Рішення № 97845764, 22.06.2021, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

Справа № 521/7010/21

Провадження № 2-о/521/179/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2021 року

Малиновський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді - Бобуйка І.А.

секретаря судового засідання - Кушнірука О.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні по суті в приміщенні суду в місті Одесі справу окремого провадження за заявою ОСОБА_1 (зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ), заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України (місцезнаходження: м. Київ, вул. Еспланадна, буд.8/10), Російська Федерація (представництво на території України: Посольство Російської Федерації в Україні, місцезнаходження: м. Київ, Повітрофлотський проспект, буд. 27) про встановлення факту вимушеного переселення з окупованої території Луганської області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, -

ВСТАНОВИВ:

17.05.2021 року заявниця звернулась до суду із заявою, в якій просить суд встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у серпні 2014 р. з окупованій території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, посилаючись на такі обставини.

Заявниця має на меті визначити свій статус як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

Встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян. А відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Встановлення факту, що має юридичне значення щодо вимушеного переселення з окупованої території Луганської області унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації, а тому заявниця звернулась до суду з відповідною заявою.

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 18.05.2021 року відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи в порядку окремого провадження по суті.

Заявниця в судове засідання не з`явилась, повідомлялась про дату, час та місце судового засідання належним чином та своєчасно, представник заявнииці подав до суду заяву, в якій просив розглядати справу без його участі, вказав, що заяву підтримує та просить її задовольнити.

Заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, представництво на території України: Посольство Російської Федерації в Україні - в судове засідання не з`явились про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином та своєчасно, причини неявки суду не повідомили.

Дослідивши всі матеріали справи, суд вважає, що заява про встановлення факту вимушеного переселення з окупованої території Луганської області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що заявниця, ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженка с. Севрюки, Красилівського району, Хмельницької області, є громадянкою України, що підтверджується паспортом громадянки України серії НОМЕР_1 , що виданий Первомайським МВ УМВС України в Луганській області від 06.08.1996 року. Заявниця до моменту вимушеного переселення була зареєстрована та постійно проживала за адресою: АДРЕСА_2 . що підтверджується відміткою у паспорті заявниці. Квартира за вказаною адресою належить заявниці на праві спільної часткової власності, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло № НОМЕР_2 від 07.12.2007 року та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №17141015 від 20.12.2007 року. Також, заявниця була працевлаштована у Первомайський станції швидкої медичної допомоги, що підтверджується трудовою книжкою серії НОМЕР_3 .

Судом встановлено, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалася у кінці лютого - на початку березня 2014 року, у серпні 2014 року заявниця була вимушена виїхати з тимчасово окупованої території до м. Одеси. Факт переміщення заявниці з тимчасово окупованої території підтверджується довідкою від 28.10.2014 р. № 5137000430 про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції. На даний час статус заявниці як внутрішньо переміщеної особи підтверджується довідкою від 28.10 2014 р. № 5137-430 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Проте, вказаними довідками посвідчено лише факт вимушеного переселення, однак відомості щодо причин такого переселення відсутні.

Заявниця просить суд встановити факт її вимушеного переселення в серпні 2014 року з окупованої території Луганської області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацію Російською Федерацією частини Луганської області України, стверджуючи, що від встановлення цього факту залежить набуття нею статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, як цивільної особи, яка перебувала під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

Суд надавши оцінку всім в сукупності та кожному окремо доказам та аргументам заявника, приходить до наступного.

Так, відповідно до ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Відповідно до ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (ч. 2 ст. 315 ЦПК України).

Відповідно до положень ч. 1 ст. 316 ЦПК України визначено, що заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення подається до суду за місцем її проживання.

Зі змісту роз`яснень, викладених у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» вбачається, що в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Крім цього, згідно постанов Верховного Суду України від 14.03.2018 року у справі №363/2981/16-ц, від 21.03.2018 року у справі №428/12368/16-ц, від 21.03.2018 року у справі №417/3852/17, від 12.04.2018 року у справі №243/7029/17, від 06.06.2018 року у справі №428/13977/16-ц, від 21.08.2018 року у справі №752/6366/16-ц, від 21.08.2018 року у справі №428/8076/16-ц, від 12.09.2018 року у справі №755/14659/16-ц, суд прийшов до висновку, що встановлення факту про який просить заявниця, можливе лише в судовому порядку, оскільки законодавець не визначив позасудового, тобто іншого порядку, встановлення причинно-наслідкового зв`язку між вимушеним переселенням з окупованої території Луганської/Донецької області та військовою агресією Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської/Донецької області.

