Рішення № 96676020, 27.04.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 квітня 2021 року м. Київ № 826/13624/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомГромадянина Афганістану ОСОБА_1 доЦентральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби в місті Києві та Київській області, Державної міграційної служби Українипровизнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ:

24.10.2017 громадянин Афганістану ОСОБА_1 (далі - позивач або ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві (надалі - відповідач-1, ГУ ДМС України в м. Києві), Державної міграційної служби України (за текстом - відповідач-2, ДМС України), в якому просить суд:

- визнати неправомірним та скасувати наказ ГУ ДМС України в місті Києві № 143 від 05.04.2017 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Афганістану ОСОБА_1 ;

- визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України № 61-17 від 15.08.2017 про відхилення скарги на наказ ГУ ДМС України в місті Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначає, що відповідачами під час прийняття оскаржуваних рішень не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; позивач стверджує про те, що не може повернутися до Афганістану через загальне насильство, так як його країна знаходиться в стані військового конфлікту; так, в Афганістані, а саме в м. Кабул, звідки позивач походить, наразі дуже небезпечно, тому він не може через страх за власне життя туди повернутися; позивач наполягає на тому, що відповідачі взагалі не поцікавились актуальною ситуацією у країні його походження під час прийняття оскаржуваних рішень, не зважаючи на те, що такі дані були наведені позивачем у заяві-анкеті; висновки відповідачів ґрунтуються на інформації по країні походження, що досліджена формально; відповідачі не врахували, що у позивача є об`єктивні причини побоюватись за своє життя та здоров`я в умовах внутрішнього збройного конфлікту, а також систематичного порушення прав людини по всій країні.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27.10.2017 (суддя Добрівська Н.А. ) було відкрито адміністративне провадження у справі № 826/13624/17.

09.11.2017 до суду від відповідача-2 надійшли заперечення на позов, в яких відповідач-2 просить суд в задоволенні позову відмовити. В обґрунтування своєї позиції відповідач-2 зазначає про правомірність оскаржуваних рішень, що прийняті у межах та на підставі наявних повноважень, з урахуванням того, що позивачем не доведено, що перебування в країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі; при прийнятті рішень, які є предметом дослідження у даній справі, відповідачами було враховано доводи громадянина Афганістану ОСОБА_1 , і надані ним пояснення, які засвідчують, що позивач разом із своєю родиною мали намір покинути країну громадської належності та потрапити до Німеччини, Австрії, Голландії, чи в Бельгію; навіть перебуваючи в процедурі набуття статусу біженця в Україні, позивач неодноразово намагався незаконно потрапити до країн Євросоюзу, однак був затримай прикордонною службою України та Угорщини; такі факти говорять про те, що позивач разом із своєю родиною не мали прямої загрози у країні громадської належності, а лише мали намір змінити місце проживання для пошуку кращих умов життя; відповідно до інформації, повідомленої позивачем, вбачається бажання до покращення останнім власного рівня життя шляхом легалізації на території України або подальшого переміщення в одну з країн Євросоюзу; позивачем не надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску відповідних органів в країні походження, що унеможливлювало б існування на території Афганістану; він ніколи не приймав участі у жодній політичній, релігійній, військовій чи громадській організації, утисків на Батьківщині за релігією не зазнавав; у зв`язку з вищевикладеним, відсутні підстави вважати, що позивач має обґрунтовані підстави стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи, або політичних переконань.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.04.2018, залишеним без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 04.09.2018, відмовлено у задоволенні позову.

Постановою Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 15.07.2020 скасовано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.04.2018 та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04.09.2018, а справу направлено на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.

Судом касаційної інстанції зазначено, що у рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій немає посилань на зібрану та проаналізовану відповідачами або самостійно використану інформацію по країні походження позивача (Афганістан), яка би дозволяла стверджувати про відсутність умов, зазначених у пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671.

Окрім того відмічено, що недостатньо обґрунтованим у контексті приписів частини третьої статті 8 Закону № 3671 є висновок суду першої інстанції про відсутність порушень права шукача захисту на перекладача під час проведення з ним співбесіди, враховуючи, що всі документи в особовій справі ОСОБА_1 складені і надані йому для підпису українською мовою, в тому числі і протокол співбесіди, яка проводилася без залучення перекладача, тоді як рідною мовою позивача є дарі, окрім якої, він володіє англійською, російською та індійською мовами. Поряд з цим, за висновком суду, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про дотримання відповідачем процедури проведення попереднього розгляду заяви позивача, встановивши при цьому без посилання на конкретні докази, що співбесіда проводилася за участю перекладача.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справу було передано судді Пащенку К.С.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.07.2020 (суддя Пащенко К.С. ) прийнято до свого провадження адміністративну справу № 826/13624/17, розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні без виклику учасників справи та проведення судового засідання.

