Рішення № 97481974, 01.06.2021, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

УКРАЇНА

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 201/8068/20

Провадження № 2/201/635/2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 червня 2021 року місто Дніпро

Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого судді Федоріщева С.С.,

за участю секретаря судового засідання Максимової О.В.,

позивача ОСОБА_1 ,

представників заінтересованих осіб ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна, заінтересовані особи - Південно-Східне міжрегіональне управління міністерства юстиції (м. Дніпро), Акціонерне товариство «ДТЕК Дніпровські електричні мережі» про визнання факту порушення прав та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

І. Стислий виклад позиції позивача.

25.08.2020 року ОСОБА_1 звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська із позовом до Держави Україна та просив визнати факт, що він є жертвою порушення положень законодавства України та міжнародних договорів, згоду на які надано Верховною Радою України, зокрема, прав на свободу, на справедливий суд упродовж розумного строку, на мінімальні соціальні гарантії, тобто політичних і психіатричних репресій з боку відповідача, зобов`язати відповідача негайно припинити ці репресії та відновити попередній правовий стан позивача.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач послався на те, що з 1997 року він незаконно переслідувався правоохоронними та судовими органами відповідача й у 2009 році до цих переслідувань додалися суто психіатричні. В 2017 році позивач звернувся до Жовтневого районного суду в м. Дніпропетровська з вимогою встановити цей факт, посилаючись на норми міжнародного права та 2 наявних на той час рішення ЄСПЛ у справах позивача, якими встановлено, шо позивач є жертвою порушення відповідачем 5-ти положень Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Рішенням від 06.10.17 у справі № 201/11781/17 у встановленні цього факту було відмовлено, оскільки на думку суду позивач не має права на реабілітацію, бо вчинив якісь злочини й про це відомо суду. Які саме злочини вчинені позивачем і чим це підтверджується в цьому рішенні не вказано. Постановою від 21.12.17 Апеляційного суду Дніпропетровської області у складі колегії сектантів Бараннік, Пономар, Посунься рішення від 06.10.17 було змінено й підставою для відмови у задоволенні вимоги позивача вказана думка сектантів, що суд не має повноважень визнавати жертву жертвою. Думка суду першої інстанції про вчинення позивачем злочинів та неможливості реабілітації в цій постанові не спростована й оприлюдненням цієї думки в ЄДРСР продовжує розповсюджуватися. З урахуванням наявності у ст. 34 Конвенції вимоги визнання позивача жертвою та виконання цієї вимоги у двох обов`язкових для судів рішеннях ЄСПЛ у справах позивача ці судові рішення є прямим продовженням репресій позивача відповідачем в інформаційних і суто правових правовідносинах сторін.

Одночасно відповідач не виконує остаточні судові рішення про поновлення прав позивача (реабілітацію) шляхом стягнення і виплати шкоди, завданої попередніми репресіями, у справах №№ 2-4709/11, 200/7261/13, 201/17000/17, 203/60/18, 201/1024/19. Ці рішення, включно з рішеннями Верховного суду, постановлені з визнанням фактів права позивача на реабілітацію та регулювання спірних відносин Конвенцією та Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, якими у ст.ст. відповідно 5 і 9, позивач визнається саме жертвою, повністю спростовують мотиви й висновки судових рішень у справі № 201/11781/17. При розбіжності між вказаними рішеннями суд має за правилами ЦПК України надавати перевагу рішенням судів більш високої інстанції. Те саме стосується протилежності мотивів і висновків національних судів і ЄСПЛ.

06.12.18 ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "Аграчова та інші проти України", яким знов визнав позивача жертвою порушення ст.6 Конвенції тривалістю розгляду справи №200/7261/13. Отже, стосовно факту не лише можливості, але й обов`язку суду визнати позивача жертвою, колізія між судовими рішеннями має вирішуватися судом на користь позивача не лише за інстанційними ознаками, але й за хронологічними та переваги положень Конвенції.

