Рішення № 96208961, 12.04.2021, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 квітня 2021 року ЛуцькСправа № 140/415/21

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді Костюкевича С.Ф.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 (позивач) звернувся з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач 1), Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області (далі - Головне управління ДМС України в Закарпатській області, відповідач 2) про визнання протиправним та скасування рішення ДМС України від 04 грудня 2020 року №461-20; зобов`язання Головного управління ДМС України у Закарпатській області повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захистуц.

В обґрунтування позовних вимог представник позивача вказав, що в липні 2020 року позивач звернувся до відповідача 2 із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у якій навів мотиви, за яких потребує надання такого статусу. 06 січня 2021 року позивачу було вручено повідомлення від 23 грудня 2020 року №4.4/30, з якого слідує, що ДМС України прийнято рішення від 04 грудня 2020 року №461-20 про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Копія рішення позивачу не надавалась та невідомі підстави, з яких відповідачами відмовлено у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Позивач стверджує, що не може повернутися до Ісламської Республіки Афганістан, оскільки існує загроза життю через побоювання стати жертвою переслідування у зв`язку із громадянською війною, яка досі продовжується у цій країні.

Позивач вважає, що відповідачами порушено його права та просив позов задовольнити.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 08.02.2021 року прийнято дану позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за цим позовом та на підставі частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі-КАС України) ухвалено судовий розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

У відзиві на позовну заяву відповідач 1 проти позову заперечив. В обґрунтування цієї позиції вказав, що згідно матеріалів особової справи, позивач прибув в Україну повітряним транспортом, де в місті Києві, протягом десяти днів проживав у найманому дядьком житлі, після чого поїхав до міста Одеса, де зустрівся з кузеном матері ОСОБА_2 . За його фінансового сприяння позивач мав намір дістатися однієї з країн Європи.

20.07.2020 року позивач незаконно, поза пунктами пропуску, в складі групи осіб, без документів, що посвідчують особу та дають право на перетин кордону, перетнув державний кордон з України в Румунію на ділянці відділення інспекторів прикордонної служби «Тячів», однак після незаконного перетину кордону був затриманий представниками прикордонної поліції Румунії та 23 липня 2020 року під час проведення прикордонно-представницької зустрічі в пункті пропуску «Солотвино» Мукачівського прикордонного загону на підставі статті 3 Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про реадмісію осіб був переданий на територію України. Після чого, 19 серпня 2020 року звернувся із заявою про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту до органу міграційної служби в Закарпатській області. Відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, на підставі статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» заяву 21.08.2020 року було прийнято до розгляду.

21.08.2020 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до органу міграційної служби в Закарпатській області у зв`язку з погрозами з боку представників руху Талібан змушений був покинути Афганістан.

У своїй заяві ОСОБА_1 , просив визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту оскільки «втік з Афганістану, тому що працював в Національній Службі безпеки. Таліби попереджали щодо надання інформації про колег, в іншому випадку вони погрожували вбивством. Саме через це покинув країну».

Відповідач 1 вважає, що враховуючи відсутність умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України від 08 липня 2011 року №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон №3671-VI), а також статті 1 Женевської Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу 1967 року, статей 2, З Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Директиви 2004/83/ЄС від 29 квітня 2004 року, ним правомірно після вивчення відповідно до статті 9 Закону №3671-VI документів, перевірки фактів, повідомлених позивачем, та на підставі висновку щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 04 листопада 2020 року, прийнято рішення від 04 грудня 2020 року №461-20 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідач 1 наголосив, що факти, повідомлені позивачем, не є підставою для визнання біженцем відповідно до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI. Також позивач не виконав вимоги частини другої статті 13 цього Закону та не пройшов медичне обстеження. До того ж позивач разом з родиною перебував в третій безпечній країні (Таджикистані), однак там із заявою про визнання біженцем не звертався.

Крім того, відповідач 1 зауважив, що за офіційними даними німецького інформаційного агентство DPA від грудня 2016 року Німеччина депортувала 720 афганців.

З урахуванням наведеного відповідач 1 просив у задоволенні позову відмовити повністю.

У відзиві на позов відповідач 2 також позовні вимоги не визнав та у їх задоволенні просив відмовити з тих самих мотивів та підстав, що й відповідач 1.

Дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов до задоволення не підлягає, враховуючи наступне.

Частина 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Як слідує з матеріалів особової справи, позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (місто Вардак), є громадянином Ісламської Республіки Афганістан; національність - афган. Такі відомості стосовно нього відображені в анкеті від 21 серпня 2020 року.

Згідно з рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 липня 2020 року у справі №303/3997/20, яке набрало законної сили на підставі постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2020 року, ОСОБА_1 20.07.2020 року незаконно, поза пунктами пропуску, в складі групи осіб, без документів, що посвідчують особу та дають право на перетин кордону, перетнув державний кордон з України в Румунію на ділянці відповідальності відділу прикордонної служби «Тячів», однак після незаконного перетину кордону був затриманий представниками прикордонної поліції Румунії та 23.07.2020 року під час проведення прикордонно-представницької зустрічі в пункті пропуску «Солотвино» Мукачівського прикордонного загону на підставі ст.3 Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про реадмісію осіб був переданий на територію України у встановленому угодою порядку.

21.08.2020 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до органу міграційної служби в Закарпатській області у зв`язку з погрозами з боку представників руху Талібан змушений був покинути Афганістан.

У своїй заяві ОСОБА_1 , просив визнати її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту оскільки «втік з Афганістану, тому що працював в Національній Службі безпеки. Таліби попереджали щодо надання інформації про колег, в іншому випадку вони погрожували вбивством. Саме через це покинув країну».

За результатами розгляду заяви від 21.08.2020 рішенням ДМС України ОСОБА_1 04.12.2020 року відмовлено у визнанні біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту.

Повідомленням від 23 грудня 2020 року №4.4/30, яке позивач отримав 06 січня 2021 року, Головне управління ДМС України у Закарпатській області інформувало про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вважаючи рішення ДМС України від 04 грудня 2020 року №461-20 необґрунтованим та протиправним, позивач звернувся за захистом прав та інтересів із цим позовом до суду.

При вирішенні спору суд керується такими нормативно-правовими актами.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено обов`язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом №3671-VI.

За визначеннями, наведеними у пунктах 1, 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Суд зазначає, що під час вирішення питання щодо надання статусу біженця мають враховуватися всі чотири підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, що визначені статтею 1 Закону №3671-VI, Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року.

Отже, встановлення умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведених у пунктах 1 та 13 Закону №3671-VI, є визначальним для прийняття уповноваженим органом відповідного рішення за результатами розгляду її заяви про надання їй такого статусу.

Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлено у статті 5 Закону №3671-VI.

Як визначено у частині першій статті 5 Закону №3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина друга статті 5 цього Закону).

Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону №3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Статтею 6 Закону №3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з частинами першою, другою статті 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин (частина сьома статті 7 Закону №3671-VI).

Попередній розгляд заяви іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частини перша, четверта статті 8 Закону №3671-VI).

Прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є попередньою стадією розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Оцінка обґрунтованості та реальності наведених заявником побоювань стати жертвою переслідувань в країні своєї громадянської належності повинна здійснюватися міграційними органами після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Статтею 9 цього Закону визначено процедуру розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Розгляд заяви здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців (частина перша). Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником (частина друга). Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина шоста). Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина одинадцята).

Згідно з пунктом 5.1 розділу V Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року №649 та зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 05 жовтня 2011 року за №1146/19884 (далі - Правила №649) після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу): проводить співбесіди із заявником або його законним представником з метою виявлення додаткової інформації, що необхідна для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником під час подання заяви; у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів в установленому порядку звертається із відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжності фактів стосовно особи, заява якої розглядається; готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відомості та обставини, про які зазначено у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і які не підтверджуються документами або іншими фактичними даними, можуть бути враховані під час підготовки висновку за умови, що твердження заявника стосовно обставин, зазначених у заяві, є послідовними і правдоподібними, надана ним інформація не суперечить загальновідомим відомостям, що мають відношення до справи заявника, та встановлена загальна правдоподібність заяви.

Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про: всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування; відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об`єктом переслідування чи об`єктом завдання серйозної шкоди; особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об`єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.

Частиною п`ятою статті 10 Закону №3671-VI установлено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66, 195 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно з Конвенцією про статус біженців від 28 липня 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН в справах біженців (далі - УВКБ ООН), видання 1992 року, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

За змістом пунктом 4 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

При цьому слід зазначити, що особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Отже, вказане побоювання повинно бути актуальним на час звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У Керівництві з оцінки потреб міжнародного захисту осіб, які шукають притулку, з Афганістану (30 серпня 2018 року), вказано, що особи, які покидають Афганістан, можуть піддаватися ризику переслідування з причин, пов`язаних з триваючим збройним конфліктом в країні, або у зв`язку з серйозними порушеннями прав людини, які не мають прямого відношення до конфлікту, а також у випадках поєднання двох згаданих факторів. УВКБ ООН вважає, що особи, які входять до однієї або двох груп ризику, можуть потребувати міжнародного захисту як біженці в залежності від конкретних обставин справи, зокрема, особи пов`язані з урядом і міжнародним співтовариством, в тому числі з міжнародними збройними силами, або що вважаються підтримують уряд і міжнародне співтовариство; жінки, що належать до певних груп населення або знаходяться в визначених умовах, підприємці, інші заможні особи і члени їх сімей.

Зі змісту заяви-анкети та протоколів співбесід від 31 серпня 2020 року та від 26 жовтня 2020 року вбачається, що через погрози з боку представників руху Талібан (арк.29 особової справи) змушений був покинути Афганістан.

Як стверджував заявник під час співбесіди 31.08.2020 року вперше погрози прозвучали по телефону три роки тому, а останні два роки попередження про наслідки відмови від співпраці з представниками руху Талібан. (арк.29 особової справи).

Однак, зважаючи на той факт, що погрози звучали позивачу щодня, то він повідомив про це свого керівника, який радив йому не відповідати на такий тип дзвінків. (арк.29 особової справи). Як стверджував заявник під час співбесіди 26.10.2020 року, він загалом пропрацював вісім років в Національній розвідувальній службі безпеки Афганістані в місті Кабул, а тільки останні два став отримувати дзвінки з погрозами. Також слід вказати на той факт, що заявник пояснював під час співбесіди, що протягом двох років вживав заходів з безпеки: приходив на роботу рано, повертався з роботи пізно, батько придбав житло в іншому районі Кабулу, однак, номера телефону не змінював.

Позивач стверджував, що працював в правоохоронній структурі, тобто був військовим офіцером спецслужби Афганістану і тому не звертався по допомогу до поліції. У свою чергу слід зважити на той факт, що позивач надає покази, які перебувають у протиріччі щодо надання підтвердження факту свої роботи в Національній розвідувальній службі безпеки Афганістану. Спочатку він вказував, що в Афганістані немає оригіналу беджа, який підтверджує факт його роботи в Національній розвідувальній службі безпеки Афганістані в місті Кабул, оскільки він його віддав, коли місяць знаходився в Таджикистані і розумів, що до роботи не повернеться. А потів вказав, що коли припинив працювати, тоді і віддав своєї службове посвідчення. До того ж він вказує, що фото беджа має на телефоні, однак, так як телефон в нього відібрали, то й надати підтвердження не може.

Отже, має місце розповідь позивача про свою роботу в Національній розвідувальній службі безпеки Афганістані в місті Кабул, та паралельно розповідь про батька, який також тридцять років тому працював в цій же установі в Кабулі, але обіймав, на відміну від позивача, нижчу посаду.

Зі слів позивача, незважаючи на загальновідомі факти не вибіркового насилля в Афганістані, його родина не мала ніяких проблем, аж до часу, поки два роки тому позивач не отримав`погрози вбивством у випадку ненадання інформації про працівників Національної розвідувальної служби безпеки Афганістану.

