Рішення № 97207908, 12.04.2021, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 квітня 2021 року Справа № 160/11922/20 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіОзерянської С.І. за участі секретаря судового засіданняЗакопай А.Р. за участі: позивача ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Держави в особі Державної казначейської служби України про про стягнення збитків,-

ВСТАНОВИВ:

29.09.2020 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Держави в особі Державної казначейської служби України, в якій враховуючи заяву про зменшення розміру позовних вимог, просить стягнути з Держави Україна за рахунок бюджетних коштів Державного бюджету України шляхом безспірного списання з відповідного казначейського рахунку, відкритого в Державній казначейській службі України, на користь позивача 6 058 455, 33грн., матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої заробітної плати, внаслідок прийняття неконституційного акту з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів.

В обґрунтування позову позивачем зазначено, що діями Держави Україна було порушено право власності позивача на отримання заробітної плати у повному розмірі, гарантованої ч. 3 ст. 81 Закону України "Про прокуратуру", ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року було визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) окреме положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" № 1697-VІІ від 14 жовтня 2014 року, зі змінами, застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України. Зазначає, що належним способом захисту порушених прав у наведених правовідносинах є застосування норми прямої дії ч.3 статті 152 Конституції України та стягнення на його користь матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої частини заробітної плати.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14.12.2020 року провадження у справі №160/11922/20 відкрито та призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження.

23.02.2021 року від представника відповідача на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що органи Державної казначейської служби України в своїй діяльності керуються актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства фінансів України та зобов`язані діяти лише на підставі та в межах повноважень, що передбачені діючим законодавством України. Водночас, Державна казначейська служба не повинна нести цивільно-правову відповідальність за неправомірні дії посадових та службових осіб інших органів державної влади або уособлювати Державу Україна. Правовідносини, які виникли між сторонами у даній справі з приводу виплати грошових коштів, врегульовані нормами Конституції України та Законом України "Про прокуратуру". Відповідно до наданих повноважень Казначейство та його органи виконують функцію обслуговуючого банку розпорядників бюджетних коштів. Крім того, зазначено про те, що оскільки позовна заява не містить вимог до Державної казначейської служби України, а отже підстав для її задоволення не має.

17.03.2021 року від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій підтримано правову позицію викладену в позовній заяві та зазначено, що доводи відповідача, викладені у відзиві, є безпідставними та такими, що не відповідають дійсним обставинам справи. Так, оскільки з липня 2015 року йому нараховувалася і виплачувалася заробітна плата саме з урахуванням положень п. 26 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, який визнаний неконституційним, саме державою повинно бути відшкодовано матеріальну шкоду. Отже, предметом судового розгляду у даній справі є стягнення на його користь саме матеріальної шкоди.

17.03.2021 року позивачем до суду було подано пояснення по справі та заяву про зменшення розміру позовних вимог.

Так, за вказаною заявою позивач просить суд врахувати зменшення періоду, за який просить стягнути шкоду у вигляді неотриманої заробітної плати та вважати його наступним з 01.07.2015 по 25.03.2020 включно. З урахуванням того, що в уточнюючій позовній заяві розрахунок за період з 01.07.2015 по 29.02.2020 здійснено вірно, то потребує коригуванню лише період з 01.03.2020 по 25.03.2020, а період з 26.03.2020 по 14.05.2020 виключенню з позовної заяви. Позивач зазначає, що в березні 2020 року фактично працював 6 робочих днів, що припадають на 10, 11, 12, 13, 16, 17 березня 2020 року. Водночас, розрахунок в уточненій позовній заяві охоплює період тільки цих робочих днів і в даному випадку здійснювати перерахунок за березень 2020 року не потрібно. Отже, загальна сума коштів, яка повинна бути нарахована за період з 01.01.2020 по 25.03.2020 складає 583 146, 41 грн. Відповідно до розрахункового листа за січень-березень 20220 року його нарахована заробітна плата становила 92 169, 60 грн., тобто недораховано коштів в сумі 583 146, 41- 92 169, 60 = 490 976, 81 грн.

Таким чином, загальний період за який позивач просить стягнути з Держави в особі Державної казначейської служби України шкоду у вигляді недоотриманої заробітної плати внаслідок прийняття неконституційного акту є період з 01.07.2015 по 25.03.2020. Вказана шкода за весь період з 01.07.2015 по 25.03.2020 року складає 6 058 455, 33 грн.

