Рішення № 96338805, 13.04.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 квітня 2021 року м. Київ № 640/22677/19

Окружний адміністративний суд міста Києва в складі головуючого судді Качура І.А., розглянувши за правилами спрощеного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Громадської ради доброчесності

третя особа Вища кваліфікаційна комісія суддів України

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Громадської ради доброчесності, третя особа - Вища кваліфікаційна комісія суддів України, в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати «Висновок про невідповідність судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики», затверджений Громадською радою доброчесності 04.08.2019 року;

- зобов`язати Громадську раду доброчесності видалити «Висновок про невідповідність судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики», затверджений Громадською радою доброчесності 04.08.2019 року з сайту ГРД.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що «Висновок про невідповідність судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики» від 04.08.2019 року є протиправним, підлягає скасуванню та вилученню з сайту відповідача, оскільки з огляду на зміст, дату, час та обставини складення, затвердження та направлення висновку на адресу ВВКСУ під час його створення відповідачем було допущено численних порушень чинного законодавства, як наслідок, висновок не міг бути прийнятим ВККСУ до розгляду. Приймаючи оскаржуваний висновок, на думку позивача, відповідачем допущено й грубі порушення власного Регламенту. Також позивач вказує, що всупереч приписам законодавства, останній був позбавлений права на ознайомлення з висновком.

З позовної заяви також вбачається, що, на думку позивача, зазначення відповідачем за результатами здійснення аналізу декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, ознак можливого відображення у декларації недостовірних відомостей, не є підставою для висновку про невідповідність особи критеріям доброчесності та професійної етики, оскільки відповідні обставини мають бути перевірені уповноваженим на це органом та підтверджені допустимими доказами. Так, з огляду на існуючий в Україні конституційний порядок, контроль та перевірку декларацій, поданих суб`єктами декларування, проводить Національне агентство з питань запобігання корупції, здійснюючи такі види контролю: щодо своєчасності подання; щодо правильності та повноти заповнення; логічний та арифметичний контроль (частина 1 статті 48 Закону України «Про запобігання корупції»). Крім того, зважаючи на займану позивачем посаду, відповідність вартості майна (майнових прав) позивача та членів її сім`ї, доходам, отриманим із законних джерел, була предметом спеціальної для цього перевірки в порядку Закону України «Про очищення влади», за результатами якої встановлено, що у декларації про майно, доходи і витрати і зобов`язання фінансового характеру вказано достовірні відомості щодо наявності майна набутого ОСОБА_1 за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини 1 статті 2 названого Закону, які відповідають наявній податковій інформації про майно (майнові права) позивача. Також встановлено, що вартість майна (майнових прав), вказаного (вказаних) ОСОБА_1 у декларації, відповідає наявній податковій інформації про доходи, отримані із законних джерел.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.11.2019 року відкрито провадження у справі №640/22677/19 в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Судом встановлено, що відзив на позовну заяву відповідачем до суду не надано.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 перебуває на посаді судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду. Призначений на посаду відповідно до Указу Президента України «Про призначення суддів» від 28.12.2010 року, до Указу Президента України «Про призначення суддів» від 28.09.2017 року.

Відповідно до положень статей 83-86 Закону України «Про судоустрій і статус судців» позивач проходив кваліфікаційне оцінювання

Під час проходження кваліфікаційного оцінювання Громадською радою доброчесності (далі також - ГРД) відносно позивача 04.08.2019 року було складено «Висновок про невідповідність судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики» (далі також - висновок ГРД).

Вважаючи, що висновок ГРД не відповідає приписам законодавства, є таким, що прийнятий всупереч встановленим вимогам, а також не містить доказів та обставин недоброчесної, неетичної поведінки позивача, ґрунтується виключно на не підтверджених фактичними обставинами припущеннях, складений без повної та всебічної перевірки інформації та зазначення достовірних джерел її отримання, без надання можливості надати відповідь на висунуті аргументи та повністю спростовується поясненнями позивача та долученими до матеріалів справи, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Статтею 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено правовий статус та завдання ГРД.

Зокрема, вказаною нормою визначені: 1) мета створення ГРД - сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики для цілей кваліфікаційного оцінювання; 2) склад, вимоги до членів, строк їх повноважень та порядок формування Ради; 3) конкретні повноваження ГРД, права та обов`язки її членів.

Так, відповідно ст. 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вказано, що у разі, якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики, то Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.

Частиною 4 ст. 85 цього Закону визначено, що суддівське досьє, серед іншого, має містити висновок Громадської ради доброчесності (у разі його наявності) (п. 16).

З наведених вище норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів», судом встановлено, що на ГРД покладено функцію щодо участі у проведенні кваліфікаційного оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Тобто, громадська рада доброчесності приймає участь у формуванні суддівського корпусу, впливає на суддівську кар`єру та наділений з цією метою відповідними владними повноваженнями.

За сферою правового регулювання Закон України «Про судоустрій і статус суддів» визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, тобто містить норми саме публічного права.

Висновки ГРД, затверджені відповідним рішенням, як одностороннє владне волевиявлення, є обов`язковими для розгляду іншим суб`єктом, зокрема, ВККС, та є правовим актом індивідуальної дії, на підставі якого виникають публічно-правові відносини.

Отже, процес надання для ВККС висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, містить усі ознаки владної управлінської діяльності, на основі закону.

Надання правового захисту у порядку адміністративного судочинства правам, свободам, інтересам, що порушені суб`єктом владних повноважень, не пов`язується з обов`язковим віднесенням такого суб`єкта до системи органів державної влади або місцевого самоврядування та не ставиться у залежність від наявності або відсутності у такого суб`єкта владних повноважень статусу юридичної особи.

Оскаржуваний Висновок має всі ознаки правового акту індивідуальної дії, оскільки він врегульовує відносини щодо конкретно визначеного кола осіб, а саме щодо позивача та розрахований на одноразове застосування.

Висновки ГРД, затверджені відповідним рішенням, як одностороннє владне волевиявлення, є обов`язковими для розгляду іншим суб`єктом, зокрема Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, та є правовим актом індивідуальної дії, на підставі якого виникають публічно-правові відносини.

Отже, процес надання для Вищої кваліфікаційної комісії суддів України висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, містить усі ознаки владної управлінської діяльності, на основі закону.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з ч. 3 ст. 46 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

У силу п. 7 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України, суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

При цьому, відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року №8, для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб`єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.

Таким чином, визначальною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним владних управлінських функцій. Надання правового захисту у порядку адміністративного судочинства правам, свободам, інтересам, що порушені суб`єктом владних повноважень, не пов`язується з обов`язковим віднесенням такого суб`єкта до системи органів державної влади або місцевого самоврядування та не ставиться у залежність від наявності або відсутності у такого суб`єкта владних повноважень статусу юридичної особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Надаючи тлумачення зазначеній нормі, Конституційний Суд України у рішенні від 25.12.1997 у справі за конституційним зверненням громадян ОСОБА_4, ОСОБА_5 та інших громадян щодо офіційного тлумачення ст.ст. 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначив, що ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Таким чином, суд дійшов до висновку, що ГРД має всі визначені ознаки «іншого суб`єкта при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства», оскільки остання здійснює діяльність з виконання покладених на неї Законом України «Про судоустрій і статус суддів» завдань, а тому, відповідно, є суб`єктом владних повноважень у розумінні вимог п. 7 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України, тобто є належним відповідачем за даним адміністративним позовом.

З огляду на викладене, оскаржуваний висновок може бути самостійним предметом оскарження в рамках здійснення адміністративного судочинства.

Крім того, суд звертає увагу, що згідно з ч. 3 ст. 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; 2) рішення не підписано будь-ким із складу членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання; 3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про не підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; 4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.

Відтак, чинне законодавство не надає учаснику конкурсу на посаду судді права оскаржити рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України з підстав його змістовної необґрунтованості щодо питань невідповідності учасника конкурсу критеріям доброчесності та професійної етики, у випадку, коли в основу такого рішення покладатиметься відповідний негативний висновок ГРД, оскільки Закон України «Про судоустрій і статус суддів» допускає можливість оскарження такого рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України виключно з формальних підстав.

Відповідно до вимог ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (надалі - Конвенція), кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Як зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Зінченко проти України», ст. 13 Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному правовому порядку.

Отже, подання даного адміністративного позову є єдиним можливим способом захисту порушених з боку ГРД прав позивача, а тому відмова в його прийнятті та розгляді по суті заявлених вимог означатиме порушення права позивача на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, що, в свою чергу, є порушенням вимог як національного законодавства, так і приписів Конвенції та обов`язкової до застосування практики ЄСПЛ.

При цьому, відповідно до судової практики Верховного Суду України, наведеної зокрема у Постанові від 31.05.2016 року у справі №21-451а16, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення.

Таким чином, беручи до уваги все наведене вище, суд вказує, що позивачем у даному позові було обрано належний та ефективний спосіб захисту його порушеного права шляхом визнання протиправним та скасування оскаржуваного висновку.

Надаючи правову оцінку оскаржуваному висновку, суд зазначає наступне.

З наявних у матеріалах справи доказів вбачається, що висновок ГРД про невідповідність судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений 04.08.2019 року ніким не підписаний, автор висновку в тексті не зазначений. Посилання на електронний цифровий підпис координатора Громадської ради доброчесності без зазначення прізвища, яке міститься у висновку та протоколі голосування, на думку суду, не є достатніми. Зазначене свідчить про порушенням відповідачем Наказу Держспоживстандарту України від 07.04.2003 року № 55, яким визначені Вимоги до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003. Таким чином, висновок є анонімним і його не можна належним документом, оскільки відсутні головні реквізити (дата складання, автор, підпис).

Отже, ГРД не мала передбачених положеннями ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» підстав для направлення оскаржуваного висновку до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, ГРД, як суб`єкт владних повноважень, не дотрималася вказаних вимог Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів», вчинивши порушення процедури прийняття оскаржуваного висновку, що додатково до наведеного вище свідчить про його протиправність.

Надаючи оцінку змістовному викладу оскаржуваного висновку, слід зазначити, що оскаржуваний висновок містить недостовірні, не перевірені та такі, що не підтверджені будь-якими доказами відомості.

Суд зауважує, що зазначення відповідачем за результатами здійснення аналізу декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, ознак можливого відображення у декларації недостовірних відомостей, не є підставою для висновку про невідповідність особи критеріям доброчесності та професійної етики, оскільки відповідні обставини мають бути перевірені уповноваженим на це органом та підтверджені допустимими доказами.

Доцільними, на думку суду, є доводи позивача, що з огляду на існуючий в Україні конституційний порядок, контроль та перевірку декларацій, поданих суб`єктами декларування, проводить Національне агентство з питань запобігання корупції (далі - НАЗК), здійснюючи такі види контролю: щодо своєчасності подання; щодо правильності та повноти заповнення; логічний та арифметичний контроль (частина 1 статті 48 Закону України «Про запобігання корупції»).

Водночас, рішенням НАЗК від 10.02.2017 року № 56 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13.02.2017 року за №201/30069) затверджено Порядок проведення контролю та повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

До набрання чинності Законом України «Про запобігання корупції» перевірка достовірності відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, здійснювалася органами Державної фіскальної служби України відповідно до Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» та Порядку здійснення перевірки достовірності відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 13.03.2015 року № 333 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15.04.2015 року за № 418/26863, яким, зокрема, визначено механізм проведення контролюючими органами, зокрема, органами Державної фіскальної служби України, перевірки (арифметичний контроль) відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за минулий рік з метою забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб`єктів декларування.

Крім того, зважаючи на займану позивачем посаду, відповідність вартості майна (майнових прав) позивача та членів її сім`ї, доходам, отриманим із законних джерел, була предметом спеціальної для цього перевірки в порядку Закону України «Про очищення влади».

Так, згідно з висновком Лівобережної ОДПІ м. Дніпропетровська ГУ ДФС у Дніпропетровській області від 04.02.2015 року №1312/10104-64-1701 про результати перевірки достовірності відомостей, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 5 Закону України «Про очищення влади», за результатами проведеної перевірки позивача та підтвердних документів встановлено, що у декларації про майно, доходи і витрати і зобов`язання фінансового характеру вказано достовірні відомості щодо наявності майна набутого ОСОБА_1 за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини 1 статті 2 названого Закону, які відповідають наявній податковій інформації про майно (майнові права) позивача. Також встановлено, що вартість майна (майнових прав), вказаного (вказаних) ОСОБА_1 у декларації, відповідає наявній податковій інформації про доходи, отримані із законних джерел.

Отже, здійснення контролю та перевірки декларацій особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, проведення моніторингу способу життя суб`єктів декларування належить до виключних повноважень відповідних спеціально для цього уповноважених органів державної влади (згідно з пунктом 8 частини 1 статті 11 Закону України «Про запобігання корупції» наразі це НАЗК) та не віднесено до повноважень і завдань ГРД, визначених частиною 6 статті 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

У цьому контексті варто зазначити, що у Звіті USAID щодо ГРД та результатів її роботи, які використовує Комісія (квітень-травень 2017 року, контракт № AID-OA А-І-13-00032) викладена позиція про те, що ГРД важливо уникати виконання функцій інших компетентних державних органів та інституцій та перевищення ГРД своїх повноважень у цьому зв`язку.

Слід також зазначити, що ГРД, складаючи оскаржуваний висновок, допустила порушення прямої норми Конституції України, а саме: ст. 32 Конституції України, що узгоджується зі ст. 8 Конвенції.

Згідно з положеннями Конституції України, людина, її честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (ст. 21); кожен має право на повагу до його гідності (ч. 1 ст. 28); кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68).

Частиною 2 ст. 32 Конституції України встановлено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

У рішенні Конституційного Суду України від 20.01.2012 року № 2-рп/2012 зазначено, що аналізуючи питання щодо поширення інформації про сімейне життя особи, яка займає посаду, пов`язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, Конституційний Суд України враховує, що така інформація зазвичай стосується не лише цієї особи, а й інших осіб, зокрема, членів її сім`ї, яким Конституція України теж гарантує право на невтручання в їх особисте і сімейне життя, крім випадків, визначених законом. Тому, поширення даних про таких фізичних осіб - членів сім`ї, що можуть стати відомими в результаті поширення інформації про саму посадову особу, крім випадків, визначених законом, може призвести до порушення їх конституційних прав, зашкодити гідності, честі, діловій репутації тощо. Застереження щодо недопущення порушення конституційних прав членів сімей посадових осіб Конституційний Суд України висловив у своєму рішенні від 06.10.2010 року №21-рп/2010.

Таким чином, Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення ч. ч. 1, 2 ст. 32 Конституції України, вважає, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема, членами сім`ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов`язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім`ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Положення ч. 1 ст. 32 та ч. 3 ст. 34 Конституції України перебувають у системному взаємозв`язку і передбачають як недопустимість порушення права людини на недоторканність особистого та сімейного життя, так і реалізацію особою права на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації.