Зрештою, продовження репресій проти позивача встановлено остаточними судовими рішеннями у справах №№ 201/14202/17, 201/16263/17 і 201/10024/17, останнє з яких ухвалено Верховним судом 27.05.20. Цими рішеннями встановлено, що ані кримінальна справа 666202, порушена проти позивача у 1997 році й закрита у 1998 році, ані справа про адмінправопорушення № 3-1754/09, закрита у 2010 році, не є завершеними.

Влітку 2020 року до продовження старих репресій додалися нові, зокрема, суто побутові, й всупереч вимоги ЗУ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19)": "3. На період дії карантину або обмежувальних заходів, пов`язаних із поширенням коронавірусної хвороби (СОVID-19), та протягом 30 днів з дня його відміни забороняється: ... припинення/зупинення надання житлово-комунальних послуг громадянам України у разі їх неоплати або оплати не в повному обсязі", - 04.08.20 помешкання позивача було примусово відключено від електропостачання за повідомленням від 27.07.20 про борг позивача у 1442.53 грн.

На думку позивача, зазначені дії по відношенню до нього є репресіями та за положеннями міжнародних угод, ці репресії мають ознаки політичних та психіатричних.

Оскільки вказані репресії та їх припинення є компетенцією багатьох органів влади, включно з Верховним судом, Мінюстом України, ДКСУ, Генеральної прокуратури України, тощо та їх нижчестоячими органами, а позивач не має можливості та права призначати відповідачу представника, він просив суд іменем відповідача призначити такого(их) представника(ів).

Всі обставини даної справи, на думку позивача, встановлені остаточними судовим рішеннями у вказаних справах за участю тих самих сторін, що одночасно є визнанням цих обставин відповідачем, і за ст.ст. 10 і 82 ЦПК України не повинні знов доводитися в цій справі. Тому докази до позову позивач не додавав, окрім доказу про відключення позивача від електрики 04.08.20. Всі вказані судові рішення викладені в ЄДРСР. Задля більш повного та ретельного дослідження судом обставин даної справи позивач вважав доцільним витребування судом у себе цивільної справи № 201/11781/17.

2. Процедурні питання та правові позиції залучених до справи осіб.

26.08.2020 року, при відкритті провадження у даній справі, судом було встановлено, що відповідно до Положення про Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, затвердженого Постановою КМУ №787 від 31 травня 2006 року з подальшими змінами, представництво України у відносинах з міжнародними органами щодо порушень прав людини є Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини.

Відповідно до п. 7 та 8 вказаного положення Діяльність Уповноваженого забезпечує Секретаріат Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, який утворюється у складі центрального апарату Мін`юсту з правами департаменту. У разі відсутності Уповноваженої особи її обов`язки виконує керівник Секретаріату. Діяльність Уповноваженої особи на регіональному рівні забезпечують представники Уповноваженої особи, що працюють у складі міжрегіональних територіальних органів Мін`юсту і очолюють регіональні відділення Секретаріату Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

Ураховуючи указані обставини, суд дійшов висновку про необхідність залучення Південно-Східного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Дніпро) до участі у справі в якості заінтересованої особи, оскільки рішення у вказаній цивільній справі може вплинути на його права або обов`язки.

Крім того, через те, що позивач одним з елементів порушення його прав з боку держави, вважає факт знеструмлення його помешкання в період дії карантину, до участі у справі також було залучено Акціонерне товариство «ДТЕК Дніпровські електричні мережі» (а.с.4-5).

05.10.2020 року ухвалою суду було задоволено клопотання позивача щодо зобов`язання Акціонерного товариства «ДТЕК Дніпровські електричні мережі» відновити електропостачання за адресою його проживання (а.с.63-65).

16.10.2020 року на виконання зазначеної ухвали про забезпечення позову, електропостачання до квартири позивача було відновлено, про що суд повідомив представник Акціонерного товариства «ДТЕК Дніпровські електричні мережі» (а.с.93-94).