Вирішуючи питання, чи були наявні, і чи були враховані відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення обставини, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, які дають право позивачеві вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає про таке.

Судом встановлено, що позивач не надав оригіналів паспортних документів, які б підтверджували особу та громадянство, а лише копію сторінки закордонного паспорту.

У відкритих джерелах міститься наступна інформація щодо об`єктів нападу, тобто осіб, з числа працівників правоохоронних органів Афганістану, з боку угрупування Талібан.

Щонайменше 32 співробітників Сил безпеки Афганістану загинули в різних частинах країни в результаті атак`терористі в з угруповання «Талібан».

Як передає Укрінформ, про це повідомляє TOLO News . За словами місцевих чиновників, ще щонайменше 25 силовиків отримали поранення. Як повідомив речник губернатора провінції Нангархар Аттакулла Когіані , унаслідок атак талібів у середу 17.09.2020 року вночі загинуло щонайменше 20 силовиків та ще 15 отримали поранення. Він додав, що у відповідь було вбито близько 29 терористів та 25 отримали поранення. Місцеві чиновники також повідомили, що у провінції Герат було вбито ще шестеро силовиків на одному з КПП. Зазначається, що в результаті нападів талібів у провінціях Бадгіс та Урузган було вбито ще по три співробітники сил безпеки та десяток силовиків отримали поранення. У самій терористичній організації відмовилися коментувати атаки. Джерело: https://www.ukTinform.ua/rubric-world/3101532-v-afganistani-vid-atak-talibiv-zaginuli- ponad-30-silovikiv.html (дата доступу 02.11.2020)

Тобто, аналізуючи інформацію по країні походження Афганістан, можна прийти до висновку, що серед міст, де відбуваються атаки на правоохоронців Кабулу немає.

У відкритому доступі можна знайти інформацію стосовно безпечності міста Кабул. Так, за даними Британської компанії суспільного телерадіомовлення BBC: «В Афганістані є місця, які абсолютно безпечні для туристів. Якщо ви летите в Кабул, летите в Баміан або Герат, це безпечний шлях.» Джерело: https://wvvw.bbc.com/news/world-asia-36974513 (дата доступу 26.10.2020)

Таким чином, хоча інформація по країні походження підтверджує, що в Афганістані мають місце напади на осіб, які працюють в Службі безпеки Афганістану, однак позивач під час співбесід, не вдається в подробиці отриманих погроз по телефону, а описує загальновідомі факти про те, що такі мали місце. З огляду на той факт, що позивач потрапив в поле зору угрупування Талібан, він не вживає заходів безпеки, тобто продовжує працювати і виконувати свої службові обов`язки наступні два роки, аж поки мамин брат, який проживає в Україні, не надсилає позивачу запрошення, на підставі якого останній оформляє візу в Україні та прибуває легально в Україну.

Будь-які докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, та такі не були надані відповідачам при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач не надав доказів звернення до правоохоронних органів у зв`язку з погрозами їй чи її рідним, доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства або здійснення будь-якого іншого тиску відповідних органів чи незаконних угрупувань в країні походження, що унеможливлювало б проживання на території країни походження.

У діях заявника вбачається невідповідність намірів отримати статус біженця в Україні, про який він заявив 21 серпня 2020 року після того, як був переданий з Румунії в Україну. Перебуваючи на території інших безпечних держав, а також протягом п`яти місяців в Україні, позивач із відповідною заявою про надання йому статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, не звертався, а зробив це лише після його затримання у зв`язку із спробою незаконного перетину державного кордону.

За таких обставин звернення позивача до міграційних органів із заявою свідчить про зловживання процедурою міжнародного захисту шляхом набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, а не про бажання легалізації на території України.

Заявник під час співбесід зазначив, що не бажає повертатися до Афганістану, тому що небезпека виходить від представників угрупування Талібан. При цьому позивач не вказав, чим можуть бути підтвердженні обставини ймовірного переслідування.

Відповідачі при попередньому розгляді заяви та прийнятті рішення провів збір та аналіз інформації про країну походження та особу заявника.

