Рішення № 97420508, 03.06.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/4033/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 червня 2021 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вовченко O.A., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні суду справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду 16 березня 2021 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якій позивач просить суд:

1. Визнати протиправним і скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 48 від 12.03.2021 року про відмову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

2. Зобов`язати Головне управління ДМСУ в Одеській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.03.2021 року визначено головуючого суддю по справі Бутенко А.В.

26.03.2021 року згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, здійсненого згідно розпорядження керівника апарату суду від 26.03.2021 року № 59, справа №420/4033/21 передана на розгляд головуючому судді Вовченко О.А.

Ухвалою суду від 31 березня 2021 року прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 та відкрито провадження у адміністративній справі. Визначено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що є громадянином Турецької Республіки. Народився в містечку Конак. В Україну вимушено прибув у 2020 році нелегально з метою отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, оскільки боявся за своє життя та здоров`я. Зазначає, що позивач та його близькі родичі є курдами та що політика керівництва Туреччини щодо її громадян курдської етнічної приналежності була частим предметом міжнародної критики. У серпні 1984 року Робоча партія Курдистану (РПК) оголосила війну офіційній владі Туреччини, яка триває і сьогодні. РПК виступає з найрадикальнішою вимогою - проголошення єдиного та незалежного Курдистану. Вказує, що громадяни Турції, що є курдами, постійно піддаються дискримінації, пригнобленню зі сторони діючої влади країни та інших громадян Турції. Діючі органи влади вважають їх терористами та ведуть активне переслідування. Зазначає, що позивач та його близькі родичі постійно зазнавали дискримінації та погроз та що на протязі останніх двох років до магазину позивача приходили невідомі особи з погрозами розправи та з вимогами закрити бізнес саме через те, що позивач належить до етнічної групи курдів. Позивач вказує, що одного разу його з цих причин було побито тими ж невідомими особам та що його сестри піддавалися незаконному затриманню з підстав того, що вони теж етнічної курдської приналежності. Рідним позивача постійно надходять погрози від невідомих людей розправою в його адресу, у разі повернення до Турції. На підставі викладеного позивач не може повернутися в країну громадянської приналежності, через реальні побоювання стати жертвою переслідувань, зазнати в країні громадянської приналежності смертної кари, насильства, тортур, нелюдського поводження, порушення моїх прав. На даний час конфлікт не вичерпаний.

12 квітня 2021 року за вх.№18344/21 від Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач посилаючись зміст висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту віл 12.03.2021 року та на те, що позивач з 25.11.2020 року по 25.02.2021 року (три місяці) не звертався за міжнародним захистом, таке звернення обумовлено бажанням легалізації власного перебування на території України, просить відмовити у задоволенні позовних вимог позивача.

Вивчивши матеріали справи, ознайомившись з позовною заявою та доданими до неї доказами, відзивом відповідача на позовну заяву, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги, та перевіривши їх наданими з боку учасників справи доказами, судом встановлено наступне.

Позивач ОСОБА_1 (повне ім`я згідно матеріалів справи № НОМЕР_1 ОСОБА_2 ), ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянином Туреччини. Одружений з ОСОБА_4 , батько доньок ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Має матір, троє братів та три сестри.

25 лютого 2021 року позивач подав до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області заяву №38 (а.с.60-61), в якій зазначає, що є курдом з Туреччини, та що курдам завжди погрожують. Вказує, що його сестер затримували та вони боялися. Зазначає, що його життя в небезпеці.

Відповідно до анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11.03.2021 року (а.с.104-108), позивач у грудні 2020 року виїхав на автомобілі з м.Конак до м.Стамбул, де його посадили на маленьке судно, з якого пересадили на більше, на якому три дні плив до міста Одеса та перетнув кордон поза межами пункту пропуску нелегально.

У анкеті зазначив, що у курдів з турками є непорозуміння та що позивачу набридло так жити. Вказав, що володів магазином, до якого приходили члени невеликого збройного угрупування, якому було відомо що позивач курд, що його побили. Позивач також зазначив, що хоче привезти своїх рідних, продати дім в Туреччині та зробити бізнес.

12 березня 2021 заступник начальника управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції – начальника відділу по роботі з шукачами захисту Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області зроблено висновок «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (далі - Висновок) (а.с.145-150).

Згідно до зазначеного Висновку: «За результатами аналізу матеріалів клопотання шукача захисту було встановлено, що історія його переслідування є необгрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». …

- Відповідно до проаналізованих матеріалів особової справи, відсутні об`єктивні елементи переслідування особи за ознаками раси, громадянства, віросповідання або політичних переконань у разі повернення до Туреччини (арк. 6 співбесіди від 12.03.2021 року), заявника також неможливо віднести до певної соціальної групи. Висловлені побоювання про дискримінацію за ознаками національності (етнічної належності до курдів) не вважаються об`єктивними та, у свою чергу, спростовуються поясненнями особи в ході опитування та у відповідності до актуальної ІКП. З протоколу співбесіди від 12.03.2021 року спостерігається, що члени вказаного угруповання займались вимаганням грошей в районі його постійного проживання на постійній основі, злочинні дії могли бути застосовані до всіх підприємців (жителів) району незалежно від їх національності (арк. 4). Крім цього, в ході проведення співбесіди від 12.03.2021 року було встановлено, що вищевказаний конфлікт з представниками угруповання виник саме на фоні небажання особи сплачувати їм витребувані суми грошей (арк. 5). Відповідно до актуальної ІКП, курди складають 30-35 % населення країни, переважна більшість проживає в регіонах Південно- та Північно-Східних регіонах Анатолії … В ході опитування також встановлено, що заявник та члени його родини є етнічними курдами (арк. 1 заяви від 25.02.2021 року, арк. 1,2 анкетування від 11.03.2021 року), в ході проживання на території Туреччини шукач захисту не зазнавав будь-якої дискримінації з боку турецької влади, зокрема мав вільний доступ до освіти (арк. 3 анкети від 11.03.2021 року), в подальшому безперешкодно займався сімейним бізнесом, який станом на теперішній час продовжують підтримувати члени його родини (арк. 3 анкети від 11.03.2021 року; арк. 5 співбесіди від 12.03.2021 року). Інформацією про будь-які трудноті членів родини за час продовження його підприємницької діяльності на Батьківщині (2020 - 2021 роки) особа не володіє (арк. 5 співбесіди від 12.03.2021 року). Додатково, з протоколу співбесіди спостерігається, що права заявника та його рідних у Туреччині жодним чином не порушувались, будь-яких проблем з представниками влади в них ніколи не виникало (арк. 5, від 12.03.2021 року).

- Елемент побоювання заявника зазнати фізичної розправи з боку представників іншої сторони конфлікту не вважається територіальним підрозділом ДМС очевидно обґрунтованим. Так, за словами особи, друга сторона конфлікту є членами злочинного угрупування, водночас заявник не надає додаткової чіткої інформації, зазначає, що йому не відомо про його назву, яку кількість осіб воно налічує, де розповсюджене (арк. 4,5 співбесіди від 12.03.2021 року). Крім цього, слід зазначити, що з приводу вимагань та згаданого конфлікту, заявник до правоохоронних органів Туреччини не звертався (арк. 4 співбесіди від 12.03.2021 року). Також, зі слів особи, на Батьківщині його ніхто не розшукує (арк. 6 співбесіди від 12.03.2021 року).

- Члени родини шукача захисту (матір, 3 брати та 3 сестри) станом на теперішній час жодних труднощів на Батьківщині не зазнають, місця проживання не змінювали, брати мають стабільну роботу на території Туреччини (арк. 3,4 співбесіди від 12.03.2021 року).

Зважаючи на викладене, можливо дійти висновку, що відносно особи не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов`язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування заявника в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.

Так, аналізом матеріалів особової справи заявника можливо встановити, що у випадку повернення до Туреччини йому не може загрожувати смертна кара, нелюдське, або таке, що принижує людську гідність поводження або покарання. Шукач захисту не зміг чітко обґрунтувати, яка саме небезпека може очікувати на нього у випадку повернення до країни громадянської належності. Крім цього, слід зазначити, що звернення мотивовано бажанням легального перебування на території нашої держави (арк. 4 співбесіди від 12.03.2021 року). На думку територіального підрозділу ДМС, отримана від Генерального Консульства Туреччини інформація (відповідно до вищевказаного листа Одеського прикордонного загону ДПС України) щодо записів у судових інстанціях на Батьківщині особи про його затримання та нелегальне вибуття з країни громадянської належності вказують на інші мотиви виїзду окрім зазначених у заяві шукача захисту …

Зважаючи на вищенаведене, особу можливо кваліфікувати як «мігранта» у відповідності до п. 62 Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженця».

…На підставі вищевикладеного, вважаю за необхідне, на підставі ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відмовити в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Туреччини на установчі дані ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ».