В судовому засіданні 12.04.2021 року позивач пояснив, що борг у розмірі 1442.53 грн. за користування електроенергією, який йому нараховувала електропостачальна компанія, наразі ним сплачено, та цей факт підтвердив представник Акціонерне товариство «ДТЕК Дніпровські електричні мережі» (а.с.175-177).

Представник Південно-Східного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Дніпро) у своїх поясненнях по справі послався на те, що жодне з тверджень Позивача не відноситься до компетенції цього органу та не впливає на його права і обов`язки, у зв`язку з чим цей орган є неналежною заінтересованою особою. Зазначили, що відповідно до частини 1 статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, відшкодовується у повному обсязі особою, яка її завдала. Звернули увагу на те, що із позовної заяви та доданих до неї матеріалів не вбачається жодного доказу, який би надав позивач як на підставу своїх вимог та заперечень, з огляду на які суд міг би винести вмотивоване, законне рішення, у зв`язку з чим просили в задоволенні позовних вимог відмовити (а.с.10-14).

Представник Акціонерного товариства «ДТЕК Дніпровські електричні мережі» у своїх поясненнях послався на те, що за адресою проживання позивача відкрито особовий рахунок № НОМЕР_1 , на якому обліковуються розрахунки за надані послуги з електропостачання. Згідно даних цього рахунку, 24.02.2010 року, електропостачання за цією адресою було припинено у зв`язку із заборгованістю за надані послуги. В подальшому за вказаною адресою неодноразово було проведено повторні відключення, останнє з яких було виконано 04.08.2020 року. Задля врегулювання договірних взаємовідносин позивача та Акціонерного товариства «ДТЕК Дніпровські електричні мережі» з приводу електропостачання, пропонують позивачу звернутися до центру обслуговування клієнтів та надати документи, передбачені вимогами Правил роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики та комунальних послуг №312 від 14.03.2018 року (а.с.53-55).

За клопотанням позивача, по справі допитано свідка ОСОБА_5 - товариша позивача, який пояснив, що позивача знає здавна як дуже виховану людину з професорської сім`ї, відомого правозахисника, що з початку 90-х років ХХ століття бореться в судах з різними проявами свавілля державних органів, зокрема податкової служби та її підрозділу – податкової поліції, національної поліції (раніше - міліції), прокуратури, служби безпеки України, судів по відношенню до нього. Вважає, що колишній Президент України ОСОБА_6 та прем`єр-міністр України ОСОБА_7 використовували податкову міліцію для розправи з підприємцями та це були політичні репресії. Внаслідок свавілля правоохоронців, позивач був змушений припинити свою підприємницьку діяльність, декілька разів вигравав процеси у Європейському суді з прав людини проти України, у тому числі й щодо незаконного утримання у психіатричній лікарні. Зі слів позивача йому відомо, що його квартиру знеструмили, що теж вважає політичними репресіями. (а.с.129-133).

Вислухавши сторони, повно, всебічно, об`єктивно та безпосередньо дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності з увагою на їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок між ними, суд виходить з наступного:

Відповідно до ст.55 Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.

Відповідно до ч.2 ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У відповідності з п.1 ст.6 Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод», ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року, яка відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов`язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.

Згідно з ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч.10 ст.10 ЦПК України, забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Відповідно до ч.1 ст.12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом, зміст спірних правовідносин.

Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що з 1997 року позивач ініціював численні провадження відносно правоохоронних та судових органів України, деякі з них завершилися визнанням фактів порушення його прав, як в національних судах держави, так і в ЄСПЛ, зокрема, у справах «Заїченко проти України», «Заїченко проти України №2», «Аграчова та інші проти України».

На теперішній час не всі остаточні судові рішення, ухвалені на користь позивача виконані у повному обсязі.

