Рішення № 96676114, 29.04.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

1/1524

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 квітня 2021 року м. Київ № 640/3051/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Клочкової Н.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1

до Господарського суду Київської області,

Державної судової адміністрації України

про визнання протиправною бездіяльності та стягнення недоотриманої суддівської винагороди,

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі - позивач) адреса: АДРЕСА_1 до Господарського суду Київської області (надалі - відповідач 1), адреса: 01032, місто Київ, вулиця Симона Петлюри, будинок 16/108, Державної судової адміністрації України (надалі - відповідач 2), адреса: 01601, місто Київ, вулиця Липська, будинок 18/5, в якій позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Господарського суду Київської області щодо нездійснення нарахування, а Державної судової адміністрації України щодо нездійснення виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди, обчисленої на підставі статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно;

- зобов`язати Господарський суд Київської області вчинити дії, а саме - зобов`язати Господарський суд Київської області нарахувати суддівську винагороду ОСОБА_1 за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно у розмірі, який встановлений статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», без врахування обмежень, які встановлені Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2010 року № 553-ІХ;

- стягнути з бюджетної програми за кодом програмної класифікації видатків 501150 - «виконання рішень судів на користь суддів та працівників», розпорядником якої є Державна судова адміністрація України (код ЄДРПОУ 26255795) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) суму недоотриманої суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року у розмірі 209 305 (двісті дев`ять тисяч триста п`ять) грн 78 коп.

Підставами позову вказано порушення суб`єктом владних повноважень прав позивача внаслідок не повної виплати суддівської винагороди.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що позивачу з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року нарахований розмір суддівської винагороди, який не відповідає розмірам, установленим положеннями Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Норма Закону України № 553-ІХ від 13 квітня 2020 року «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», якою доповнено Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» статтею 29 та встановлено на період дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, обмеження нарахування суддівської винагороди у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року, не відповідає Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а тому законодавче обмеження не може бути застосовано на визначення позивачу розміру суддівської винагороди за спірний період.

Позивач не погоджуючись з діями відповідача щодо обмеження суддівської винагороди, звернувся до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Господарського суду Київської області, Державної судової адміністрації України про визнання протиправною бездіяльності та стягнення недоотриманої суддівської винагороди та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог відповідачем-1 було подано відзив на позовну заяву, в якому останній зазначає, що оскаржуване недонарахування суддівської винагороди було здійснено відповідачем-1 на підставі Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ та на виконання рішення Ради суддів України від 24 квітня 2020 року № 22.

При цьому, з аналізу відзиву представника відповідача-1, судом встановлено, що останній визнає право позивача на отримання компенсації невиплаченої суми недонарахованої суддівської винагороди та визнає вимоги позовної заяви по нарахуванню ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно у розмірі, який встановлений статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус судців», без врахування обмежень, які встановлені Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ у сумі 209 305 грн 78 коп.

Разом з тим, представник відповідача-1 зазначив, що Господарський суд Київської області виплачуючи ОСОБА_1 суддівську винагороду з обмеженням, мав на меті не допущення порушень законодавства, чинного на час виникнення спірних відносин.

Представник відповідача-1 зазначає, що нарахування Господарським судом Київської області позивачу суддівської винагороди здійснювалось на підставі чинних на час нарахування норм Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ», відповідно до статті 29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік» з урахуванням Рішення Ради суддів України від 24 квітня 2020 року № 22, а отже, на переконання представник відповідача-1 в силу приписів бюджетного законодавства України Господарський суд Київської області не мав альтернативного варіанту поведінки, крім як нарахувати позивачу суддівську винагороду із застосуванням обмежень, визначених статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».

На підставі наведеного за твердженнями представника відповідача-1, Господарським судом Київської області не було допущено порушень законодавства, чинного на час спірних відносин.

Керуючись вищевикладеним представник відповідача-1 заперечував проти задоволення позовних вимог позивача щодо визнання протиправною бездіяльності Господарського суду Київської області щодо нездійснення нарахування ОСОБА_1 суддівської винагороди, обчисленої на підставі статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно, оскільки Господарський суду Київської області діяв згідно з діючим, на час відповідного нарахування, законодавством України.

