Ухвала суду № 9620100, 12.05.2010, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"12" травня 2010 р. м. КиївК-29006/06

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

ГоловуючогоСергейчука О.А.

СуддівЛанченко Л.В.

Нечитайла О.М.

Пилипчук Н.Г.

Степашка О.І.

секретар судового засіданняСватко А.О.

за участю представників:

позивача: Торова І.О.;

відповідача: неявка;

розглянувши касаційну скаргу Державної податкової інспекції в м. Керчі Автономної Республіки Крим

на постанову Господарського суду Автономної Республіки Крим від 16.01.-13.03.2006р.

та ухвалу Севастопольського апеляційного господарського суду від 21.07.2006р.

у справі №2-25/116-2006

за позовомДержавного підприємства «Керченський морський торгівельний порт»

доДержавної податкової інспекції в м. Керчі Автономної Республіки Крим

провизнання частково недійсними податкових повідомлень-рішень

ВСТАНОВИВ:

Державне підприємство «Керченський морський торгівельний порт»(далі по тексту позивач, ДП «Керченський морський торгівельний порт») звернулось до Господарського суду Автономної Республіки Крим з позовом до Державної податкової інспекції в м. Керчі Автономної Республіки Крим (далі по тексту відповідач, ДПІ в м. Керчі) про визнання частково недійсними податкових повідомлень-рішень.

Постановою Господарського суду Автономної Республіки Крим від 16.01-13.03.2006 р. у справі №2-25/116-2006 (суддя Маргарітов М.В.), яку залишено без змін ухвалою Севастопольського апеляційного господарського суду від 21.07.2006 р. (головуючий суддя Волков К.В., судді Дугаренко О.В., Черткова І.В.), позовні вимоги задоволено. Визнано недійсними податкове повідомлення-рішення №0005122301/1 від 04.02.2005 року та податкове повідомлення-рішення №0005112301/1 від 04.02.2005 року в частині донарахування податкового зобовязання у розмірі 105923,58 грн. та штрафних санкцій у розмірі 52961,78 грн.

ДПІ в м. Керчі, не погоджуючись з постановою Господарського суду Автономної Республіки Крим від 16.01-13.03.2006 р. та ухвалою Севастопольського апеляційного господарського суду від 21.07.2006 р. у справі №2-25/116-2006, звернулась з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх в судовому засіданні представників сторін, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга ДПІ в м. Керчі не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 14.12.2004 року Керченською МДПІ, правонаступником якої є відповідач, прийнято податкові повідомлення-рішення:

-№0005112301/0 р., яким позивачу визначено суму податкового зобовязання з податку на додану вартість у розмірі 159998,96 грн., в тому числі: 106665,97 грн. основного платежу та 53332,99 грн. штрафних (фінансових) санкцій (Оскаржується в частині донарахування 105923,58 грн. основного платежу та 52961,78 грн. штрафних (фінансових) санкцій);

-№0005122301/0, яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування податку на додану вартість у розмірі 72795 грн.

За результатами адміністративного оскарження вказаних податкових повідомлень-рішень до Керченської МДПІ, скарги позивача залишено без задоволення, прийнято податкові повідомлення рішення №0005122301/1 від 04.02.2005 року та №0005112301/1 від 04.02.2005 року, які за змістом, обґрунтуванням та сумою податкових зобовязань не відрізняється від оскаржених позивачем рішень.

Зазначені податкові повідомлення-рішення прийнято відповідачем на підставі акту «Про результати комплексної документальної перевірки дотримання вимог податкового законодавства та валютного законодавства Керченським морським торговельним портом за період з 01.07.2003 року по 30.06.2004 року»від 13.12.2004 р. №16/23-2/01125554 (далі по тексту Акт перевірки)

Відповідно до висновків Акту перевірки, позивач в порушення вимог п.п. 7.1.4 п. 7.1, п.п. 7.4.3, 7.4.4 п. 7.4 ст. 7, п.п. 11.2.3 п. 11.2, п. 11.15 ст. 11 Закону України «Про податок на додану вартість»фактично надавав не експортні послуги нерезидентам, а саме послуги з транзиту каналу, так як зі складу податкового кредиту не виключені суми податку на додану вартість з оплати послуг транзиту каналу судами нерезидентів, оплата за які здійснювалася у національній валюті України, що на думку відповідача призвело заниження податку на додану вартість у сумі 106665,97 грн. за період з липня 2003 року по квітень 2004 року та завищення суми бюджетного відшкодування з даного податку на суму 72 759 грн.

За змістом п.п. 7.4.3 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»у разі коли товари (роботи, послуги), виготовлені та/або придбані, частково використовуються в оподатковуваних операціях, а частково ні, до суми податкового кредиту включається та частка сплаченого (нарахованого) податку при їх виготовленні або придбанні, яка відповідає частці використання таких товарів (робіт, послуг) в оподатковуваних операціях звітного періоду.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що при проходженні судами нерезидентів транзитом Керч-Єнікальський канал, позивач надавав послуги відносно лоцманської проводки суден, послуги центру регулювання рухом суден і стягував канальний збір. У вартість послуг не включалась вартість товарів (робіт, послуг), які виготовлялись чи придбавались. Портові збори і плата за послуги стягувались по фіксованим ставкам, встановленим постановою Кабінету Міністрів України №1544 від 12 жовтня 2000 року «Про портові збори»та наказом Міністерством транспорту України №711 від 15 грудня 2000 року «Про внесення змін і доповнень до Зборів і плат за послуги, що надаються суднам у морських торговельних портах України».

Місцевим та апеляційним господарськими судами вірно встановлено, що ці послуги надаються судновласнику, а не вантажовласнику, не відносяться до послуг з навантаження, перевантаження, не є складовою частиною будь-якого товару (робіт, послуг), які б виготовлялись чи/або придбавались. Позивач здійснював продаж послуг, призначених для використання і споживання за межами митної території України, якою є територія іноземного судна, що зберігає за собою юрисдикцію іноземної держави.

Тобто позивач здійснював операції з продажу послуг у відповідності з п.п. 6.2.2 п. 6.2 ст. 6 Закону України «Про податок на додану вартість», що передбачає обчислення податку за нульовою ставкою, і обґрунтовано не включав до складу податкового кредиту суми, які вказані в акті перевірки та податковому повідомленні-рішенні. А тому підстави для виключення спірної суми з податкового кредиту відсутні.

З огляду на викладене, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що позивач не допустив порушення чинного законодавства при наданні послуг з транзиту каналу.

Щодо безпідставного включення позивачем до податкового кредиту суми податку на додану вартість у розмірі 2719,58 грн., Вищий адміністративний суд зазначає наступне.

За змістом викладених в Акті перевірки висновків, суб'єктом підприємницької діяльності Морозовим О. І. у 2004 році фактично не проводилися операції з придбання товарно-матеріальних цінностей і, відповідно, суб'єктом підприємництва при оформленні витратних документів не здійснювалося фактичне відвантаження яких-небудь товарно-матеріальних цінностей в адресу контрагентів, одним з яких є позивач.

Крім того, на думку податкового органу у позивача було відсутнє право на формування податкового кредиту за операціями із зазначеним суб'єктом підприємницької діяльності, оскільки угоди між товариством з обмеженою відповідальністю «САН»та суб'єктом підприємницької діяльності Морозовим О.І. були визнані недійсними.

Відповідно до п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у звязку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Згідно приписів п.п. 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається, зокрема, дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Судами попередніх інстанцій встановлено факт правомірного включення позивачем до складу податкового кредиту у березні та квітні 2004 року сум податку на додану вартість та їх сплату у ціні товарів придбаних у суб'єкта підприємницької діяльності Морозова О.І., товарність самих операцій з останнім, використання позивачем придбаних товарно-матеріальних цінностей у власній господарській діяльності.

Поряд з цим, Закон України «Про податок на додану вартість»визначає лише два випадки, за яких неможливе включення витрат по сплаті податку на додану вартість до податкового кредиту звітного періоду. Так, відповідно до п. п. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 вказаного Закону, якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у звязку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту. А згідно п. п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 цього Закону, не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у звязку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту). У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними підпунктом документами.

Порушень позивачем порядку відображення в деклараціях з податку на додану вартість сум податкових зобовязань відповідачем не встановлено, а порушення контрагентами позивача податкового законодавства, на думку судової колегії, не є підставою для висновку про порушення саме позивачем п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Таким чином, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанції про те, що виникнення права платника податку на податковий кредит є наслідком фактичного проведення господарської операції, яка є обєктом оподаткування податком на додану вартість, за наявності первинних документів бухгалтерського в підтвердження такого проведення, у тому числі податкових накладних.

При цьому, судова колегія звертає увагу на те, що Закон України «Про податок на додану вартість»не ставив в залежність отримання бюджетного відшкодування платником податків від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентами податку до бюджету. Питання відємного значення суми поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставило цей факт у залежність від розрахунків з бюджетом третіх осіб.

Якщо контрагенти позивача не виконали свого зобовязання зі сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування податку на додану вартість у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

З огляду на викладене, суд касаційної інстанції погоджується з обґрунтованістю висновків суду апеляційної інстанції відносно правомірного віднесення позивачем сум податку до податкового кредиту.

Згідно ч. 1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Враховуючи вищевикладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що судом апеляційної інстанції належним чином зясовано обставини справи та дано їм належну правову оцінку. Підстав для скасування постанови Господарського суду Автономної Республіки Крим від 16.01-13.03.2006 р. та ухвали Севастопольського апеляційного господарського суду від 21.07.2006 р. у справі №2-25/116-2006 не встановлено.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції в м. Керчі Автономної Республіки Крим на постанову Господарського суду Автономної Республіки Крим від 16.01-13.03.2006 р. та ухвалу Севастопольського апеляційного господарського суду від 21.07.2006 р. у справі №2-25/116-2006 залишити без задоволення.

Постанову Господарського суду Автономної Республіки Крим від 16.01-13.03.2006 р. та ухвалу Севастопольського апеляційного господарського суду від 21.07.2006 р. у справі №2-25/116-2006 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.