Приймаючи до уваги зазначений висновок заступником начальника Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято наказ №48 від 12 березня 2021 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (далі - наказ) (а.с.154), яким наказано: відмовити в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Туреччини ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; відповідно до чинного законодавства видати заявнику письмове повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; ознайомити заявника з порядком оскарження прийнятого рішення в судових інстанціях або ДМС.

12 березня 2021 року за вих.№5/1-359 Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області надано позивачу повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.6-7, 155-157).

Не погодившись з прийнятим наказом, позивач звернувся до суду з позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частинами першою і другою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною п`ятою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до частини шостої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Так, за змістом частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин», а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з частиною 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Згідно з пунктами 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти на підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Відтак, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

Отже, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Суд зазначає, що з матеріалів міграційної справи позивача вбачаються розбіжності та неточності у наданих ОСОБА_7 поясненнях.

Так, позивач у заяві від 24 лютого 2021 року та анкеті зазначав причиною свого виїзду з Туреччини приналежність до національності курдів, та що у зв`язку з цим до його магазину приходили члени невеликого невідомого позивачу збройного угрупування, які у серпні 2020 року його побили.

В той же час, у протоколі співбесіди позивач зазначив, що члени невеликого невідомого позивачу збройного угрупування приходили до всіх у його районі, вимагали у позивача гроші, вперше прийшли два роки тому а в останнє - у травні 2020 року, та що після того, як позивач віддав магазин зятю, проблем у нього більше не було.

Також позивач, зазначає у протоколі про те, що він хотів виїхати до Німеччини та домовлявся про це, однак його привезли в Україну.

Окрім цього, позивач у позовній заяві стверджує, що його сестри піддавалися незаконному затриманню з підстав того, що вони теж етнічної курдської приналежності та що рідним позивача постійно надходять погрози від невідомих людей з розправою в його адресу у разі повернення до Туреччини.

Однак у протоколі співбесіди позивач зазначав, що його сестер затримали рік тому поліцейські та допитували щодо допомоги терористам « ІНФОРМАЦІЯ_3 », однак нічого не пред`явили, більше нічого з рідними не було та що права його родичів у Туреччині не порушувались.

В той же час, у висновку міграційного органу від 12.03.2021 року відсутній аналіз інформації по країні походження позивача, а саме щодо триваючого конфлікту між громадянами Туреччини, які належать до національності курдів, та громадянами Туреччини, які належать до національності турків, та відсутня оцінка впливу такого конфлікту безпосередньо на позивача як курда.

Так, ч.2 ст.2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Суд звертає увагу на те, що одним із критеріїв, якому повинно відповідати рішення суб`єкта владних повноважень, є принцип обґрунтованості рішення, який вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами.

З огляду на вищенаведене, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 48 від 12.03.2021 року про відмову ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим та передчасним, що є підставою для його скасування, а тому позовні вимоги в частині визнання його протиправним та скасування підлягають задоволенню.

Враховуючи те, що суд дійшов висновку, що відповідач не в повному обсязі вивчив, перевірив та надав оцінку інформації по країні походження позивача, що може бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд вважає, що керуючись приписами ст. 9 КАС України, з метою повного захисту прав позивача слід вийти за межі позовних вимог та зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням висновків, наведених у рішенні суду та прийняти рішення у відповідності до норм Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а у вимозі щодо зобов`язання Головного управління ДМСУ в Одеській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту слід відмовити.

Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкту владних повноважень на підтвердження правомірності свого рішення та докази, надані позивачем, суд приходить до висновку про часткове задоволення адміністративного позову.

Відповідно до ст. 258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Частиною 1 статті 120 КАС України визначено, що перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Відповідно до ч.4 та ч.5 ст.120 КАС України останнім днем строку, який закінчується вказівкою на певний день, вважається цей день. Якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

Враховуючи, що провадження у справі відкрито 31 березня 2021 року, строки розгляду даної справи, визначені ст.258 КАС України, приймаючи до уваги те, що останній день розгляду справи припав вихідний день Шнеділя), у зв`язку із перебуванням головуючого судді Вовченко О.А. у період з 31.05.2021 року по 02.06.2021 року включно у відрядженні, в силу положень ст.120 КАС України, рішення суду складено 03.06.2021 року (перший робочий день).

Керуючись ст. ст. 2, 7, 9, 10, 242-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Визнати протиправним і скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 48 від 12.03.2021 року про відмову ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням висновків, наведених у рішенні суду та прийняти рішення у відповідності до норм Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

В задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Одеський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ).

Відповідач - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Преображенська, буд.44, м. Одеса, 65045, код ЄДРПОУ 37811384).

Суддя О.А. Вовченко