Також, не погоджуючись з викладеними в позовній заяві аргументами та доводами, представником відповідача-2 було подано відзив на позовну заяву, в якому останній зазначає, що на момент виникнення спірних правовідносин Господарський суд Київської області, як розпорядник коштів нижчого рівня не мав правових підстав для виплати суддівської винагороди без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», а тому за твердженнями представника відповідача-2 вимоги позивача щодо визнання протиправними дій Господарського суду Київської області є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Щодо рішення прийнятого Конституційним Судом України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 представник відповідача-2 зазначив, що вказане рішення Конституційного Суду України на спірні правовідносини з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року не може вплинути, оскільки правовідносини у даній справі виникли до прийняття такого рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до прийняття такого рішення.

Представник відповідача-2 зауважив, що на підставі рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р 2020, починаючи з 28 серпня 2020 року виплата суддівської винагороди позивачу здійснюється у повному обсязі, відповідно до статті 135 Закону.

При цьому, представник відповідача-2 зазначив, що в даному випадку рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 не може поширюватись на правовідносини, що виникли до дня його ухвалення, що в свою чергу не є підставою для задоволення позовних вимог щодо нарахування та виплати позивачу недорахованої суддівської винагороди відповідно до статті 135 Закону з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року.

Керуючись викладеним вище, представник відповідача-2 просив суд відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог його адміністративного позову.

Не погоджуючись з аргументами та доводами викладеним представником відповідача у відзиві на позовну заяву, позивачем було подано відповідь на відзив в якій останній просить задовольнити позовні вимоги адміністративного позову.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та проти чого не заперечували сторони, указом Президента України «Про призначення суддів» від 17 червня 2008 року № 553/2008 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Господарського суду Київської області строком на п`ять років.

Наказом голови Господарського суду Київської області від 25 червня 2008 року № 84-К ОСОБА_1 зараховано до штату Господарського суду Київської області.

Постановою Верховної Ради України «Про обрання суддів» від 23 травня 2013 року № 304-VII ОСОБА_1 був обраний на посаду судді Господарського суду Київської області безстроково.

Відповідно до наказу в.о. голови Господарського суду Київської області від 10 червня 2013 року № 11-К враховано, що ОСОБА_1 обраний на посаду судді Господарського суду Київської області безстроково.

За період з 01 січня 2020 року по 17 квітня 2020 року ОСОБА_1 була нарахована суддівська винагорода, до складу якої входить посадовий оклад, розмір якого визначався виходячи з 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, надбавка за вислугу років 40 % від посадового окладу.

У період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року ОСОБА_1 здійснено нарахування та виплату суддівської винагороди у зв`язку з набранням чинності Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» із застосуванням обмеження у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, а не відповідно до статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що призвело до зменшення її розміру.

Відповідно до інформації відділу планово-фінансової діяльності та звітності Господарського суду Київської області, сума утриманої суддівської винагороди судді Господарського суду Київської області ОСОБА_1 за період із 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року у зв`язку із дією частин 1,3 статті 29 Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік» складає 209 305,78 грн.

Вважаючи дії відповідача-1 щодо виплати суддівської винагороди у не повному обсязі протиправною, позивач звернувся до адміністративного суду з даною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дій 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім; формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з пунктом 14 частини 1 статті 92 Конституції України встановлено, що виключно законами України визначаються, зокрема судоустрій, судочинство, статус суддів.

У силу частин 1 та 2 статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Так, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (надалі Закон України «Про судоустрій і статус суддів») визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

За змістом частин 1 та 2 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Пунктом 1 та 2 частини 3 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Згідно з частиною 5 цієї ж статті суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Відповідно до пункту 8 вказаної статті суддям виплачується щомісячна доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі залежно від ступеня секретності інформації: відомості та їх носії, що мають ступінь секретності «Цілком таємно», - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду; відомості та їх носії, що мають ступінь секретності «Таємно», - 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Суд звертає увагу, що 18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-IX, яким доповнено Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» статтею 29 такого змісту:

«Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.

Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)».

Суд вважає за необхідне зазначити, що 30 вересня 2016 року набрали чинності зміни, внесені до Конституції України згідно із Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02 червня 2016 року № 1401-VIII (надалі - Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)»).

Цим Законом, з-поміж іншого, статтю 130 Конституції України викладено в новій редакції. У контексті спірних правовідносин потрібно наголосити, що Конституція України у редакції Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» вперше містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що «розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій».

