Рішення № 96678540, 30.04.2021, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 638/17359/20

Провадження № 2/638/227/21

30.04.2021 року Дзержинський районний суд м. Харкова

в складі: головуючого судді Хайкіна В.М.

за участю секретаря Запорожець Д. Д.

з участю судового розпорядника Календіної А. С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом громадянина В`єтнаму ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, третя особа: Державна казначейська служба України про відшкодування моральної (немайнової) шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

14.12.2020 року до Дзержинського районного суду м. Харкова надійшла позовна заява громадянина В`єтнаму ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Вітер Н. В., до Держави Україна в особі Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, третя особа Державна казначейська служба України про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, згідно якої позивач просить суд стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок коштів державного бюджету України на користь громадянина В`єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , компенсацію моральної шкоди у розмірі 10000, 00 грн. Вимоги позову обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин В`єтнаму, 16.07.2008 року звернувся із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну як чоловік іммігрантки та 23.07.2008 року позивачу видана посвідка на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , терміном дії якої - безстроково. 30.05.2019 року рішенням ГУ ДМС України в Харківські області ОСОБА_1 було видано посвідку на постійне проживання в Україні з безконтактним електронним носієм № НОМЕР_2 у зв`язку із обміном. Рішенням Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківський області №04/1-341632 від 29.07.2019 року позивачу скасовано дозвіл на імміграцію в Україну та, як наслідок, скасовано посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 23.07.2008 року та № НОМЕР_2 від 30.05.2019 року. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 15.01.2020 року, яке залишено без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 26.05.2020 року по справі №520/10803/19 позов громадянина В`єтнаму ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби у Харківській області про визнання протиправним та скасування рішення задоволено, визнано протиправним та скасовано рішення Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 04/1-341632 від 29.07.2019 року про скасування громадянину В`єтнаму ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну, скасування посвідки на постійне проживання в Україні НОМЕР_1 від 23 липня 2008 року та посвідки на постійне проживання в Україні № НОМЕР_2 від 30 травня 2019 року. Вказані дії відповідача призводять до дискредитації усієї системи органів виконавчої влади, створює у громадян негативну оцінку та репутацію діяльності органу виконавчої влади, зневіру у відсутності існування корупційних дій, підривають довіру громадян до державних органів, що призводить до приниження авторитету держави та взагалі дискредитують в цілому Державу Україну перед іншими Державами, зокрема Соціалістичною Республікою В`єтнам. У зв`язку з неправомірними діями відповідача, позивач тривалий час позбавлений можливості здійснювати та користуватися в повній мірі своїми законними правами, наданими законодавством України, як особа, яка постійно проживає на території України (більш 10-ти років) та не має можливості забезпечити гідний рівень життя до себе та своєї родини. За наслідками протиправного рішення ГУ ДМС України в Харківській області №04/1-341632 від 29.07.2019 року про скасування громадянину В`єтнаму ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні № НОМЕР_2 від 30.05.2019 року, повідомлено Державну прикордонну службу, що позбавляє право позивачу в`їхати на Україну, а також повідомлено Департамент реєстрації Харківської міської ради для вжиття заходів щодо зняття з реєстрації місця проживання, що позбавляє позивача користуватись правами в повній мірі. Позивач за період з 29.07.2019 року по 26.05.2020 року, (майже 1 рік) позбавлений можливості користуватись правами і свободами як і громадяни України, як це визначено ч. 1 ст. 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Своїми неправомірними діями відповідач створив штучні перешкоди, які унеможливили достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло, що призвело до того, що в родині позивача склалося скрутне матеріальне становище. Так, громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , позбавлено можливості в оформленні банківського рахунку та банківської карти для виплат, щодо отримання переведених коштів, необхідних для належного утримання родини, зокрема придбання на період карантину продуктів харчування, засобів особистої гігієни та захисту від інфекції «короновірус COVID -19», та у разі необхідності, звернення до лікаря, лікування хвороби - придбання ліків. Позивач не мав можливості звернутися до банківської установи для отримання коштів, знаходився у нервовому психологічному стані, оскільки скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання надає підстави для складання відповідачем відносно позивача протоколу про здійснення ним адміністративного правопорушення та притягнення до відповідальності із наслідками примусового повернення та видворення за межі України. Оскільки судовими рішеннями встановлена протиправність прийнятого рішення відносно позивача про скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, позивач вважає, що наявні усі складові цивільно-правової відповідальності, що є підставою для задоволення позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди.

