Рішення № 96620910, 28.04.2021, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/25076/20

Провадження № 2/127/4253/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 квітня 2021 рокумісто Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області у складі:

головуючого судді Волошина С.В.,

за участі секретаря судового засідання Волхової М.А.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Вінниці в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Служба у справах дітей Вінницької міської ради, про усунення перешкод в користуванні власністю, шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та малолітнього ОСОБА_6 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_4 , про усунення перешкод в користуванні власністю, шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житлом. Позов мотивований тим, що позивач відповідно до договору купівлі – продажу житлового будинку від 29.08.2018, посвідченого нотаріально, є власником будинку АДРЕСА_1 . ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та малолітній ОСОБА_6 були зареєстровані у спірному житлі зі згоди власника – ОСОБА_3 . З довідки про склад сім`ї, виданої КК «Надія» та отриманої позивачем вбачається, що відповідачі зареєстровані в будинку, що є власністю позивача. З кінця 2019 року відповідачі за зареєстрованим місцем проживання не з`являються та не проживають в спірному будинку. Позивач стверджує, що їх речей в будинку немає, вони не підтримують з позивачем жодних стосунків, що стосувались би утримання майна – будинку АДРЕСА_1 , участь у сплаті комунальних платежів відповідачі також не приймають. Позивач вказує, що будь – яких перешкод в користуванні належним позивачу житловим будинком вона останнім не чинила, відповідачі залишили місце свого проживання та реєстрації з власної ініціативи. Витрати по обслуговуванню та утриманню будинку несе позивач самостійно. Позивач вказує, що реєстрація відповідачів у належному позивачу на праві власності будинку без їх фактичного проживання порушує право останньої на вільне розпорядження та користування будинком. Посилаючись як на підставу своїх вимог на норми ст.ст. 316, 317, 319, 321, 391, 405 ЦК України позивач просила усунути їй перешкоди в користуванні будинком АДРЕСА_1 шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним будинком.

Ухвалою суду від 02.12.2020 року позовну заяву прийнято до розгляду в порядку загального позовного провадження, роз`яснено учасникам справи право на подання заяв по суті справи.

02.02.2021 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву відповідача ОСОБА_4 , в якому остання повідомила суд, що позов не визнає, вважає, що позовна заява не підлягає до задоволення, оскільки заявлений позов є необґрунтованим. Щодо твердження позивача, що з кінця 2019 року відповідачі не з`являються та не проживають у спірному будинку звертає увагу суду на те, що позивач являється тільки власником майна – будинку, та, оскільки з 2019 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , існують сімейно – побутові конфлікти, остання змушена була залишити зі своїм малолітнім сином вищевказаний будинок. Разом з тим, відповідач зазначає, що це не вказує на факт відсутності відповідача з сином у спірному житловому будинку без поважних причин. Сам по собі факт не проживання не може бути безумовною підставою для визнання осіб такими, що втратили право користування житлом. ОСОБА_4 не проживає у спірному будинку з сином не з власної ініціативи, а по причині наявності непорозумінь та сімейних конфліктів між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 . Останні зареєстровані у встановленому законом порядку як члени сім`ї власника житла за заявою та згодою власника (позивача) (а.с.68 – 73).

Ухвалою суду від 17.02.2021 року за заявою представника позивача позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , малолітнього ОСОБА_6 , від імені та в інтересах якого діє мати ОСОБА_4 , за участі третьої особи без самостійних вимог на предмет спору Служби у справах дітей Вінницької міської ради, про усунення перешкод в користуванні власністю, шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, в частині вимог про усунення перешкод ОСОБА_3 в користуванні будинком АДРЕСА_1 шляхом визнання малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право на користування житловим будинком, що знаходиться у АДРЕСА_1 – залишено без розгляду (а.с. 83).

Ухвалою суду від 03.03.2021 року провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору – Служба у справах дітей Вінницької міської ради, про усунення ОСОБА_3 перешкод в користуванні будинком АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1 , в частині вимог позивача ОСОБА_3 до ОСОБА_5 закрито на підставі п. 7 ч. 1 ст. 255 ЦПК України у зв`язку зі смертю ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 . Також вирішено питання закриття підготовчого провадження у справі та призначення її до розгляду по суті (а.с. 92).

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав, просив позов задоволити та визнати ОСОБА_4 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_4 – адвокат Цветков О.В. заперечував проти позову з підстав, що наведено у відзиві на позовну заяву. Додатково зазначив, що матеріли справи не містять жодних доказів, які б вказували на дату вибуття відповідача ОСОБА_4 разом з малолітнім сином зі спірного будинковолодіння. Він категорично заперечує, що з дати виїзду до дати пред`явлення позову минув рік. Виїзд був вимушений та не ініційований відповідачем у справі. Після смерті ОСОБА_5 відповідач ОСОБА_4 намагалась вселитись до спірного будинку, однак не змогла цього зробити, оскільки виник конфлікт з власником будинковолодіння. Підсумовуючи зазначив, що підстав, що визначено ст. 405 ЦК України, для визнання ОСОБА_4 такою, що втратила право користування житловим будинком по АДРЕСА_1 немає. Факт не проживання у спірному будинковолодінні на час пред`явлення позову понад рік мав уже відбутись, разом з тим, таких обставин стороною позивача перед судом не доведено.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, будучи належним чином повідомленими про день, час та місце розгляду справи.

Суд, ознайомившись з матеріалами справи, дійшов наступного.

Встановленим судом фактичним обставинам у справі відповідають правовідносини, що регулюються нормами ЖК УРСР в частині користування жилими приміщеннями в будинках (квартирах) приватного житлового фонду та ЦК України щодо захисту права власності.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 є власником житлового будинку з господарською будівлею та спорудами АДРЕСА_1 , що підтверджується нотаріально посвідченим Договором купівлі – продажу від 29.08.2018 року (зареєстровано в реєстрі за № 2170) (а.с. 6 – 8).

Відповідач ОСОБА_4 зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 з 18.04.2019 року, що підтверджується адресною довідкою Департаменту адміністративних послуг ВМР від 30.11.2020 (а.с.25 - 26).

Як вбачається з копії довідки Квартального комітету «Надія» про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 06.08.2020, що видана ОСОБА_5 , за адресою АДРЕСА_1 станом на 06.08.2020 року у вказаному будинковолодіння зареєстровано, з поміж інших, також відповідача ОСОБА_4 , яка є невісткою власника будинковолодіння та позивача по справі ОСОБА_3 (а.с. 9).

Обставина того, що ОСОБА_4 є невісткою позивача по справі визнана в судовому засіданні представниками сторін, а тому, в силу ч. 1 ст. 82 ЦПК України, не підлягає доказуванню.

Інших доказів по справі чи інформації, яка б свідчила про фактичні обставини справи, матеріали судової справи не містять.

Дослідивши представлені суду докази у їх сукупності та взаємозв`язку суд не встановив матеріально – правових підстав для визнання відповідача ОСОБА_4 такою, що втратила право користування житловим будинком, що в АДРЕСА_1 , з огляду на наступне.

Згідно ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном навіть тоді, коли такі порушення не пов`язані із позбавленням володіння.

Право власності позивача на житловий будинок, що в АДРЕСА_1 , дійсно захищено положеннями ст. ст. 316, 317, 318, 319, 321 ЦК України, тобто положенням про те, що право власності є непорушним.

Поряд з цим нормою статті 405 ЦК України врегульовано порядок користування житловим приміщенням членами сім`ї власника житла.

Відповідно до ч.1 ст. 405 ЦК України члени, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Аналогічна норма права користування членом сім`ї власника на рівні з ним його житлом міститься в ч.1 ст.156 ЖК УРСР, яка більш чітко конкретизує такий обсяг прав користування житлом, за відсутності угоди про порядок користування між власником та членом його сім`ї, укладеного при вселенні останнього.

Разом з тим, положенням ч.2 ст. 405 ЦК України передбачено юридичну підставу втрати членом сім`ї власника (у тому числі колишнім членом сім`ї власника) права на користування житлом власника, а саме – відсутність члена сім`ї власника житла без поважних причин понад один рік за таким місцем проживання (у житлі), якщо інше не встановлено домовленістю із власником або за законом.

Таким чином предметом доказування у справах даної категорії є: 1) відсутність члена сім`ї власника житла за місцем проживання; 2) така відсутність не пов`язана з будь – якими причинами, які могли б бути визнані поважними; 3) строк такої відсутності перевищує 1 рік.

З представлених суду стороною позивача доказів суд не встановив сукупності вказаних юридичних фактів для визнання відповідача ОСОБА_4 такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, власником якого є позивач.

Так, з представленої суду копії довідки Квартального комітету «Надія» про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 06.08.2020 року, що видана ОСОБА_5 , за адресою АДРЕСА_1 станом на 06.08.2020 року у вказаному будинковолодіння зареєстровано, з поміж інших, також відповідача ОСОБА_4 , яка є невісткою власника будинковолодіння та позивача по справі ОСОБА_3 . Разом з тим ця довідка не містить жодної інформації щодо фактичного не проживання відповідача за вказаною адресою, а тим більше строку такого не проживання. (а.с. 9).

Стороною позивача перед судом також не доведено причини не проживання відповідача за вказаною адресою, при тому, що представником позивача не заперечувалась та обставина, що відповідач ОСОБА_4 перебувала в конфліктних відносинах з ОСОБА_5 , який проживав за вказаною адресою.

Інших доказів, які б свідчили про понад річний термін не проживання відповідача ОСОБА_4 за адресою місцезнаходження спірного будинковолодіння суду не представлено.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини ( далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82).

Враховуючи, що визнання особи такою, що втратила право на житло є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Стаття 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

В аспекті викладеного суд констатує, що позивач не довів перед судом достовірними, належними та достатніми доказами обставин, які в сукупності стали б підставою застосування судом положення ч. 2 ст. 405 ЦК України, а тому в задоволенні позову слід відмовити повністю.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України у зв`язку з тим, що суд відмовляє в задоволенні позову, судові витрати слід залишити за позивачем.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 316-319, 321, 391, 405 ЦК України, ст.ст. 150,158 ЖК УРСР, ст.ст. 12, 81, 141, 263-265, 280-282, 289 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Служба у справах дітей Вінницької міської ради, про усунення перешкод в користуванні власністю, шляхом визнання ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 – відмовити.

Судові витрати залишити за позивачем.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення чи складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 ,

Відповідач: ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ,

Третя особа: Служба у справах дітей Вінницької міської ради, ЄДРПОУ 35003877, місцезнаходження: м. Вінниця, вул. Соборна, 50.

Повний текст рішення суду складено 29.04.2021 року.

Суддя: