Рішення № 96319341, 08.04.2021, Залізничний районний суд м. Львова

Справа № 462/6524/19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(заочне)

08 квітня 2021 року Залізничний районний суд м. Львова

в складі: головуючої-судді - Гедз Б.М.

з участю секретаря – Ясниської В.Я.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Львові цивільну справу за позовною заявою Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням, зняття з реєстраційного обліку та зобов`язання до вчинення дій, -

в с т а н о в и в:

АТ «Альфа-Банк» звернулося в суд з позовом, в якому просить визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування двокімнатною квартирою, загальною площею 44,0 кв. м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , зняти його з реєстраційного обліку за вказаною адресою, зобов`язати звільнити вказану квартиру від особистих речей та стягнути судові витрати. Свої позовні вимоги обгрунтовує тим, що АТ «Альфа-Банк», відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності

№ 166767838 від 16.05.2019 року оформлено право власності на двокімнатну квартиру, загальною площею 44,0 кв.м., житловою площею 27,3 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належала на праві власності ОСОБА_1 . Правовою підставою для реєстрації права власності АТ «Альфа-Банк» на вказане нерухоме майно є відповідне застереження в п.п. 6.3.1. Договору іпотеки від 11.04.2008 року, що передбачає передачу іпотекодержателю право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Таким чином, законним власником квартири АДРЕСА_2 є АТ «Альфа-Банк», натомість відповідач, відповідно до вимог ст. 317 ЦК України, втративши право власності на квартиру, втратив і право користування нею. У квартирі

АДРЕСА_2 , власником якої є АТ «Альфа-Банк», зареєстрований відповідач ОСОБА_1 . Позивач звертався до відповідача із вимогою добровільно звільнити житлове приміщення та намагався врегулювати спір в досудовому порядку, зокрема, скеровував останньому вимогу про добровільне виселення, проте відповідач, незважаючи на відсутність будь-яких правових підстав для проживання у квартирі, продовжує користуватись нею та відмовляється добровільно виселитись, чим створює перешкоди позивачу у здійсненні законних прав як власника, який не може вільно користуватись та розпоряджатись нерухомим майном. Просить позов задоволити.

Ухвалою судді Залізничного районного суду м. Львова від 18.10.2019 року прийнято до розгляду та відкрито провадження в даній справі, вирішено розгляд справи проводити в порядку спрощеного позовного провадження. Відповідачу встановлено п`ятнадцятиденний строк для подання відзиву на позовну заяву.

Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 11.12.2019 року справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження та, з метою виконання вимог ч. 1

ст. 189 ЦПК України, розпочато підготовче провадження у справі.

Ухвалою суду від 03.03.2020 року задоволено клопотання предстанвика відповідача та зупинено провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням в цивільній справі №462/4050/19 за позовною заявою ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа Банк», Державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстрація майна та бізнесу», третя особа Національний банк України» про визнання дій протиправними та скасування рішень про реєстрацію права власності на нерухоме майно.

Постановою Львівського апеляційного суду від 22.10.2020 року ухвалу суду від

03.03.2020 року скасовано та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Позивач, належним чином повідомлений про дату, час та місце судового розгляду справи, уповноважений представник позивача в судове засідання не з`явився, при цьому подав письмову заяву, в якій просить розгляд справи проводити за його відсутності, позовні вимоги підтримав в повному обсязі та не заперечив проти проведення заочного розгляду справи.

У відповідності до вимог п. 3 ст. 211 ЦПК України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності, тому суд вважає за можливе провести судовий розгляд справи за відсутності позивача.

Відповідач, який належним чином був повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, що підтверджується матеріалами справи, в судове засідання не з`явився, причин неявки суду не повідомив, відзиву у визначений судом п`ятнадцятиденний строк з дня отримання ухвали про відкриття провадження у справі не подав, заяви про поновлення строку для подання такого до суду також не подано.

За таких обставин, відповідно до ч. 1 ст. 280 ЦПК України, враховуючи відсутність заперечень позивача проти заочного розгляду справи, суд вважає за можливе ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів.