Згідно з пунктом 35 Директиви №20211/95/ЄС ризики, яким піддається все населення країни або частини населення самі по собі зазвичай не створюють індивідуальної загрози, яку можна було кваліфікувати як серйозну шкоду у розумінні статті 15 цієї Директиви (що є умовою надання додаткового захисту).

Посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати самостійною підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни походження позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання.

За наслідками проведеної відповідачем 2 перевірки не встановлено фактів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження є реальними. Позивач ніколи не був членом жодної політичної, релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігійною чи гендерною ознакою не зазнавав.

Суд дійшов висновку, що відсутність правдивих і достовірних фактів щодо особистого переслідування в країні походження і постійного проживання не дає підстав для визнання позивача біженцем відповідно до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.

При цьому економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Відповідач 2 у висновку від 04 листопада 2020 року, аналізуючи інформацію з відкритих джерел щодо ситуації в країні походження позивача з посиланнями на джерела інформації, дійшов висновку, що відсутні вагомі підстави вважати, що в разі повернення позивача до Афганістану буде існувати загроза його життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості та іншим суттєвим порушенням основоположних прав людини або позивач зіткнеться з серйозною індивідуальною загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території Афганістану.

Суд вважає, що цей висновок є обґрунтованим та містить посилання на наявну інформацію щодо країни громадянського походження заявника та у цілому матеріалами справи підтверджується відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання йому статусу біженця або додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

Аналіз матеріалів особової справи позивача та встановлені у справі обставини в контексті положень Закону №3671-VI, якими визначені підстави та умови для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, дозволяє погодитися із доводами відповідачів про те, що у цій справі позивачем не наведено переконливих доводів вважати, що його перебування у країні походження (повернення до неї) реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань або ж загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через можливість застосування щодо неї смертної кари, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, загальнопоширеного насильства чи систематичного порушення прав людини. Також позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості його побоювань загрози життю, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інші докази щодо існування умов, які б відповідали вимогам пунктів 1, 13 статті 1 Закону №3671-VI для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та вказували на наявність підстав для прийняття відповідачем 1 відповідного рішення.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 05.02.2020 року в справі №1.380.2019.000250.

На думку суд, відповідачем 1 надана об`єктивна оцінка поясненням заявника під час розгляду питання про надання статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, які є логічно непослідовними та не викликають довіри, і доводять до висновку, що дійсною причиною є міграція на територію країн Європейського Союзу. У свою чергу тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань на території Афганістану.

Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Аналіз чинного законодавства та встановлені на підставі письмових доказів обставини у справі вказують на те, що відповідач 1 як суб`єкт владних повноважень виконав свій обов`язок щодо доведення перед судом правомірності прийняття спірного рішення.

Недоведення умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відповідно до статті 6 Закону №3671-VI виключає можливість визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Отже, суд не вбачає підстав для визнання протиправним та скасування рішення ДМС України від 04 грудня 2020 року №461-20, а тому в задоволенні позову у цій частині позовних вимог належить відмовити.

Оскільки суд відмовляє у задоволенні основної вимоги (про визнання протиправним та скасування рішення від 04 грудня 2020 року №461-20 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту), то й у задоволенні похідної вимоги про зобов`язання повторно розглянути заяву позивача також слід відмовити.

Серед критеріїв оцінювання судом рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, є принцип законності, що закріплений у ч.2 ст.19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, усі рішення та дії суб`єкта владних повноважень мають підзаконний характер, тобто повинні бути прийняті (вчинені) на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені законом.

Судом також приймається до уваги, що відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.

Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Судом не підтвердилися обставини щодо порушення відповідачами прав, свобод та інтересів позивача, а позивачем не надано суду належних доказів на підтвердження позовних вимог.

Таким чином, з`ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами, суд приходить до висновку про безпідставність позовних вимог та відмову в задоволенні позову.

Керуючись статтями 242, 243, 245, 246, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, на підставі Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії відмовити.

Рішення може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені статями 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням вимог підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» цього Кодексу. Апеляційна скарга може бути подана до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий-суддя С.Ф. Костюкевич