Рішення № 96672277, 20.04.2021, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" квітня 2021 р. справа № 300/3495/20

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі:

судді Микитюка Р.В.,

за участю секретаря судового засідання - Костюк О.С.,

розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до відповідача Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби в Івано-Франківській області

про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (надалі також - позивач, ОСОБА_1 ), 30.11.2020 звернулася до суду з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області (надалі також - відповідач, ТУ ДСА в Івано-Франківській області), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головне управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області, в якому, з урахування заяви про уточнення позовних вимог, просить:

- визнати протиправними дії територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області щодо нарахування та виплати суддівської винагороди судді Городенківського районного суду Івано-Франківської області за період з 01.04.2020 по 06.07.2020 (за винятком днів відпустки) із застосуванням ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік";

- зобов`язати територіальне управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області провести перерахунок суддівської винагороди судді Городенківського районного суду Івано-Франківської області за вказаний період, обчисливши її відповідно до ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та виплату недоотриманої частини (з утриманням з неї передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті);

- допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Указом Президента України "Про призначення суддів" від 11.11.2002 №1001/2002, ОСОБА_1 призначено на посаду судді Городенківського районного суду Івано-Франківської області строком на 5 років. Згідно наказу Івано-Франківського обласного управління юстиції №03-01/126 від 21.11.2002 зараховано на посаду судді вказаного суду. Постановою Верховної Ради України "Про обрання суддів" від 18.08.2008 №525-VI позивача обрано безстроково на посаду судді Городенківського районного суду Івано-Франківської області. Згідно рішення Вищої ради правосуддя від 02.07.2020 №2025/0/15-20 про звільнення з посади суддів у зв`язку з поданням заяви про відставку, позивач на підставі наказу Городенківського районного суду Івано-Франківської області №02-06/09 від 06.07.2020 відрахована зі штату суду. За період з 01.01.2020 по 31.03.2020 позивачу щомісячно нараховувалась суддівська винагорода, яка складалась з посадового окладу у розмірі 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб та надбавки за вислугу років. У період з квітня 2020 року по серпень 2020 року нарахування та виплата суддівської винагороди проводилась із застосуванням обмежень, встановлених ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік". Позивач звертає увагу, що суддівська винагорода регулюється виключно Законом України "Про судоустрій і статус суддів" і не може визначатись іншими нормативно-правовими актами, а тому застосування відповідачем обмеження, передбаченого ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" на час карантинних заходів і застережень, є протиправним. Позивач посилається на рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду, яким Конституційний Суд України визнав неконституційними положення ч.ч. 1, 3 ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", абз. 9 п. 2 розд. 2 "Прикінцеві положення" Закону України № 553, зазначивши, що після закінчення строку дії обмеження втрачені у зв`язку з цим кошти (суддівську винагороду) необхідно компенсувати відповідними виплатами. З наведеного позивач робить висновок про наявність правових підстав для постановлення судового рішення про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 07.12.2020 відкрито провадження в адміністративній справі, ухвалено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (а.с.26-27).

29.01.2021 від відповідача на адресу суду надійшов відзив на адміністративний позов (а.с.33-40). У даному відзиві відповідач позовні вимоги не визнає, зокрема, зазначає, що обмеження, яке застосовано до суддівської винагороди позивача, здійснювалося на підставі ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" та є правомірним. Представник відповідача зазначає, що ТУ ДСА України в Івано-Франківській області як розпорядник коштів нижчого рівня не мало правових підстав для виплати суддівської винагороди без застосування обмежень, встановлених Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону № 553-ІХ). Зауважує, що відповідно до пункту 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020р. №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ. Частиною другою статті 152 Конституції України, частиною першою статті 91 Закону України "Про Конституційний Суд України", передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Однак, Конституційний Суд України у рішенні від 28.08.2020р. № 10-р/2020 не визначив будь-яких особливостей застосування чи виконання свого рішення аніж наступний: положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року №294-ІХ зі змінами, Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, (пункт 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020). Враховуючи викладене, відповідач просить відмовити у задоволенні позову (а.с.33-40).

Головне управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області до суду як третя особа жодних письмових пояснень з приводу своєї правової позиції не надало.

08.02.2021 судом винесено ухвалу, ухвалено перейти до розгляду справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання (а.с.44-45).

23.03.2021 Івано-Франківським окружним адміністративним судом винесено ухвалу про закриття підготовчого провадження і призначення справи до судового розгляду (а.с.96-97).

Позивач та представник відповідача у судове засідання не прибули, однак на адресу суду направили заяви про розгляд справи без їх участі.

Представник третьої особи у судове засідання не з`явився, хоча третя особа належним чином була повідомлена про дату, час та місце розгляду даної адміністративної справи. Заяв чи клопотань про відкладення розгляду справи, чи розгляд справи за відсутності представника третьої особи не подано.

Розглянувши надані сторонами документи, з`ясувавши фактичні обставини справи, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду спору по суті, проаналізувавши норми законодавства які регулюють спірні відносини та їх застосування сторонами, судом встановлено наступне.

