Рішення № 97723388, 08.06.2021, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

08 червня 2021 р. Справа № 120/2897/21-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Дончика В.В.,

за участю:

секретаря судового засідання: Волинець В.М.,

позивача: ОСОБА_1 ,

представника позивача: Ткаченко Т.В.,

представника відповідачів: Скляра О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області, Державної міграційної служби України про визнання бездіяльністю неправомірної, скасування рішення та зобов`язання вчинити дії

в с т а н о в и в :

05.04.2021 року ОСОБА_2 звернувся в суд з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області, Державної міграційної служби України про визнання бездіяльністю неправомірної, скасування рішення та зобов`язання вчинити дії.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказав, що у жовтні 2020 року, з метою отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, він звернувся із заявою до Управління ДМС України у Вінницькій області. 15.10.2020 року відповідач видав довідку про звернення за захистом в Україні №0009034, в подальшому строк дії якої продовжив до 17.05.2021 року.

Однак, на підставі рішення ДМС України від 10.03.2021 року №67-21 позивачу вручено повідомлення від 30.03.2021 року №4 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Разом з тим, позивач вважає, що Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області, повідомляючи його про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не виконало вимог ч. 13 статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" про викладення причин відмови, обмежившись загальним посиланням на відсутність умов, передбачених п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та не роз`яснило порядок оскарження свого рішення.

Крім того, позивач вважає, що наявні всі підстави для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку із чим, звернувся з цим позовом до суду.

Ухвалою суду від 12.04.2021 року позовну заяву залишено без руху та надано 5- денний строк для усунення недоліків.

14.04.2021 року на адресу суду надійшли матеріали на усунення недоліків.

Ухвалою суду від 19.04.2021 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у адміністративній справі, розгляд справи вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін на 06.05.2021 року.

27.04.2021 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому представник відповідачів заперечує щодо задоволення позовних вимог. Зокрема вказав, що згідно п. 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Разом з тим, зазначили, що позивач не надав достовірних чи правдоподібних фактів щодо особистого переслідування в країні походження і постійного проживання Пакистан. Позивач не навів жодних інших фактів переслідування, окрім загального твердження про ситуацію в країні походження. Зазначені заявником проблеми не доводять існування загрози його переслідувань в країні його походження та громадянської належності.

Вважають, що позивач намагається підтасувати власну історію під загальновідому та загальнопоширену інформацію по країні його походження та громадської належності.

При цьому, при дослідженні наданих позивачем матеріалів, оцінювалась не тільки наявність у нього побоювань бути переслідуваним за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а і обґрунтованість таких побоювань.

Водночас, позивач ніколи не брав участь у політичній та релігійній діяльності, не був членом жодних організацій чи політичних партій, не брав участі в демонстраціях, мітингах проти уряду Пакистану. На переконання представника відповідача, немає підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Також, зазначили, що позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з порушенням п. 1 та 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Враховуючи зазначене, представник відповідача вважає, що звернення до територіального підрозділу ДМС обумовлено першочерговою потребою в легалізації перебування на території України, про що свідчить тривале нелегальне перебування в нашій країні та порушення норм українського законодавства.

Враховуючи вищевикладене, просив у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

05.05.2021 року представником позивача подано відповідь на відзив, у якій остання зазначила, що позивач звернувся до органів міграційної служби із заявою про визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту на тих підставах, що на батьківщині він піддавався переслідуванням з боку братів його колишньої дружини, які базуються на їхніх релігійних переконаннях, що розлучення це ганьба, за що передбачається помста, а також звинувачення з боку цих осіб у оскверненні позивачем релігії, богохульстві та прийнятті християнства, що в ісламі вважається найтяжчим гріхом та передбачає за таке смертну кару. А тому повернення до Пакистану викликає у позивача реальні побоювання за своє життя та здоров`я.

Вищевикладені обставини та надані на їх підтвердження докази, на переконання представника позивача, є беззаперечною підставою для визнання позивача біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

Ухвалою суду занесеною до протоколу судового засідання від 06.05.2021 року, за клопотанням представника позивача, розгляд справи відкладено на 08.06.2021 року.

