Ухвала суду № 97223883, 25.05.2021, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа №127/11456/21

Провадження №1-в/127/341/21

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 травня 2021 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого - судді Іванченка Я.М.,

за участю:

секретаря Коваль А.П.,

прокурора Порохницького М.Ю.,

засудженого ОСОБА_1 , захисника – адвоката Півнюк А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду №13 у м. Вінниці клопотання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , засудженого вироком Кіровоградського обласного суду від 14.04.1998 року, зміненого ухвалою Верховного Суду України від 09.07.1998 року та ухвалою Кіровоградського обласного суду від 12.06.2000 року, до покарання у виді довічного позбавлення волі про припинення його катування і звільнення його від відбування покарання, або захист його прав іншим шляхом, –

ВСТАНОВИВ:

Засуджений ОСОБА_1 звернувся до суду з клопотанням про припинення його катування, нелюдського, жорстокого, такого, що принижує гідність, поводження чи покарання і звільнення від відбування покарання, або захисти його права іншим шляхом.

Клопотання мотивоване тим, що ОСОБА_1 утримується у ДУ «Вінницька установа виконання покарання (№1)» на виконання вироку довічного позбавлення волі від 09.11.2001 року, на даний час перебуває у в`язниці більше двадцяти п`яти років, що не передбачено жодним законом. На думку засудженого, до нього застосовується практика незаконного безкінечного довгого тримання в ув`язненні без будь – якого законного обґрунтування, і за відсутності правових норм які б передбачали таке ув`язнення, дозволяли чи санкціонували. Також, ОСОБА_1 звертає увагу на те, що закон України про кримінальну відповідальність взагалі не містить визначення, що таке «довічне позбавлення волі» і в чому полягає це покарання. Посилаючись на практику та висновки Європейського суду з прав людини ОСОБА_1 звертається до суду для захисту своїх порушених прав і вимагає прийняти рішення про припинення відносно нього катування та наполягає на вирішенні питання про його звільнення від відбування незаконного свавільного покарання, оскільки воно є катуванням, нелюдським, жорстоким та таким, що принижує гідність.

Засуджений ОСОБА_1 в судовому засідання подане ним клопотання підтримав та просив суд його задовольнити посилаючись на доводи викладені в письмовому клопотанні.

Захисник засудженого адвокат – Півнюк А.О. клопотання свого підзахисного підтримала, просила суд його задовольнити і припинити катування стосовно засудженого ОСОБА_1 .

Прокурор Порохницький М.Ю. в судовому засіданні заперечував, щодо задоволення клопотання засудженого, оскільки незважаючи на рішення Європейського суду з прав людини, суд не є законодавчою гілкою влади і до його повноважень не відноситься вирішувати питання про приведення національного законодавства України відповідно до вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ЄСПЛ, а тому відсутні підстави для задоволення клопотання засудженого.

Заслухавши пояснення засудженого ОСОБА_1 , враховуючи думку захисника Півнюк А.О. та прокурора Порохницького М.Ю., дослідивши матеріали особової справи та клопотання, суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до вимог ст. 533 КПК України, вирок або ухвала суду, які набрали законної сили, обов`язкові для осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, а також для усіх фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх службових осіб, і підлягають виконанню на всій території України.

Відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 537 КПК України під час виконання вироків суд має право вирішувати інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку.

На даний час засуджений ОСОБА_1 відбуває покарання в межах територіальної юрисдикції Вінницького міського суду Вінницької області - в Державній установі «Вінницька установа виконання покарань (№1)».

З матеріалів особової справи вбачається, що ОСОБА_1 засуджений вироком Кіровоградського обласного суду від 14.04.1998 р. за п. «ж», «з» ст. 93, ч. 2 ст. 140, ст. 94 КК України, з урахуванням положень ст. 42 КК до покарання у виді смертної кари розстрілу з конфіскацією всього індивідуального майна.

Згідно з ухвалою Верховного Суду України від 09.07.1998 р. у вищезазначений вирок змінено та виключено з вироку посилання про те, що ОСОБА_1 при вчиненні вбивств проявив особливу жорстокість.

Ухвалою Кіровоградського обласного суду від 12.06.2000 р. покарання у виді смертної кари ОСОБА_1 замінено на довічне позбавлення волі з відбуванням покарання в тюрмі.

Відповідно до положень ст. 152 КВК України підставами звільнення від відбування покарання є: відбуття строку покарання, призначеного вироком суду; закон України про амністію; акт про помилування; скасування вироку суду і закриття кримінального провадження; закінчення строків давності виконання обвинувального вироку; умовно-дострокове звільнення від відбування покарання; хвороба; інші підстави, передбачені законом.

Суд приймає до уваги, що чинне кримінальне законодавство України, зокрема, статті 81 та 82 КК України передбачає можливість умовно-дострокового звільнення засудженого від відбування покарання та заміну невідбутої частини покарання більш м`яким відповідно. Разом з тим, дані правові норми містять посилання на строковий критерій визначення підстав для їх застосування, зокрема: умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисне кримінальне правопорушення протягом невідбутої частини покарання (п. 3 ч. 3 ст. 81 КК) та заміна невідбутої частини покарання більш м`яким можлива після фактичного відбуття засудженим не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом невідбутої частини покарання (п. 3 ч. 4 ст. 82 КК).

Зі змісту ч. 7 ст. 151 КВК України випливає, що засудженим до довічного позбавлення волі може бути подано клопотання про його помилування після відбуття ним не менше двадцяти років призначеного покарання. Аналогічна правова конструкція закріплена й у ч. 2 ст. 87 КК України.

Таким чином, для застосування положень статей 81 та 82 КК України необхідно, щоб засуджена особа відбула відповідно не менше трьох чвертей та двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин. Тобто положення даних правових норм вимагають наявності строкового характеру призначеного особі покарання, від тривалості якого й здійснюється розрахунок строку фактично відбутого покарання, що і надає засудженій особі право на звернення з клопотанням про їх застосування.

Щодо посилання засудженого ОСОБА_1 на те, що жодним законом не передбачено ув`язнення особи більше двадцяти п`яти років, а покарання у виді довічного позбавлення волі є катуванням, судом враховано наступні обставини.

Відповідно до положень ст. 93 КК України (в редакції закону 1960 року) за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах було встановлено покарання у виді позбавлення волі строком від восьми до п`ятнадцяти років або смертна кара.

Рішенням Конституційного суду України від 29 грудня 1999 року у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання, положення ст. 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачали смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Положення Кримінального кодексу України, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

На виконання рішення Конституційного суду України від 29 грудня 1999 року Верховна Рада України прийняла Закон України від 22 лютого 2000 року «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України», яким покарання у виді смертної кари було замінено на довічне позбавлення волі.

Положення КК України ( в редакції 1960 року) зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року № 1483-111, якими смертну кару як вид кримінального покарання було замінено довічним позбавленням волі, треба розуміти як такі, що пом`якшують кримінальну відповідальність особи і мають зворотну дію в часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, передбачені Кримінальним кодексом України 1960 року, до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Кримінального, кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України», у тому числі на осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності цим законом не було виконано.

Отже, ОСОБА_1 обґрунтовано визначено покарання у виді довічного позбавлення волі, яке є менш суворим видом покарання порівняно зі смертною карою.

З приводу посилання засудженого ОСОБА_1 на практику та рішення Європейського суду з прав людини, то суд приходить до наступного висновку.

Згідно з пунктом 12 Резолюції щодо поводження із засудженими до тривалого строку ув`язнення (Resolution (76) 2 on the treatment of long-term prisoners on 17 February 1976 (at the 254th meeting of the Ministers’ Deputies)) має бути забезпечено, щоб перегляд довічного позбавлення волі відбувався у регулярні періоди часу та після відбуття 8–14 років позбавлення волі. Натомість згідно з чинним порядком, помилування щодо таких осіб може бути розглянуто тільки після відбуття 20-річного строку, але не передбачається регулярний перегляд їхніх покарань, а лише за їхніми клопотаннями.

Однак даний документ не є міжнародним договором в розумінні пункту а) частини першої статті 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23.05.1969 р., згідно з якою «договір» означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв`язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Суд приймає до уваги, що ЄСПЛ зазначив, що у контексті довічного позбавлення волі стаття 3 Конвенції повинна тлумачитись як така, що вимагає зменшуваності покарання, в розумінні перегляду, який дозволяє національній владі вирішити питання про те, чи наявні суттєві зміни довічно ув`язненого, і що в ході покарання був зроблений такий прогрес у виправленні, що тривале тримання в ізоляції не може бути виправдане пенологічними підставами (п. 119, справа «Вінтер та ін. проти Сполученого Королівства» від 09.07.2013 р.). В цьому ж рішенні (п. 122) ЄСПЛ зауважив, що кожна особа, довічно позбавлена волі, має право знати, за яких умов може бути переглянутий строк її покарання, включаючи дату, коли такий перегляд може відбутись. Більше того, згідно з правовою позицією ЄСПЛ довічно ув`язнений має знати чіткі критерії для такого перегляду (п. 137, справа «Трабельсі проти Бельгії» від 04.09.2014 р.).

Чинна в Україні норма про можливість застосування помилування після відбуття 20 років покарання не відповідає вимогам статті 3 Конвенції. Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що помилування не відповідає вимогам статті 3 Конвенції. Національне законодавство цієї країни не вимагало від президента оцінювати, чи були обґрунтовані пенологічні підстави для продовження довічного ув`язнення, а також не вимагало надавати мотивацію у разі відмови у помилуванні (п. 57, справа «Лаезло Магіяр проти Угорщини» від 20.05.2014 р.). Через зазначені причини президентське помилування не дотримувалось тієї вимоги, яка витікає зі статті 3 Конвенції: довічно засуджений має знати, що саме він має зробити для того, аби була розглянута можливість його звільнення (п. 58 зазначеного рішення).

Крім того, ЄСПЛ неодноразово підкреслював, що існування можливості звільнення з мотивів «милості» не є достатнім для застосування вимог статті 3 Конвенції (п. 127, справа «Вінтера та ін. проти Сполученого Королівства» від 09.07.2013 р.; п. 43, справа «Ханчінсон проти Сполученого Королівства» від 17.01.2017 р.; п. 100, справа «Мюррей проти Нідерландів» від 26.04.2016 р.), оскільки звільнення на підставі «милості» не є реалістичною перспективою звільнення від довічного покарання в розумінні Суду.

Для задоволення вимог статті 3 Конвенції довічне покарання має бути зменшуваним (п. 98, справа «Кафкаріс проти Кіпру» від 12.02.2008 р.). Щоб встановити, чи було таке покарання зменшуваним, має існувати перспектива звільнення від довічного ув`язнення, яка має бути не тільки де юре, а й де факто реалістичною (п. 196, справа «Окалан проти Туреччини» від 18.03.2014 р.).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. є міжнародним договором в розумінні пункту а) сатини першої статті 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Разом з тим, у зазначених судових рішеннях йде мова про позитивне зобов`язання держави-учасниці, в тому числі й щодо розробки та запровадження дієвого механізму, який сприяв би задоволенню вимог статті 3 Конвенції.

12.03.2019 р. ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Пєтухов проти України (№2)» та констатував порушення статті 3 Конвенції, пов`язане з тим, що у нашій державі довічно ув`язнені не мають реальної перспективи звільнення. Приймаючи вказане рішення, ЄСПЛ відмітив відсутність в Україні юридичної системи для забезпечення паліативного догляду в тюрмах. Що стосується неможливості скоротити довічний термін ув`язнення, Суд зазначив, що дане питання розкриває систематичну проблему, яка закликає до здійснення заходів загального характеру.

З огляду на обов`язковість для виконання Україною рішень Європейського суду з прав людини, гарантовану статтею 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р., слід звернути увагу на наступне.

Згідно з частиною першою статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. При цьому частиною другою статті 6 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Зі змісту частини першої статті 75 Конституції України випливає, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

До повноважень Верховної Ради України згідно з пунктами 3, 5 та 6 частини першої статті 85 Конституції України належать, зокрема, прийняття законів; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля. При цьому, відповідно до пункту 1 частини першої статті 91 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина.

Зі змісту частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Як зазначено у пункті 4.5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 05.10.2005 р. № 6-рп/2005, розглядаючи положення частини четвертої статті 5 Конституції України «ніхто не може узурпувати державну владу» у системному зв`язку з положеннями частин другої, третьої цієї статті, іншими положеннями Основного Закону України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що узурпація державної влади означає неконституційне або незаконне її захоплення органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об`єднаннями тощо.

Гарантією недопущення узурпації державної влади є, зокрема, закріплені Конституцією України принципи здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша статті 6) та положення, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19). Про це йдеться і в Рішенні Конституційного Суду України у справі про фінансування судів від 24.06.1999 р. № 6-рп/99 (абзац перший пункту 2 мотивувальної частини).

Крім того, Верховним Судом України в постанові від 17.12.2013 р. у справі № 21-439а13 визначено, що суди не вправі втручатися в діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування при здійсненні ними функцій та повноважень, визначених законодавством, не вправі переймати на себе функції суб`єктів владних повноважень, оскільки чинним законодавством України суди не наділені правом створювати норми права, а наділені лише компетенцією перевіряти уже створені норми права на їх відповідність вищестоящим в ієрархії нормативно-правовим актам.

Отже, суд не є суб`єктом, уповноваженим на виконання позитивного обов`язку держави із задоволення вимог статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Враховуючи вищезазначені обставини в їх сукупності, суд приходиться до висновку, що клопотання засудженого ОСОБА_1 про припинення його катування і звільнення його від відбування покарання, або захист його прав іншим шляхом задоволенню не підлягає.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст. 81, 82 КК України, ст. ст. 367, 369-372, 376, 533, 537, 539 КПК України, ст. 151, 152 КВК України, суд –

УХВАЛИВ:

У задоволенні клопотання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , про припинення його катування і звільнення його від відбування покарання, або захист його прав іншим шляхом – відмовити.

Ухвала може бути оскаржена до Вінницького апеляційного суду через Вінницький міський суд Вінницької області протягом 7 днів з дня її оголошення, а засудженим, який тримається під вартою – в той же строк, з дня отримання копії ухвали.

Копію ухвали вручити засудженому та прокурору.

Суддя: Я.М. Іванченко