25.08.2020 до Окружного адміністративного суду м. Києва від представника Державної міграційної служби України надійшли письмові пояснення, у яких останній заперечує проти задоволення позовних вимог з огляду на те, що позивач звернувся до міграційної служби виключно для легалізації перебування на території України шляхом оформлення статусу біженця або отримання додаткового захисту за фіктивними підставами; позивач не обґрунтував наявність достовірних, правдоподібних, а також переконливих фактів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження; твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні; отже, підстави для визнання позивача біженцем або для надання додаткового захисту відсутні.

25.08.2020 до Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла заява представника Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області - Котляр Юлії Вадимівни про процесуальне правонаступництво Головного управління Державної міграційної служби України у місті Києві на Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.09.2020 замінено відповідача-1 Головне управління Державної міграційної служби України у місті Києві (ідентифікаційний код - 37768863) на правонаступника - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (ідентифікаційний код - 42552598, адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4-А).

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Ісламської Республіки Афганістан, народився в провінції Кабул, Ісламської Республіки Афганістан, за національністю таджик, за віросповіданням мусульманин (суніт), одружений на громадянці Афганістану ОСОБА_2 , дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_2 , має дочку ОСОБА_5 , дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_3 . Територію країни громадянської належності залишив 05.10.2016, транзитом через Узбекистан де знаходився з 05.10.2016 по 30.10.2016. До України прибув таємно на автомобілі 30.10.2016, місце перетину кордону України не повідомив.

В листопаді 2016 року позивач звернувся до органів міграційної служби України в місті Ужгород із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проте пізніше відмовився від проходження процедури, написавши відповідну заяву про припинення розгляду заяви.

02.03.2017 ОСОБА_1 разом з сім`єю намагався незаконно перетнути кордон України та потрапити до країн Євросоюзу. Під час незаконного перетину кордону був затриманий прикордонним нарядом відділу прикордонної служби «Ужгород».

У подальшому позивач намагався вдруге незаконно потрапити до країн Євросоюзу та був затриманий на кордоні з Угорщиною. Під час затримання позивач звертався за захистом в Угорщині, але був повернутий до України.

16.03.2017 позивач звернувся до ГУ ДМС України в м. Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України ОСОБА_1 перебував нелегально.

В обґрунтування причин звернення, позивач дослівно вказав, що «я не можу повернутися до Афганістану через загальне насильство, так як моя країна знаходиться в стані військового конфлікту. В Афганістані, а саме м. Кабул, звідки я похожу, наразі дуже небезпечно, тому я не можу через страх за власне життя туди повернутися. Прошу звернути увагу на те, що під час мого перебування в ПТПІ на Волинській області, безкоштовний адвокат порадив мені відмовитися від процедури і начебто своєю відмовою мене швидше випустять з ПТПІ, не роз`яснюючи інші можливості без відмови від процедури шукача притулку на території України. Так я не володію українською мовою та не знаю законів України я написав відмову на рідній мові. Я, будучи шукачем притулку з Афганістану, прошу повторно розглянути мою заяву щодо надання мені статус біженця України або визнання особою, що потребує додаткового захисту України».

05.04.2017 головним спеціалістом відділу з питань шукачів захисту складено Висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, погоджений начальником Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції та затверджений Першим заступником начальника ГУ ДМС України в місті Києві.

Згідно із вказаним Висновком немає підстав вважати, що заявник має обґрунтовані підстави стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи, або політичних переконань. Факти, повідомлені іноземцем, не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відсутні і підстави для надання додаткового захисту.

На підставі Висновку головного спеціаліста відділу з питань шукачів захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції та у відповідності до ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», наказом ГУ ДМС України в місті Києві від 05.04.2017 №143 відмовлено громадянину Ісламської Республіки Афганістану ОСОБА_1 в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Про зазначену відмову позивача проінформовано повідомленням № 60 від 12.04.2017.

12.04.2017 ОСОБА_1 звернувся до ДМС України із скаргою, в якій просив скасувати наказ відповідача-1 від 05.04.2017 № 143 та зобов`язати ГУ ДМС в місті Києві повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду зазначеної скарги позивача 15.08.2017 складено Висновок, погоджений заступником директора Департаменту - начальником відділу по роботі з шукачами захисту та затверджений директором Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства, яким визнано за доцільне відхилити скаргу ОСОБА_1 на рішення ГУ ДМС в місті Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На підставі зазначеного висновку ДМС України рішенням від 15.08.2017 № 61-17 відхилила скаргу позивача на наказ ГУ ДМС в м. Києві від 12.04.2017 № 143 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Афганістану ОСОБА_1 .

Вважаючи наказ Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві від 12.04.2017 № 143 та рішення Державної міграційної служби України від 15.08.2017 № 61-17 протиправним та необґрунтованим, позивач звернувся з даним позовом до суду.

З огляду на вимоги, заявлені позивачем у даному провадженні, враховуючи доводи, наведені в обґрунтування позову, а також зважаючи на зміст заперечень відповідачів, предметом дослідження у даній справі є правомірність рішень суб`єктів владних повноважень, а саме: наказу ГУ ДМС України в місті Києві від 05.04.2017 № 143 про відмову ОСОБА_1 в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та рішення ДМС України від 15.08.2017 № 61-17, яким відхилено скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_1 на наказ ГУ ДМС в місті Києві від 12.04.2017 № 143, а також обґрунтованість висновків відповідачів, покладених в їх основу.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів осіб і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, суд зобов`язаний незалежно від підстав, наведених у позові, перевіряти оскаржувані рішення, дії та бездіяльність на їх відповідність усім зазначеним вимогам.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

В силу положень п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч. ч. 1, 7 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Так, як вбачається з матеріалів справи, 16.03.2017 позивач подав до Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві заяву-анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Цього ж дня заяву-анкету було прийнято до розгляду.

16.03.2017 ОСОБА_1 було повідомлено, що його заява про надання статусу біженця в Україні прийнята до розгляду.

22.03.2017 з ОСОБА_1 було проведено співбесіду, за результатами якої складено протокол (справа № 2017KYIV0032).

Частиною 4 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Так, на виконання зазначеної норми, головним спеціалістом відділу з питань шукачів захисту 05.04.2017 було складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким вважається за доцільне прийняти рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На підставі вказаного висновку Головним управлінням Державної міграційної служби в місті Києві було прийнято наказ № 143 від 05.04.2017 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 ».

Суд акцентує увагу, що спірний наказ № 143 від 05.04.2017 був прийнятий у встановлений ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» строк, а саме у рамках 15 робочих днів з моменту прийняття до розгляду заяви позивачки.

Як вбачається із приписів норми ч. 4 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», наказ приймається уповноваженою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Відповідно до п. 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 360, Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Відповідно до пп. 14 п. 4 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 360, ДМС відповідно до покладених на неї завдань приймає рішення про визнання іноземців та осіб без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про втрату, позбавлення статусу біженця або додаткового захисту і про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п. 7 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 360, ДМС здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи та територіальні підрозділи, у тому числі міжрегіональні.

Враховуючи той факт, що Державна міграційна служба України може здійснювати свої повноваження через свої територіальні підрозділи, то начальник Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві, який підписав спірний наказ № 143 від 05.04.2017, є належним суб`єктом прийняття рішення у формі наказу, що передбачене приписами ч. 4 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до ч. 7 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

Як вбачається з матеріалів справи, 06.04.2017 позивачу було адресоване повідомлення № 60 від 06.04.2020 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У вказаному повідомленні ОСОБА_1 було роз`яснено, що відповідно до ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» він має право оскаржити рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувшись до Державної міграційної служби України, а також до суду в установленому Законом порядку.

Не погодившись із наказом № 143 від 05.04.2017 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Афганістану, ОСОБА_1 » 12.04.2017 позивач звернувся зі скаргою на відмову в оформленні документів для вирішення питань про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Державної міграційної служби України.

Наказом № 157 від 13.06.2017 «Про продовження строку прийняття рішення за скаргою громадянина Афганістану ОСОБА_1 » продовжено строк прийняття рішення до 15.08.2017.

Рішенням Державної міграційної служби України від 15.08.2017 № 61-17 прийнято рішення про відхилення скарги громадянина Афганістану ОСОБА_1 від 12.04.2017 на наказ ГУ ДМС в місті Києві від 05.04.2017 № 143 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Афганістану ОСОБА_1 .

Позивач реалізував своє право на оскарження наказу та рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва із цим позовом.

Суд приходить до переконання, що процедурних порушень під час прийняття спірних наказу (від 05.04.2017 № 143) та рішення (від 15.08.2017 № 61-17), які би слугували підставою для їх скасування, відповідачами не допущено.

Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до змісту спірного наказу Головного управління Державної міграційної служби у місті Києві від 05.04.2017 № 143, в якості підстави для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Ісламської Республіки Афганістану ОСОБА_1 слугував висновок головного спеціаліста відділу з питань шукачів захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС в місті Києві Славецького Є.Ю. від 05.04.2017. Як вбачається із вищезгаданого висновку підставою для його прийняття слугувала очевидна необґрунтованість заяви та відсутність умов, зазначених у пунктах 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».

Згідно зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29.04.2004) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими, правдоподібними, та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

У постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» зазначається, що при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Крім того, пункт 37 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначає, що для надання статусу біженця, у першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Верховний Суд у своїй постанові від 16.02.2018 у справі № 815/2911/17 (адміністративне провадження № К/9901/2882/17) зазначив, що при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач зазначає підставою необхідності визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що його країна знаходиться в стані військового конфлікту. В Афганістані, а саме в м. Кабул, звідки він походить, наразі дуже небезпечно, тому він не може через страх за власне життя туди повернутися.

Натомість судом встановлено, що позивач ніколи не був членом жодної політичної, релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігією не зазнавав. Заявник не намагався скористатися можливістю внутрішнього переміщення, і одразу виїхав з країни походження, тим самим знехтувавши можливістю переміщення всередині країни для уникнення загрози своєму життю та безпеці. При цьому суд зауважує, що позивачем не наведено жодних нових обставин, які б вказували про можливість визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні докази, навести переконливі аргументи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Аналізуючи інформацію щодо місця походження позивача, суд зазначає, що населення країни відображає його місцезнаходження за наявності кількох національних меншин. Основні етнічні групи розсіяні по всій країні так: Пуштуни, більшість груп, зосереджені переважно на півдні та південному сході, але також живуть у всій державі; Таджики населяють переважно північ і північний схід та Кабульський регіон; Хазари живуть у центрі (Hazarajat) та в Кабулі; Узбеки на півночі; Аймак на заході; Туркмени на півночі; Балухи на заході та південному заході; та Нурістанці на сході. Звіт European Union: European Asylum Support Office (EASO) також містить інформацію стосовно поліції і стану безпеки, а саме в ньому зазначено, що в містах Герат, Кабул, Мазарі-Шариф поліцейські відділки розташовані в кожному районі міста, поліція більш помітна на вулицях та перехрестях, розв`язках та охоронній інфраструктурі, відносна стабільність пояснюється наявністю лідерів, впливом місцевих власників і діячів, таких як губернатор (п. 3.4.7.1. Звіту).

З матеріалів справи вбачається, що позивачем не обґрунтовано його побоювання стати жертвою військових конфліктів конкретними фактами, а інформація, надана позивачем до ГУ ДМС в м. Києві, є суперечливою. Так, зокрема, у своїй заяві-анкеті від 16.03.2017 позивач зазначив, що не може повернутися до Афганістану через загальне насильство, так як його країна знаходиться в стані військового конфлікту та через страх за власне життя. Однак, під час співбесіди 22.03.2017 заявник, на запитання щодо існування загрози у випадку повернення на Батьківщину, повідомив, що йому особисто нічого не загрожує, але у країні його походження через постійні військові та збройні конфлікти виникла ситуація, яка унеможливила його подальше існування. А свою мету звернення до органів міграційної служби позивач визначає так: «Тому, що для того щоб мешкати на території України необхідно мати документи». При цьому, згідно пояснень шукача притулку, виявлено, що позивач ніколи не приймав участі у жодній політичній, релігійній, військовій чи громадській організації, утисків на Батьківщині за релігією не зазнавав, відтак, відсутні і підстави вважати, що громадянин Афганістану ОСОБА_1 має обґрунтовані підстави стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи, або політичних переконань.

За таких обставинах суд зауважує, що побоювання, які виникли у позивача мають суто суб`єктивний характер і не підтвердженні жодними документальними даними, заявник не має речових доказів наявності погроз у свій бік, як і не має інших документальних підтверджень щодо своїх слів.

Таким чином, свідчення позивача суттєво суперечать інформації по країні походження і є серйозні підстави вважати, що позивач намагається маніпулювати інформацією по країні походження для обґрунтування власної історії та з метою легалізації на території України.

Натомість, Головним управлінням Державної міграційної служби в місті Києві було проведено збір та аналіз інформації про позивача, країну його походження, у результаті чого не встановлено наявності фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань у країні походження є реальними.

Також суд вважає за необхідне зауважити про те, що як вбачається з матеріалів справи, позивач прибув до України з території іншої третьої безпечної країни - Узбекистану, де за захистом не звертався.

Так, у протоколі співбесіди від 22.03.2017 зазначено, що позивач 05.10.2016 покинув Афганістан та легально прибув до Узбекистану, а лише після цього перетнув кордон України.

Відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» третя безпечна країна - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.

Абзацом 7 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Так, у протоколі співбесіди позивачем зазначено, що його рідні (батько, мати) проживають у Афганістані.

Отже, суд переконаний, що у разі обґрунтованих побоювань щодо свого життя і здоров`я на фоні військового конфлікту, позивач невідкладно і терміново звернувся би до першої безпечної країни із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Проте, перебуваючи в Узбекистані позивач не здійснив жодних дій з метою отримання притулку, хоча мав таку змогу.

На думку суду, причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним п. п. 1 чи 13 частини першої ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Також суд бажає акцентувати увагу і на тому, що позивач перетнув кордон України 30.10.2016. У листопаді 2016 року звертався до органів міграційної служби України в місті Ужгород із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проте пізніше відмовився від проходження процедури. Надалі позивач двічі разом із сім`єю намагався незаконно перетнути кордон України та потрапити до країн Євросоюзу, однак був затриманий прикордонниками. І лише у березні 2017 звернувся за захистом до міграційного органу, що явно суперечить ч. 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд вважає, що при прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою.

Верховний Суд у своїх постановах від 16.02.2018 у справі № 825/608/17 (адміністративне провадження № К/9901/5193/17), від 07.10.2019 у справі № 440/134/19 (адміністративне провадження № К/9901/19206/19), від 30.01.2020 у справі № 826/10336/18 (адміністративне провадження № К/9901/33669/19), від 01.07.2020 у справі № 420/3057/19 (адміністративне провадження № К/9901/33782/19) зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

У постанові від 24.01.2020 у справі № 420/2921/19 (адміністративне провадження № К/9901/31878/19) Верховний Суд зазначив, що факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача і вказує на те, що дане звернення до міграційного органу обумовлене потребою у легалізації на території України.

Статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Вивчивши всі матеріали справи, суд переконаний, що позивач відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також, суд зауважує, що правовідносини, пов`язані з в`їздом іноземців на територію України для вирішення особистих питань (пошуком кращих економічних та соціальних умов життя) є сферою правового регулювання Законів України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та «Про імміграцію» з відповідним набуттям правових статусів у порядку, визначеному цими Законами.

Щодо посилання представника позивача про те, що під час проведення співбесіди був відсутній перекладач, суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб. Перекладач повинен дотримуватися конфіденційності з обов`язковим оформленням центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, розписки про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника.

Таким чином з наведеного вбачається, що перекладач залучається в разі, якщо заявник не володіє українською або російською мовами.

Разом з тим, як вбачається зі матеріалів справи, рідною мовою позивача є дарі, однак позивач також володіє англійською, російською та індійською мовами.

У протоколі співбесіди від 22.03.2017 міститься інформація про те, що співбесіда перекладалася з російської мови (тобто з мови, якою володіє позивач) на українську мову, зміст позивачу зрозумілий, заперечень та зауважень позивач не мав. Крім того, під час проведення співбесіди з громадянином Афганістану ОСОБА_1 здійснювався аудіозапис, який, у випадку наявності у позивача сумнівів щодо правильності відображення ходу співбесіди у протоколі, міг би слугувати підставою для наголошення на цій обставині ще під час оскарження рішення ГУ ДМС у м. Києві. Однак, скарга позивача до ДМС України від 12.04.2017 таких посилань не містить.

Крім того, позивач вказаний протокол не оскаржував, заперечень на нього не надавав.

Зважаючи на все викладене вище, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами 1 та 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку про те, що завданням судочинства є вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушеного права.

Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).

З огляду на все викладене вище та виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи, що суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову, то питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись ст.ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя К.С. Пащенко