У судовому засідання 08.06.2021 року позивач та представник позивача підтримали заявлені позовні вимоги та просили їх задовольнити з підстав, викладених в заявах по суті.

Представник відповідачів заперечив щодо задоволення позовних вимог та просив у їх задоволенні відмовити.

Суд, заслухавши пояснення учасників судового процесу, перевіривши їх доказами, в їх сукупності, встановив, що громадянин Пакистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 15.10.2020 року звернувся до Управління ДМС України у Вінницькій області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

15.10.2020 року відповідачем видано довідку про звернення за захистом в Україні №009034 терміном дії до 16.11.2020 року. Вподальшому, термін дії довідки продовжено до 17.05.2021 року.

За результатами розгляду заяви позивача та проведених із ним співбесід, 04.02.2021 року Управління ДМС у Вінницькій області складено Висновок щодо відмови у визнанні позивача біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.

10.03.2021 року Державною міграційною службою України прийнято рішення №67-21 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Ісламської Республіки Пакистану ОСОБА_2 .

30.03.2021 року позивача повідомлено про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погодившись з таким рішенням, вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходить із наступного.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" ( далі - Закон № 3671-VI) встановлено, що біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україна або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Статтею 6 вказаного Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Приписами частини 6 статті 8 Закону № 3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

При дослідженні матеріалів особової справи №2020VN005 судом встановлено, що основним аргументом позивача щодо надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту є те, що на батьківщині його переслідують брати колишньої дружини з метою примушення відновлення шлюбу, оскільки сім`я колишньої дружини є релігійною (сповідують вахабізм), а розлучення, за ініціативою чоловіка, це ганьба. Крім того, сім`я колишньої дружини звинувачує позивача у оскверненні релігії, богохульстві та прийнятті християнства, оскільки в мережі Facebook містилась фотографія позивача в церкві, що в Ісламі вважається найтяжчим гріхом за що, передбачено смертну кару.

Також, позивач зазначив, що родичі його колишньої дружини написали заяву в поліцію про зникнення з суду (місце колишньої роботи позивача) документу щодо земельної ділянки, і що у зникненні документу винен позивач.

Враховуючи вищевикладене, позивач вважає, що при поверненні в Пакистан, його кинуть за грати або вб`ють, у зв`язку із чим, він звернувся за захистом в Україну.

Дослідивши матеріали особової справи позивача, суд вважає, що з них неможливо визначити жодних обставин або конкретних елементів, які б могли свідчити на наявність обґрунтованих побоювань переслідувань позивача за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у випадку повернення на територію країни громадянської належності.

Суд зауважує, що під час співбесіди позивач не надав жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення до регіону постійного проживання на Батьківщині через переслідування.

В той же час, виїзд позивача за територію Пакистану був обумовлений не обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідувань, а отриманням освіти. При цьому, знаходження позивача на території України обумовлене запрошення на навчання. На теперішній час мати позивача мешкає не території Пакистану та жодних переслідувань не зазнає. Доказів зворотнього суду не надано.

Посилання позивача на те, що його переслідують брати колишньої дружини з метою примушення відновлення шлюбу та, уразі не відновлення можуть його вбити, як на підставу для надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, суд вважає безпідставними, оскільки підстави вважати, що у разі звернення позивача за захистом в країні своєї громадянської належності його не буде захищено, - відсутні. При цьому, суд вважає, що переслідування братів колишньої дружини, за розірвання шлюбу, не є тією причиною, яка зумовлює потребу в додатковому захисті іншої держави і, що такий захист не може бути надано в країні його походження.

В той же час, пунктами 99-100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Доказом того, що державна не відмовилась від захисту позивача є документування його 19 лютого 2020 року паспортом громадянина Пакистану № НОМЕР_1 , а підставі для відмови позивача з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, судом не встановлено.

Що стосується звинувачення позивача у оскверненні релігії, богохульстві та прийнятті християнства, як доказу того, що його можуть переслідувати за віросповіданням, суд зауважує, що під час співбесіди 21.10.2020 року позивач на питання - "Яку релігію Ви сповідуєте?" відповів "Я мусульманин - суніт". Доказів того, що в мережі Facebook містилась фотографія позивача в церкві, суду не надано, а тому відсутні підстави вважати, що такі звинувачення є обґрунтованими та зумовлюють його переслідування за віросповіданням.

