комісії №1» не містить дати такого рішення та номеру. Утім суд критично ставиться до доводів позивача щодо того, що позивачу не зрозуміло яке саме рішення малось на увазі, з огляду на обізнаність останнього щодо процедури атестації, проходженням позивачем тестування на виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора та набранням не достатньої кількості балів за результатами тестування.

В той же час, вказаний недолік (не зазначення номеру та дати рішення кадрової комісії №1) по суті не впливає, ані на результати тестування позивача (оскільки у відомості про кількість набраних балів позивачем поставлений власний підпис без жодних зауважень), ані на можливість/неможливість подальшого перебування позивача на посаді в Офісі Генерального прокурора (неуспішне проходження атестації є підставою для звільнення).

Щодо тверджень позивача з приводу порушень відповідачем вимог Кодексу законів про працю України, слід вказати на таке.

Як вже було зауважено вище, підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу І Закону №113 внесено зміни до таких законодавчих актів України, як зокрема у Кодекс законів про працю України.

Так, статтю 32 КЗпП України доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус», та статтю 40 цього Кодексу доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначено Законом України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (із змінами і доповненнями, в редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) (Закон №1697).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 16 Закону №1697 незалежність прокурора забезпечується особливим порядком його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Отже, порядок звільнення прокурора з посади визначено спеціальним законодавством, в той час, як трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Вказану правову позицію неодноразово висловлено Верховним Судом, зокрема у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 08 серпня 2019 року у справі № 813/150/16.

З огляду на викладене, умови та наслідки, передбачені статтею 40 КЗпП України у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, не підлягають застосуванню в силу Закону №113.

Крім того, щодо питання ліквідації, реорганізації або скорочення штату Генеральної прокуратури України, суд зазначає наступне.

Відповідно до підпункту 3 пункту 20 розділу І Закону №113 у статті 8 (Закону України «Про прокуратуру») у назві слова «Генеральна прокуратура України» замінено словами «Офіс Генерального прокурора».

Пунктом 3 розділу ІІ Закону №113 встановлено, що до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.

Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.

За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.

Відповідно до наказу Генерального прокурора України від 27 грудня 2019 року №358 «Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора», юридичну особу «Генеральна прокуратура України» перейменовано в «Офіс Генерального прокурора» без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Днем початку роботи Офісу Генерального прокурора згідно з наказом Генерального прокурора від 23 грудня 2019 року №351 визначено 02 січня 2020 року.

З відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань судом встановлено, що 28 грудня 2019 року проведено реєстраційні дії, згідно з якими назву «Генеральна прокуратура України» змінено на назву «Офіс Генерального прокурора», код ЄДРПОУ залишився незміннім, що свідчить про відсутність ознак ліквідації та реорганізації органу прокуратури.

Наведені обставини не заперечуються відповідачем.

Однак, в силу Закону №113 прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у встановленому порядку.

Позивач не набрав достатньої кількості балів, відповідно визнаний таким, що не успішно пройшов атестацію, а тому згідно з пунктом 1 частини дев`ятнадцятої розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-ІХ був звільнений з займаної посади.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За наслідками оцінки наданих сторонами доказів суд дійшов висновку, що прийняте відповідачем оскаржуване рішення відповідає вимогам частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відтак відсутні підстави для визнання протиправним та скасування наказу Генерального прокурора Рябошапки Р.Г. від 17 грудня 2019 року №1935ц про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади начальника відділу прийому громадян управління організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Генеральної прокуратури України та органів прокуратури.

Відповідно не підлягають задоволенню і похідні вимоги щодо поновлення ОСОБА_1 на посаді/рівнозначній посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В той же час, за наслідками вирішення справи по суті спору, суд дійшов висновку про задоволення вимог позивача в частині стягнення вихідної допомоги при звільненні в межах середнього місячного заробітку, а саме у розмірі 44161,22 грн., з огляду на наступне.

Законом № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 Кодексу законів про працю України ( КЗпП України).

Конституційний Суд України у Рішенні від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв`язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Аналогічні правові висновки неодноразово висловлені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 8 серпня 2019 року у справі № 813/150/16.

КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 Кодексу).

Статтею 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої вказаної статті).

Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Згідно із статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»; статтю 40 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»; частину дев`яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу».

Внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.

Отже, частиною п`ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків, за яких до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України.

Разом з тим, цей виключний перелік не містить питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а тому суд дійшов висновку, враховуючи при цьому правові висновки Верховного Суду, висловлені зокрема у постанові від 25 лютого 2021 року у справі №640/8451/20, що застосування положень статті 44 КЗпП України під час вирішення спірного питання не заборонено.

Також Верховний Суд у вказаній постанові звернув увагу, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.

Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.

Позивач просив стягнути вихідну допомогу у розмірі не менше середнього місячного заробітку.

Обчислення середнього заробітку проводиться із застосуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.

Абзацом 3 пункту 2 Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках (крім випадків обчислення середньої заробітної плати для оплати щорічної відпустки) збереження середньої заробітної плати і середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

За правилами пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно довідки Генеральної прокуратури України №18-1451зп від 28 грудня 2019 року сума середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 складає 2054,01 грн, а середньомісячної заробітної плати - 44161,22 грн.

