Рішення № 96651390, 29.04.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Київ

29 квітня 2021 року справа №640/30310/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кузьменка В.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 (далі по тексту - позивачка, ОСОБА_1 )доГоловного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі по тексту - відповідач, ГУ ПФУ в м. Києві)про1) визнання незаконною та скасування відмови відповідача у призначенні позивачці пільгової пенсії як працівнику охорони здоров`я на підставі пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення»; 2) зобов`язання відповідача призначити позивачці пільгову пенсію як працівнику охорони здоров`я на підставі пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення»В С Т А Н О В И В:

Позивачка звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва, зазначаючи, що відповідач протиправно відмовив у призначенні їй пенсії на пільгових умовах відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» у зв`язку з відсутністю необхідного спеціального стажу роботи.

На думку позивачки, вона має право на пенсію на пільгових умовах відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», оскільки відповідно до статті 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення» її спеціальний стаж роботи має бути врахований у подвійному розмірі.

Ухвалою від 30 грудня 2020 року Окружний адміністративний суд міста Києва відкрив провадження в адміністративній справі №640/30310/20 в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.

Листом від 15 березня 2021 року №640/30310/20/4663/21 суд повернув відповідачу відзив на позовну заяв без розгляду на підставі частини другої статті 167 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідач 12 квітня 2021 року повторно подав до суду відзив із додержанням вимог Кодексу адміністративного судочинства України, проте, суд не приймає до розгляду відзив на позовну заяву, у зв`язку з порушенням, встановленого судом строку надання відповідачем відзиву на позовну заяву та відсутністю клопотання про поновлення пропущеного строку подання такого відзиву, а тому відповідно до частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, розглядає справу за наявними матеріалами.

Дослідивши наявні у справі докази, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив такі фактичні обставини, що мають значення для вирішення справи.

Позивачка звернулася до відповідача із заявою від 06 листопада 2020 року про призначення їй пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Відповідач листом від 11 листопада 2020 року №2600/0303-8/161033 відмовив позивачці у призначенні пенсії відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», оскільки відповідно до наданих до заяви документів (ідентифікаційний номер, трудова книжка, диплом) загальний страховий стаж позивачки складає 17 років 3 місяці 26 днів, а стаж роботи за вислугу років станом на 11 жовтня 2017 року складає 14 років 1 місяць 5 днів, що є недостатнім для призначення пенсії за вислугу років.

Відповідач також зазначив, що до стажу роботи не зарахований період з 07 листопада 2000 року по 01 вересня 2001 року, оскільки запис не завірений печаткою, проте, в разі надання уточнюючої довідки за цей період стаж за вислугу років складатиме 14 років 11 місяців, що також є недостатнім для призначення пенсії за вислугу років, оскільки для призначення пенсії необхідний стаж за вислугу років має становити 26 років 6 місяців.

Відповідно до записів в трудовій книжці серія НОМЕР_1 загальний страховий стаж позивачки за періоди роботи з 01 вересня 1988 року по 01 липня 2008 року складає 18 років 2 місяці 28 днів, а саме:

- 3 роки 3 місяці 27 днів - з 01 вересня 1988 року по 27 грудня 1991 року навчалася у Луганському медичному училищі (запис без номеру);

- 0 років 7 місяців 27 днів - з 05 січня 1992 року по 31 серпня 1992 року працювала медичною сестрою-анестезісткою пологового будинку 4 міської лікарні м. Луганськ (записи №1-2);

- 06 років 0 місяців 16 днів -з 01 вересня 1992 року по 16 вересня 1998 року працювала медичною сестрою-анестезісткою пологового будинку, в АФО 4 міської лікарні м. Луганськ, яка 28 березня 1997 року перейменована в Луганський міський комунальний лікувально-профілактичний заклад лікарня №4 (записи №3-6);

- 0 років 11 місяців 1 день -з 05 травня 1999 року по 05 квітня 2000 року працювала медичною сестрою-анестезісткою у відділенні реанімації та інтенсивної терапії (для терапевтичних хворих) у головному військовому клінічному госпіталі (записи №7-8);

- 0 років 2 місяці 0 днів -з 04 вересня 2000 року по 02 листопада 2000 року працювала медичною сестрою в Київському кардіологічному диспансері у відділенні палат інтенсивної терапії (записи №9-10);

- 0 років 9 місяців 26 днів -з 07 листопада 2000 року по 01 вересня 2001 року працювала маніпуляційною сестрою ІІ неврологічного відділення Київської обласної клінічної лікарні (записи 11-12);

- 06 років 03 місяці 21 день - з 11 березня 2002 року по 01 липня 2008 року працювала в Київській міській дитячій клінічній лікарні №1 медичною сестрою анестезісткою міської реанімаційної консультативної виїзної бригади, виконуючою обов`язки на посаді старшої сестри медичного відділення реанімації та анестезіології (записи 13-17).

Окружний адміністративний суд міста Києва, вирішуючи спір по суті позовних вимог, керується такими мотивами.

Відповідно до частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян регулюються Законом України «Про пенсійне забезпечення» та Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» від 03 жовтня 2017 року №2148-VIII, який набрав чинності 11 жовтня 2017 року, внесені зміни до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», зокрема, шляхом доповнення розділу ХV «Прикінцеві положення» пунктом 21, відповідно до якого особам, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення».

Розмір пенсії за вислугу років визначається відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону. Пенсії за вислугу років фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України.

Таким чином, аналіз змісту пункту 21 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» дозволяє прийти до висновку про те, що пенсія за вислугу років згідно статей 52, 54 та 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» може бути призначена лише особам, які мають стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений відповідними статтями Закону України «Про пенсійне забезпечення».

Відповідно до статті 52 Закону України «Про пенсійне забезпечення» право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники освіти, охорони здоров`я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів, відповідно до пункту «е» статті 55.

Пунктом «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», в редакції, чинній до 01 квітня 2015 року, було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року №213-VIII, зокрема, підвищено спеціальний стаж, необхідний для виходу на пенсію (абзаци перший - одинадцятий пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення»), а Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року №911-VIII встановлено як додаткову умову для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 55 років для осіб, зазначених у пункті «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

Так, відповідно до внесених змін пунктом «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців; з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років; з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців; з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років; з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців; з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років. До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення: які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту; 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим - одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними, зокрема, такого віку: 54 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1970 року.

В свою чергу, рішенням Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року №2- р/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року №213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року №911-VIII.

При цьому, Конституційний Суд України зазначив, що зміни у сфері пенсійного забезпечення мають бути достатньо обґрунтованими, здійснюватися поступово, обачно й у заздалегідь обміркований спосіб, базуватися на об`єктивних критеріях, бути пропорційними меті зміни юридичного регулювання, забезпечувати справедливий баланс між загальними інтересами суспільства й обов`язком захищати права людини, не порушуючи при цьому сутності права на соціальний захист.

Відповідно до статті 51 Закону України «Про пенсійне забезпечення» пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.

Тобто, у зазначеній нормі йдеться про роботи, які мають безпосередній вплив на здоров`я працівника і можуть призвести до втрати професійної працездатності (здатності виконувати роботу за професією) до настання віку, що дає право на пенсію за віком, а отже, до неможливості ефективно виконувати роботу без шкоди для власного здоров`я і безпеки оточуючих.

З наведеного випливає, що втрата професійної працездатності або придатності не пов`язана з досягненням працівником певного віку, тому не може бути умовою для призначення пенсії за вислугу років.

Конституційний Суд України вказав, що положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року №911-VIII у частині встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, зазначених у пункті «а» статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення», та 55 років для осіб, зазначених у пунктах «е», «ж» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», слід визнати такими, що нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України.

Також Конституційний Суд України зазначив, що положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року №213-VIII щодо підвищення на п`ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п`ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави, з огляду на що, оспорювані положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року №213-VIII , суперечать положенням статей 1, 3, 46 Основного Закону України.

Відповідно до пункту 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року №2-р/2019 положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року №213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року №911-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Таким чином, з 04 червня 2019 року при призначенні пенсії за вислугою років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» необхідно керуватися вказаною нормою у редакції до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року №213-VIII та Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року №911-VIII .

Отже, на день звернення позивачки із заявою від 06 листопада 2020 року про призначення пенсії за вислугу років, пунктом «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 04 листопада 1993 року №909 затверджений Перелік закладів і установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років (далі по тексту - Перелік №909).

Згідно із Переліком №909 право на пенсію за вислугу років мають лікарі та середній медичний персонал (незалежно від найменування посад), які працюють в лікарняних закладах, лікувально- профілактичні закладах особливого типу, лікувально-трудових профілакторіях, амбулаторно-поліклінічних закладах, закладах швидкої та невідкладної медичної допомоги, закладах переливання крові, закладах охорони материнства і дитинства, санаторно-курортних закладах, установах з проведення лабораторних та інструментальних досліджень і випробувань Держсанепідслужби, Держпраці, Держпродспоживслужби та територіальних органах Держсанепідслужби, Держпраці, Держпродспоживслужби (щодо працівників, які не є державними службовцями), санітарно-епідеміологічних закладах, діагностичних центрах.

Статтею 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення» встановлено, що робота в лепрозорних і протичумних закладах охорони здоров`я, у закладах (відділеннях) з лікування осіб, заражених вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, в інших інфекційних закладах (відділеннях) охорони здоров`я, у патолого-анатомічних і реанімаційних відділеннях закладів охорони здоров`я, а також у закладах з надання психіатричної допомоги зараховується до стажу роботи у подвійному розмірі.

Як встановив суд відповідно до записів в трудовій книжці загальний страховий стаж позивачки за періоди роботи з 01 вересня 1988 року по 01 липня 2008 року складає 18 років 2 місяці 28 днів, в тому числі, 3 роки 3 місяці 27 днів навчання у Луганському медичному училищі, який до спеціального стажу не зараховується, та 14 років 11 місяців 2 дні спеціальний стаж роботи, з якого страховий стаж роботи позивачки у реанімаційних відділеннях закладів охорони здоров`я - 13 років 11 місяців 6 днів та, який має зараховуватись у подвійному розмірі.

