Рішення № 97145954, 07.05.2021, Придніпровський районний суд м. Черкас

Придніпровський районний суд м.Черкаси

Справа № 711/2459/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 травня 2021 року м. Черкаси

Придніпровський районний суд м. Черкаси в складі:

головуючого - судді Позарецької С.М.,

при секретарі Осадчій А.Ю.,

за участю представника позивача

адвоката Кучер Ю.В.,

відповідача ОСОБА_1 ,

представника відповідача

адвоката Панасюка О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Черкаси цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості по договору позики та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнаня договору позики недійсним, -

в с т а н о в и в :

Позивач ОСОБА_2 , через свого представника, адвоката Кучер Ю.В., звернувся у Придніпровський районний суд м. Черкаси з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики.

Свої вимоги мотивує тим, що 28.02.2019р. ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали Договір позики, згідно якого позичальник отримав, а позикодавець передав у власність позичальникові гроші - 6000,00 доларів США. Згідно з п.п. «б» п.2 договору, остаточний розрахунок щодо повернення суми позики мав бути здійснений не пізніше 21.02.2020р. Відповідач борг, у визначений сторонами у договорі строк, не повернув, умов укладеного із позивачем договору позики не виконав та ухиляється від їх виконання.

Вказує, що позивач нагадував відповідачу про необхідність повернення йому отриманої ним у борг суми грошових коштів, звертався до відповідача з усними вимогами повернути належні йому грошові кошти, проте борг не повернуто до цього часу.

Таким чином, позивач вважає свої права порушеними, що спонукало його звернутися до суду із вказаним позовом, в якому просить стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за договором позики в розмірі 6000,00 доларів США, а також покласти судові витрати на відповідача.

Ухвалою суду від 08.04.2020 по справі відкрито провадження та призначено до судового розгляду у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін. Сторони заперечень щодо такого порядку розгляду справи не надали.

21.05.2020р., реалізуючи своє право, передбачене ст.193 ЦПК України, відповідачем ОСОБА_1 , через його представника, адвоката Панасюка О.В., подано зустрічну позовну заяву про визнання договору позики недійсним (а.с.41-43). Свої вимоги мотивує тим, що 28.02.2019р. між ним та позивачем укладено договір позики, відповідно до п.1 якого: «Позичальник отримав від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальникові гроші 6000,00 (шість тисяч) доларів США. Передачу грошових коштів було здійснено до підписання цього договору».

У зв`язку з цим, позивач за зустрічним позовом ОСОБА_1 вказує, що таке формулювання коментованого пункту створює уявлення, що в певний час, до моменту підписання договору, грошові кошти були передані позикодавцем позичальнику та отримані ним у власність. В дійсності, жодних грошових коштів, у будь-якій формі, позивач (за зустрічним позовом) не отримував від відповідача ОСОБА_2 , а сам текст договору позики, підписаний ним під впливом помилки.

Між іншим, позивач ОСОБА_1 недотримання умов, необхідних для чинності правочину, мотивує тим, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч.5 ст.203 ЦК України); недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених ч.ч.1-3,5,6 ст. 203 ЦК України (ч.1 ст.215 ЦК України); якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, - такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3 ст.215 ЦК України).

Крім того, позивач (за зустрічним позовом), звертає увагу, що договір позики - є укладеним з моменту передання грошей, тобто - є реальним. Тож, оскільки час підписання договору позики не співпадає з часом можливої фактичної дії - фактом передачі та отримання грошових коштів, тому - договір не є документом, що в реальному часі засвідчує факт отримання ним грошових коштів. Разом з тим, вказує, що п.1 договору є відсилочним, адже він відсилає до гіпотетичного та більш пізнього в часі моменту - передачі грошей, і в той же час, сам договір цей факт в реальному часі не засвідчує. В самому договорі відсутня умова про те, що його підписанням відповідач підтверджує факт отримання ним грошових коштів за договором. За таких умов, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом виключно факту укладення договору, але не передачі грошової суми позичальнику, як передумови виникнення боргових відносин.

ОСОБА_1 зауважує також, що оскільки за оспорюваним договором грошові кошти реально не передавались позикодавцем ОСОБА_2 на користь позичальника ( ОСОБА_1 ), то відповідно - підписання такого договору призвело до вчинення сторонами недійсного правочину.

Крім того, ОСОБА_1 , керуючись ст.229 ЦК України, свою позицію з приводу підписання договору позики від 28.02.2019р. під впливом помилки мотивує тим, що станом на 28.02.2019р. (день підписання договору позики) він та ОСОБА_2 були співзасновниками ТОВ «Ф-ГРУП» (код ЄДРПОУ 41194605). Цього ж дня, відповідно до нотаріально посвідченого Акту приймання-передачі часток в статутному капіталі ТОВ «Ф-ГРУП», його учасники - ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 продали свої частки у статутному капіталі товариства громадянці ОСОБА_4 .

Саме тоді позивач та відповідач, вирішили врегулювати свої корпоративні відносини як учасники товариства, оскільки ОСОБА_2 , за період участі у товаристві, вкладав грошові кошти до статутного капіталу товариства і, при виході з нього - мав намір отримати компенсацію своїх вкладень. В той же час, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войтенко Л.О., яким посвідчувався Акт прийому-передачі, було надано сторонам бланк нотаріального договору позики, як зразок, і сторони його підписали, помилково - вважаючи, що такий договір може врегулювати корпоративні відносини учасників товариства, а нотаріус, у свою чергу, не роз`яснив, що договір позики в такому випадку, буде удаваним, оскільки реальної передачі коштів в борг не відбулося та вирішення корпоративних відносин повинно оформлятись та вирішуватись в іншому, визначеному чинним законодавством, порядку. Тож, вважає, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 помилилися щодо обставин, які мають істотне значення - щодо природи правочину (в даному випадку, - договору, який вони підписали).

Крім того, позивач за зустрічним позовом вважає, що відповідач ОСОБА_2 не може заперечувати проти даного аргументу, оскільки він відповідає дійсності і мав місце при свідкові.

Тож, зважаючи на викладене вище, позивач (за зустрічним позовом) ОСОБА_1 вважає, що договір позики від 28.02.2019р. - є недійсним правочином, оскільки він не був спрямований на настання реальних наслідків - за цим договором реально грошові кошти в борг не передавалися, а сам факт його підписання стався внаслідок помилки. Також зазначив, що ним сплачено судові витрати при подачі зустрічного позову в сумі 840 грн. 80 коп., а також вказав, що він, у зв`язку з розглядом даної справи, очікує понести витрати на професійну правничу допомогу адвоката в сумі 18000,00 грн. Докази витрат на професійну правничу допомогу будуть надані до суду після проведення розрахунків з адвокатом в ході розгляду справи.

Таким чином, позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 просить суд визнати недійсним договір позики від 28.02.2019р., укладений між ним та ОСОБА_2 .

21.05.2020р. відповідач за первісним позовом - ОСОБА_1 , через свого представника, адвоката Панасюка О.В., надав суду відзив на позовну заяву ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики (а.с.47-49). В основу своїх заперечень проти позовних вимог ОСОБА_2 , поклав доводи, викладені ним у тексті зустрічної позовної заяви від 21.05.2020р. (а.с.41-43).

Наполягав на тому, що ніяких коштів за договором позики від 28.02.2019р. він не отримував від ОСОБА_2 , так як на підтвердження факту отримання ним коштів у сумі 6000,00 доларів США будь-які докази відсутні.

Також додав, що формулювання п.1 договору позики, який надав позивач - є характерним для договорів, котрі посвідчуються нотаріусами, що підтверджується і п.7 договору, де мова йде про роз`яснення нотаріусом прав сторонам договору. В продовження викладу своїх міркувань, вказав, що правочин, посвідчений нотаріально має вищий ступінь доказовості волі особи та інших чинників, з якими пов`язує закон набуття, зміну та припинення цивільних прав, оскільки нотаріус, посвідчуючи правочин, має здійснити чимало дій, які спрямовані на доведеність правочину вимогам законодавства. Тож, вважає, що дії нотаріуса слугують укріпленню права через встановлення зовнішнього посвідчувального напису, що свідчить про існування права, підсилення вагомості договору. Тобто, вважає, що якби нотаріус зафіксував факт реального отримання відповідачем грошових коштів, так би мовити - «на руки», було б неможливо ставити під сумнів реальний характер договору.

Тож, за відсутності підтверджуючих документів, які свідчили б про передачу-отримання коштів між сторонами, а саме: розписки, якщо кошти надані готівкою чи виписки із рахунку про отримання коштів у безготівковому вигляді, а тому наведене дає підстави стверджувати про недоведеність позивачем, за первісним позовом, того, що між сторонами виникли боргові правовідносини, які в подальшому стали результатом укладення договору позики, зокрема, що відповідач, за первісним позовом, фактично отримав кошти в якості позики до часу його складення та підписання. Зважаючи на викладене вище, вважає позовні вимоги необґрунтованими, а звідси - такими, що не підлягають до задоволення.

26.05.2020р. позивачем (за первісним позовом) ОСОБА_2 , через свого представника, адвоката Кучер Ю.В., надано суду відповідь на відзив (а.с.62-64).

Ознайомившись з відзивом на позовну заяву, позивач ОСОБА_2 вважає, що твердження відповідача не відповідають реальним обставинам справи та не спростовують доводів, викладених у позовній заяві з огляду на таке.

Так, позивач зауважує, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Тож, посилаючись на вимоги Розділу ІІ гл.52 ЦК України, ст. ст. 638, 1046, 1047, 1049 ЦК України, зазначає, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру - є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договором позики від 28.02.2019р., встановлено, що сторони уклали договір про таке, що позичальник отримав від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальникові гроші 6000,00 доларів США.