15.02.2021 року представником позивача ОСОБА_2 подано на електронну суду додаткові письмові пояснення, в яких зазначає, що згідно ст. 391 Цивільного кодексу України, АТ «Альфа-Банк» саме як власник нерухомого майна, а не іпотекодержатель такого, має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном на власний розсуд. Згідно позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 13.10.2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), застосуванню у вказаних правовідносинах підлягають положення саме статей 391 та глави 32 «Право користування чужим майном» ЦК України, оскільки застосування до регулювання житлових відносин положень ЖК Української РСР, прийнятого 30 червня 1983 року не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин. Натомість ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватись саме на користь норм ЦК України. Тобто, у даній справі не може бути застосована норма (атавізм-застаріла норма) ЖК Української РСР та мають бути застосовані саме норми ЦК України. Наявність реєстрації відповідачів в належному на праві власності позивачу житловому приміщенні відповідно до норм чинного законодавства створює перешкоди у реалізації власнику квартири – позивачу, права на вільне розпорядження належним йому майном. Згідно іпотечного договору на момент його укладення в предметі іпотеки ніхто зареєстрований не був. На даний час єдина можливість зняти зазначені обмеження реалізації власником своїх прав – це зняття з реєстраційного обліку відповідача шляхом визнання його таким, що втратив право користування квартирою та виселення. Вказує, що виходячи із змісту ст. 103 ЖК УРСР, позивач не наділений, ані правом, ані обов`язком звертатись до суду із позовними вимогами щодо надання відповідного житлового приміщення відповідачам, зокрема за умови наявності у них такого додаткового житла. При цьому, звертає увагу на те, що на праві спільної сумісної власності у відповідача є інше нерухоме майно, оскільки згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, в дружини відповідача – ОСОБА_3 , наявне нерухоме майно, яке не є предметом іпотеки. А тому, незважаючи на факт розірвання на даний час між ними шлюбу, вказане майно, за презумпцією належності майна придбаного під час шлюбу до спільної сумісної власності подружжя, належить і відповідачу, на підтвердження чого долучив до матеріалів справи відомості з Державного реєстру речових прав. Просить позовні вимоги Банку задоволити.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. ч. 2, 3, 4 ст. 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У відповідності до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Судом встановлено, 11.04.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк», правонаступником усіх прав і зобов`язань якого є Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк», та ОСОБА_1 , який проживає: АДРЕСА_1 укладено іпотечний договір № 800003624-И, згідно якого Іпотекодавець у забезпечення виконання зобов`язання передає Іпотекодержателю в іпотеку нерухоме майно: квартиру

АДРЕСА_2 , яка складається з двох житлових кімнат, житловою площею 27,3 кв.м. та кухні. Загальна площа квартири становить 44,0 кв.м. Вказана квартира належить Іпотекодавцю на підставі: 1/5 ідеальна частина квартири на підставі Свідоцтва про право власності на квартиру № НОМЕР_1 , виданого Виконкомом Львівської міської ради 15.09.1998 року згідно з розпорядженням від 15.09.1998 року № 507, зареєстрованого Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки та записано в реєстрову книгу за № 2273, Угоди, посвідченої Корпало Г.В., приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу 23.01.2001 року за реєстровим № 331, зареєстрованого Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки від 15.02.2001 року у кадастровій книзі № 32 за № 22734-3; 4/5 ідеальних частин квартири на підставі Договору дарування 4/5 частин квартири, посвідченого Корпало Г.В., приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу 23.01.2001 року за реєстровим № 332, зареєстрованого Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки від 16.02.2001 року та записано у реєстрову книгу № 32 за реєстровим № 22734-3, реєстраційний номер – 22670686.

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрації права власності 14.05.2019 року державним реєстратором Бойко Х.Р. на підставі Іпотечного договору

№ № 800003624-И, виданого приватним нотаріусом ЛМНО Нор Н.М. 11.04.2008 року, в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням, зареєстровано право приватної власності Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на квартиру

АДРЕСА_2 .

Відповідно до довідки з місця проживання про склад сім`ї і прописку Львівського комунального підприємства «Нове» № 9241 від 01.06.2019 року у квартирі

АДРЕСА_3 особа: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

17.09.2019 року АТ «Альфа-Банк» скерував відповідачу ОСОБА_1 за вказаною адресою вимогу про добровільне виселення зі зняттям із реєстраційного обліку всіх мешканців житла, оскільки законним власником квартири АДРЕСА_2 на даний час є АТ «Альфа-Банк».

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно положення статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права,за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно з ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Статтею 391 передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Як вбачається з матеріалів справи АТ «Альфа-Банк» 17.09.2019 року скеровувалась на адресу відповідача вимога про добровільне виселення, у якій покликаючись на норми ст. 391 ЦК України позивач вимагає добровільно звільнити житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 зі зняттям із реєстраційного обліку всіх мешканців вказаного житла.

Право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією, а тому позбавлення цього права, в тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, повинне мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.

Відповідно до частини 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється в день звернення особи, на підставі заяви особи, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; свідоцтва про смерть; паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку».

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення є стаття 109 ЖК УРСР.

Встановивши, що позивач набув право власності на спірну квартиру у порядку, передбаченому Законом України «Про іпотеку», питання про втрату права на користування житлом його колишнім власником має вирішуватись відповідно до цього Закону. Виселення ж особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК УРСР.

За змістом частини другої статті 40 Закону «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги.

У разі, якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Як зазначає Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у своїй постанові

№ 761/22020/17 від 25.11.2020 року порядок та умови виселення з жилих приміщень, переданих в іпотеку встановлено саме статтею 109 ЖК УРСР.

Зокрема, частинами першою, другою статті 109 ЖК УРСР визначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Аналогічні норми містяться в частині третій статті 109 ЖК УРСР.

Отже, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Верховний Суд України у своїх постановах від 21 жовтня 2015 року (провадження № 6-1484цс15) та 22 червня 2016 року (провадження № 6-197цс16) висловив правовий висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Частиною першою статті 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.

Верховний Суд вважає, що статтю 109 ЖК УРСР викладено саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

У відповідності до ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 року висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду.

Як встановлено судом із Іпотечного договору № 800003624-И від 11.04.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО Нор Н.М. та зареєстрованого в реєстрі за № 2454, предмет іпотеки – квартира АДРЕСА_2 належала Іпотекодавцю ОСОБА_1 на підставі 1/5 ідеальна частина квартири на підставі Свідоцтва про право власності на квартиру № НОМЕР_1 , виданого Виконкомом Львівської міської ради 15.09.1998 року згідно з розпорядженням від 15.09.1998 року № 507, зареєстрованого Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки та записано в реєстрову книгу за № 2273, Угоди, посвідченої Корпало Г.В., приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу 23.01.2001 року за реєстровим № 331, зареєстрованого Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки від 15.02.2001 року у кадастровій книзі № 32 за № 22734-3; 4/5 ідеальних частин квартири на підставі Договору дарування 4/5 частин квартири, посвідченого Корпало Г.В., приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу 23.01.2001 року за реєстровим № 332, зареєстрованого Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки від 16.02.2001 року та записано у реєстрову книгу № 32 за реєстровим № 22734-3, реєстраційний номер – 22670686.

Тобто, на момент укладення сторонами вказаного Іпотечного договору предмет іпотеки – квартира АДРЕСА_2 була придбана відповідачем не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

При цьому, позивач, отримавши квартиру

АДРЕСА_2 внаслідок процедури, передбаченої договором іпотеки, на момент укладення такого договору знав про проживання та реєстрацію в ній відповідача, оскільки, як вбачається з долученої позивачем довідки ЛКП «Нове» з місця проживання проживання про склад сім`ї та прописку ОСОБА_1 зареєстрований у квартирі, яка стала предметом іпотеки з 21.11.1983 року, відтак позивач міг передбачити характер та вагу обтяження такої його майбутньої нерухомості, а тому його право на це майно не може бути захищено, шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

Отже, виходячи зі змісту ст. 40 ЗУ «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

В матеріалах справи відсутні будь які відомості щодо наявності безпосередньо у відповідача іншого жилого приміщення придатного для проживання.