У 2017 році позивач звернувся до Жовтневого районного суду в м. Дніпропетровська з вимогою встановити цей факт, посилаючись на норми міжнародного права та 2 наявних на той час рішення ЄСПЛ у справах позивача, якими встановлено, шо позивач є жертвою порушення відповідачем 5-ти положень Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Рішенням від 06.10.17 року у справі №201/11781/17, відкритої за цим зверненням, у встановленні зазначеного факту було відмовлено.

Постановою від 21.12.17 року Апеляційного суду Дніпропетровської області рішення суду першої інстанції було змінено в частині обґрунтування відмови в задоволенні позову.

Постановою Верховного Суду від 11.09.2019 року, постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 лютого 2018 року про відмову у роз`ясненні постанови Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 лютого 2018 року про відмову у виправленні описки в постанові Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2017 року залишено без змін.

Залишаючи в силі постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2017 року у вказаній справі, Верховний Суд вказав на таке:

«Положення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», на який послався заявник, не поширюються на правовідносини, які виникли у 1997-2017 роках між заявником та органами державної влади України, тому заявника не може бути визнано за рішенням суду жертвою політичних репресій у розумінні цього поняття.

Судом апеляційної інстанції зроблено правильний висновок відносно того, що до спірних правовідносин не може бути застосовано Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (зі змінами), оскільки цим Законом ліквідуються наслідки беззаконня, допущені з політичних мотивів до громадян України, поновлюються їх права, встановлюються компенсація за незаконні репресії та пільги реабілітованим (абзац четвертий преамбули Закону). Дія закону поширюється на осіб, громадян України, які постійно проживали в Україні і яких з різних причин було переміщено за межі колишнього Радянського Союзу, необґрунтовано засуджено військовими трибуналами, Верховним Судом Союзу РСР чи піддано репресіям позасудовими органами.

Абзацом другим преамбули Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» встановлено, зокрема, що Верховна Рада України вважає, що реабілітація жертв політичних репресій повинна охоплювати увесь період після 1917 року до моменту набрання чинності цим Законом (1991 рік) і поширюватись на осіб, необґрунтовано засуджених за цей час судами України або репресованих на території республіки іншими державними органами в будь-якій формі, включаючи позбавлення життя або волі, переселення в примусовому порядку, вислання і заслання за межі республіки, позбавлення громадянства, примусове поміщення до лікувальних закладів, позбавлення чи обмеження інших громадянських прав або свобод з мотивів політичного, соціального, класового, національного і релігійного характеру.

Посилання заявника на те, що при вирішенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, судами не враховано обставини та факти порушення з боку держави Україна його прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, встановлені у рішеннях Європейського суду з прав людини від 22 листопада 2007 року у справі «Заїченко проти України» та від 26 лютого 2015 року у справі «Заїченко проти України № 2», не спростовують висновку апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про вставлення факту вчинення відносно заявника репресій з політичних мотивів. Фактів вчинення відносно нього репресій з політичних мотивів заявником не доведено.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 22 листопада 2007 року у справі «Заїченко проти України» присуджено на користь ОСОБА_1 сатисфакцію, а саме 2 000 євро в рахунок відшкодування моральної шкоди, а також заборгованість за національним рішенням суду як майнову шкоду.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 26 лютого 2015 року у справі «Заїченко проти України № 2» в рахунок відшкодування моральної шкоди присуджено на користь заявника 5 000 євро».

Крім того, на вимогу позивача судом встановлено, що суддів суду апеляційної інстанції, що розглядали справу № 201/11781/17, зокрема суддю Баранніка О.П. у справі №760/22550/19 вироком Апеляційної палата Вищого антикорупційного суду від 05.10.2020 року визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ст. 366-1 КК України та призначено покарання у виді штрафу з позбавленням права обіймати посади, зазначені в пункті 1, підпунктах «а», «в» пункту 2 частини 1 статті 3 Закону України «Про запобігання корупції», тобто ті, за якими передбачено обов`язок подавати декларацію особи, уповноваженої на здійснення функцій держави або місцевого самоврядування, окрім виборних посад, строком на 2 (два) роки.

Також встановлено, що 04.08.2020 року помешкання позивача було примусово відключено від електропостачання за повідомленням від 27.07.2020 року про борг позивача у 1442.53 грн., однак на день прийняття рішення у справі, що розглядається, електропостачання до квартири позивача відновлено, останній сплатив заборгованість за спожиту електроенергію.

IV. Правова оцінка та висновки суду.

В даному випадку позивач фактично намагається надати переоцінку висновкам судів, зробленим у справі № 201/11781/17 про відмову у визнанні його жертвою політичних репресій з боку держави. При цьому він додає до раніше висунутих аргументів, яким вже надано оцінку, й нові щодо обставин, які виникли після винесення остаточного рішення по цій справі, як-то: тривалість виконання судових рішень, ухвалених на його користь в інших справах, засудження судді ОСОБА_8 , що приймав участь у розгляді справи №201/11781/17 в суді апеляційної інстанції, винесення судами нових рішень на його користь в інших справах по спорах із правоохоронними органами, закладами надання психіатричної допомоги, судами, державою Україна. Крім того, зазначені спори, наслідки їх розглядів та тривалість виконання судових рішень позивач намагається не тільки поєднати між собою, узагальнюючи в єдине ціле через призму своїх відносин із державою Україна, але й до цих відносин додає спір із енергопостачальною компанією з приводу знеструмлення його помешкання, стверджуючи, що усе це – «ланки одного ланцюга» його переслідувань з боку держави Україна у вигляді політичних та психіатричних репресій.

Аналізуючи досліджені докази, надаючи їм оцінку та вирішуючи позовні вимоги по суті, суд керується наступним.

Основною конституційною засадою судочинства, серед іншого, є обов`язковість судового рішення (п.9 ч.2 ст.129 Конституції України), що є однією із важливих складових принципу правової визначеності, а також права на справедливий суд, закріпленого, зокрема, у ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Вказані конституційні положення знайшли своє продовження у Цивільному процесуальному Кодексі України (ЦПК України), інших процесуальних кодексах, а також у Законі України «Про судоустрій і статус суддів». Так, п.7 ч.3 ст.2, ч.1 ст.18 ЦПК України та ч.2 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» регламентовано, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

На важливість належного виконання судового рішення неодноразово наголошував у своїх рішеннях Конституційний Суд України.

Так, у пункті 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009 (справа щодо конституційності окремих положень Кримінально-процесуального кодексу України) Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до положень Конституції України судові рішення є обов`язковими до виконання; обов`язковість рішень суду є однією із основних засад судочинства, яка гарантує ефективне здійснення правосуддя; виконання всіма суб`єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової.

Крім того, у Рішенні від 26 червня 2013 р. № 5-рп/2013 (справа щодо офіційного тлумачення положень п.2 ч.2 ст.17, п.8 ч.1 ст.26, ч.1 ст.50 Закону України «Про виконавче провадження») Конституційний Суд України зазначив, що право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень – складовою права на справедливий судовий захист (абзац 5 п.п.2.1 п.2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013); набрання судовим рішенням законної сили є юридичною подією, з настанням якої виникають, змінюються чи припиняються певні правовідносини, а таке рішення набуває нових властивостей; основною з цих властивостей є обов`язковість - сутнісна ознака судового рішення як акта правосуддя (підпункт 2.4 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018); невід`ємною складовою права кожного на судовий захист є обов`язковість виконання судового рішення. Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 р. № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

Конституційний Суд України у Рішенні від 26 червня 2013 року взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), який, зокрема, в пункті 43 рішення у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).