Крім того, враховуючи норми ст.ст. 626, 627, 628, 640 ЦК України, а також обставини, викладені у позові та відповіді на відзив, вважає, що позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_1 підлягає до задоволення, а тому просить суд, стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за договором позики в розмірі 6000,00 доларів США, поклавши на відповідача і судові витрати (а.с.62-64).

Відповідно до ухвали від 04.06.2020р. прийнято до розгляду зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним, вказаний зустрічний позов об`єднано в одне провадження із первісним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Крім того, цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним, - ухвалено розглядати в порядку загального позовного провадження (а.с.69-70), згідно поданої заяви ОСОБА_1 про розгляд справи за правилами загального позовного провадження від 08.05.2020р. (а.с.34). Призначено підготовче засідання по справі, надано сторонам строк на подання заяв по суті справи. Сторони заперечень щодо такого порядку розгляду справи не надали.

22.06.2020р. відповідачем (за зустрічним позовом), через свого представника, адвоката Кучер Ю.В. надано відзив на зустрічну позовну заяву (а.с.72-76), в якому обґрунтовано позицію заперечення проти зустрічних позовних вимог та визнання їх такими, що не підлягають до задоволення зважаючи на наступне.

Вказано, що як вбачається зі змісту зустрічного позову, ОСОБА_1 не заперечує факту підписання договору позики від 28.02.2019р., однак посилається на те, що вказаний договір він уклав під впливом помилки, без фактичної передачі грошей в сумі 6000,00 доларів США. 28.02.2019р. ОСОБА_2 надав у позику ОСОБА_1 6000,00 доларів США, на підтвердження чого і було укладено договір позики. Правочин, про який йдеться, ніяким чином не має відношення до корпоративних відносин сторін.

Так, відповідно до п.2 ч.1 ст.1046 ЦК України, договір позики вважається укладеним у момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості. Тож, доводи позивача (за зустрічним позовом), про нібито, «безгрошовість» оспорюваного правочину спростовуються п.1 договору позики від 28.02.2019р., згідно якого: «Сторони уклали цей договір про таке, що позичальник отримав від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальника гроші 6000,00 доларів США».

Разом з тим, автор відзиву на зустрічну позовну заяву вказує, що сторонами в належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов договору, а відтак - він є укладеним в силу ст.638 ЦК України, дотримано сторонами також і умов ст.1047 ЦК України, яка передбачає укладення договору в письмовій формі, якщо його сума не менш як у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Тож, зауважує, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру - є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику, про що вказано Верховним Судом України у постанові від 18.09.2013р. у справі №6-63цс13. Крім того, договір позики є двостороннім правочином, разом з тим він є одностороннім договором, оскільки після його укладення, всі обов`язки за договором позики, у т.ч. повернення предмету позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Вказаний правочин відповідає презумпції дійсності правочину, яка встановлена ст.204 ЦК України, його зміст не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам суспільства, держави, його моральним засадам, як передбачено ст.203 ЦК України та спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним.

Між тим, звертає увагу, що у п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що відповідно до ст.ст. 229-233 ЦК України, правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини - є оспорюваним. Статтею 229 ЦК України, встановлено правові наслідки правочину, вчиненого під впливом помилки. Обставини, щодо яких помилилася особа мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, і що вона має істотне значення. Зважаючи на вимоги ст.229 ЦК України, на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним, особа повинна довести належними доказами, наявність обставин, які вказують, що має місце саме помилка - неправильне сприйняття стороною фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення відчужувача і ця помилка дійсно була і має істотне значення. Лише в разі встановлення наявності цих обставин, норми ч.1 ст.229, ст.ст. 203, 655 ЦК України, у сукупності, вважаються правильно застосованими.

Також зауважує, що позивач за зустрічним позовом вказує, що договір позики, нібито був підписаний сторонами як удаваний, в силу ст.235 ЦК України, тобто підписуючи даний договір сторони нібито помилилися щодо обставин та мотивів правочину. Однак дані твердження не відповідають дійсності, адже перед підписанням договору позики, сторонам було роз`яснено нотаріусом особисто предмет договору, мотиви та умови, на підставі яких такий договір укладався.

Між тим, зауважує, що істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якості речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Підсумовуючи обґрунтування своєї позиції, автор відзиву на зустрічну позовну заяву вказала, що оскільки позивач (відповідач за первісним позовом) не спростував у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину (ст. 204 ЦК України), не виконав встановленого процесуальним законом обов`язку доведення обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог і заперечень, зокрема не довів належними і допустимими доказами факту вчинення правочину, про який йдеться, проти його справжньої волі, наявності тяжких для нього обставин і того, що договір укладено під впливом помилки, просить суд у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним - відмовити. Первісний позов задовольнити, стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за договором позики в сумі 6000,00 доларів США.

Представником відповідача ОСОБА_1 за первісним позовом (позивача за зустрічним позовом), адвокатом Панасюком О.В надано суду заяву від 22.09.2020р., що містить попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які ОСОБА_1 поніс та очікує понести у зв`язку з наданням йому професійної правничої допомоги на суму 18000,00 грн., в якій просить покласти зазначені витрати на позивача (відповідача за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 (а.с.93-97).

Відповідно до ухвали від 22.09.2020р. закрито підготовче провадження у справі та призначено до розгляду по суті.

Ухвалою від 09.03.2021р. у задоволенні клопотання представника відповідача (позивача за зустрічним позовом) ОСОБА_1 , адвоката Панасюка О.В. про призначення судово-психологічної експертизи із використанням спеціальних засобів експертизи - відмовлено (а.с.158-159).

Позивач за первісним позовом, який є відповідачем за зустрічним позовом - ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився, судом повідомлявся у встановленому законом порядку про місце, дату та час розгляду справи.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 за первісним позовом (відповідача за зустрічним позовом), адвокат Кучер Ю.В. підтримала вимоги, викладені у первісному позові. Зазначила, що ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 6000,00 доларів США, відповідно до договору позики від 28.02.2019р. У строк, вказаний у договорі - 28.02.2019р. позичальник кошти не повернув, на усні звернення позикодавця він не реагує, а тому слід позовні вимоги задовольнити. Розписок про отримання вказаних коштів позичальником - немає. Крім того, просить стягнути з ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі - 1665 грн. 24 коп., а також витрати, пов`язані з професійною правничою допомогою адвоката в сумі 15000,00 грн., про що надано суду відповідне підтвердження, акт виконаних робіт, квитанції. У задоволенні вимог, викладених ОСОБА_1 у зустрічному позові просила відмовити в повному обсязі.

В обґрунтування своїх заперечень щодо вимог зустрічного позову, адвокат Кучер Ю.В. пояснила, що договір позики є реальним, всі умови договору були узгоджені сторонами, ОСОБА_1 підтвердив, що саме він договір підписав, а подання ним зустрічного позову мотивовано лише його метою уникнення відповідальності щодо виконання зобов`язань за договором позики.

Так, у договорі позики вказано, ОСОБА_1 отримав кошти від ОСОБА_2 , а відтак - довір позики відбувся. Відсутні підтвердження того, що ОСОБА_1 було введено в оману, як і відсутня наявність помилки. Слід відмовити у задоволенні вимог, викладених у зустрічному позові, так як обов`язку щодо нотаріального посвідчення договору позики, в даному випадку, немає, зважаючи на те, що даний договір був укладений в присутності нотаріуса, інші особи при цьому присутніми не були. Нотаріусом підготовлено текст договору позики, при цьому ним же і роз`яснено сторонам, що обов`язку його нотаріального посвідчення немає. Гроші за договором позики, перед його підписанням, було передано в присутності нотаріуса. ОСОБА_2 в даний час перебуває за кордоном.

Представник відповідача за первісним позовом (позивача - за зустрічним) ОСОБА_1 , адвокат Панасюк О.В. заперечував проти первісного позову, оскільки вважає його необґрунтованим. Зазначив, що фактично передача коштів, вказаних у п.1 договору позики, в сумі 6000,00 доларів США у власність ОСОБА_1 не відбулася, хоча саме у цьому пункті договору вказано, що передачу грошей було здійснено до підписання цього договору. Дата договору не співпадає з часом передачі коштів. Відповідач ОСОБА_1 , підписавши договір - коштів не отримав. Договір позики було підписано у нотаріуса при укладанні іншого договору. Договір позики підписано в присутності нотаріуса, проте не посвідчено останнім, відсутні розписки про отримання коштів, а відтак - слід відмовити у задоволенні первісного позову, оскільки не доведено реальну передачу коштів, про які йдеться.

Також адвокат Панасюк О.В. вказав, що зустрічний позов підтримує, так як відсутня ознака реальності договору позики, оскільки кошти фактично не передавалися., що підтверджується відсутністю розписки, а тому слід визнати договір позики від 28.02.2019р. - недійсним. Зважаючи на вимоги ст.229 ЦК України, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 помилилися в природі самого договору позики, так як вони були засновниками Товариства з обмеженою відповідальністю «Ф-ГРУП», продали вказане товариство іншій особі. Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не вирішеними були проблеми, і вони підписуючи договір позики - помилилися щодо обставин договору, крім того, договір позики не посвідчено нотаріусом, а тому зустрічний позові підлягає до задоволення у повному обсязі.

Разом з тим, додав, що не визнає в повному обсязі вимог ОСОБА_2 стосовно стягнення з ОСОБА_1 судових витрат пов`язаних зі сплатою судового збору, а також з наданням професійної правничої допомоги адвокатом. Проте, вважає, що підлягають до стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну допомогу адвоката в сумі 18000,00 грн.