Указом Президента України "Про призначення суддів" від 11.11.2002 №1001/2002, ОСОБА_1 призначено на посаду судді Городенківського районного суду Івано-Франківської області строком на 5 років (а.с.11).

Згідно наказу Івано-Франківського обласного управління юстиції №03-01/126 від 21.11.2002 ОСОБА_1 зараховано на посаду судді Городенківського районного суду Івано-Франківської області (а.с.12).

Постановою Верховної Ради України "Про обрання суддів" від 18.08.2008 №525-VI позивача обрано безстроково на посаду судді Городенківського районного суду Івано-Франківської області (а.с.13-14).

Згідно рішення Вищої ради правосуддя від 02.07.2020 №2025/0/15-20 про звільнення з посади суддів у зв`язку з поданням заяви про відставку, ОСОБА_1 на підставі наказу Городенківського районного суду Івано-Франківської області №02-06/09 від 06.07.2020 відрахована зі штату суду Городенківського районного суду Івано-Франківської області (а.с.21-22).

З квітня 2020 року по 06 липня 2020 року позивачу була нарахована суддівська винагорода із розрахунку посадового окладу 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що встановлений з 01.0.12020, надбавка за вислугу років 60% від посадового окладу та надбавка за адміністративну посаду 10% від посадового окладу, що підтверджується виготовленими відповідачем розрахунковими листами №№15465, 157690, 16052 (а.с.15-16). На переконання позивача, відповідач протиправно не сплачував їй суддівську винагороду у розмірі 127287,02 грн.

Згідно з частиною 2 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року №1402-VIII (далі - Закон №1402), суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатись іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці (ч.2 ст. 135 Закону №1402).

Згідно з пунктом 2 частини 3 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Частиною 4 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти:

1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб;

2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб;

3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.

У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду.

Відповідно до частини 5 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Частиною 9 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.

13 квітня 2020 року Верховною Радою України прийнятий Закон №553-ІХ, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнений статтею 29 наступного змісту: "Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України (...), а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)". Зазначений Закон набрав чинності 18 квітня 2020 року.

Виплата суддівської винагороди позивача у період з квітня 2020 року і до 06 липня 2020 року проводилась із застосуванням обмеження, встановленого статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою ТУ ДСА в Івано-Франківській області №41 від 27.01.2021. Внаслідок застосованого обмеження позивачу не нараховано та не виплачено 127287,02 грн. (без утримання податків та зборів) суддівської винагороди.

На думку позивача розмір суддівської винагороди не може бути врегульовано іншими нормативно-правовими актами ніж Закон України "Про судоустрій і статус суддів", що і стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд враховує наступні обставини та приписи законодавства.

Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією та Законами України. Держава забезпечує фінансування та належні умови функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів.

Як вбачається зі змісту Європейської хартії про закон "Про статус суддів" від 10 липня 1998 року, рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов`язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їх рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їх незалежність та неупередженість.

У Основних принципах незалежності судових органів (Схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї від 29 листопада та 13 грудня 1985 року) визначено, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни. Правосуддя вимагає, щоб кожен мав право на справедливий і публічний розгляд в компетентному, незалежному та об`єктивному суді відповідно до принципів, проголошених в Загальній декларації прав людини (стаття 10), Міжнародному пакті про громадянські й політичні права (стаття 14) та інших документах Організації Об`єднаних Націй. Для здійснення цього права необхідно мати незалежний судовий орган. Пунктом 11 Основних принципів регламентовано, що термін повноважень суддів, їх незалежність, безпеку, відповідну винагороду, умови служби, пенсії і вік виходу на пенсію повинні належним чином гарантуватись законом.

Відповідно до статті 130 Конституції України, розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, незаконності зміни розмірів суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 11 березня 2020 року, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020).

У цих рішеннях Конституційний Суд України зазначив, у тому числі те, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їх особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2, абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018).

У Рішенні від 03.06.2013 р. №3-рп/2013 у справі №1-2/2013 Конституційний Суд України зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.

Наведене вказує, що законодавець не має можливості на власний розсуд встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.

Заслуговує на увагу твердження позивача, що нарахування і виплата обмеженого розміру суддівської винагороди ґрунтується не на нормах спеціального для цих правовідносин Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а на нормах інших законів, що прямо суперечить Конституції України, зокрема статті 130, яка передбачає, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Дана стаття Конституції України є імперативною та не дозволяє будь-якого розширеного тлумачення її змісту, як наслідок вона позбавляє суб`єкта владних повноважень, у тому числі законодавця, можливості на власний розсуд застосовувати будь-які інші підходи до визначення розміру суддівської винагороди в обхід спеціального закону про судоустрій.

Закон України № 553-ІХ від 13 квітня 2020 року про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" щодо зменшення розміру виплати суддівської винагороди не відповідає нормі Конституції України, тому не може бути застосований до визначення розміру суддівської винагороди позивача.