Відповідач в особі Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області надав до суду відзив, згідно якого наголошує, що Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 15.01.2020 року, залишеного без змін судом апеляційної інстанції, по справі №520/10803/19 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено, визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління ДМС України в Харківській області №04/1 -341632 від 29.07.2019 про скасування громадянину В`єтнаму ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну, скасування посвідки на постійне проживання в Україні НОМЕР_1 від 23.07.2008 року та посвідки на постійне проживання в Україні № НОМЕР_2 від 30.05.2019 року. Тобто, дію дозволу на імміграцію в Україну, наданого позивачу ОСОБА_1 та дійсність посвідки на постійне проживання в Україні № НОМЕР_2 від 30.05.2019 року було відновлено. При цьому, посвідка на постійне проживання в Україні № НОМЕР_2 від 30.05.2019 року весь час залишалась у позивача, Головним управлінням ДМС України в Харківській області не вилучалась та не знищувалась, тобто позивач постійно нею користується. Рішенням Головного управління ДМС України в Харківській області про скасування дозволу на імміграцію громадянину В`єтнаму ОСОБА_1 останньому не було завдано фізичного болю та страждань, будь-яких ушкоджень здоров`я або каліцтва, будь-якого пошкодження чи знищення майна позивача, в результаті яких позивач міг зазнати душевних страждань, не відбувалось, ніяким чином не допускалось приниження честі та гідності позивача, а також його ділової репутації. У зв`язку з тим, що позивач не довів заподіяння йому моральної шкоди у задоволенні позову слід відмовити.

Представник третьої особи - Державної казначейської служби України надав до суду пояснення, згідно яких Державна казначейська служба Україна не погоджується із позовними вимогами, вважає їх необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. У справах про відшкодування шкоди Державою кошти підлягають стягненню Державного бюджету України, без вказівки про суб`єкта виконання, в свою чергу, Казначейство не порушувало інтересів та охоронюваних законом прав позивача, а тому не повинно нести відповідальність за дії відповідача. Сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов`язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії (бездіяльність) спричинила моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань. Визнання судом протиправними дій відповідача стосується виключно сфери виконуваних ним функцій, у той час як моральна шкода має бути обов`язково підтверджена належними та допустимими доказами. Позивач не надав суду жодних переконливих доказів на підтвердження причинного зв`язку між бездіяльністю відповідача та завданням моральної шкоди (у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань, тощо) та не надав належних доказів понесених моральних втрат (покази свідків, висновків експерта, тощо). Просить суд відмовити у задоволенні позову повністю.

Відповіді на відзив від позивача громадянина В`єтнаму ОСОБА_1 до суду не надходило.

Суд, дослідивши доводи сторін, та оцінивши докази, представлені в матеріалах справи, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Європейський суд з прав людини наголошує, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право порушити в суді чи відповідному органі будь-який позов, який стосується його цивільних прав та обов`язків; таким чином, пункт передбачає «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу до суду, тобто право порушувати в судах позов для вирішення цивільного спору.

Оцінюючи аргументи, викладені в позові, відзивах та поясненнях щодо нього, суд в тому числі керується прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, який зазначав, що хоча п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. (рішення у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94 р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України, загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановлені його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах, закріплені можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно частини 1, 3 статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. За положенням частини 1 статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства закріплено статтею 15 Цивільного кодексу України. Право на захист виникає з певних підстав, якими виступають порушення цивільного права, його невизнання чи оспорювання.

Зміст конституційного права особи на звернення до суду за захистом своїх прав визначений статтею 16 Цивільного кодексу України, відповідно до приписів якої, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, при цьому, способами захисту цивільних прав і інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Як встановлено матеріалами справи, ОСОБА_1 є громадянином Соціалістичної Республіки В`єтнам (а. с. 41-42)

16.07.2008 року громадянин В`єтнаму ОСОБА_1 звернувся до УГІРФО ГУМВС України в Харківській області із заявою про надання йому дозволу на імміграцію в Україну, як чоловіку іммігрантки.

23.07.2008 року ОСОБА_1 було надано дозвіл на імміграцію в Україну та документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , терміном дії – безстроково (а. с. 44).

30.05.2019 року рішенням ТУ ДМС України в Харківській області ОСОБА_1 був документований посвідкою на постійне проживання в Україні з безконтактним електронним носієм № НОМЕР_2 у зв`язку з обміном.

25.06.2019 року до ГУ ДМС України в Харківській області надійшло повідомлення з ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області щодо прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію громадянці В`єтнаму ОСОБА_2 (дружині позивача).

29.07.2019 року рішенням Головного управління Державного Міграційної Служби України в Харківській області було скасовано дозвіл на імміграцію в Україну громадянину В`єтнаму ОСОБА_1 , посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 23.07.2008 року та № НОМЕР_2 від 30.05.2019 року скасовані відповідно до вимог підпункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою КМУ від 25.04.2018 року №321 (а. с. 45).

Не погодившись з прийнятим рішенням позивач ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби у Харківській області про визнання протиправним та скасування рішення.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 15.01.2020 року по справі №520/10803/19 позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби у Харківській області про визнання протиправним та скасування рішення задоволено, визнано протиправним та скасовано рішення Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області №04/1-341632 від 29 липня 2019 року про скасування громадянину В`єтнаму ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну, скасування посвідки на постійне проживання в Україні НОМЕР_1 від 23 липня 2008 року та посвідки на постійне проживання в Україні № НОМЕР_2 від 30 травня 2019 року, вирішено питання про розподіл судових витрат (а. с. 19-24).

Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 26.05.2020 року рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15.01. 020 року по справі №520/10803/19 залишено без змін, вирішено питання про розподіл судових витрат (а. с. 28-40).