Так, надані до матеріалів справи представником позивача відомості з державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_3 із покликанням належності такого майна і відповідачу на праві спільної сумісної власності виходячи із того, що таке майно було придбане дружиною відповідача під час перебування у шлюбі з ним, а тому незважаючи на факт розірвання шлюбу між ними, за відсутності відомостей про поділ майна, вказане майно належить і відповідачу, судом не можуть бути взяті до уваги як належний та допустимий доказ, оскільки не містять жодної інформації щодо належності вказаного майна на праві власності саме відповідачу. Згідно даних, наведених у таких відомостях вбачається лише, що таке майно належить особі, яка не є ні стороною Іпотечного договору, ні учасником вказаної справи.

Окрім того, суд не приймає доводи представника позивача щодо презюмованості факту належності вказаного майна відповідачу на праві спільної сумісної власності в даному випадку, оскільки інших належних доказів, окрім інформації з Державного реєстру прав на нерухоме майно на підтвердження таких даних, представником позивача не долучено, тобто базуються лише на припущеннях.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може грунтуватись на припущеннях.

Щодо покликань представника позивача на застосування при розгляді даної справи саме положень ст. 391 ЦК України, оскільки таке узгоджується із правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 13.10.2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), згідно яких Цивільний кодекс України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше ЖК Української РСР, тому темпоральна колізія норм права має вирішуватись саме на користь норм ЦК України, а відтак і у вказаній справі не може бути застосована застаріла норма ЖК Української РСР та мають бути застосовані норми ЦК України суд зазначає наступне.

Предметом розгляду даної справи є інші за своєю правовою природою правовідносини, зокрема щодо визнання відповідачів такими, що втратили право користування майном, зняття з реєстраційного обліку у відповідності до вимог ЗУ «Про іпотеку», тобто іпотечні правовідносини, предметом перегляду справи № 447/455/17 Великою Палатою Верховного Суду, стали правовідносини, що виникли на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку у період шлюбу.

Таким чином, враховуючи, що сам факт переходу права власності на спірну квартиру до АТ «Альфа-Банк», не може бути безумовною підставою для визнання його колишнього власника, таким, що втратив право користування ним чи виселення з такого майна, оскільки таке є втручанням у право на житло в розумінні положень ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Відтак, зважаючи на те, що відповідач проживає у спірній квартирі, належні докази наявності в нього іншого жилого приміщення в матеріалах справи відсутні, а зміна власника майна не може бути єдиною підставою для визнання відповідача таким, що втратив право користування квартирою та зняття його з реєстраційного обліку, що є похідною вимогою, заявлені АТ «Альфа-Банк» вимоги є безпідставними, оскільки в даному випадку визнання відповідача таким, що втратив право користування квартирою можливе лише за наявності підстав для виселення, відповідно до ст. 109 ЖК УРСР.

Таких підстав позивачем АТ «Альфа-Банк» не наведено.

Відповідно до ст.ст. 77-81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зокрема, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 259, 263-265, 268 ЦПК України, ст.ст. 553-559 ЦК України, 109 ЖК УРСР суд,

у х в а л и в:

В позові Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до до ОСОБА_1 про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням, зняття з реєстраційного обліку та зобов`язання до вчинення дій відмовити повністю.

Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано до Львівського апеляційного суду області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Повне рішення суду складено 15.04.2021 року.

Позивач: Акціонерне товариство "Альфа-Банк", місцезнаходження: м. Київ, вул. Велика Васильківська, 100, 03150, ЄДРПОУ - 23494714.

Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ,

проживає АДРЕСА_1 .

Суддя: (підпис) Б.М.Гедз

З оригіналом згідно.

Суддя: Б.М.Гедз