Парламентська Асамблея Ради Європи в Резолюції №1165 зазначила, що право кожної людини на приватність і право на свободу вираження поглядів є основою демократичного суспільства; ці права не є абсолютними і не мають ієрархічного характеру, оскільки мають однакову цінність (п. 11). Виходячи з цього, право на приватність, закріплене у ст. 8 Конвенції, повинне захищати приватне життя особи не лише від втручання влади, а й від подібних дій з боку інших осіб чи інститутів, зокрема, засобів масової інформації (п. 12 Резолюції № 1165).

Положення ч. 2 ст. 32 Конституції України передбачають вичерпні підстави можливого правомірного втручання в особисте та сімейне життя особи (в тому числі й тієї, яка займає посаду, пов`язану з функціями держави або органів місцевого самоврядування, та членів її сім`ї). Такими підставами є згода особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї, а також, у разі відсутності такої згоди, випадки, визначені законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Даючи офіційне тлумачення положень ч.ч. 1, 2 ст. 32 Конституції України у системному зв`язку з ч. 2 ст. 34 Основного Закону, Конституційний Суд України дійшов до висновку, що збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Позивач, як і власне і члени її сім`ї не надавала згоди ГРД на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї. Законом не передбачено право ГРД оприлюднювати та поширювати таку інформацію. При цьому, ГРД взагалі не є суб`єктом, яким вказана інформація може бути надана.

Невід`ємною частиною положень ст. 8 Конвенції є практика ЄСПЛ, яка виробила критерії правомірності втручання у приватне і сімейне життя особи (зокрема, рішення у справі «Олександр Волков проти України» від 09.01.2013 року). Заявник у цій справі скаржився на порушення його прав, передбачених ст. ст. 6 та 8 Конвенції, під час його звільнення з посади судді Верховного Суду України.

Порушення ст. 8 Конвенції було констатоване ЄСПЛ з огляду на те, що втручання у приватне життя заявника, за яким його звільнено з посади судді, не було законним, оскільки застосовні при цьому законодавчі положення не були передбачуваними щодо їхніх наслідків та не забезпечували гарантій від свавілля. У цьому зв`язку ЄСПЛ зазначив, що відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів призвели до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства. Виходячи з цього, можна навіть припустити, що будь-яка провина судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар`єри, за бажанням могла бути розтлумачена дисциплінарним органом як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного правопорушення, як «порушення присяги», та призвести до звільнення його з посади (п. 181 рішення Європейського суду).

ЄСПЛ також вказав, що необхідні процедурні гарантії, які б могли запобігти свавільному застосуванню відповідного матеріального законодавства, не були запроваджені. Зокрема, національне законодавство не передбачало будь-яких обмежень строків ініціювання та здійснення провадження щодо судді за «порушення присяги». Відсутність будь-яких строків давності давала дисциплінарним органам повну свободу дій та порушила принцип юридичної визначеності (п. 185 рішення Європейського суду).

У світлі вищенаведених міркувань ЄСПЛ прийшов до висновку, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було незаконним: воно не відповідало національному законодавству та, більш того, чинне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та належного захисту від свавілля (п. 186 рішення Європейського суду).

Оскільки положення ст. 32 Конституції України кореспондується зі ст. 8 Конвенції, а факти та обставини, викладені в оскаржуваному висновку про те, що кандидат на посаду судді не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики можуть бути в подальшому підставою для звернення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України до відповідних органів щодо вирішення питання про притягнення його до дисциплінарної, адміністративної, кримінальної відповідальності та зупинення проведення кваліфікаційного оцінювання цього судді (ч. ч. 5, 6, 7 ст. 84 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), то, відповідно до обов`язкового до застосування характеру рішень та практики ЄСПЛ, практика тлумачення та застосування вказаної статті Конвенції ЄСПЛ має враховуватися при розгляді цієї справи.

Суд також вважає за необхідне зазначити що порушень Регламенту ВККС та Регламенту ГРД під час прийняття оскаржуваного рішення.

Відповідно до п.3.1.8. Регламенту ВККС, особа, стосовно якої має розглядатися питання, повідомляється про дату, час і місце проведення засідання Комісії не пізніше як за 10 днів до засідання Комісії (палати, колегії) шляхом розміщення інформації про це на офіційному вебсайті Комісії, а також за потреби шляхом направлення повідомлення засобами поштового зв`язку, електронної пошти та/або факсу (телефаксу) (за наявності).

Згідно з інформацією, яка 06.07.2018 року була розміщена на офіційному сайті ВККС, співбесіда за результатами дослідження досьє у межах кваліфікаційного оцінювання судді ОСОБА_1 була призначена на 18.07.2018 року.

Відповідно до п. 4.10.1. Регламенту ВККС, інформація щодо судці (кандидата на посаду судці) або висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судці) критеріям професійної етики та доброчесності надається до Комісії Громадською радою доброчесності.

не пізніше ніж за 10 днів до визначеної Комісією дати засідання з проведення співбесіди стосовно такого судді (кандидата на посаду судді).

Інформація або висновок подаються до Комісії у паперовій або електронній формі безпосередньо чи за допомогою засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію подання документів.

Приймання Комісією інформації або висновку завершується о 18 год. 00 хв. (о 24 год. 00 хв. у разі направлення електронною поштою) дня, який передує першому з 10 днів до визначеної Комісією дати проведення співбесіди. Висновок, що надійшов після початку засідання з проведення співбесіди, Комісією не розглядається.

З матеріалів справи вбачається, що ані за 10 днів до дати проведення співбесіди, тобто 08.07.2018 року, ані в день початку засідання з проведення зі мною співбесіди, ГРД інформації або висновку про невідповідність критеріям професійної етики та доброчесності щодо позивача до Комісії не подавала, натомість висновок надійшов до ВККСУ через один рік і 17 днів з дня початку засідання, чим відповідач порушив приписи п. 4.10.1 Регламенту ВККСУ, що регламентує строки направлення висновку, на 382 дні, внаслідок чого висновок розглянутий комісією бути не міг, в тому числі зважаючи на те, що відповідно до того ж п. 4.10.1, висновок та інформація вважаються поданими лише у випадку дотримання ГРД строків направлення висновку, що встановлені у даному пункті.

Відповідно до ч. 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевою самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Разом з тим, суддя (кандидат на посаду судді) має бути ознайомлений Громадською радою доброчесності з інформацією, що може свідчити про невідповідність його критеріям професійної етики та доброчесності або висновком, та має право надати Громадській раді доброчесності відповідні пояснення.

Як вбачається з матеріалів справи, всупереч вищезазначеним нормам оскаржуваний висновок було подано відповідачем до ВККС 05.08.2019 року, тобто у день, на який, зважаючи на оголошення перерви у засіданні колегії, співбесіду з позивачем було призначено втретє, чим порушено право останнього на ознайомлення з висновком та правом на надання пояснень з приводу викладених у такому висновку фактів або міркувань.

Слід зазначити, що докази відправлення копії оскаржуваного висновку відповідачем позивачу відсутні. При цьому, твердження у висновку про те, що Громадська рада доброчесності не змогла забезпечити судді право на відповідь до початку співбесіди, оскільки суддя не надав свої контакти, не може бути прийняте судом, оскільки суд зазначає, що всі необхідні контакти позивача містяться в досьє судді, доступ до будь-якої інформації з якого, для ГРД є відкритим, в той час як обов`язок надання суддею своїх «контактів» відповідачу жодним нормативно-правовим актом не передбачений.

Таким чином, суд дійшов висновку, що відповідачем було порушено право позивача на ознайомлення з висновком, що додатково свідчить про його протиправність.

Суд окремо зазначає, що встановлення факту недоброчесної поведінки судді є підставою для його звільнення (пункт 4, частини 16-1 розділу XV Перехідних положень Конституції України, ч. ч. 8 та 9 ст. 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). В той же час, ані Конституція України, ані норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» не містять тлумачення понять доброчесність та недоброчесна поведінка. Також, відсутня методика визначення того, яка поведінка є недоброчесною, відсутнє визначення періоду перевірки судді на доброчесність.

Проаналізувавши наведені норми Конституції України, Конвенції та практики ЄСПЛ, суд приходить до переконання про протиправність оскаржуваного висновку, який прийнятий без врахування прав позивача, визначених положеннями ст. 32 Конституції України та ст. 8 Конвенції. У випадку, що розглядається, позбавлення зазначеного права не має справедливої рівноваги між державними інтересами та необхідністю захистити права позивача на повагу до свого приватного і сімейного життя, а, отже, є порушенням його прав, визначених положеннями ст. 32 Конституції України та ст. 8 Конвенції.

Суд також вважає, що оскаржуваний висновок прийнятий з порушенням ст. 6 Конвенції, що передбачає захист права на справедливий суд.

Так, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя (ч. 1 ст. 6 Конвенції).

Аналогічно до ст. 8 Конвенції, невід`ємною частиною положень її ст. 6 є практика ЄСПЛ, а саме його рішення у вже згаданій справі «Олександр Волков проти України».

У зазначеній справі заявник скаржився до ЄСПЛ за п. 1 ст. 6 Конвенції та зазначив, що його справа не була розглянута незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; що провадження у ВРЮ було несправедливим, процедуру голосування у Верховній Раді України було порушено; що йому не було забезпечено право на суд у зв`язку з відсутністю у Вищого адміністративного суду України повноважень переглядати рішення ВРЮ, а також, що мало місце порушення принципу рівності сторін.

ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв`язку з відсутністю незалежності та безсторонності ВРЮ з огляду на об`єктивні (процедура формування та персональний склад ВРЮ) та суб`єктивні (особиста упередженість членів ВРЮ) критерії.

Процедуру формування ВРЮ Європейський суд визнав такою, що не відповідає Конвенції, оскільки на той час більшість членів ВРЮ призначалась органами законодавчої та виконавчої влади. Щодо її персонального складу ЄСПЛ вказав, що Міністр юстиції та Генеральний прокурор, які матеріально, ієрархічно та адміністративно залежні від основного місця роботи, не можуть вважатись незалежними та безсторонніми, а останній, окрім того, очолює систему органів прокуратури, представники якої беруть участь у розгляді суддями справ, що створює загрозу порушення вимоги безсторонності як суддями при розгляді справ, так і Генеральним прокурором - щодо тих суддів, чиї рішення він не підтримує. Останній довід також стосується тих членів ВРЮ, які призначаються конференцією працівників прокуратури України.

ЄСПЛ зазначив, що вирішуючи справу заявника та виносячи обов`язкове для виконання рішення, ВРЮ, парламентський комітет та пленарне засідання парламенту разом виконували функцію суду (п. 90 рішення у справі «Олександр Волков проти України»).

Отже, суд вважає, що ГРД, приймаючи оскаржуваний висновок, також виконувала функцію суду у розумінні ст. 6 Конвенції, оскільки нею досліджувались певні факти, яким надано юридичну оцінку. Оскаржуваний висновок може мати наслідком притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності і безпосередньо впливає на суддівську кар`єру.

Таким чином, якщо ГРД виконує функцію суду у розумінні ст. 6 Конвенції, то вона повинна відповідати принципу «незалежного та безстороннього суду», що передбачає незалежність від виконавчої влади, політичних груп, зовнішнього втручання. Важливими факторами є, зокрема, склад суду, процедура призначення.

У п. 113 рішення у справі «Олександр Волков проти України» ЄСПЛ зазначив, що, згідно зі ст. 19 Закону «Про Вищу раду юстиції» 1998 року, тільки чотири члени ВРЮ працюють в ній на постійній основі. Інші члени працюють та отримують свою зарплатню поза межами ВРЮ, що неминуче означає їхню матеріальну, ієрархічну та адміністративну залежність від їхніх головних роботодавців та ставить під загрозу як їхню незалежність, так і безсторонність. Зокрема, у випадку Міністра юстиції та Генерального прокурора України, які є членами ВРЮ за посадою, втрата основної посади означає втрату членства у ВРЮ.

Аналогічно і Закон України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачає порядку і джерела фінансування діяльності ГРД, відповідно, принцип незалежності суду, передбачений ст. 6 Конвенції, при ухваленні оскаржуваного Висновку не дотримано. Члени ГРД працюють та отримують свою зарплатню поза межами Ради, що неминуче означає їхню матеріальну, ієрархічну та адміністративну залежність від їхніх головних роботодавців та ставить під загрозу як їхню незалежність, так і безсторонність.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не визначено правового статусу члена ГРД. Хоча він приймає участь у діяльності цього утворення (ГРД) на постійній основі, його права та обов`язки не визначені, а також, відсутні гарантії його незалежності та не визначена можливість притягнення до кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності у разі можливих зловживань.

Принцип незалежності суду також порушений під час призначення членів ГРД. Так, члени ГРД призначаються зборами представників громадських об`єднань строком на два роки і можуть бути призначені повторно (ч. 9 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Але направити своїх представників для участі у зборах можуть не всі громадські організації або громадські спілки, а лише ті, які протягом щонайменше останніх двох років, що передують дню проведення зборів, здійснюють діяльність, спрямовану на боротьбу з корупцією, захист прав людини, підтримку інституційних реформ, у тому числі реалізують проекти у цих сферах (ч. 11 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), що не відповідає вимогам ч. 5 ст. 36 Конституції України, яка визначає, що всі об`єднання громадян рівні перед законом.

Обов`язкова вимога щодо надання для участі у зборах громадським об`єднанням документів, перелічених п.п. 3, 4, 5 ч. 13 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що видаються міжнародними організаціями (рекомендаційного листа від міжнародної організації з бездоганною репутацією про успішний досвід співпраці та ін.) автоматично ставить в залежність від міжнародних організацій можливість участі представника громадського об`єднання у зазначених зборах.

Таким чином, на думку суду, в даному випадку є обґрунтовані підстави вважати, що оскаржуваний висновок прийнято без дотримання права позивача на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції.

Конституція України передбачає, що, відповідно до закону, в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів, прокурорів, їх професійної підготовки, оцінювання, розгляду справ щодо їх дисциплінарної відповідальності, фінансового та організаційного забезпечення судів (ч. 10 ст. 131 Конституції України).

Таким чином, органи та установи для забезпечення добору та оцінювання суддів утворюються лише в системі правосуддя.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України діє саме в системі правосуддя та є державним органом суддівського врядування (ч. 1 ст. 92 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Громадська рада доброчесності ж не відноситься до системи правосуддя, а, як вже зазначалось, утворюється з метою сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики для цілей кваліфікаційного оцінювання (ч.1 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Оскільки ГРД не входить до системи правосуддя, слід констатувати, що з`явилась додаткова ланка, діяльність якої впливає на реалізацію конституційних повноважень ВККС щодо забезпечення оцінювання та добору суддів, що є порушенням ст. 131 Конституції України.

Щодо періоду, який перевірявся ГРД у висновку слід зазначити, що позивач проходив кваліфікаційне оцінювання. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. (підпункт 4, частини 16-1 розділу XV Перехідні положення Конституції України). Таким чином, встановлені нові підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (невідповідність судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від оцінювання).

У той же час, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. (Стаття 58 Конституції України).

Зміни до Конституції України (щодо правосуддя) набрали чинності 30.09.2016 року. Отже ГРД, здійснюючи, як уже зазначалось. функцію суду у розумінні ст. 6 Конвенції, мала право аналізувати факти щодо відповідності позивача критеріям професійної етики та доброчесності лише за період після 30.09.2016 року, оскільки лише з цієї дати встановлено додаткову підставу для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (звільнення з посади), а саме за невідповідність судді займаній посаді за критеріями професійної етики або доброчесності. У зв`язку з цим дії відповідача по включенню будь-якої інформації до висновку, її оцінка на предмет доброчесності та професійної етики за інший період до 30.09.2016 року є противоправними.

Крім того, обставини та факти вказуються у висновку відповідачем без врахування строків давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Так, дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження. (частина 11 статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Це також є порушенням статті 6 Конвенції.

Так, ЄСПЛ у рішенні у справі «Олександр Волков проти України» з цього приводу, в контексті порушення статті 6 Конвенції, зазначив, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (Рішення від 22.10.1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV).

Додатково ЄСПЛ зазначив, що хоча не вважає за належне вказувати на те, наскільки тривалим повинен бути строк давності, він вважає, що такий підхід, коли строк притягнення до дисциплінарної відповідальності у дисциплінарних справах, які стосуються суддів, є невизначеним, становить серйозну загрозу принципові юридичної визначеності. За цих обставин Суд доходить висновку, що у справі, що розглядається можливо порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. (пункти 137-140 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України»)

Окрім цього, суд звертає увагу на європейські рекомендації щодо оцінювання суддів.

Так, у Висновку Консультативної ради європейських судів № 17 вказується, що формальне індивідуальне оцінювання суддів, де таке існує, має сприяти вдосконаленню та підтриманню функціонування судової системи на найвищому рівні якості на користь громадян держав - членів Ради Європи. Це, у свою чергу, має допомогти зберегти довіру суспільства до судової системи. Це передбачає, що суспільство матиме змогу розуміти принципи та процедуру оцінювання. Тому, загальні умови та методи оцінювання мають бути доступними суспільству. Тим не менше, на думку КРЄС, процес індивідуального оцінювання для кар`єрних цілей або підвищення судді не повинен враховувати думку суспільства стосовно судді. Ця думка не завжди може бути результатом повного чи всебічного розуміння інформації або, можливо, навіть ґрунтуватися на нерозумінні діяльності судді в цілому. Процес та результати індивідуального оцінювання мають перш за все залишатися конфіденційними і не розголошуватися. Розголошення результатів оцінювання загрожуватиме незалежності здійснення судочинства через те, що це може принизити суддю в очах суспільства та зробити вразливим до впливу. Крім цього, оприлюднення результатів оцінювання може означати, що суддя стає об`єктом для обговорення та інших нападок (§ 48).

Варто знову зазначити, що позивач не надавав ГРД згоди на збирання, зберігання, обробку та використання інформації стосовно нього. Окрім цього, у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» Громадській раді доброчесності не надано повноваження прийняття власного Регламенту. Крім того, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачено, що висновок ГРД має оприлюднюватися.

Суд при вирішенні даної справи враховує, що міжнародним експертом Ради Європи, доктором права Діаною Ковачевою було підготовлено Висновок щодо Регламенту ГРД від 10.04.2017 року, де, зокрема, вказується, що «під час різних процедур оцінювання дуже важливо виключити ті фактори, які можуть вплинути на незалежність суддів: «попри похвальну мету забезпечення високих стандартів через систему оцінки, вкрай складно примирити незалежність судді з системою оцінки його діяльності. Якщо треба обирати щось одне з двох, то головною цінністю є суддівська незалежність». Це основне правило, яке потрібно брати до уваги в процесі роботи ГРД (п. 1.4).

Окрім цього, у п. 3.6. Висновку експерта Ради Європи стосовно Регламенту ГРД зазначається: «що стосується регулярного оцінювання суддів, то відповідні процедура та критерії мають бути публічними. Однак, сам процес і його результати, в принципі, мають залишатися конфіденційними та не підлягають розголошенню. Таке розголошення майже напевно поставить під загрозу суддівську незалежність із тієї очевидної причини, що публікація може дискредитувати суддю в очах громадськості та, можливо, зробити його/її вразливим до спроб впливу на нього/неї. Крім того, оприлюднення може означати, що суддя піддаватиметься нападам у словесній чи іншій формі».

Відповідно до ч. 2 ст. 8 КАСУ, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до висновку ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006 року), кожен доречний і важливий аргумент особи має бути проаналізований і суд має надати відповідь на кожен з таких аргументів.

Суд також вважає за необхідне зазначити наступне.

Оцінювання судді (кандидата на посаду), зокрема оцінка його професійних знань і компетентності, моральної, етичної та психологічної доброчесності - це завдання органу, якому доручено проводити оцінювання (ВККС), а висновок ГРД - це елемент, що має стосуватися лише питань професійної етики та доброчесності суддів і кандидатів на посаду судді.

Як зазначено у п. 23 висновку КРЕС №18 (2015), яким визначено, що відповідно до основоположного принципу судової незалежності, система оскарження - це, в принципі, єдиний шлях, яким може бути скасовано чи змінено судове рішення після того, як його було винесено, і єдиний спосіб, у який судді відповідатимуть за свої рішення, за винятком того, коли вони діють недобросовісно

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 28.03.2017 року у справі «Стуруа проти Грузії» (заява №45729/05) право на справедливий судовий розгляд мас забезпечуватися також і під час розбору дисциплінарних справ проти служителів Феміди.

Відповідно до Рішення Європейського суду з прав людини від 28.03.2017 року у справі «Стуруа проти Грузії» Європейський суд з прав людини в чергове зазначив, що §1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, аби судовий орган, який потрапляє в сферу її дії, був неупередженим. Неупередженість зазвичай означає відсутність небезсторонньої думки або необ`єктивності розгляду. Дотримання цієї вимоги може бути перевірене за допомогою різних способів. Водночас Суд констатував відмінність між суб`єктивним підходом, тобто прагненням установити особисті переконання певного судді в конкретному випадку, й об`єктивним , тобто визначенням, чи запропонував суддя достатні гарантії для того, щоб відкинути будь-який законний сумнів стосовно його неупередженості.

Фактично вказаним Рішенням Європейського суду з прав людини від 28.03.2017 року у справі «Стуруа проти Грузії» Європейський суд з прав людини чітко зазначив, що усі вимоги, які застосовуються під час розгляду справ судами, повинні застосовуватися під час розгляду справи суддів відповідними органами. Аналогічна позиція міститься також у Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України» від 09.01.2013 року.

Згідно з пунктами 112-117 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України» від 09.01.2013 року здійснення провадження щодо притягнення до відповідальності суддів Вищою радою юстиції як таке не відповідає вимогам статті 6 Конвенції з огляду на недоліки структурного характеру, що стосуються складу цього органу.

Відповідно до пункту 69 Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів вказано, що: незалежність, ефективність та обов`язки передбачає, що «дисциплінарне провадження ...повинен проводити незалежний орган влади або суд із наданням гарантій справедливого судового розгляду і права на оскарження рішення та покарання».

Згідно з п. 17 Основних принципів щодо незалежності правосуддя, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, «звинувачення або скарга, що надійшли на суддю в ході виконання ним своїх судових і професійних обов`язків, повинні бути невідкладно і безсторонньо розглянуті згідно з відповідною процедурою. Суддя має право на відповідь і справедливий розгляд».

Отже, оскаржуваний висновок ГРД, який прийнято щодо позивача мав відповідати вимогам законодавства щодо судового рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

«На підставі закону» означає, що суб`єкт владних повноважень: 1) повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; 2) зобов`язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.

«У межах повноважень» означає, що суб`єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.

«У спосіб» означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.

Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, але одночасно вони є і вимогами для суб`єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускається бездіяльності.

З урахуванням всього викладеного вище, суд вказує, що оскаржуваний висновок від сформовано відповідачем із порушенням принципів, закріплених Конституцією України, на підставі неперевіреної та необґрунтованої інформації, без дослідження належних та допустимих доказів, без врахування пояснень позивача, внаслідок чого порушено конституційні права та охоронювані законом інтереси позивача.

При цьому, суд, в рамках даної адміністративної справи, не може надавати оцінку доводам третьої особи щодо наявності певних висновків Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, оскільки вказані висновки Вищої кваліфікаційної комісії суддів України не є предметом дослідження у даній адміністративній справі в розумінні ч.2 ст.73 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно з ч. 1 ст. 9, ч. 1 ст. 72, ч. 2 ст. 73, ст. 76, ч. ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З урахуванням всього викладеного вище, суд вказує, що оскаржуваний висновок від сформовано відповідачем із порушенням принципів, закріплених Конституцією України, на підставі неперевіреної та необґрунтованої інформації, без дослідження належних та допустимих доказів, без врахування пояснень позивача, внаслідок чого порушено конституційні права та охоронювані законом інтереси позивача.

Відтак, адміністративний позов підлягає задоволенню у повному обсязі.

З урахуванням вимог ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України суд присуджує на користь позивача ним документально підтверджені витрати по сплаті судового збору у розмірі 768,40 грн. за рахунок бюджетних Громадської ради доброчесності.

Керуючись положеннями статей 72-77, 139, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р ІШ И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) до Громадської ради доброчесності (03109, м. Київ, вул. Генерала Шаповалова, 9), третя особа - Вища кваліфікаційна комісія суддів України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії - задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати «Висновок про невідповідність судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики», затверджений Громадською радою доброчесності 04.08.2019 року;

3. Зобов`язати Громадську раду доброчесності видалити «Висновок про невідповідність судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики», затверджений Громадською радою доброчесності 04.08.2019 року з сайту ГРД.

4. Стягнути з Громадської ради доброчесності (03109, м. Київ, вул. Генерала Шаповалова, 9) за рахунок бюджетних асигнувань судовий збір у розмірі 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім гривень 40 копійок) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ).

Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Суддя І.А. Качур