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

На підставі вказаної норми відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю державної влади.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені частиною першою статті 1167 Цивільного кодексу України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 Цивільного кодексу України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 Цивільного кодексу України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 Цивільного кодексу України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 Цивільного кодексу України).

Статті 1173, 1174 Цивільного кодексу України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 Цивільного кодексу України.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 Цивільного кодексу України.

Відповідно до цієї норми обов`язок відшкодувати завдану шкоду потерпілому покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на державу.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-440цс16.

Результат системного аналізу вказаних норм матеріального права дозволяє дійти висновку, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу слідства, відшкодовується державою незалежно від його вини в порядку, визначеному законом.

При цьому повинен бути встановлений причинно-наслідковий зв`язок між неправомірними діями органів державної влади та заподіяною шкодою.

Зазначений вище правовий висновок висловлений в постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року по справі № 6-440цс16, постановах Верховного Суду від 11 квітня 2018 року по справі № 554/741/16-ц, від 25 квітня 2018 року по справі №520/3307/16-ц.

Згідно із частиною першою статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 Цивільного кодексу України).

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Для наявності підстав для зобов`язання відшкодувати шкоду відповідно до вимог статті 1174 Цивільного кодексу України потрібна наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, наявність шкоди, протиправність дій її завдавача та причинний зв`язок між його діями та шкодою, а тому позивач у цій справі повинен довести належними та допустимими доказами завдання йому шкоди, і що дії або бездіяльність відповідача є підставою для відшкодування шкоди у розумінні статей 1167, 1174 Цивільного кодексу України.

Згідно статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Так, вищенаведеним судовим рішенням встановлено протиправність рішення Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області №04/1-341632 від 29 липня 2019 року про скасування громадянину В`єтнаму ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну, скасування посвідки на постійне проживання в Україні НОМЕР_1 від 23 липня 2008 року та посвідки на постійне проживання в Україні № НОМЕР_2 від 30 травня 2019 року, тому зазначена обставина не підлягає доказуванню у цивільній справі відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України.

Однак, сам факт винесення рішення адміністративним судом, згідно з яким скасовано рішення Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області №04/1-341632 від 29 липня 2019 року про скасування громадянину В`єтнаму ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну, хоча і свідчить про протиправність дій органу державної влади, проте не є беззаперечним фактом того, що протиправне рішення відповідача спричинило моральну шкоду позивачу, більш того, судовим рішенням права та інтереси позивача були поновлені.

Позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту заподіяння йому моральних страждань чи втрат немайнового характеру, а отже, і заподіяння моральної шкоди, розмір якої жодним чином не обґрунтований, причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями відповідача, що в силу вимог статті 81 ЦПК України є процесуальним обов`язком позивача.

Суд наголошує, що судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України.

Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов`язків у сторін.

Згідно статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Нормами частини 1 статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Так, позивач у позові наголосив, що тривалий час був позбавлений можливості здійснювати та користуватися у повній мірі своїми законними правами, наданими законодавством України та не має можливості забезпечити гідний рівень життя для себе та своєї родини, крім того вказує, що в родині позивача склалось скрутне матеріальне становище внаслідок прийнятого рішення, він не мав можливість оформити банківський рахунок та банківську карту для виплат, щодо отримання переведених коштів, необхідних для належного утримання родини, зокрема придбання на період карантину продуктів харчування, засобів особистої гігієни та захисту від інфекції «короновірус COVID -19», та у разі необхідності, звернення до лікаря, лікування хвороби - придбання ліків, однак жодних належних та допустимих доказів в обґрунтування наведеного позивач не надав, у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження порушення його особистих немайнових чи процесуальних прав, завдання шкоди його здоров`ю та душевних страждань, а отже, заподіяння йому внаслідок неправомірних дій відповідача моральної шкоди.

Відповідно до вимог статті 16 Цивільного кодексу України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту компенсацію моральної шкоди, позивач відповідно до ст.ст.12, 13, 81 ЦПК України зобов`язаний довести обставини, які мають місце у диспозиції норми матеріального права, проте позивачем так і не надано належних та допустимих доказів в обґрунтування своєї позиції. Оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, позивачем не надано належних доказів в обґрунтування своєї позиції, суд прийшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Так, при зверненні до суду позивач був звільнений від сплати судового збору, у зв`язку з чим, у відповідності до статті 141 ЦПК України витрати по сплаті судового збору слід віднести за рахунок держави.

Суд, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, прийшов до висновку, що позов громадянина В`єтнаму ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, третя особа: Державна казначейська служба України про відшкодування моральної (немайнової) шкоди задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 16, 23, 1166, 1167, 1173, 1174, 1176 ЦК України та на підставі ст.ст.12, 13, 43, 49, 76-81, 89, 141, 259, 263-265, 274-279 354 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову громадянина В`єтнаму ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, третя особа: Державна казначейська служба України про відшкодування моральної (немайнової) шкоди – відмовити.

Витрати по сплаті судового збору віднести за рахунок держави.

Рішення може бути оскаржено до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги до або через Дзержинський районний суд м. Харкова протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Головуючий: