Рішення № 96283552, 12.04.2021, Мар'їнський районний суд Донецької області

Справа № 237/1687/20

Провадження № 2/237/147/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.04.21 року м. Курахове

Мар`їнський районний суд Донецької області у складі

головуючого судді Ліпчанського С. М.,

при секретарі Бахтіяровій Н. В.,

за участю:

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача-1 Богданова Р. К.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої терористичним актом, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_1 , звернулись до Мар`їнського районного суду Донецької області із позовною заявою до Держава Україна в особв Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої терористичним актом.

В обґрунтування заявних позовних вимог зазначено, що позивач є власником житлового будинку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . Позивач проживав у вказаному будинку до 26.08.2015 року.26.08.2015 року в результаті терористичного акту, під проведення антитерористичної операції належне позивачу майно було зруйноване та позивач був змушений покинути будинок. В результаті теракту будинок має нежилий стан, потребує повного нового будівництва і не може на даний час використовуватися родиною для подальшого проживання в ньому. Стосовно факту руйнування будинку ОСОБА_2 звернулася з заявою про злочин до Волноваського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області. Заяву було прийнято і зареєстровано в ЄРДР № 12018050690000277. Таким чином, в результаті терористичного акту, здійсненого під час проведення антитерористичної операції у м. Мар`їнка Донецької області позивачу було спричинено матеріальну шкоду. Просить суд відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету України матеріальну шкоду, заподіяну терористичним актом у вигляді зруйнованого житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , в сумі 790 979,50 грн.

Ухвалою суду від 04.05.2020 року відкрито провадження по справі та призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 07.09.2020 року закрито підготовче судове провадження та призначено справу до судового розгляду.

У судове засідання з`явився представник позивача, заявлені позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити в повному обсязі.

У судове засідання з`явився представник відповідача -1 просив в задоволенні позовних вимог відмовити. У відзиві на позовну заяву зазначив, що як видно з позовної заяви та доданих до неї документів, пошкодження будинку є кримінальним правопорушення. Натомість позивачі не навели прийнятих процесуальних рішень у кримінальному проваджені щодо обставин пошкодження будинку, не надали доказів, що шкода завдана позивачам саме внаслідок влучення снарядів. Отже, суд в цивільному процесі поза межами кримінального провадження не може встановлювати обставини здійснення кримінального правопорушення, зокрема терористичного акту. Позивачі не надали жодного належного доказу, що у кримінальному провадженні встановлені обставини та наслідки кримінального правопорушення, наслідком якого є пошкодження будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а саме, внаслідок терористичного акту. Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2020 року № 767 було затверджено Порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації. Вищевказана постанова встановлює механізм надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим та вона набрала законної сили 08 вересня 2020 року. В той самий час у матеріалах справи відсутні докази звернення позивачів за отриманням компенсації за пошкоджений житловий будинок відповідно до вказаного Порядку, а також відмова у наданні компенсації за зруйноване житло, а отже відсутні підстави для виплати за рішенням суду.

У судове засідання представник відповідача-2 не з`явився, про дату, час та місце судового засідання повідомлений. У відзиві на позовну заяву позовні вимоги не визнав, просив суд відмовити в задоволенні позову в повному обсязі зазначив, що матеріали справи не містять доказів того, що руйнування спричинення саме проведенням антитерористичної операції у зазначеному позивачами районі, не визначені особи, якими були завдані зазначені руйнування, не встановлено факту наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідачів та спричиненою позивачеві шкодою. Позивачами не надано доказів того, що вони зверталися до місцевої державної адміністрації чи то до органу місцевого самоврядування з пропозицією про добровільну передачу пошкодженого будинку. Крім того твердження позивачів про відсутність спеціального нормативно-правового акту щодо відшкодування шкоди, завданої внаслідок надзвичайної ситуації, постраждали під час проведення антитерористичної операції свідчить про те, що право на компенсацію не може виникнути, оскільки позивачі не можуть стверджувати про наявність «законного сподівання» одержання будь-яких конкретних сум.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представників сторін, вирішивши питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, відзиви на позовну заяву, якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, суд приходить до висновку про те, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 є власником будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 10.08.2012 року, посвідченим державним нотаріусом Мар`їнської державної нотаріальної контори Дейнекою Л. А. та зареєстровано в реєстрі за № 1254.

У даному будинку позивач проживав станом на 26.08.2015 року постійно.

26.08.2015 року в результаті терористичного ату під час проведення антитерористичної операції належне позивачу житло було зруйновано.

Відповідно до акту № 1326 проведення обстеження технічного стану житового будинку за адресою АДРЕСА_1 проведено обстеження технічного стану житлового будинку, який постраждав під час проведення бойових дій в результаті АТО 26.08.2015 року, власником якого є ОСОБА_2 . Під час проведення обстеження виявлено: в результаті падіння снаряду стався спалах житлового будинку та зимової кухні. Будівлі розбиті та вигоріли разом з особистими речами власника. Розбитий цегловий туалет, частково зруйновані два сараї та вугільник. У зв`язку з знаходженням житлового будинку на лінії постійних артобстрілів та знахних пошкоджень - даний житловий будинок не придатним для проживання. Необхідне повне відновлення.

Причиною руйнування згідно Акту є те, що будинок постраждав під час проведення бойових дій, в резутаті АТО.

15.03.2017 року Мар`їнське віділення поліції Волноваського відділу поліції ГУНП в Донецькій області було повідомлено про скоєння злочину, а саме терористичного акту та відкрито кримінальне провадження, що підтверджується витягом з ЄРДР № 12018050690000277.

21.02.2020 року позивач звернувся до Військово-цивільної адміністрації м. Мар`їнка та с. Побєда Донецької області з заявою про отримання компенсації за зруйноване майно, відповідно до законодавства. Однак позивачу було відмовлено у виплаті компенсації.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію прозахист правлюдини іосновоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною 1 ст. 15 ЦПК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦПК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно ч. 1 ст. 321 ЦПК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 21 Конституції України передбачено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

В статті 22 Конституції України проголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Підтвердженням того виступають положення самих міжнародних договорів про права людини, які не виключають їх застосування у період збройних конфліктів, хоча й передбачають можливість відступу держави від окремих зобов`язань під час надзвичайної ситуації.

В рішенні від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» ЄСПЛ зазнаичв, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (п. 70).

Отже, правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на принципі про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і особисту безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського порядку і миру, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 ч. 3 ст.175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачами конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

З аналізу наведених норм процесуального права колегія суддів Верховного Суду зазначала, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Позивачі звернулися до суду, мотивувавши позов, зокрема тим, що вони не отримали від держави відшкодування за пошкодження (знищення) їх майна, на яке позивачі, на їх думку, мають право згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Також позивачі зазначили, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»,статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

В статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до практики ЄСПЛ принцип верховенства права зобов`язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (п. 184 рішення від 22 червня2004 року у справі «Броньовський проти Польщі», заява №31443/96).

Отже, людські права є найвищою соціальною цінністю, їх забезпечення та захист є прямим обов`язком держави.

Суд виходить із того, що посилання позивачів як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див.mutatismutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopeckyv. Slovakia), заява №44912/98, §49-50).

Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Позивач обгрунтував розмір завданої йому шкоди опосередкованою вартістю знищеного будинку станом на 01 жовтня 2019 року, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а також Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 02 грудня 2019 року № 286 «Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України».

Частина 1 ст. 19 Закону України «Про боротьбуз тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).

З огляду на зміст вказаних положень, реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, був відсутній на час пошкодження майна та звернення позивачів до суду з позовом про відшкодування шкоди.

В даному випадку слід також зауважити, що у справі «Bellet v. France» ЄСПЛ зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

Як свідчить позиція ЄСПЛ у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права

Посилання представника відповідача на те, що на теперішній час діє Порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, за яким позивачі ще не зверталися за компенсацією, суд вважає необгрунтованим та таким, що не заслуговує на увагу, оскільки його затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2020 року № 767, яка набрала законної сили 08 вересня 2020 року, тоді як шкода позивачам була завадана 26 серпня 2015 року та позивач звернувся до суду 30.04.2020 року, про що свідчить відтиск печатки про вхідну кореспонденцію, зроблений уповноваженим працівником суду. У зв`язку з чим, відмова в позові з вищевказаних підстав, на думку суду, фактично зумовить порушення права позичвачів на доступ до правосуддя.

При цьому у законодавстві України, на час спричинення шкоди майну позивачів та на час звернення позивачів до суду, була відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutati smutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenkov.Ukraine), заява №38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyyv. Ukraine, заява № 54904/08).

На підставі викладеного суд доходить висновку, що передбачене у статті 19 Закону України«Про боротьбуз тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкодженого у період проведення антитерористичної операції будинку.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачам на праві власності будинку, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачів.

Посилення позивачів на ст.86 Кодексу цивільногозахисту України для реалізації своїх прав, передбачених у ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», суд вважає помилковим.

Так, ст.86 Кодексу цивільногозахисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання).

Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодувань винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу).Відшкодування матеріальнихзбитків постраждалимздійснюються зарахунок незаборонених законодавствомджерел,зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповіднодо законодавствапро страхування (п.3ч.3ст. 84 Кодексу цивільного захисту України).

Отже, суд дійшов висновку, що вимоги позивачів про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі ст. 19Закону України«Про боротьбуз тероризмом» та ст.86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.

Разом з тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Позивачі, зокрема, зазначили, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважають, що мають право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акта будинку у розмірі реальної його вартості.

Також позивач посилаєся на: відсутність компенсації завданої шкоди в продовж тривалого часу та не відновлення будинку; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджений внаслідок терористичного акта будинок; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ; в відсутність об`єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акту будинку.

Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділіI цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява №54522/00, §113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatismutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», §114).

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акта, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).

Крім того, суд встановив, що станом на час розгляду справи досудове розслідування у кримінальному провадженні, в якому позивач був залучений потерпілим через пошкодження його будинку, триває. Тобто, у суду не було відомостей про те, що держава провела об`єктивне та незалежне розслідування випадку заподіяння майнової шкоди позивачу (позитивний процесуальний обов`язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява №8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, §188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyanv. Azerbaijan), заява № 40167/06, §152-242).

Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17 цс 19.

Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: Loizidou проти Туреччини від 18 грудня 1996 року, Кіпр проти Туреччини від 10 травня 2001 року, Myra Xenides-Arestis проти Туреччини від 7 грудня 2006 року; Chiragov and Others проти Вірменії [ВП] від 16 червня 2015, п. 199, Sargsyan проти Азербайджану [ВП]від 16 червня 2015 року).

В справі Dokic проти Боснії та Герцеговини (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року) суд підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна».

На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до ст. 17 Закону України«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.

В будь-якому випадку, на наше переконання, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.

У справі Mikail Tuzun проти Туреччини (рішення ЄСПЛ від 27 листопада 2018 року) справжній обсяг матеріальної шкоди заявника виявився лише після складання звіту експерта на прохання суду. Незважаючи на цей звіт, суд присудив суму, яку позивач вимагав спочатку. ЄСПЛ дійшов висновку, що було б необґрунтованим очікувати, що заявник знає точний розмір своєї матеріальної шкоди у момент звернення до національного суду. У цій справі було констатоване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Розглядаючи питання відновлення справедливості для такої великої кількості постраждалих людей, права власності яких було порушено, ЄСПЛ у справі Ксенідес-Артис проти Туреччини (2005) визнав, що: «Суд постановив, що порушення прав заявника [...] походить із розповсюдженої проблеми, що зачіпає велику кількість людей, а саме необґрунтоване перешкоджання «поваги до дому» заявника і «мирному користуванню його майном». Крім того, Суд не може ігнорувати той факт, що приблизно 1400 майнових справ, що розглядаються в Суді, були подані переважно греками-кіпріотами проти Туреччини»23.

З цієї причини Суд постановив, що Туреччина має запровадити ефективний засіб правового захисту протягом трьох місяців для забезпечення оперативного відшкодування збитків за порушення майнових та інших прав, передбачених Конвенцією, не тільки заявнику в зазначеній справі, а й усім заявникам, чиї подібні справи було розглянуто в Суді 24. Це змусило Уряд Туреччини створити «Комісію з нерухомого майна» (КНМ), до складу якої входили колишній Генеральний секретар та заступник Генерального секретаря Ради Європи. Згодом, у своєму рішенні у справі Демопоулос та інші проти Туреччини (2010), Велика палата Суду виявила, що КНМ надала доступну та ефективну систему відшкодування.

Обов`язком Верховного Суду є формування практики, заповнення прогалин у законодавстві, дотримуючись принципу верховенства права та пріоритетності захисту прав людини.

Тому суд бере до уваги висновки щодо застосування відповідних норм права, зроблені Верховним Судом у своїй постанові від 19 лютого 2020 року під час розгляду справи № 423/2245/16-ц.

Якщо держава не запровадила дієві компенсаційні механізми за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту на територіях, підконтрольних Уряду України впродовж 5 років, це не має унеможливлювати захист права власності позивачів, який гарантований Конституцією України.

Враховуючи відсутність в Україні, саме на час пошкодження майна та на час звернення позивачів до суду із позовною заявою, спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, суд, вважає, що позивачами доведено, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно їх права власності на таке майно, а тому порушення їх права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.

Визначаючи розмір такої компенсації, суд, враховує інвентаризаційну власність майна, складену Районним комунальним підприємством «Мар`їнське бюро технічної інвентаризації» станом на 27.07.2012 року (а.с. 18-22), що становить 64 612 грн. та інфляційні процеси в Україні, що відображаються в показнику інфляційних втрат з моменту складення інвентаризаційної оцінки до дня винесення судового рішення, враховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшов висновку, що стягненню підлягає грошова сума у розмірі 181 921 грн. 00 коп.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 10, 11, 74, 77, 79, 88, 209, 212, 214-215, 218, 224-227 ЦПК України, ст. ст. 41, 55, 129 Конституції України, ст. ст. 22, 319, 321, 346, 347, 1177 ЦК України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Законом України «Про боротьбу з тероризмом», суд

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_2 до Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої терористичним актом - задовольнити частково.

Стягнути з Держави України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію у розмірі 181 921 (сто вісімдесят одна тисяча дев`ятсот двадцять одна) грн. 00 коп.

В задоволенні іншої частини позовних - відмовити.

Судові витрати віднести за рахунок Державного бюджету України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до Донецького апеляційного суду через Мар`їнський районний суд Донецької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а після початку її функціонування, безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Мар`їнка Донецької області, адреса АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ,

Відповідачі:

1)Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, юридична адреса 01008, м. Київ, вул. Грушевського, буд. № 12/2, код ЄДРПОУ 00019442.

2)Державна казначейська служба України, юридична адреса 06601, м. Київ, вул. Бастіонна, буд. № 6, код ЄДРПОУ 37567646.

Повний текст рішення складено 15.04.2021 року

Суддя С. М. Ліпчанський

Дата документу 12.04.21 року