09.04.2021 року від позивача надійшло клопотання та пояснення, в якому, зокрема, зазначено, що загальна сума коштів, яка повинна була бути нарахована за період з 01.01.2020 по березень 2020 складає 661 139, 77 грн. Відповідно до розрахункового листа за січень-березень 2020 року нарахована заробітна плата становила 92 169, 60 грн., тобто не донараховано коштів в сумі 661 139, 77 - 92 169, 60 = 568 970, 17 грн. Таким чином, загальний період за який позивач просить стягнути з Держави в особі Державної казначейської служби України шкоду у вигляді недоотриманої заробітної плати внаслідок прийняття неконституційного акту є період з 01.07.2015 по 25.03.2020. Вказана шкода за весь період з 01.07.2015 по 25.03.2020 року складає 6 169 544, 06 грн.

12.04.2021 року позивачем подано до суду додаткові пояснення та клопотання про долучення документів до матеріалів справи, а також про врахування під час розгляду справи вищевказані розрахунки.

У судовому засіданні 12.04.2021 року позивач позовні вимоги підтримав, адміністративний позов просив задовольнити.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, про час, дату та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини своєї неявку суд не повідомив, з клопотаннями про перенесення чи відкладення розгляду справи не звертався.

Заслухавши пояснення позивача, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши норми чинного законодавства України, суд встановив наступні обставини.

ОСОБА_1 з 05.09.2007 року працював на різних посадах в органах прокуратури Дніпропетровської області.

З 14.01.2015 року позивач працював на різних посадах в прокуратурі Дніпропетровської області.

14.05.2020 року позивач звільнений з займаної посади та органів прокуратури на підставі п.9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру".

В період з 01.07.2015 року по 25.03.2020 року Дніпропетровською обласною прокуратурою позивачеві нараховувалась заробітна плата з урахуванням посадового окладу у розмірі, що є меншим ніж встановлений ст. 81 Закону України "Про прокуратуру".

Заробітна плата за спірні періоди виплачувалась із урахуванням посадових окладів, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».

Вважаючи, що саме Державою Україна, а не відповідним органом, в даному випадку обласною прокуратурою, йому було спричинено збитки у вигляді недоотриманої заробітної плати внаслідок прийняття неконституційного акту, порушено право власності на отримання заробітної плати у повному розмірі, гарантованої частиною 3 статті 81 Закону України «Про прокуратуру», ст. 41 Конституції України, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина 4 статті 43 Конституції України встановлює, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також система прокуратури України визначені Законом України №1697-VII від 14 жовтня 2014 року "Про прокуратуру" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі - Закон №1697-VII).

Частини 1, 2, 3, 7 та 9 статті 81 Закону №1697-VII визначали, що заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Преміювання прокурорів здійснюється в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці.

Посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат.

Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора регіональної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Генеральної прокуратури України - 1,3.

Прокурорам виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: за наявності стажу роботи понад один рік - 10 відсотків, понад 3 роки - 15 відсотків, понад 5 років - 18 відсотків, понад 10 років - 20 відсотків, понад 15 років - 25 відсотків, понад 20 років - 30 відсотків, понад 25 років - 40 відсотків, понад 30 років - 45 відсотків, понад 35 років - 50 відсотків посадового окладу. Порядок виплати щомісячної надбавки за вислугу років прокурорам затверджується Кабінетом Міністрів України.

Фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Стаття 89 Закону №1697-VII визначала, що фінансування прокуратури здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України.

Відповідно до статті 90 Закону №1697-VII, фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором України, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.

Частина 2 статті 8 Закону України №108/95-ВР від 24 березня 1995 року "Про оплату праці" встановлює, що умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, передбачених частиною 3 цієї статті, та частиною 1 статті 10 цього Закону.

Відповідно до статті 13 Закону України №108/95-ВР від 24 березня 1995 року "Про оплату праці", оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі актів Кабінету Міністрів України у межах бюджетних асигнувань. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.

Пунктами 1, 2, 6 Постанови Кабінету Міністрів України №505 від 31 травня 2012 року "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури", затверджено схеми посадових окладів працівників органів прокуратури згідно з додатками 1-5. Крім того, надано право керівникам органів прокуратури у межах затвердженого фонду оплати праці установлювати: працівникам органів прокуратури посадові оклади відповідно до затверджених цією постановою схем посадових окладів.