Відповідно до положень ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно частин 1, 2, 3 статті 17 Конституції України, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 85 Конституції України, до повноважень Верховної Ради України належить, зокрема, оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.

Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України за своїм конституційно-правовим статусом забезпечує державну незалежність, національну безпеку держави; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України (пункти 1, 17, 18 частини першої статті 106 Конституції України).

Відповідно до пунктів 19 та 20 частини першої статті 106 Основного Закону України, Президент України вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Наведені вище положення Конституції України знайшли свій розвиток у нормах Закону України «Про оборону України» та Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

У статті 1 Закону України «Про оборону України», наведено визначення збройної агресії - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України; засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим в абзацах п`ятому - сьомому цієї статті діям, у тому числі значна участь третьої держави у таких діях; дії іншої держави (держав), яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження третьої держави, використовувалася цією третьою державою (державами) для вчинення дій, зазначених в абзацах п`ятому - восьмому цієї статті; застосування підрозділів збройних сил іншої держави або групи держав, які перебувають на території України відповідно до укладених з Україною міжнародних договорів, проти третьої держави або групи держав, інше порушення умов, передбачених такими договорами, або продовження перебування цих підрозділів на території України після припинення дії зазначених договорів.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про оборону України», у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

З урахуванням наведених норм слід дійти висновку, що встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України має безпосередній зв`язок та випливає із компетенції конституційних, політичних органів (суб`єктів) - Верховної Ради України та Президента України, які наділені дискреційними повноваженнями у відповідних сферах.

Підтвердженням такої позиції є прийняття парламентом України та Президентом України низки актів, якими фактично встановлено факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

Так, 15 квітня 2014 року Верховна Рада України, діючи як представницький орган Українського народу, прийняла Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території», згідно якого встановила, що тимчасово окупована територія України є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України і встановила, що датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року.

Відповідно до ст. 2 вказаного Закону, цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Цим Законом дано визначення «тимчасово окупована територія» - це сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій; внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України; повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини.

Встановлено правовий режим цієї території та визначено способи захисту прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території Україна і зазначено, що Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території (ч.1 ст. 5 Закону № 1207-VII).

14 серпня 2014 року Верховна Рада України, виходячи з положень Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та загальновизнаних міжнародних норм і правил, констатуючи, що пріоритетами національних інтересів України є, зокрема, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України, заявляючи, що пряме або опосередковане втручання у внутрішні і зовнішні справи України під будь-яким приводом є неприпустимим, усвідомлюючи потребу невідкладного та ефективного реагування на наявні і потенційні загрози національним інтересам і національній безпеці України, включаючи ворожі дії, збройний напад інших держав чи недержавних утворень, завдання шкоди життю та здоров`ю населення, захоплення заручників, експропріацію власності держави, фізичних та юридичних осіб, завдання майнових втрат та створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод, прийняла Закон «Про санкції» .

27 січня 2015 року Верховною Радою України прийнято постанову, якою затверджено Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, у якому зазначено наступне: Україна залишається об`єктом воєнної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац 1 Звернення); Верховна Рада України визнає Російську Федерацію державою - агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність Ради Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані «ДНР» і «ЛНР» визнати терористичними організаціями (абзаци 6 та 8 Звернення); міжнародне співтовариство закликано визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно-визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни (абзац 12 Звернення).

Також, 21 квітня 2015 року Верховна Рада України постановою, схвалила текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абзаці першому пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року. У вказаній Заяві Парламенту також вказано, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України (абзац 3 пункту 4 Заяви), та наведено численні факти порушень Російською Федерацією своїх міжнародних зобов`язань, посягань на територіальну цілісність України, на які, в тому числі, посилається і заявниця в обґрунтування необхідності встановлення відповідного юридичного факту судом.

24 вересня 2015 року Президент України своїм Указом №555 ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, у пунктах 3, 9, 11, 16, 17, 28-30, 36, 42, 49, 65, якої визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

18 січня 2018 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській області», який набрав чинності 24.02.2018 року, статтею 1 якого визначено, що тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення цього Закону визнаються частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль, а саме: 1)сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей; 2) внутрішні морські води, прилеглі до сухопутної території, визначеної пунктом 1 цієї частини; 3) надра під територіями, визначеними пунктами 1 і 2 цієї частини, та повітряний простір над цими територіями. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях, визначаються Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України.