З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини 1 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, які у поєднанні (системному зв`язку) дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій.

Наявність в Конституції України згаданої норми дає підстави для висновку, що для цієї групи правовідносин у сфері організації судової влади (йдеться про суддівську винагороду) закон про судоустрій є спеціальним законом, відповідно він має пріоритет над іншими нормативно-правовими актами не лише змістовний, але й певною мірою ієрархічний. Щодо останнього, то мається на увазі те, що позаяк Конституція України, відповідно до її статті 8, має найвищу юридичну силу, наявність в її тексті прямої вказівки на спосіб визначення суддівської винагороди слугує безапеляційним способом подолання будь-яких протиріч у правовому регулюванні правовідносин на кшталт тих, з яких виник цей спір, на користь спеціального закону (про судоустрій). Додамо також, що норми Конституції України є нормами прямої дії, а отже, при вирішенні спору суд може застосовувати їх безпосередньо, особливо тоді, коли закон чи інший нормативно-правовий акт їм суперечить (частина четверта статті 7 КАС України).

Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України.

Зміни до цього Закону в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у період з квітня по cерпень 2020 року не вносилися, тож законних підстав для обмеження її виплати (десятьма прожитковими мінімумами) не було.

Керуючись вищевикладеним в сукупності суд приходить до висновку, що обмеження виплати позивачеві, починаючи з 18 квітня 2020 року суддівської винагороди (розміром, що не перевищує десять прожиткових мінімумів) на підставі статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року (з урахуванням змін, внесених Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік») (у редакції, яка діяла на дату виникнення спірних відносин) було неправомірним.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у справі № 340/1916/20 від 03 березня 2021 року.

Відповідно до приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Крім того, суд звертає увагу, що рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:

- частин 1, 3 статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами;

- абзацу дев`ятого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ.

З вищевикладеного можна прийти до висновку, що положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами, Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ, визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Крім того, відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Отже, згідно зі статтями 8, 9 Конституції України у разі виникнення колізії між нормами Конституції України чи Кодексу адміністративного судочинства України з положеннями ратифікованого міжнародного договору, то застосовуються останні як норми прямої дії.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції» № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.

Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливого суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений власного майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

За змістом зазначеної статті держава має позитивні обов`язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави.

Особи, які зазнають порушення права мирного володіння майном, повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі. Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.

Згідно з частиною 2 статті 1 Загальної (Універсальної) хартії судді, ухваленої 17 листопада 1999 року Центральною Радою Міжнародної Асоціації Суддів в Тайпеї (Тайвань), незалежність судді є важливою умовою для неупередженого судочинства, що відповідає вимогам закону. Незалежність є неподільною.

Будь-які інституції чи органи влади як на національному, так і на міжнародному рівні повинні поважати, захищати та охороняти цю незалежність.

Звуження матеріальних гарантій для суддів у цілому призводить до порушення права особи на справедливий судовий розгляд.

У Рішенні Європейського суду з прав людини (надалі по тексту також ЄСПЛ, Суд) від 26 квітня 2006 року «Зубко та інші проти України» (заяви №№3955/04, 5622/04, 8538/04 та 11418/04) зазначено, що, на думку Суду, неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати є несумісною з потребою їх здатності виконувати свої професійні функції неупереджено, щоб не зазнавати тиску та впливу на поведінку (пункт 68). Також ЄСПЛ дійшов висновку, що неспроможність гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, в якій вони залишились, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном (пункт 69).

Пункт 42 вказаного Рішення також містить витяг з Пояснювального меморандуму до Рекомендації Комітету Міністрів № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», у пункті 29 якого зазначено, що статус та винагорода є важливими факторами, які визначають належні робочі умови. Статус суддів повинен відповідати високому положенню їх професії, і їх винагорода має становити достатню компенсацію за їх тягар обов`язків. Ці фактори є невід`ємними умовами незалежності суддів, особливо для розуміння важливості їх ролі як суддів, що виражається у вигляді належної поваги та адекватній фінансовій винагороді.

Європейським судом з прав людини, зокрема, у рішенні по справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00) викладено правову позицію та зауважено, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 Рішення Суду). У зв`язку з цим, ЄСПЛ, у вказаній справі не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів, якими встановлені відповідні доплати та пільги з бюджету, і які є діючими, та Закону України «Про Державний бюджет» на відповідний рік, де положення останнього, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон.

