Рішення № 97505104, 31.05.2021, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

Справа №521/12114/20

Провадження №2/521/208/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 травня 2021 року місто Одеса

Малиновський районний суд міста Одеси в складі:

головуючий суддя - Плавич І.В.,

секретар судового засідання - Дукіна Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом Головного управління Національної поліції в Одеській області до ОСОБА_1 про виселення,

УСТАНОВИВ:

У провадженні суду знаходиться на розгляді цивільна справа за позовом ГУНП в Одеській області до ОСОБА_1 про виселення.

В обґрунтування власної позиції та пояснюючи підстави звернення до суду сторона позивача вказувала, що в користуванні ОСОБА_1 знаходиться кімната № АДРЕСА_1 , загальною площею 14,6кв.м., в гуртожитку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Але за відомостями ГУНП в Одеській області ОСОБА_1 в означеній кімнаті не проживає, здає її у найм третім особам, чим порушує порядок користування жилою площею в гуртожитку.

Зважаючи на викладене ГУНП в Одеській області звернулось з даним позовом до суду, в якому просило виселити ОСОБА_1 з кімнати АДРЕСА_1, загальною площею 14,6кв.м. в гуртожитку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення.

Відповідач ОСОБА_1 скористався наданим процесуальним правом та подав до суду відзив на позовну заяву ГУНП в Одеській області. Заперечуючи проти заявлених вимог відповідач зокрема посилався, що позивач необґрунтовано стверджує про його непроживання за спірною адресою. До того ж ОСОБА_1 зазначав, що належить до категорії осіб, яких не може бути виселено з службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення.

Представник позивача - ГУНП в Одеській області - відкрите судове засідання не з`явився, але від особи надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності сторони в порядку частини 3 статті 211 ЦПК України.

Відповідач ОСОБА_1 у відкрите судове засідання не з`явився, але від представника особи надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності сторони в порядку частини 3 статті 211 ЦПК України.

Вивчивши наявні матеріали справи, установивши фактичні обставини спору, дослідивши зібрані докази у їх сукупності, надавши правовідносинам, що виникли між сторонами у справі належну правову оцінку, суд доходить наступного висновку.

Під час розгляду справи суд установив, що згідно з довідкою №124 (випискою з домової книги про состав сім`ї та прописку) ОСОБА_1 займає жилу площу за адресою: АДРЕСА_1 , площею 14,6кв.м.

Користування кімнатою здійснюється ОСОБА_1 на підставі договору найму №29 від 01 січня 2015 року.

Сторонами не заперечувався той факт, що відповідна будівля знаходиться на балансі ГУНП в Одеській області та має правовий статус гуртожитку.

Відповідно до доповідної записки коменданта ВКЕЗ ЦЗ ГУНП в Одеській області від 13 квітня 2020 року ОСОБА_1 має власну квартиру, з 2015 року в гуртожитку не проживає, а відповідну кімнату здає у найм своїм родичам.

Згідно з актом про непроживання особи в гуртожитку ГУНП в Одеській області від 10 грудня 2019 року ОСОБА_1 в кімнаті АДРЕСА_1 не проживає з 2015 року.

Перевіряючи обґрунтованість заявлених вимог суд звертає увагу на наступне.

Згідно з положеннями статті 127 ЖК УРСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Для тимчасового проживання осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк і потребують поліпшення житлових умов або жила площа яких тимчасово заселена чи яким повернути колишнє жиле приміщення немає можливості, а також осіб, які потребують медичної допомоги у зв`язку із захворюванням на туберкульоз, використовуються спеціальні гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Відповідно до статті 130 ЖК УРСР порядок користування жилою площею в гуртожитках визначається договором, що укладається перед вселенням на надану жилу площу в гуртожитку на підставі спеціального ордера відповідно до Примірного положення про користування жилою площею в гуртожитках, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Особливості користування жилою площею в гуртожитку, який підлягає передачі у власність територіальної громади, визначаються законом.

Як визначено пунктом 6 розділу І Положення про гуртожиток ГУНП в Одеській області, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , виселення з гуртожитку здійснюється відповідно до статті 132 ЖК УРСР.

На підставі частин 1-3 статті 132 ЖК УРСР сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Так, як регламентує стаття 125 ЖК УРСР, без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено: осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв`язаного з перебуванням на фронті; учасників Другої світової війни, які перебували у складі діючої армії; сім`ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби; сім`ї військовослужбовців; осіб з інвалідністю з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов`язків; осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років; осіб, що звільнені з посади, у зв`язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення; осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників; пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім`ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; осіб з інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання I і II груп, осіб з інвалідністю I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України; одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.

Відповідач ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи, пропрацював в органах внутрішніх справ не менш як десять років, з яких був звільнений у зв`язку із виходом на пенсію по інвалідності, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 від 28 жовтня 2018 року та трудовою книжкою серії НОМЕР_3 .

Зважаючи на викладене, суд погоджується з правовою позицією сторони відповідача, що ОСОБА_1 належить до категорії осіб, яких не може бути виселено з службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення.

Водночас, згідно з актом про проживання особи у гуртожитку ГУНП в Одеській області від 12 жовтня 2020 року, складеного мешканцями відповідного гуртожитку ОСОБА_2 (кімната № НОМЕР_4 ), ОСОБА_3 (кімната № НОМЕР_5 ), ОСОБА_4 (кімната № НОМЕР_6 ), ОСОБА_5 (кімната № НОМЕР_7 ), ОСОБА_6 (кімната № НОМЕР_8 ), - ОСОБА_1 проживає в кімнаті АДРЕСА_1 гуртожитку ГУНП в Одеській області, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 з 2005 року по теперішній час.

Згідно з ідентичними характеристиками, що складені ОСОБА_3 (кімната № НОМЕР_5 ) та ОСОБА_4 (кімната № НОМЕР_6 ) від 09 жовтня 2020 року, ОСОБА_1 проживає в кімнаті АДРЕСА_1 гуртожитку ГУНП в Одеській області, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 з 2005 року по теперішній час. За весь час проживання в гуртожитку проявив себе як людина, що додержується принципів добросусідства, підтримує належний стан власної кімнати та місць загального користування, підтримує дружні стосунки з більшістю мешканців гуртожитку.

Посилання сторони позивача на доповідні коменданта гуртожитків ЦЗ ГУНП в Одеській області А. Березюка про те, що при перевірці кімнати ніхто не відчинив вхідні двері, суд не може прийняти до уваги. Доповідні датовані 2020-2021 роками, є аналогічними за змістом, складені однією ж тією самою особою. Відтак, суд не може прийняти означені документи як достовірні й достатні докази непроживання відповідача ОСОБА_1 в гуртожитку з 2015 року.

Як регламентує стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Згідно з параграфами 47, 49, 55 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Україна-Тюмень проти України» («Ukraine-Tyumen v. Ukraine», заява №22603/02 (щодо суті) стаття 1 Першого протоколу містить три чітких норми: «перша норма, викладена в першому реченні першого пункту, є загальною за своєю природою та закріплює принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого пункту, стосується позбавлення власності та містить умови такого позбавлення; третя норма, викладена в другому пункті, визнає право Договірних держав, серед іншого, здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів. Ці норми не є окремими, а є пов`язаними між собою. Друга та третя норми стосуються певних випадків, за яких допускається втручання в право на мирне володіння майном, та, отже, їх слід тлумачити в світлі загального принципу, викладеного в першій нормі» (див., наприклад, рішення у справі «Ян та інші проти Німеччини» («Jahn and Others v. Germany», заяви №46720/99, 72203/01 та 72552/01, п. 78).

Суд нагадує, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення першого пункту дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом всіх статей Конвенції (див. рішення у справах «Амюр проти Франції» («Amuur v. France», від 25 червня 1996 року, п. 50; «Колишній Король Греції та інші проти Греції» («Former King of Greece and Others v. Greece», заява №25701/94, п. 79) та «Малама проти Греції» («Malama v. Greece»), заява №43622/98, п. 43).

У параграфі 22 рішення у справі «Кечко проти України» («Kechko v. Ukraine», заява №63134/00) Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «власності», яке міститься в першій частині статті 1 Першого Протоколу має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права», і, таким чином, як «власність» в цілях вказаного положення. Питання, що потребує визначення, полягає в тому, чи мав відповідно до обставин справи, взятих в цілому, заявник право на матеріальний інтерес, захищений статтею 1 Першого Протоколу (див. рішення у справі «Броніовський проти Польщі» («Broniowski v. Poland», заява №31443/96, п. 98).

Водночас Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах «Меллахер та інші проти Австрії» («Mellacher and Others v. Austria», заява №10522/83; 11011/84; 11070/84), «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії» («Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland», заява №12742/87) визначив, що під поняттям «майно» мають розумітись і «правомірні очікування», «законні сподівання» особи.

Відповідно до параграфів 40-44 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» («Prokopovich v. Russia», заява № 58255/00, п. 36).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» («McCann v. the United Kingdom», заява №19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» («Saviny v. Ukraine», заява №39948/06, п. 47).

Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 12 червня 2008 року у справі «Власов проти Росії» («Vlasov v. Russia», заява №78146/01, п. 125). Функція роз`яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам (див., наприклад, рішення у справі «Озтюрк проти Туреччини» («Ozturk v. Turkey» [ВП], заява № 22479/93, п. 55). Хоча Суд не може замінити своїм рішенням рішення національних судів та його повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства обмежені (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Слівенко проти Латвії» («Slivenko v. Latvia» [ВП], заява №48321/99, п. 105; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» («Paulic v. Croatia», заява № 3572/06, п. 39), його функцією є перевірка обґрунтування національних судів з точки зору Конвенції. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Лупса проти Румунії» («Lupsa v. Romania», заява №10337/04, п. 41-42; та рішення від 24 квітня 2008 року у справі «С.G. та інші проти Болгарії» («С.G. and Others v. Bulgaria», заява №1365/07, п. 42,46 та 49-50).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria», заява №20082/02, п. 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom», заява №66746/01, п. 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 9 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia», заява №7205/02, п. 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» («Cosic v. Croatia», заява №28261/06, п. 21-23); та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» («Paulic v. Croatia», заява №3572/06, п. 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v. Italy» [ВП], заява №33202/96, п. 110).

З урахуванням викладеного суд зазначає, що право користування кімнатою АДРЕСА_1 , набуте відповідачем правомірно, у встановленому законом порядку.

Майнові права відповідача на вказану кімнату в гуртожитку охоплюються категорією «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а сама кімната є «житлом» в розумінні статті 8 Конвенції.

Очевидною є наявність у відповідача достатніх та триваючих зв`язків із даним житлом.

Позивачем - ГУ НП в Одеській області - не надано суду належних, допустимих та достатніх доказів непроживання відповідача за відповідною адресою та наявності підстав для виселення особи без надання іншого жилого приміщення.

Згідно з частинами 1, 2 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках (стаття 13 ЦПК України).

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (стаття 16 ЦК України).

За загальним правилом кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень та доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (частина 3 статті 12, частини 1, 6 статті 81 ЦПК України).

У параграфі 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» («Seryavin and Others v. Ukraine», заява №4909/04) Європейський суд з прав людини зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява №18390/91, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» («Suominen v. Finland», заява №37801/97, п. 36). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland», заява №49684/99, п. 30).

Отже перевіривши факти і обставини, якими сторони обґрунтовували свої вимоги та заперечення, дослідивши та оцінивши докази у їх сукупності та взаємозв`язку, установивши характер правовідносин, що виникли між сторонами, і надавши їм належну правову оцінку, - суд дійшов висновку про відмову в позові.

Згідно з частинами 1, 2 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку з відмовою в позові ГУ НП в Одеській області суд покладає судові витрати на позивача.

Керуючись статтями 10, 11, 12, 13, 19, 76, 81, 141, 258, 259, 263, 264, 265, 268, пунктами 8, 15.5 розділу ХІІІ ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

У позові Головного управління Національної поліції в Одеській області до ОСОБА_1 про виселення - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Одеського апеляційного суду або через Малиновський районний суд міста Одеси протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Дата складення повного судового рішення: 31 травня 2021 року.

Повні відомості про учасників справи згідно з пунктом 4 частини 5 статті 265 ЦПК України:

Позивач: Головне управління Національної поліції в Одеській області - 65080, місто Одеса, вулиця Академіка Філатова, 15-А, ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ 40108740.

Відповідач: ОСОБА_1 - АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_9 .

Суддя: І.В. Плавич