Статтею 2 даного Закону визначено, що правовий статус тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, а також правовий режим на зазначених територіях визначаються цим Законом, Законом України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права. Тимчасова окупація Російською Федерацією територій України, визначених частиною першою статті 1 цього Закону, незалежно від її тривалості є незаконною і не створює для Російської Федерації жодних територіальних прав.

У цілісній сукупності усі наведені в хронологічній послідовності нормативно-правові акти відтворюють обставини, що відбувались на частині території України - тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській області та вказують на військову агресію Російської Федерації по відношенню до України, наслідком якої стала повна часткова тимчасова окупація частини територій у Донецькій та Луганській області, яка засуджена міжнародними інстанціями.

Відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.

Згідно з ч. 3 ст. 82 ЦПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписами ч. 3 ст. 82 ЦПК України.

Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.

Резолюцією Європарламенту (2014/2965 (RSP) від 15 січня 2015 року, щодо ситуації в Україні рішуче засуджено агресивну та експансіоністську політику Російської Федерації, що становить загрозу цілісності та незалежності України, а також потенційну загрозу для самого Європейського Союзу, включаючи незаконну анексію АР Крим та ведення неоголошеної гібридної війни проти України, у тому числі інформаційної війни, поєднуючи кібервійни, використання регулярних та нерегулярних збройних сил, пропаганда, економічного тиску, енергетичного шантажу, дипломатії та політичної дестабілізації, підкреслює, що такі дії є порушенням міжнародного права.

У статті 55 Конституції України визначено, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначено, що частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Зміни до Конституції України, запроваджені Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», не призводять до втрати значення наведеного Рішення Конституційного Суду України.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) визначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов`язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку негативне зобов`язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку позитивні зобов`язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі «ILASCU AND OTHERS v. MOLDOVA AND RUSSIA» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 313; рішення ЄСПЛ у справі «SARGSYAN ПРОТИ АЗЕРБАЙДЖАНУ» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 129).

У разі наявності виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «ILASCU AND OTHERS v. MOLDOVA AND RUSSIA» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 333; рішення ЄСПЛ у справі «Catan and Others v.the Republic of Moldova and Russia» від 19 жовтня 2012 року №№ 43370/04, 8252/05and18454/06, § 109; рішення ЄСПЛ у справі «SARGSYAN ПРОТИ АЗЕРБАЙДЖАНУ» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов`язань. Такі зобов`язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ЄСПЛ у справі «ILASCU AND OTHERS v. MOLDOVA AND RUSSIA» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 335, § 339; рішення ЄСПЛ у справі «SARGSYAN ПРОТИ АЗЕРБАЙДЖАНУ» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 131). Таким чином, перша частина цих зобов`язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340345). Згідно з другою частиною зобов`язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340345, § 346; рішення ЄСПЛ у справі «SARGSYAN ПРОТИ АЗЕРБАЙДЖАНУ» від 16 червня 2015 року №40167/06, § 132).

29.07.2016 року незалежна неурядова правозахисна організація Міжнародне партнерство за права людини разом із Норвезьким Гельсінським Комітетом та Українською Гельсінською Спілкою представила Звіт «Звідки відкрили вогонь. Розслідування транскордонних атак на сході України». Відповідно до Звіту, перетини кордону та напади на українські території були організовані за допомогою військових підрозділів Російської Федерації. Покинуті речі персонального вжитку та сліди переміщення військової техніки; рух російських військових підрозділів на території Російської Федерації і через кордон України; факти нелегальних перетинів українського кордону комбатантами з Російської Федерації, які згодом здійснювали напади на об`єкти військової інфраструктури, державні прикордонні частини та цивільні об`єкти; здійснення атак з локацій військових частин регулярних збройних сил Російської Федерації слугують цьому підтвердженням. Крім того, проаналізовані у звіті докази прямого втручання російських збройних сил, служб безпеки, осіб, які прямо пов`язані з військовими підрозділами Російської Федерації, а також аналіз атак на населені пункти Луганської області влітку 2014 року доводять наявність міжнародного характеру збройного конфлікту на Донбасі.

22.12.2017 року дослідницька група «Bellingcat» опублікувала інтерактивну карту з координатами, звідки Російська Федерація і підконтрольні їй незаконні збройні формування обстрілювали схід України влітку 2014 року. Так, згідно зібраних доказів, за літо 2014 року артилерійські підрозділи збройних сил Російської Федерації щонайменше 149 разів обстріляли територію України. Також дослідники «Bellingcat» переконані, що описані та позначені на карті артилерійські напади не можна розцінювати як випадкові або провокаційні обстріли, оскільки такі напади можуть бути розглянуті лише як воєнні дії Російської Федерації проти України.