Більше того, судом не знайдено жодної інформації, яка підтверджує, що фотографія на фоні церкви або в церкві свідчить про відмову від мусульманства.

Щодо посилань позивача на заяву про крадіжку документу, як на підставу можливого ув`язнення та відповідно, необхідності надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, то такі ним самостійно спростовані, оскільки під час співбесіди 02.12.2020 року позивач зазначив, що в заяві написано, що документ пропав 06.07.2004 року, а він працював в суді у 2002 році. Також позивач сказав, що "це родичі його дружини написали таку заяву, щоб знати коли він повернеться в Пакистан, поліція все одно повинна зі мною зустрітись і розмовляти стосовно цієї заяви".

Враховуючи зазначене, суд вважає, що позивач не обґрунтував причину виїзду з Пакистану з приводу надання йому захисту в України. Ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту першому частини першої статті 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов`язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності пункту першому частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». В позивача відсутні будь-які побоювання, щодо можливості здійснення вищезазначених дій.

Крім зазначеного вище, суд звертає увагу на те, що до приїзду в Україну позивач перебував на території третіх безпечних країн і мав нагоду звернутися з приводу отримання відповідного статусу до органів державної влади цих країн.

Третя безпечна країна - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту (стаття 1 Закону № 3671-VI).

Судом встановлено, до приїзду в Україну, позивач тривалі періоди перебував на території Російської Федерації та Азербайджану, де мав об`єктивну можливість звернутися за захистом.

Згідно із абзацом сьомим частини першої статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Крім того, суд зазначає, що позивач приїхав в Україну в грудні 2014 року, водночас із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся 15.10.2020 року, після відрахування з українського ВНЗ та перебування в країні у якості нелегального мігранта, через що позивача було притягнено до адміністративної відповідальності.

Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом є підставою для висновку щодо відсутності реальності загрози життю позивача та вказує на те, що це звернення до ДМС України із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлене лише потребою у легалізації перебування на території України.

Верховний Суд у постанові від 12 березня 2020 року у справі №420/3350/19 зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням інших обставин, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

До подібних висновків дійшов Верховний Суд, у постанові від 14.03.2018 року по справі К/9901/2164/17 (820/1502/17).

Ураховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, суд дійшов висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

Додатковим підтвердженням такого висновку суду є те, що під час розгляду цієї справи в суді, позивач, мотивуючи небажання повертатись до Пакистану, вказав на відсутність у країні походження гідного житла та достойної роботи, однак, причини особистого характеру, прагнення змін та покращення рівня життєвих умов, коли особа переїжджає виключно з економічних міркувань, свідчать, що така особа є економічним мігрантом, а не біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з пунктом 62 Керівництва мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, рухома бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.

Слід також зазначити, що представник позивача стверджує, що Управління ДМС України у Вінницькій області в супереч пункт 13 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» повідомляючи позивачу про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не виконало вимоги закону про викладення причин відмови, обмежившись загальним посиланням на відсутність умов, передбачених п.п 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та не роз`яснено порядок оскарження такого рішення.

Відповідні твердження представника позивача є помилковими, оскільки згідно абзацу 4 пункту 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Щодо не зазначення способу оскарження у повідомленні про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту то слід зазначити, що у повідомленні зазначено посилання на статтю 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», яка визначає оскарження рішень щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, а тому такі посилання представника позивача є безпідставними, а також те, що правом на оскарження, у відповідності до вимог ст. 12 цього Закону, позивач скористався, про що свідчить дана справа.

З урахуванням викладеного, суд приходить висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Також, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії» (Віііг Тоща V. Зраіп) серія А. 303-А; пункт 29).

Відповідно до статті 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

При цьому, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Зважаючи на наведені вище норми законодавства та встановлені судом обставини справи, суд вважає, що позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Враховуючи вимоги статті 139 КАС України, питання про розподіл судових витрат судом не вирішується.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

в и р і ш и в :

У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення у повному обсязі виготовлено: 14.06.2021 року.

Суддя Дончик Віталій Володимирович