За позицією Конституційного Суду України, висловленою у Рішенні від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019 (справа щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч.2 ст.26 Закону України «Про виконавче провадження» (щодо забезпечення державою виконання судового рішення)) судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до ч.2 ст.55 Конституції України (абзац 15 п.3 мотивувальної частини Рішення від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002); право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя (абзац 8 п. 2.1 п. 2 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018). Отже, як випливає з наведеного, держава повинна повною мірою забезпечити реалізацію гарантованого ст.55 Конституції України права кожного на судовий захист.

Крім того, у Рішенні від 15 травня 2019 р. № 2-р(II)/2019 Конституційний Суд України з посиланням на практику ЄСПЛ підкреслив, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; саме на державу покладено позитивний обов`язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (пункт 43 рішення у справі «Шмалько проти України», заява № 60750/00; пункт 84 рішення у справі «Валерій Фуклєв проти України», заява № 6318/03; пункт 64 рішення у справі «Apostol v. Georgia», заява № 30779/04; пункти 46, 51, 54 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», заява № 40450/04).

На підставі аналізу ст.ст.3,8, ч.ч.1,2 ст.55, ст.129, ч.ч.1,2 ст.129-1 Конституції України у їх системному зв`язку, Конституційний Суд України у Рішенні від 15 травня 2019 р. № 2-р(II)/2019 констатував, що обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.

За таких умов, у справі, що розглядається, суд не може проігнорувати вищенаведені висновки Верховного Суду, зроблені ним при вирішенні справи №201/11781/17, про відсутність підстав для визнання позивача жертвою політичних репресій з боку держави.

Не спростовують цих висновків і нові обставини, на які посилається позивач.

Зокрема, засудження судді ОСОБА_8 у справі №760/22550/19 за ст. 366-1 КК України жодним чином не впливає на висновки, зроблені судом апеляційної інстанції, до складу якого він входив при розгляді справи №201/11781/17, а тим більш на висновки суду касаційної інстанції у цій же справі, оскільки в провину цьому судді, згідно вироку, дослідженому на вимогу позивача під час розгляду справи, що розглядається, поставлено дії та бездіяльність, не пов`язану із здійсненням правосуддя під час розгляду справи №201/11781/17.

Також не є підставою для висновків про політичні репресії відносно позивача з боку держави Україна й нові судові рішення, ухвалені на його користь у інших справах по його спорах із правоохоронними, судовими та іншими державними органами, оскільки ці рішення не підпадають під дію Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (зі змінами), оскільки цим Законом ліквідуються наслідки беззаконня, допущені з політичних мотивів до громадян України, поновлюються їх права, встановлюються компенсація за незаконні репресії та пільги реабілітованим (абзац четвертий преамбули Закону).

Суд наголошує на тому, що дія даного закону поширюється на осіб, громадян України, які постійно проживали в Україні і яких з різних причин було переміщено за межі колишнього Радянського Союзу, необґрунтовано засуджено військовими трибуналами, Верховним Судом Союзу РСР чи піддано репресіям позасудовими органами.

Абзацом другим преамбули Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» встановлено, зокрема, що Верховна Рада України вважає, що реабілітація жертв політичних репресій повинна охоплювати увесь період після 1917 року до моменту набрання чинності цим Законом (1991 рік) і поширюватись на осіб, необґрунтовано засуджених за цей час судами України або репресованих на території республіки іншими державними органами в будь-якій формі, включаючи позбавлення життя або волі, переселення в примусовому порядку, вислання і заслання за межі республіки, позбавлення громадянства, примусове поміщення до лікувальних закладів, позбавлення чи обмеження інших громадянських прав або свобод з мотивів політичного, соціального, класового, національного і релігійного характеру.

В даному ж випадку йдеться про події, що знаходяться поза межами періоду 1917-1991 років.

Більш того, з аналізу досліджених на вимогу позивача доказів, суд доходить до висновку про те, що численними судовими рішеннями, у тому числі ЄСПЛ, дійсно зафіксовані непоодинокі факти порушень прав позивача з боку різноманітних державних органів, проте жодних підстав вважати, що ці порушення відбувалися з мотивів політичного, соціального, класового, національного і релігійного характеру, немає.

Також відсутні підстави й стверджувати про системність цих порушень та їх комплексність до такого ступеню, щоб вважати їх єдиним цілим із ознаками свідомого цілеспрямованого впливу держави на позивача у зв`язку із його діяльністю, що притаманно репресіям в їх класичному витлумаченні, зокрема, політичним.

За таких умов, позовні вимоги з наведених вище підстав задоволенню не підлягають.

Що стосується факту знеструмлення помешкання позивача енергопостачальною компанією Акціонерне товариство «ДТЕК Дніпровські електричні мережі», то суд погоджується із доводами позивача про те, що проведення такого знеструмлення 04.08.2020 року – в період дії карантину та обмежувальних заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19), встановлених Постановою КМУ № 641 від 22 липня 2020 р. «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», є порушенням вимог Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19)".

Так, відповідно до п.1 Постанови КМУ № 641 від 22 липня 2020 р., Кабінет Міністрів України постановив:

1. Установити з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі — COVID-19), з 1 серпня до 31 серпня 2020 р. на території Автономної Республіки Крим, Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Кіровоградської, Київської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, м. Києва, м. Севастополя (далі — регіони) карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 “Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2” (Офіційний вісник України, 2020 р., № 23, ст. 896, № 30, ст. 1061) та від 20 травня 2020 р. № 392 “Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2” (Офіційний вісник України, 2020 р., № 43, ст. 1394, № 52, ст. 1626).

Відповідно ж до вимог ч.5 ст.3 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19)», на період дії карантину або обмежувальних заходів, пов`язаних із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), та протягом 30 днів з дня його відміни забороняється припинення/зупинення надання житлово-комунальних послуг громадянам України у разі їх неоплати або оплати не в повному обсязі.

Надаючи оцінку цьому факту, суд виходить не тільки із того, що станом на день прийняття рішення у справі, що розглядається, електропостачання до квартири позивача відновлено, але й з того, що останній сплатив заборгованість за спожиту електроенергію.

Суд також враховує, що згідно позовних вимог, цей факт порушення закону позивач намагається пов`язати із іншими порушеннями його прав з боку інших органів, установ та організацій (переважно державних), стверджуючи, що знеструмлення його помешкання є елементом державного примусу у вигляді політичних репресій з боку держави по відношенню до нього. Однак, з таким твердженням позивача суд погодитися не може через те, що Акціонерне товариство «ДТЕК Дніпровські електричні мережі» не є державним органом та доказів того, що воно має відношення до фактів порушення прав позивача, встановлених згаданими судовими рішеннями, суду не надано.

Таким чином, на теперішній час зазначене порушення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19)» усунуто та права позивача поновлені, а жодних вимог щодо деліктних зобов`язань з приводу цього порушення, позивач не заявляв.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

З огляду на викладене, суд доходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог й з підстав порушення АТ «ДТЕК Дніпровські електричні мережі» вимог зазначеного закону.

Доходячи до такого висновку, суд звертає увагу на те, що відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18.07.2006 року).

Обговорюючи питання розподілу судових витрат відповідно до ст.141 ЦПК України, з урахуванням того, що у задоволенні позовних вимог відмовлено, а позивач був звільнений від сплати судового збору на підставі п.13 ч.2 ст.3 Закону України «Про судовий збір», судові витрати, які мав би понести позивач, відносяться за рахунок держави.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.2, 4, 12, 13, 18, 76-81, 89, 141, 263-265, 280 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Держави Україна, заінтересовані особи - Південно-Східне міжрегіональне управління міністерства юстиції (м. Дніпро), Акціонерне товариство «ДТЕК Дніпровські електричні мережі» про визнання факту порушення прав та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення може бути подана протягом 30 діб до Дніпровського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя С.С. Федоріщев