Згідно з пояснювальною запискою до Європейської конвенції про імунітет держав ETS №074 від 16.05.1972 року, розробленою Європейським комітетом із правового співробітництва Ради Європи, його підкомітетом та Комітетом експертів, який підпорядкований Комітету Міністрів Ради Європи «державний імунітет» є концепцією міжнародного права, яка склалася з принципу «par in parem non habet imperium» - рівний над рівним сили не має, в силу якого одна держава не підлягає юрисдикції іншої держави.

Стаття 2 Статуту ООН закріплює принцип суверенної рівності усіх членів ООН. Преамбулою Статуту Організації Об`єднаних Націй (набув чинності 24.10.1945 року) передбачено, що держави-учасниці ООН проявлятимуть терпимість та житимуть в світі як добрі сусіди; об`єднуватимуть зусилля для підтримки міжнародного миру та безпеки.

Пункт 4 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24.10.2005 року «Підсумковий документ Всесвітнього саміту 2005 року», говорить, що ООН знову заявляє, що терпимість, повага прав людини мають важливе значення для міжнародних відносин. Пункт 9 цієї Резолюції визнає мир, безпеку та розвиток прав людини тими опорами, на яких тримається система ООН. Пункт 120 згаданої Резолюції говорить про обов`язок держав-учасниць ООН сприяти повазі та захисту усіх прав людини та основних свобод відповідно до Статуту ООН, Загальної Декларації прав людини та іншим документам, які стосуються прав людини. Універсальний характер цих прав не підлягає жодному сумніву. Пункт 122 Резолюції 60/1 говорить, що всі держави зобов`язані поважати права людини та основні свободи.

Стаття 3 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948 року), чітко встановлює, що кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність. Згідно із статтею 17 Загальної декларації, кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Стаття 28 Загальної декларації прав людини говорить, що кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.

Відповідно до статті 30 Загальної декларації прав людини, ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації.

Стаття 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР №2148-VIII від 19.10.1973 року, ратифікований Указом Президії Верховної Ради СРСР №4812-VIII від 18.09.1973 року і є обов`язковим для Російської Федерації в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР) говорить, що нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню.

Відповідно до статті 2 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, ратифікований Законом України №13/98-ВР від 14.01.1998 року, набув чинності для Російської Федерації на підставі Федерального Закону від 02.03.1999 року №42-ФЗ, Високі Договірні Сторони, відповідно до положень Статуту ООН і зобов`язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів. Статтею 4 Договору передбачено, що Сторони докладають зусиль до того, щоб врегулювання всіх спірних проблем здійснювалося виключно мирними засобами, і співробітничають у відверненні та врегулюванні конфліктів і ситуацій, які зачіпають їхні інтереси.

В преамбулі Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року, був підписаний СРСР та є обов`язковим для України та Російської Федерації в порядку правонаступництва. Крім того, посилання на обов`язковість цього акту міститься в низці міжнародних договорів України та Російської Федерації, зокрема в Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією та Договорі між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон. Зокрема у статті 2 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією говориться про зобов`язання сторін згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі) говориться, що держави-учасниці Наради підтверджують свою мету сприяння покращення відносин між ними та забезпечення умов, в яких народи зможуть жити в умовах справжнього та міцного миру, народам буде гарантована безпека від погрози або замаху на їхню безпеку.

Пунктом 1 Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року передбачено, що в межах міжнародного права всі держави мають рівні права та обов`язки. Вони будуть поважати право одна одної визначати та здійснювати на свій розсуд їх відносини з іншими державами згідно з міжнародним правом та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року.

Відповідно до пункту VII Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року, в галузі прав людини та основаних свобод держави-учасниці будуть діяти у відповідності до цілей та принципів Статуту ООН та Загальної декларації прав людини.

Пункт X Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року говорить, що при здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право встановлювати свої закони та адміністративні правила, держави-учасниці будуть узгоджуватись зі своїми юридичним обов`язками за міжнародним правом. Крім того, враховувати належним чином та виконувати положення Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року.

Згідно з пунктом X Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року держави-учасниці підтверджують, що у тому випадку, якщо зобов`язання країн за Статутом ООН увійдуть в протиріччя із з їх зобов`язаннями за будь-яким іншим міжнародним договором, перевагу матимуть їх зобов`язання за Статутом ООН.

05.12.1994 року був підписаний Меморандум про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Відповідно до пункту 6 Будапештського меморандуму, цей меморандум набув чинності з моменту підписання.

Пунктом 1 Будапештського меморандуму передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов`язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.

Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Згідно із пунктом 4 Будапештського меморандуму Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов`язання домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки Організації Об`єднаних Націй з метою надання допомоги Україні, як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії.

Статтею 12 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, згода держави на обов`язковість для неї договору виражається шляхом підписання договору представником держави коли договір передбачає, що підписання має таку силу або в інший спосіб установлено домовленість держав, які беруть участь у переговорах, про те, що підписання повинне мати таку силу. Встановивши домовленість щодо набуття Будапештським меморандумом чинності з моменту його підписання, Російська Федерація взяла на себе зобов`язання за всіма положеннями Будапештського меморандуму, у тому числі і стосовно поваги незалежності і суверенітету та існуючих кордонів України, утримування від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України.

Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року передбачено, що кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись.

Статтею 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятої резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН від 02.12.2004 року, статтею 11 Європейська конвенція про імунітет держави №ETS №74 від 16.05.1972 року та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року визначено, що держава (країна) не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді в суді іншої держави, який зазвичай володіє компетенцією розглядати справи, що стосуються грошового відшкодування у випадку смерті або спричинення тілесного ушкодження якій-небудь особі або нанесення шкоди майну або його втрати в результаті дії або бездіяльності, яка імовірно може бути присвоєна державі, якщо така дія або бездіяльність мали місце повністю або частково на території цієї іншої держави і якщо автор дії або бездіяльності знаходився на цій території в момент цієї дії або бездіяльності.

У відповідності до статті 2 Конвенції про захист цивільного населення під час війни, ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової чи повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у конфлікті, може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов`язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов`язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення.

Ця Конвенція застосовується і до цивільного населення, в тому числі осіб, які не беруть активної участі в бойових діях і опинилися у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

З огляду на вказане вище, оцінюючи повно, всебічно докази по справі у їх сукупності, зважаючи на положення чинного процесуального законодавства України, зокрема ч. 2 ст. 315 ЦПК України, а також враховуючи, що обставини, які свідчать про факт збройної агресії Росії проти України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, а також те, що заявниці для отримання статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права - на відшкодування завданих збитків, при порушенні її вимог вказаних правових актів, необхідно встановити юридичний факт його вимушеного переселення в 2014 році з окупованої території Луганської області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацію Російською Федерацією частини Луганської області України.

Таким чином, на підставі аналізу зазначених положень закону, суд встановив підстави для висновку про те, що як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав та свобод людини і громадянина, тобто сама держава бере на себе такий обов`язок відповідно до конституційних норм; право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.

Слід зазначити, що наведене тлумачення та застосування норм законодавства України підтверджується практикою суду касаційної інстанції. Так, постановою Верховного суду від 14.03.2018 року у справі №363/632981/16-ц встановлено, що вимушене переселення з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.

Також, така правова позиція щодо застосування норм права у подібних правовідносинах сформульована Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, зокрема в цивільній справі №428/12368/16-ц.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне задовольнити заяву у повному обсязі та встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у серпні 2014 р. з окупованій території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.

Таке рішення суду буде відповідати процесуальним та матеріальним нормам права, нормам справедливості, а також вимогам ст. 3 Конституції України, згідно якої людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Керуючись ст. ст. 3, 17, 85, 105 Конституції України, ст. ст. 11 - 13, 61 - 63, 82, 293, 315, 316, 319, 354 Цивільного процесуального кодексу України, СУД -

В И Р І Ш И В :

Заяву ОСОБА_1 (зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ), заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України (місцезнаходження: м. Київ, вул. Еспланадна, буд. 8/10), Російська Федерація (представництво на території України: Посольство Російської Федерації в Україні) (місцезнаходження: м. Київ, Повітрофлотський проспект, буд. 27) про встановлення факту вимушеного переселення з окупованої території Луганської області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області - задовольнити.

Встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН: НОМЕР_4 , паспорт громадянки України серії НОМЕР_1 , що виданий Первомайським МВ УМВС України в Луганській області від 06.08.1996 року, у серпні 2014 року з окупованій території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів . Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

СУ Д Д Я: І.А. Бобуйок