ОСОБА_1 , який є відповідачем за первісним позовом (позивачем за зустрічним позовом), суду пояснив, що первісний позов не визнає, підтримав вимоги зустрічного позову, а тому, вважає, що слід визнати договір позики від 28.02.2019р. - недійсним. В обґрунтування своєї позиції, повідомив, що фактично кошти за договором позики від 28.02.2019р. в сумі 6000,00 доларів США не передавалися йому. Укласти договір позики було вимогою ОСОБА_2 щодо іншого договору, щоб віддати ТОВ «Ф-ГРУП», саме тому він був вимушений підписати вказаний договір позики. Між тим, зауважує, що підписавши договір позики, з його змістом ознайомився опосередковано, так як довіряв ОСОБА_2 . ТОВ «Ф-ГРУП» понесло витрати, які становили близько 6000,00 доларів США, товариство не працювало, тому і виникла потреба у його продажу. ОСОБА_2 мав 50% акцій вказаного товариства, а відтак - без його згоди ОСОБА_1 не міг продати товариство. ОСОБА_2 порахував, що сума в розмірі 6000,00 доларів США - це саме ті витрати, які останній, нібито, поніс. Засновниками ТОВ «Ф-ГРУП» був ОСОБА_1 , його брат - ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Між тим, зауважив, що текст договору позики складено нотаріусом, проте останнім він посвідчений не був.

Свідок ОСОБА_3 суду пояснив, що він є братом відповідача за первісним позовом (позивача за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 . Підтвердив, що дійсно, він, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були засновниками ТОВ «Ф-ГРУП», коли прийшов час товариство продати-співзасновники так і вчинили. Зазначив, що саме він був директором товариства. Крім того, додав, що ще складено було якийсь документ, задля того, щоб нібито все було грамотно. При його присутності, ОСОБА_2 не позичав його брату кошти. При підписанні договору позики, про який йде мова, він присутнім був.

Звернув увагу, що нотаріус вказала, що якщо немає передачі грошових коштів, то вона не посвідчить договору позики. Ними трьома було підписано договори про продаж ТОВ «Ф-ГРУП» та інший договір, назву якого він не пам`ятає і про сам, власне, договір теж нічого не пам`ятає.

Тож, свідок інформував, що договір позики особисто він не підписував, але і не бачив як передавалися гроші. В договорі, напевно, йшла мова про передачу грошей, проте яку саме суму він не знає.

Заслухавши пояснення учасників справи, показання свідка, дослідивши матеріали справи та докази в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають до задоволення, а у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 слід відмовити зважаючи на наступне:

під час розгляду справи встановлено, що як вбачається з матеріалів справи, 28.02.2019р. між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики (а.с.7-10).

Відповідно до п.1 вказаного правочину, позичальник отримав від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальника гроші 6000,00 доларів США, а також чітко зазначається, що передачу грошей було здійснено до підписання цього договору. Разом з тим, сторони за цим договором домовилися про те, що договір позики є безпроцентним; остаточний розрахунок щодо повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 21 лютого 2020 року, при цьому виконання зобов`язання має бути здійснено готівкою у межах міста Києва за місцем проживання позикодавця або за іншою адресою, вказаною позикодавцем (п.2 договору). Розписка про отримання коштів ОСОБА_1 від позикодавця ОСОБА_2 не складалася.

Договором передбачено і право дострокового повернення позичальником суми позики, а також обов`язок позикодавця прийняти її (п.3 договору).

При неповерненні суми позики своєчасно, до 21.02.2020р., позикодавець вправі пред`явити цей договір до стягнення в строки і у порядку, передбаченими чинним законодавством України, та вимагати при цьому повернення йому частини позики, що залишилася не сплаченою, з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також сплати трьох відсотків від простроченої суми (п.4 договору). Між іншим, п.4 договору передбачається також право позичальника, в разі відмови позикодавця від отримання повернутих йому грошей, передати їх на депозит приватного нотаріуса, що буде свідчити про своєчасне виконання ним умов цього боргового документа.

Факт підписання договору позики сторонами не заперечується, при цьому, ОСОБА_1 стверджує, що ним не було отримано грошові кошти в розмірі 6000,00 доларів США.

Належним чином умови вказаного договору з боку позичальника ОСОБА_1 виконано не було, суму позики позичальнику не повернуто в обумовлений договором строк - до 21.02.2020р.

З метою досудового врегулювання спору, ОСОБА_2 до боржника не звертався з претензією про повернення позики, обмежився лише спробами неодноразових усних вимог про необхідність повернення боргу.

Слід зазначити, що жодних підтверджуючих даних, які б свідчили про повернення ОСОБА_1 ОСОБА_2 боргу в розмірі 6000,00 доларів США на виконання умов договору позики від 28.02.2019р., судом не встановлено. Більш того, відповідачем за первісним позовом (позивачем за зустрічним позовом) ОСОБА_1 та його представником, адвокатом Панасюком О.В., заперечується сам факт отримання коштів за договором.

Відповідно до ст. 55 Конституції України та ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України). Способи захисту визначені ст. 16 ЦК України.

Відповідно до положень ст.ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (ч. ч. 3, 4 ст. 77 ЦПК України). Крім того, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).

Відповідно до ст.626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Як передбачено ст.627 ЦК України, відповідно до ст.6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахування вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч.1 ст.628 ЦК України). Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст.629 ЦК України). За загальною нормою цивільного права, договір вважається укладеним в належній формі, якщо сторони дійшли згоди з приводу всіх суттєвих умов договору (ст.638 ЦК України). Загальні положення про договір визначені розділом ІІ гл. 52 Цивільного Кодексу України.

Відповідно до ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ч.1 ст.209 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Варто вказати, що сторонами не заперечується факт складення тексту договору позики нотаріусом, а також його підписання сторонами в присутності нотаріуса, проте, в даному випадку, обов`язкового нотаріального посвідчення цього правочину, як обов`язковою умовою підтвердження його дійсності, законодавством не вимагається.

Як передбачено статтею 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, в т.ч. повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Саме таку правову позицію виклав Верховний суд України у постанові від 18.09.2013 р у справі №6-63цс13.

Пунктом 1 договору позики від 28.02.2019р. чітко визначено, що позичальник отримав від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальникові гроші 6000,00 доларів США. Передачу грошей було здійснено до підписання цього договору.

Доводи відповідача за первісним позовом (позивача за зустрічним) - ОСОБА_1 про те, що передачі вказаного розміру коштів не було, так як навіть відсутня розписка, яка б засвідчувала факт отримання ним коштів - є безпідставними, оскільки сам факт підпису ним даного договору позики свідчить про те, що сторонами досягнуто згоди зі всіх істотних умов, передбачених для даного виду правочину і вони погодилися з ними. В даному випадку, при наявності укладеного між сторонами договору позики, не вимагається наявність розписки позичальника, з метою підтвердження факту отримання коштів останнім. Тобто, підписання даного правочину є самостійним, достатнім, дійсним підтвердженням суті взятих сторонами на себе зобов`язань, в т.ч і прав.

З огляду на зміст п.1 договору, твердження ОСОБА_1 , наведені ним у відзиві на позов (первісний), що буцімто, час підписання договору позики не співпадає з часом можливої фактичної дії - фактом передачі та отримання грошових коштів, а тому договір, на його думку, не є документом, що в реальному часі засвідчує факт отримання відповідачем грошових коштів - є безпідставними. Не знайшли свого підтвердження і міркування автора відзиву на позов про те, що у самому договорі відсутня умова про те, що його підписанням, підтверджується факт отримання відповідачем ОСОБА_1 грошових коштів за договором позики, а також не обґрунтованими залишилися його переконання в тому, що письмова форма договору є лише доказом виключно факту укладення договору, але не самої передачі коштів позичальнику, як передумови виникнення боргових відносин. При цьому, правомірність своїх тверджень обґрунтовував посиланням на позицію Верховного суду України від 06.04.2020р. у справі №464/5314/17, хоча зі змісту згадуваної постанови суду касаційної інстанції вбачається, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

Тож, у випадку, який є предметом даного розгляду судом, кошти передано було фактично до підписання договору позики, про що в самому договорі і обумовлено, а тому достеменно відомо було позичальнику, що він підтвердив своїм особистим підписом.

Зважаючи на викладене вище, суд не може погодитись з такими доводами відзиву на позов.

Варто зазначити, що п.6 договору передбачено, що після повернення боргу, позикодавцем буде видано позичальнику власноручну розписку про одержання грошей, без цієї розписки борг вважається таким, що не повернутий. Розписка, яка мається на увазі, на даний час відсутня, оскільки борг позичальником не повернуто.

Відповідно до вимог ч.ч. 1, 3 ст. 1049 ЦК України, - позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Згідно із ст. 525 ЦК України одноособова відмова від виконання зобов`язань і одноособова зміна умов договору не припустимі, якщо інше не встановлено договором чи законом.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання повинні виконуватися належним чином і у встановлений строк у відповідності з умовами договору та вимогами Цивільного Кодексу України та інших актів цивільного законодавства. Згідно із частинами 1-3 статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.

Як визначено статтею 527 ЦК, боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Кожна із сторін у зобов`язанні має право вимагати доказів того, що обов`язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред`явлення такої вимоги. Крім того, як передбачено ст. 599 ЦК України, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Боржник, як зазначає ст. 625 ЦК України, не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов`язання.

Крім того, слід зазначити, що враховуючи норми ст.ст. 192, 524, 533, 1049 ЦК України, заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів, тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що тлумачення абзацу першого частини першої статті 1046, абзацу першого частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов`язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац перший частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац перший частини першої статті 1049 ЦК України).

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказувала, що у пунктах 47, 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 14-134цс18 зроблено висновок, що правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов`язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, але не виключає здійснення платежів в іноземній валюті. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні, тобто Великою Палатою Верховного Суду допускається стягнення боргу в іноземній валюті.