Відповідно до пункту 1 Постанови Верховної Ради України від 21 травня 2015 року № 462-VIII «Про Заяву Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов`язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» схвалено заяву Верховної Ради України про відступ від окремих зобов`язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення всіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.

Водночас, Україна не зробила відступу від Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тому числі щодо законних очікувань стосовно ефективного здійснення свого «права власності», а саме розміру суддівської винагороди, має бути застосована.

Таким чином, статтю 1 указаного Першого протоколу слід застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. Правомірні очікування виникають в особи, якщо вона дотримала всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому мала всі підстави вважати таке рішення дійсним і розраховувати на певний стан речей. Тобто в зазначених рішеннях ЄСПЛ установив, що наявність «правомірних (законних) очікувань» є передумовою для відповідного захисту. У свою чергу, умовою наявності «правомірних очікувань» у розумінні практики ЄСПЛ є достатні законні підстави. Інакше кажучи, «правомірні (законні) очікування» - очікування можливості здійснення певного права як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особа прямо не виключена з кола осіб, які є носіями відповідного права.

Суд звертає увагу, що рішенням від 11 березня 2020 року № 4-р/2020 у справі № 1-304/2019 (7155/19), в якій розглянуто конституційне подання Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень законів України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року №193-IX, «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року №1798-VIII, Конституційний Суд висловив позицію, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.

Також конституційним поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) підпунктів 5, 6, 7, 14 пункту 3, абзацу 6 пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19,спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів»; пунктів 10, 17 Порядку здійснення протиепідемічних заходів, пов`язаних із самоізоляцією, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392; частин першої і третьої статті 29 Закону України від 14 листопада 2019 року № 294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік»; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-IX «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», яке прийнято Постановою Пленуму Верховного Суду від 29 травня 2020 року №7 визначено, що під час моніторингу розміру заробітних плат працівників різних сфер дає підстави для висновку, що Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами, передбачає непропорційне зменшення суддівської винагороди стосовно матеріального забезпечення інших працівників бюджетних установ, що у свою чергу, порушує засаду незалежності суддів та суперечить частині першій статті 126 Конституції України.

Оцінюючи наявність у позивача правомірних (законних) очікувань на отримання суддівської винагороди, визначеної статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VІІІ, суд зазначає, що позивач правомірно звернувся до суду з відповідним позовом на отримання суддівської винагороди в період з 18 квітня 2020 року у розмірі, визначеному статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VІІІ, яка є одним з елементів гарантії незалежності суддів, а відтак задоволення даного позову саме шляхом стягнення суми недоотриманої суддівської винагороди є ефективним та дієвим засобом юридичного захисту, який сприятиме тому, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

При цьому, суд зауважує, що за приписами статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України. Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України. Видатки кожного місцевого та апеляційного суду всіх видів та спеціалізації, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України визначаються у Державному бюджеті України в окремому додатку. Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році.

Керуючись вищевикладеним та враховуючи встановлені судом під час розгляду даної справи обставини, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог позивача та наявну протиправну бездіяльність Господарського суду Київської області щодо нездійснення нарахування, а Державної судової адміністрації України щодо нездійснення виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди, обчисленої на підставі статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпеня 2020 року включно.

При цьому, суд зауважує, що твердження відповідача-1 про те, що ним вчинялися дії, з урахуванням вимог чинного законодавства станом на час виникнення спірних правовідносин не можуть бути покладені в основу рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, адже питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що в свою чергу виключає можливість до правовідносин стосовно суддівської винагороди застосовувати інші закони.

Окрім того, враховуючи те, що представник відповідача-1 частково визначає позовні вимоги суд приходить до висновку про наявність підстав для зобов`язання Господарський суд Київської області нарахувати ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно, у розмірі який встановлений статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», без врахування обмежень, які встановлені Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».

Щодо позовних вимог позивача в частині зобов`язання стягнення з бюджетної програми за кодом бюджетної класифікації видатків 501150 - «виконання рішень судів на користь суддів та працівників», розпорядником якого є Державна судова адміністрація України на користь ОСОБА_1 суму недотриманої суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпень 2020 року у розмірі 209 305,78 грн, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно із пунктом 8 частини 1 статті 7 Бюджетного кодексу України бюджетна система України ґрунтується на таких принципах принцип цільового використання бюджетних коштів - бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями.

Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 148, частини 1 статті 149, частини 1 статті 151 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України.

Суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.

Згідно із статтею 2 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» затверджено бюджетні призначення головним розпорядникам коштів Державного бюджету України на 2021 рік у розрізі відповідальних виконавців за бюджетними програмами, розподіл видатків на забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів і установ системи правосуддя згідно з додатками № 3, № 4 і № 7 до цього Закону.

В Додатку № 3 до Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» «Розподіл видатків Державного бюджету України на 2021 рік» встановлено видатки державного бюджету в тому числі: за Кодом програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету « 0501150» з найменуванням згідно з відомчою і програмною класифікаціями видатків та кредитування державного бюджету «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів» (код функціональної класифікації видатків та кредитування бюджету (КФКВК) 0330) у сумі 3 000,0 тис. грн. (всього) та за Кодом програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету « 0501020» з найменуванням згідно з відомчою і програмною класифікаціями видатків та кредитування державного бюджету «Забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів і установ системи правосуддя», код КФКВК 0330 в сумі 15 650 162,4 тис. грн. (всього).

Отже, приймаючи до уваги наведене, суд вважає, що сума недонарахованої суддівської винагороди позивача підлягає погашенню за рахунок бюджетних коштів, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» (за рахунок видатків державного бюджету за Кодом програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету « 0501150» з найменуванням видатків державного бюджету «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів») та встановлених Паспортом бюджетної програми КПКВК ДБ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників паспортів судів», виконавцем якої є Державна судова адміністрація.

При цьому, суд звертає увагу, що будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження того, що у спірний період суддівська винагорода нараховувалась позивачу у повному обсязі відповідачем надано до суду не було.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, з урахуванням встановлених судом обставин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача щодо стягнення з бюджетної програми за кодом програмної класифікації видатків 501150 - «виконання рішень судів на користь суддів та працівників», розпорядником якої є Державна судова адміністрація України (код ЄДРПОУ 26255795) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) суму недоотриманої суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року у розмірі 209 305 (двісті дев`ять тисяч триста п`ять) грн 78 коп., підлягають задоволенню.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, покладений на нього обов`язок доказування не виконано та не доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваних дій з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.

Згідно із пунктами 2, 3 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

Враховуючи встановлені судом обставини, сума рішення у справі в частині стягнення недоотриманої суддівської винагороди підлягає до негайного виконання в частині розміру суддівської винагороди у межах суми стягнення за серпень 2020 року у розмірі 56 812,50 грн.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При цьому, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір», від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх інстанціях звільняються позивачі, зокрема, у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Господарського суду Київської області, Державної судової адміністрації України про визнання протиправною бездіяльності та стягнення недоотриманої суддівської винагороди задовольнити.

2. Визнати протиправною бездіяльність Господарського суду Київської області щодо нездійснення нарахування, а Державної судової адміністрації України щодо нездійснення виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди, обчисленої на підставі статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно.

3. Зобов`язати Господарський суд Київської області нарахувати суддівську винагороду ОСОБА_1 за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно у розмірі, який встановлений статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», без врахування обмежень, які встановлені Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2010 року № 553-ІХ.

4. Стягнути з бюджетної програми за кодом програмної класифікації видатків 501150 - «виконання рішень судів на користь суддів та працівників», розпорядником якої є Державна судова адміністрація України (адреса: 01601, місто Київ, вулиця Липська, будинок 18/5, код ЄДРПОУ 26255795) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) суму недоотриманої суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року у розмірі 209 305 (двісті дев`ять тисяч триста п`ять) грн 78 коп.

5. Допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Державної судової адміністрації України (адреса: 01601, місто Київ, вулиця Липська, будинок 18/5, код ЄДРПОУ 26255795) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) недоотриманої суддівської винагороди в частині розміру суддівської винагороди у межах суми стягнення за один місяць, а саме за серпень 2020 року у розмірі 56 812,50 грн.

6. Судові витрати в частині стягнення судового збору розподілу не підлягають.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.

Суддя Н.В. Клочкова