Видатки, пов`язані з реалізацією Постанови Кабінету Міністрів України №505 від 31 травня 2012 року "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури", здійснюються в межах асигнувань на оплату праці, затверджених у кошторисах на утримання органів прокуратури. Упорядкування посадових окладів окремих працівників органів прокуратури здійснюється у межах затвердженого фонду оплати праці.

Згідно статті 23 Бюджетного кодексу України, будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.

Пункт 26 Розділу VI Прикінцевих та перехідних положень Бюджетного кодексу України, в редакції Закону України №79-VIII від 28 грудня 2014 року "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин" (набрали чинності з 01 січня 2015 року) встановлював, що норми і положення статті 81, частин 16-18 статті 86, пунктів 13, 14 розділу XIII "Перехідні положення" Закону України "Про прокуратуру" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Абзацом 3 пункту 9 Прикінцевих положень Закону України №80-VIII від 28 грудня 2014 року "Про Державний бюджет України на 2015 рік" (набрав чинності з 01 січня 2015 року) установлено, що норми і положення частини 2 статті 33, статті 81 Закону України "Про прокуратуру" (Голос України, №206 від 25 жовтня 2014 року) застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

За загальним правилом, конкуренція правових норм у часі повинна вирішуватися на користь норми, прийнятої пізніше, оскільки найновіше законодавство демонструє способи та форми правового регулювання, які на даний етап розвитку суспільства, на думку законодавця, є більш доцільними.

Закон України №80-VIII від 28 грудня 2014 року "Про Державний бюджет України на 2015 рік" та Закон України №79-VIII від 28 грудня 2014 року "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин" прийняті пізніше Закону України №1697-VII від 14 жовтня 2014 року "Про прокуратуру", а тому, у 2015 році норми і положення Закону України "Про прокуратуру" щодо заробітної плати прокурора застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, а не статтею 81 цього Закону.

Аналіз наведених правових норм та обставин справи дає підстави для висновку, що суб`єкт владних повноважень, в даному випадку прокуратура, не наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати в іншому розмірі, ніж це передбачено постановою Кабінету Міністрів України № 505 від 31 травня 2012 року "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури".

За приписами частини 5 статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України, правові позиції якого викладені у постановах від 04 листопада 2015 року № 21-1461, від 30 березня 2016 року № 21-271а16, від 13 липня 2016 року № 21-1488а16, а також аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі №825/575/16, від 21 березня 2018 року №817/548/16, від 21 листопада 2018 року № 808/2163/17, від 16 січня 2019 року №804/217/17, від 27 лютого 2019 року №809/982/16, та №824/490/16 від 05 травня 2020 року. Правова судова позиція з цього спірного питання є сталою.

З огляду на нарахування позивачу у спірний період заробітної плати виходячи з розміру посадового окладу, визначеного Постановою Кабінету Міністрів України №505 від 31 травня 2012 року "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури", тобто, з урахуванням положень Закону України №80-VIII від 28 грудня 2014 року "Про Державний бюджет України на 2015 рік" та Закону України №79-VIII від 28 грудня 2014 року "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин", у розмірі встановленому законом, суд дійшов висновку, що заробітну плату позивачу нараховано у розмірі не нижчому від визначеної законом.

Щодо доводів позивача стосовно протиправності не нарахування йому заробітної плати у розмірі, визначеному ст. 81 Закону України "Про прокуратуру", з огляду на прийняте Конституційним Судом України рішення №6-р/2020 від 26 березня 2020 року у справі №1-223/2018(2840/18), суд зазначає наступне.

Так, рішенням Конституційного Суду України №6-р/2020 від 26 березня 2020 року у справі №1-223/2018(2840/18) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремі положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру", зі змінами, застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Пунктом 2 резолютивної частини вказаного рішення Конституційного Суду України передбачено, що положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру", зі змінами, застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Водночас, як частиною 2 статті 152 Конституції України, так і частиною 1 статті 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

У рішенні №20-рп/2010 від 30 вересня 2010 року у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до Конституції України" №2222-IV від 8 грудня 2004 року (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України вказав, що незалежно від того, наявні чи відсутні у рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Відтак, враховуючи вищевикладене, суд наголошує, що дія окремого положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, згідно рішення Конституційного Суду України №6-р/2020 від 26 березня 2020 року у справі №1-223/2018(2840/18), втратила чинність 26 березня 2020 року.

Суд вважає, що рішення Конституційного Суду України №6-р/2020 від 26 березня 2020 року на спірні правовідносини щодо стягнення з Держави України шляхом безспірного списання з відповідного казначейського рахунку на користь позивача матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої заробітної плати, внаслідок прийняття неконституційного акту за період з 01 липня 2015 року по 25 березень 2020 року, не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття вказаного рішення Конституційного Суду України, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду №820/2462/17 від 23 січня 2019 року, у справі №804/3790/17 від 25 липня 2019 року, у справі №818/45/1 від 04 червня 2020 року, у справі №826/18228/16 від 27 жовтня 2020 року.

Окремо суд зазначає, що згідно з частиною 3 статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Спеціальний закон, який визначає порядок та механізм відшкодування шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, законодавчим органом не прийнятий.

Підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначає Цивільний кодекс України (далі - ЦК України).

Статтею 1173 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно ст.1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Ця норма є спеціальною по відношенню до положень ст.1173 ЦК України, оскільки для її застосування необхідні певні особливі умови, а саме завдання шкоди в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта та визнання такого нормативно-правового акту незаконним та його скасування.

Визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування врегульовано в статті 21 ЦК України.

В частині другій цієї статті зазначено, що суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Таким чином, визнання Конституційним Судом України окремих положень закону неконституційними не є тотожним визнанню нормативно-правового акту незаконним.

Зміст статті 1175 ЦК України дає підстави для висновку про її застосування тільки у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 25 Бюджетного кодексу України (в редакції, чинній на момент звернення до суду з цим позовом) Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.

За змістом пункту 9 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України до законодавчого врегулювання безспірного списання коштів бюджету та відшкодування збитків, завданих бюджету, відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) за рахунок коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) в межах бюджетних призначень за рішенням суду у розмірі, що не перевищує суми реальних збитків, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За загальними положеннями про відшкодування шкоди майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина 1 статті 1166 ЦК України).

Стаття 22 ЦК України передбачає право на компенсацію збитків у результаті порушення саме цивільного права позивача, тоді як предметом даного спору є відшкодування шкоди у вигляді недоотриманої заробітної плати.

Звідси, збитки у вигляді недоотриманої заробітної плати, заявлені позивачем, не можуть бути відшкодовані в порядку статті 25 Бюджетного кодексу України за рахунок коштів державного бюджету, оскільки не належать до складу реальних збитків.

Також частина друга статті 1 ЦК України встановлює правило, згідно з яким до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Чинним законодавством не визначено порядку відшкодування шкоди органом державної влади у сфері нормотворчої діяльності, а тому відсутні правові підстави для стягнення з Держави Україна шкоди, заподіяної прийняттям акта, який згодом визнаний неконституційним.

Позивач вважає, що внаслідок застосування акта, який визнаний неконституційним, він недоотримав кошти, на які мав законні сподівання, і які б міг отримати за інших звичайних умов.

У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

Відповідно до практики Європейського Суду з прав людини однією з визначальних обставин, за яких легітимні (законні) очікування можуть охоронятися статтею 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є законодавче закріплення права особи на отримання спірного майна (коштів, соціальних виплат тощо) або коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування. Разом з тим, не можна вважати законним очікування, коли у національному законодавстві відсутня норма права, яка передбачає право особи на отримання спірного майна (коштів, соціальних виплат, тощо) (напр. рішення Європейського суду з прав людини від 26.06.2014р. в справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та 71378/10).

Отже, враховуючи практику Європейського Суду з прав людини, право на компенсацію шкоди, заподіяної внаслідок прийняття акта, який визнаний неконституційним, не може виникнути, на підставі частини 3 статті 152 Конституції України, без відповідного закону, який визначає порядок реалізації цього права.

Враховуючи наведене, судом не встановлено підстав для стягнення на користь позивача матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої заробітної плати за період з 01 липня 2015 року по 25 березня 2020 року, заподіяної прийняттям неконституційного правового акту.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють: чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії): безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з Держави України в особі Державної казначейської служби України за рахунок бюджетних коштів Державного бюджету України шляхом безспірного списання з відповідного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої заробітної плати, внаслідок прийняття неконституційного акту за період з 01.07.2015 року по 25.03.2020 року задоволенню не підлягають.

Керуючись ст. ст. 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Держави в особі Державної казначейської служби України про стягнення збитків - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення суду складений 16 квітня 2021 року.

Суддя С.І. Озерянська