Крім того, цим Законом не були скасовані чи внесені зміни до положень ч.2 ст.135 Закону №1402 (визначає, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами); ч.1 статті 133 Закону №2453, (визначає, що суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України "Про Конституційний Суд України" та не може визначатись іншими нормативно-правовими актами) Зважаючи на це, положення Закону України № 553-ІХ від 13 квітня 2020 року про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" не відповідають принципам якості, доступності та правової визначеності.

Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Оцінюючи наявні докази, суд дотримується позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі "Федорченко та Лозенко проти України", відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом".

Відповідач не довів належними і допустимими доказами те, що обмеження розміру суддівської винагороди позивача здійснювалось не всупереч статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Також відповідач не довів законність застосування ним в якості пріоритетного нормативно-правового акту Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", незважаючи на те, що Конституційний Суд України неодноразово висловлювався стосовно недопустимості таких дій відносно суддів.

Посилання відповідача на незастосування до рішень Конституційного Суду України принципу зворотної дії у часі є наслідком помилкового тлумачення відповідачем норм законодавства, а тому судом до уваги не приймається.

Наразі, абсолютно беззаперечною є недопустимість ігнорування ст. 130 Конституції України, згідно з якою розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій, а також ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" не є законом, передбаченим в ст. 130 Конституції України, а тому будь-які обмеження розміру суддівської винагороди на його підставі становлять собою свідоме порушення Конституції України, а також явне порушення проголошеного ст. 8 Конституції України принципу верховенства права.

28.08.2020 року Конституційний Суд України ухвалив рішення у справі за конституційним поданням Верховного Суду та визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону № 294; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону № 553. Зі змісту п.4.3 цього рішення вбачається також наступний висновок: "Конституційний Суд України вважає, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України. Таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії втрачені у зв`язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України."

Зазначене додатково свідчить про те, що здійснення будь-яких обмежень стосовно визначених Конституцією України гарантій суддівської незалежності на підставі нормативних актів, які не визначають правовий статус органів судової влади, є незаконним.

Згідно вимогам частин першої - четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Суд дійшов висновку про протиправність дій Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області щодо обмеження суддівської винагороди судді Городенківського районного суду Івано-Франківської області ОСОБА_1 за період з 18 квітня 2020 року по 06 липня 2020 року, та вважає належним засобом захисту порушених прав зобов`язання відповідача провести перерахунок та виплату суддівської винагороди за цей період у повному обсязі згідно зі ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", без застосування обмежень, встановлених ст. 29 Закону України "Про державний бюджет України на 2020 рік". Визначати суму недоплаченої суддівської винагороди та суму належних до утримання податків та обов`язкових зборів є дискреційними повноваженнями відповідача, тому суд не вказує конкретної суми, яку необхідно виплатити.

За таких обставини, адміністративний позов підлягає до часткового задоволення.

Порушені права позивача слід відновити шляхом зобов`язання відповідача провести перерахунок суддівської винагороди ОСОБА_1 за період з 18.04.2020 по 06.07.2020 (за винятком днів щорічної відпустки), обчисливши її відповідно до статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а також виплатити недоотриману частину.

Щодо вимоги позивача допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць, то суд вважає дану вимогу такою, що не підлягає задоволенню, оскільки позивач не просила стягнути суддівську винагороду в конкретній сумі, а просила зобов`язати відповідача виплатити суддівську винагороду, в свою чергу відповідно до пункту 2 частини 1 статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд зазначає, що позивач на підставі пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" звільнена від сплати судового збору під час розгляду справи.

Згідно вимог абзацу 2 частини 5 статті 139 КАС України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Аналіз вказаної правової норми свідчить, що основною умовою для стягнення судових витрат з іншої сторони на користь особи, є понесення таких витрат особою.

Суд не стягує з відповідача витрати по сплаті судового збору, так як останні позивачем фактично не понесені.

Сторонами справи не подано до суду будь-яких доказів про понесення ними інших витрат, пов`язаних з розглядом справи, відтак у суду відсутні підстави для вирішення питання щодо їх розподілу.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправними дії територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 26289647) щодо нарахування та виплати суддівської винагороди ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) за період з 18.04.2020 по 06.07.2020 (за винятком днів відпустки) із застосуванням статті 29 Закону України "Про державний бюджет України на 2020 рік".

Зобов`язати територіальне управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 26289647) провести перерахунок суддівської винагороди ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) за період з 18.04.2020 по 06.07.2020 (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до ст. 135 ЗУ "Про судоустрій і статус суддів" та виплатити недоотриману частину суддівської винагороди, з урахуванням раніше виплачених сум.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції або через Івано-Франківський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків – НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 .

відповідач - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області, код ЄДРПОУ 26289647, вулиця Грюнвальдська, 11, м. Івано-Франківськ, 76018.

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області, код ЄДРПОУ 37951998, вул. Дністровська, 14, м. Івано-Франківськ, 76018.

Суддя Микитюк Р.В.

Рішення складене в повному обсязі 30 квітня 2021 р.