Таким чином, у рахуванням вищенаведених правових норм, підлягає стягненню на користь позивача вихідна допомога у розмірі 44161,22 грн.

Під час судового розгляду справи позивач, окрім іншого, просив також стягнути суму вихідної допомоги за весь час затримки, яку позивач обрахував визначивши у розмірі 2 963 402,28 грн.

Суд звертає увагу на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 39-41 постанови від 18 березня 2020 року по справі №711/4010/13-ц, згідно яких встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:

1. Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.

2. Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум.

3. Ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.

4. Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічні висновки викладені також Верховним Судом у постанові від 20 травня 2020 року у справі №816/1640/17.

У пунктах 77-78 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі № 761/9584/15-ц також зазначено, що законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

У пункті 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі №761/9584/15-ц викладено правову позицію, відповідно до якої з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Суд враховує, що відповідач заперечував проти права позивача на виплату вихідної допомоги, оскільки норми спеціальних законів щодо прокурорів (Закон №113 та Закон №1697) не передбачають такої виплати, а тому факт порушення цього права був встановлений лише під час судового розгляду.

Отже, тривалість періоду затримки розрахунку щодо виплати вихідної допомоги була пов`язана, у тому числі із нечіткістю чинного законодавства.

Позивач не вказує про наявність будь-яких майнових втрат, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні в частині невиплати відповідної допомоги.

При цьому суд враховує і те, що тривалий розгляд даної справи пов`язаний, у тому числі із численними клопотаннями позивача про відкладення судового засідання (клопотання про відкладення від 15.04.2020 в зв`язку з запровадженням карантинних заходів (засідання призначено на 21.04.2020; клопотання про зупинення провадження у справі від 09.06.2020 (засідання призначено на 09.06.2020); клопотання про відкладення судового засідання, призначеного на 09.09.2020; клопотання про відкладення судового засідання, призначеного на 28.10.2020; в судове засідання 21.01.2021 не прибув позивач і клопотань не подав; клопотання про відкладення судового засідання, призначеного на 10.02.2021; клопотання представника позивача про відкладення судового засідання, призначеного на 16.03.2021 і в судове засідання 16.03.2021 також позивач не прибув; клопотання позивача, а також представника позивача про відкладення судового засідання, призначеного на 06.04.2021; клопотання позивача про відкладення судового засідання, призначеного на 18.05.2021).

Наявність таких численних клопотань про відкладення судового засідання є підставою для сумніву щодо зацікавленості позивача у якнайшвидшому вирішенні його спору, зокрема і щодо вчасного отримання вихідної допомоги при звільненні.

Більше того, заявлена позивачем до стягнення сума вихідної допомоги за час затримки є нерозумною, непропорційною та несправедливою по відношенню до інших працівників Офісу Генерального прокурора, які також проходили атестаційну процедуру, зазнавали певних моральних переживань, успішно склали іспити та пройшли атестацію, в подальшому були призначені на відповідні посади, згідно яких почали виконувати свої посадові обов`язки (у тому числі і під час запроваджених Урядом карантинних заходів) та отримувати заробітну плату з урахуванням коефіцієнтів посадового окладу. В той час, як позивач наполягав у судовому засіданні, що він категорично не погоджується з запровадженою Законом №113 процедурою атестації і його «примусили» до проходження такої.

Задоволення вимоги позивача про стягнення суми вихідної допомоги за час затримки при звільненні у розмірі 2 963 402,28 грн, може призвести до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Враховуючи вказані обставини, а також відмову позивачу у задоволенні позовних вимог щодо поновлення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд дійшов висновку, що заявлена у судовому засіданні до стягнення сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка обрахована позивачем з урахуванням коефіцієнтів підвищення заробітної плати для прокурорів, які призначені в Офіс Генерального прокурора за наслідками успішного проходження атестації, є очевидно неспівмірною.

Тому суд задовольнив суму до стягнення у розмірі середньомісячної заробітної плати, а саме 44161,22 грн.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць.

Тобто, негайному виконанню підлягають рішення у майнових спорах про присудження виплати заробітної плати чи іншого грошового утримання у відносинах публічної служби.

Водночас, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, як і не являється іншим грошовим утриманням у відносинах публічної служби.

У пункті 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16 вказано, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.

Отже, відсутні підстави для звернення до негайного виконання рішення суду щодо зобов`язання виплатити середній заробіток за один місяць.

Водночас, стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов`язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов`язкових платежів. Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду 08 листопада 2018 у справі №805/1008/16-а.

Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Згідно з пунктом 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі Hirvisaari v. Finland від 27.09.2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Крім того, судом враховується, що згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також доводи позивача, представника позивача та представника відповідача щодо заявлених позовних вимог, суд дійшов до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог, а саме в частині стягнення вихідної допомоги при звільненні у межах суми середньомісячної заробітної плати у розмірі 44161,22 грн.

Судові витрати, які підлягають відшкодуванню у відповідності з вимогами частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України - відсутні.

Керуючись статтями 2, 77, 139, 242-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України суд -

в и р і ш и в:

Позов ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора задовольнити частково.

Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) вихідну допомогу при звільненні у розмірі 44 161,22 грн.

В задоволенні решти позову відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295- 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Шейко Т.І.

Повний текст рішення складено 24.06.2021.