Крім того, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду складі Верховного Суду зазначила про необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, у зв`язку із чим вказує на те, що справа містить також виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки відсутність вирішення питання про можливість/неможливість стягнення суми боргу за договором позики в іноземній валюті призводить до досить неоднозначних висновків при вирішенні спорів про стягнення суми боргу і визначення еквівалента в національній валюті.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Такої правової позиції дотримується ВП Верховного Суду (постанова від 16.01.2019р. у справі №373/2054/16-ц).

Крім того, правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов`язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, тим не менше, не виключає здійснення платежів в іноземній валюті. У разі ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті стягувачу має бути перерахована саме іноземна валюта, визначена судовим рішенням, а не її еквівалент у гривні. Перерахування суми у національній валюті України за офіційним курсом НБУ не вважається належним виконанням. Визначаючи характер грошового зобов`язання, щодо стягнення з боржника суми саме в іноземній валюті, що на момент ухвалення рішення суду становило визначений за офіційним курсом НБУ еквівалент у національній валюті України, тобто зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, вносить двозначність до розуміння суті обов`язку боржника, який має бути виконаний примусово. Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 14-134цс18.

Пояснення свідка ОСОБА_3 , надані ним у судовому засіданні, не підтвердили обставини, на підтвердження яких сподівався відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) ОСОБА_1 , заявляючи про необхідність його виклику та допиту в судовому засіданні (а.с.98-99).

Отже, судом встановлено, що станом на час розгляду справи відповідачем за первісним позовом ОСОБА_1 грошові кошти на погашення боргу по договору позики від 28.02.2019 року не повернуті, а отже, - неповернута сума позики становить 6000,00 доларів США, а тому вказана грошова сума підлягає до стягнення з відповідача на користь позивача ОСОБА_2 .

Так, враховуючи норми статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відносно витрат позивача за первісним позовом на професійну правничу допомогу у розмірі 15000 грн. 00 коп., суд зазначає наступне:

статтею 137 ЦПК України встановлено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч. 4 ст. 137 ЦПК України).

Відповідно до п. 2 ч. 2. ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Отже, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл вказаної категорії судових витрат є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення позивачем таких витрат.

При цьому, стороною позивача надано договір про надання правової допомоги № 130 від 30.03.2020р.(а.с.13-14), попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат від 03.04.2020р.(а.с.11), рахунок на оплату №1 від 30.03.2020р. на суму 4000,00 грн.(а.с.15), меморіальний ордер №@2PL367269 від 31.03.2020р. на суму 4000,00 грн.(а.с.16), ордер серії ЧК №165120 (а.с.17), додаткова угода до договору № 130 про надання правової допомоги від 04.06.2020р.(а.с.91), меморіальний ордер №@2PL513771 від 24.06.2020р.на суму 11000,00 грн.(а.с.92), акт виконаних робіт (наданих послуг) від 03.02.2021р., в якому вказано загальну суму до сплати - 15000,00грн. Крім того, позивачем за первісним позовом дотримано порядок та спосіб надання доказів, в т.ч. сплати судових витрат

Враховуючи зазначене вище, суд приходить до висновку, що до стягнення з відповідача на користь позивача ОСОБА_2 підлягають витрати на правничу допомогу адвоката у розмірі 15000 грн. 00 коп., який є співмірним зі складністю та категорією даної справи, обсягом та часом виконаних робіт, часу судового засідання, у якому брав участь представник позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним, адвокат та періодом протягом якого розглянута справа.

Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, слід стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 1665грн. 24коп. (дублікат квитанції від 02.04.2020р.).

Що стосується зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики від 28.02.2019р., про надання останнім в борг ОСОБА_1 коштів в розмірі 6000,00 доларів США, недійсним, так як укладений з недотриманням умов, необхідних для чинності правочину, а також підписаного ним під впливом помилки, то даний позов не підлягає до задоволення зважаючи на наступне.

В обгрунтування зустрічного позову ОСОБА_1 не заперечує факту підписання договору позики від 28.02.2019р., однак посилається на те, що вказаний договір він уклав під впливом помилки, без фактичної передачі грошей.

28 лютого 2019 року ОСОБА_2 надав у позику ОСОБА_1 6000 (шість тисяч) доларів США, на підтвердження чого було укладено договір позики. Даний договір позики не має ніякого відношення до корпоративних відносин сторін, за вирішенням яких вони звернулися до нотаріуса 28.02.2019р., тобто у той самий день, коли і підписали договір позики.

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України - договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Доводи позивача за зустрічним позовом про відсутність факту передачі грошових коштів, спростовуються пунктом 1 договору позики від 28.02.2019р., згідно якого: «Сторони уклали цей договір про таке, що Позичальник отримав від Позикодавця, а Позикодавець передав у власність Позичальникові гроші 6000,00 доларів США. Передачу грошей було здійснено до підписання цього договору».

Відповідно до ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Таким чином, аналіз змісту норми ст.638 ЦК України, дозволяє визначити ряд умов, за наявності яких цивільно-правовий договір можна вважати укладеним: 1) сторони повинні досягти згоди з усіх істотних умов договору; 2) сторони мають досягти такої згоди у передбаченій законом формі.

Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (ст.640 ЦК України). Статтею 640 ЦК встановлені додаткові критерії, за якими договір може визнаватись укладеним. Крім вимог про узгодження сторонами істотних умов, висуваються вимоги до форми договорів або щодо виконання певних умов (дій), які становлять сам зміст цих договорів.

Тож, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру - є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику, про що зазначено Верховний Судом України у постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-6Зцс13.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 ЦК України).

Відповідно до ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч.1 ст.215 ЦК України).

Як роз`яснено у пунктах 19-21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Норми статті 230 ЦК України не застосовуються щодо односторонніх правочинів. При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов`язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі. Вказана правова позиція врахована також і в постанові Верховного Суду від 04.09.2020р. у справі №552/6989/16-ц.

Згідно з ч.1 ст.215 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Пунком 5 договору передбачено, що сторони стверджують один одному та повідомляють усім зацікавленим у тому особам, що: у момент укладення цього договору вони усвідомлювали (усвідомлюють) значення своїх дій і могли (можуть) керувати ними; розуміють природу цього правочину, свої права та обов`язки за договором; володіють українською мовою, що дало їм можливість правильно та однозначно розуміти та тлумачити цей договір; при укладенні договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо прихованими; договір укладається зі справжньою їх волею, без будь-якого застосування фізичного насильства чи психічного тиску; договір укладається на вигідних для сторін умовах і не є результатом впливу тяжких обставин; правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним);цей правочин не приховує інший правочин (не є удаваним).

Позивач за зустрічним позовом (відповідач за первісним) - ОСОБА_1 вказує, що договір позики був підписаний сторонами як удаваний, тобто, підписуючи даний договір сторони, нібито, помилилися щодо обставин та мотивів такого правочину. Однак, його твердження не відповідають дійсності, адже перед підписанням договору позики, сторонам нотаріусом було роз`яснено умови позики, чинність правочину, порядок укладення договору позики та його правові наслідки, що підтверджується п.7 договору позики. Текст договору підготовлено саме нотаріусом, що не заперечується автором зустрічного позову.

Тож, доводи відповідача за первісним позовом (позивача за зустрічним позовом) ОСОБА_1 щодо буцімто, його опосередкованого ознайомлення зі змістом договору позики, що потягло за собою подальше його підписання ним особисто - не відповідають дійсності, адже спростовуються встановленими в ході розгляду обставинами та матеріалами справи.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми (ст.1047 ЦК України). На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (ст.235 ЦК України).

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Викладене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, наведеними у постановах від 13 квітня 2016 року у справі №6- 2953цс15, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.

Крім того, згідно позиції, викладеної в постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13, зазначено, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Під час розгляду справи ОСОБА_1 не спростовано у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), не виконано встановленого процесуальним законом обов`язку доведення обставин, на які він посилався в зустрічному позові як на підставу своїх вимог, зокрема, не довів належними і допустимими доказами відсутності факту передачі йому особисто коштів за договором позики, що даний правочин було укладено як удаваний та інших обставин, які нібито впливали на вчинення правочину, а також того, що підписуючи договір позики, він помилився щодо обставин, які мають істотне значення.

Зважаючи на викладене вище, суд дійшов до висновку, що договір позики від 28.02.2019р., між сторонами - ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відбувся; сторони дійшли згоди щодо істотних умов договору і в тексті договору обумовлено про те, що передачу коштів за договором було здійснено до підписання вказаного договору, а відтак - отримано ОСОБА_1 в борг від ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 6000,00 доларів США, передбачені умови щодо повернення коштів, строку виконання зобов`язання, тощо; сторонами не заперечується факт підписання договору позики від 28.02.2019 року.

Отже, підстав для задоволення зустрічного позову суд не вбачає.

Відповідно до вимог ст.141 ЦПК України, також слід відмовити у задоволенні вимоги щодо стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в розмірі 840грн. 80коп.(квитанція №NIEZQ3929m від 18.05.2020 року) (а.с.44), а також витрати на професійну правничу допомогу в сумі 18000,00 грн.

На підставі викладеного та керуючись Конституцією України, ст.ст. 3, 6, 15, 16, 192, 207, 526, 545, 599, 524, 610, 611, 1046, 1047, 1049 ЦК України, ст.ст. 3, 4, 5, 10, 12, 13, 19, 76-81, 141, 197, 198, 200, 259, 265, 268, 273 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

Позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_1 (код НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_2 (код НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ) заборгованість за договором позики від 28.02.2019р. у розмірі 6000 доларів США.

Стягнути з ОСОБА_1 (код НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_2 (код НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ) судовий збір в розмірі 1665грн. 24коп. та витрати на правничу допомогу адвоката 15000грн. 00коп., а всього - 16665грн. 24коп.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Черкаського апеляційного суду через суд першої інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення. Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином.

Повний текст рішення виготовлено 18.05.2021р.

Головуючий: С. М. Позарецька