Отже, спеціальний стаж роботи ОСОБА_1 становить 28 років 10 місяців 8 днів, а саме: 0 років 11 місяців 26 днів - спеціальний стаж роботи позивачки у закладах охорони здоров`я та 27 років 10 місяців 12 днів стаж роботи позивачки у реанімаційних відділеннях закладів охорони здоров`я, який зарахований у подвійному розмірі.

Таким чином, спеціальний стаж роботи позивачки станом на 11 жовтня 2017 року склав 28 років 10 місяців 8 днів з необхідних 25 років, та є достатнім для призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

Суд також вважає безпідставним неврахування відповідачем періоду роботи позивачки з 07 листопада 2000 року по 01 вересня 2001 року з таких підстав.

Статтею 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» передбачено, що основним документом, який підтверджує стаж роботи, в тому числі і спеціальний, є трудова книжка.

Аналогічна норма передбачена пунктом 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року №637 (далі по тексту - Порядок №637).

За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Відповідно до пункту 2 Порядку №637 у разі, коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків.

Пунктом 20 Порядку №637 встановлено, що у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників.

Таким чином, аналіз норм чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що надання уточнюючої довідки підприємства, установи або організації необхідне лише у двох випадках: за відсутності трудової книжки або необхідних записів у ній, які визначають право на пільгове пенсійне забезпечення.

Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постановах від 20 лютого 2018 року у справі №234/13910/17 та від 07 березня 2018 року у справі №233/2084/17.

Відповідно до пункту 2.4. Інструкції про порядок ведення трудових книжок №58 від 29 липня 1993 року, затвердженої Міністерством праці України, Міністерством юстиції України і Міністерством соціального захисту населення України (далі по тексту - Інструкція №58), усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження); записи виконуються арабськими цифрами; записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення.

Згідно з пунктом 4.1 Інструкції №58 у разі звільнення працівника всі записи про роботу і нагороди, що внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів.

Відповідно до статті 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.

Суд встановив, що на аркушах 3 - 4 трудової книжки наявний запис №12 про звільнення позивачки 01 вересня 2001 року за власним бажанням, який здійснений старшим інспектором відділу кадрів Київської обласної клінічної лікарні, однак, не засвідчений печаткою.

Водночас, суд зазначає, що трудова книжка містить інформацію про трудовий стаж з відповідними записами про роботу позивачки, зокрема у Київській обласній клінічній лікарні з 07 листопада 2000 року по 01 вересня 2001 року, а також містить посилання на відповідні накази, на підставі яких зроблено записи про прийняття позивачки на роботу та звільнення з роботи.

Відповідно пункту 4 Постанови Кабінету міністрів України «Про трудові книжки працівників» від 27 квітня 1993 року №301 (далі по тексту - Постанова №301) відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, представництва іноземного суб`єкта господарювання.

За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.

Таким чином, працівник не відповідає за правильність записів у трудовій книжці та не повинен контролювати роботодавця щодо її заповнення. На особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у трудовій книжці.

З аналізу вказаних нормативно-правових актів випливає, що законодавцем покладено обов`язок ведення трудових книжок на адміністрацію підприємств, тому її не належне ведення не може позбавити позивача права на включення спірного періоду роботи до його страхового стажу і на отримання пенсії з врахуванням такого періоду.

Правова позиція щодо недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, викладена в постанові Верховного Суду від 06 лютого 2018 року по справі №677/277/17.

Верховний Суд у постанові від 24 травня 2018 року у справі №490/12392/16-а висловив позицію про те, що певні недоліки щодо заповнення трудової книжки не можуть бути підставою для неврахування відповідного періоду роботи для обрахунку стажу при призначенні пенсії.

Суд також звертає увагу на те, що відповідачем не заперечується достовірність записів у трудовій книжці про спірний період роботи позивача з 07 листопада 2000 року по 01 вересня 2001 року, а судом не встановлено недостовірності вказаних записів та трудової книжки в цілому, а тому її належить розглядати як належний та допустимий доказ у справі.

Таким чином, відсутність печатки, яким мав бути засвідчений запис про звільнення позивачки, не може бути підставою неврахування відповідного періоду роботи для обрахунку стажу при призначенні пенсії, оскільки позивачка не може відповідати за правильність оформлення документів і відповідність дотримання вимог законодавства на підприємстві.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено правомірність своєї поведінки з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, на користь позивача належить стягнути судовий збір у розмірі 840,80 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246, 262, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.

2. Визнати протиправною та скасувати відмову Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві у призначенні ОСОБА_1 пільгової пенсії як працівнику охорони здоров`я на підставі пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

3. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві призначити ОСОБА_1 пільгову пенсію як працівнику охорони здоров`я на підставі пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 840,80 грн. (вісімсот сорок гривень вісімдесят копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві.

Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 );

Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, буд. 16; ідентифікаційний код 42098368).

Суддя В.А. Кузьменко