Рішення № 96141310, 08.04.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 квітня 2021 року м. Київ № 640/14379/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у спрощеному (письмовому) провадженні без проведення судового засідання та виклику учасників справи адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 доГоловного управління ДФС в м. Києвіпровизнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки),

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач або ОСОБА_1 ) подав на розгляд Окружному адміністративному суду міста Києва позов до Головного управління Державної фіскальної служби в м. Києві (надалі - відповідач або ГУ ДФС у м. Києві), в якому позивач просить суд визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 13.05.2019 № Ф-258550.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.08.2019 (суддя Пащенко К.С.) позов залишено без руху.

21.08.2019 позивачем на виконання вказаної ухвали суду подано позов (з усунутими недоліками) від 12.08.2019, в якому він просить скасувати податкове повідомлення-рішення від 14.05.2019 № 0165115-1310-2568.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06.09.2019 відкрито провадження в адміністративній справі, призначено справу до розгляду у спрощеному (письмовому) провадженні без проведення судового засідання та виклику учасників справи.

01.10.2019 до канцелярії Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла заява позивача про відвід судді.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.10.2019 (суддя Пащенко К.С.) у задоволенні вказаної заяви про відвід судді відмовлено, а справу передано у відповідності до ст. 31 КАС України для вирішення питання про відвід судді.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.10.2019 (суддя Літвінова А.В.) у задоволенні вказаної заяви про відвід судді відмовлено.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.11.2019 залишено без руху адміністративний позов (з усунутими недоліками) від 12.08.2019 та, зокрема, зазначено, що фактично у такому позові ОСОБА_1 заявлено інші позовні вимоги, ніж у позовній заяві, яка була ним первісно подана до суду.

12.11.2019 позивачем подано адміністративний позов (уточнений вдруге), в якому він просить суд визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 13.05.2019 № Ф-258550.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.11.2019 продовжено розгляд цієї справи, з урахуванням уточненої позовної заяви.

В обґрунтування позову позивач зазначає, що у 2013 році він був зареєстрований як фізична особа-підприємець з економічним видом діяльності «діяльність у сфері права», а 04.08.2015 на підставі його заяви до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис про припинення підприємницької діяльності ОСОБА_1 як ФОП, про що він повідомив податковий орган та після чого був зареєстрований як особа, яка провадить незалежну професійну діяльність (самозайнята особа).

При цьому, позивач вказує, що в період 2015-2018 рр. доходу від такої діяльності він не отримував, а в період з 11.04.2013 по 04.08.2015 не міг отримувати дохід як самозайнята особа, оскільки не був зареєстрований у такому правовому статусі.

Разом з тим, позивач звертає увагу на те, що до 01.10.2017 загальнообов`язкове державне соціальне страхування для осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, було лише добровільним, але відповідач, на переконання позивача, незаконно надав зворотну дію нормі ст. 18 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», застосувавши її всупереч ст. 58 Конституції України до правовідносин, які виникли до набрання нею чинності.

Крім того, позивач зазначає, що він також є пенсіонером за віком і відповідно до ст. 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на 2017 загальнообов`язкове державне соціальне страхування» звільнений від сплати за себе єдиного внеску.

Також, позивач вказує, що у період з 01.01.2017 по 01.04.2018 з його пенсії здійснювалося утримання податку на доходи фізичних осіб, а тому, на його думку, намагання податкового органу додатково стягнути з нього ЄСВ суперечить не тільки національному законодавству, а й ст. 1 Протоколу першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського Суду з прав людини та становить втручання в його майнові права та інтереси.

Водночас, позивач зазначає, що вимога про сплату боргу (недоїмки) була ним оскаржена в адміністративному досудовому порядку, але упродовж 20-денного строку податковим органом йому не було направлено вмотивованого рішення, прийнятого за результатами розгляду його скарги, тому, на його переконання, відповідно до п. 56.9 ст. 56 Податкового кодексу України, подана ним скарга вважається задоволеною.

Позивач також вважає, що податковим органом не підтверджено документально періоду виникнення нарахованого йому боргу зі сплати ЄСВ.

Відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому останній просить суд відмовити в задоволенні позову, наполягає на правомірності прийняття оскаржуваної позивачем вимоги про сплату боргу (недоїмки) та зазначає, що, на його переконання, додана до позову ОСОБА_1 довідка, видана ТОВ НВК «Мікрохвильова техніка і технологія», про сплату ЄСВ за послуги з надання правової допомоги є доказом здійснення позивачем незалежної професійної діяльності.

Разом з тим, відповідач вказує, що позивач є адвокатом та самозайнятою особою та зобов`язаний сплачувати ЄСВ у розмірі не менше, ніж мінімальний страховий внесок, незалежно від отримання доходу.

При цьому, відповідач зазначає, що станом на 31.10.2019 в ІКП позивачу нараховано ЄСВ за 2017-2018 роки та за січень-вересень 2019 року.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

10.04.2013 ОСОБА_1 був зареєстрований як фізична особа-підприємець за видом економічної діяльності «діяльність у сфері права», відомості про що внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (запис № 20730000000028199).

04.08.2015 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис № 20730060002028199 про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на підставі його рішення.

26.10.2015 позивач звернувся до ДПІ у Солом`янському районі м. Києва ДФС України із заявою про реєстрацію його як самозайнятої особи, що провадить незалежну професійну діяльність, подавши на реєстрацію форму № 5-ОПП, яка була прийнята та зареєстрована податковим органом із визначенням основного виду діяльності за КВЕД - «діяльність у сфері права».

16.11.2015 позивач направив до ДПІ у Солом`янському районі м. Києва ДФС України (за місцем свого податкового обліку) повідомлення про проведення державної реєстрації припинення його підприємницької діяльності як ФОП.

З січня 2017 року позивач перебуває на пенсії за віком.

26.12.2018 відповідачем прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) з ЄСВ № Ф-258550.

23.02.2019 вказана вимога була оскаржена позивачем в адміністративному досудовому порядку.

Рішенням ДФС України від 03.04.2019 № 6/99-99-11-08-02-25 скарга позивача задоволена частково, ГУ ДФС України зобов`язано сформувати та направити йому нову вимогу.

13.05.2019 відповідачем прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-258550, якою позивачу визначено заборгованість зі сплати ЄСВ на суму 21030,90 грн.

Вказана сума ЄСВ нарахована позивачу за період 2017-2019 рр.

24.05.2019 позивач оскаржив вказану вимогу в адміністративному досудовому порядку до ДФС України.

Відповідна скарга позивача надійшла до ДФС України 30.05.2019 вх. № 6666/ФОП.

Рішенням від 01.07.2019 № 3000916/99-99-11-05-02-25 в задоволенні його скарги відмовлено, а вимогу залишено без змін.

Вважаючи протиправною вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 13.05.2019 № Ф-258550, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд наголошує на такому.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Підпунктом 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) передбачено, що самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність - це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).

Статтею 13 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, є самозайнятою особою. Адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, може відкривати рахунки в банках, мати печатку, штампи, бланки (у тому числі ордера) із зазначенням свого прізвища, імені та по батькові, номера і дати видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 № 2464-VI (далі - Закон № 2464-VI).

До вказаного Закону № 2464-VI з 01.01.2017 Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 № 1774-VIII були внесені зміни, які запровадили, серед іншого, сплату єдиного внеску для осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, у сумі, що не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску, незалежно від отримання доходу (прибутку) у місяці нарахування єдиного внеску.

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску, є особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.

Єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом.

При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону № 2464-VI).

Відповідно до абз. 3-4 ч. 8 ст. 9 Закону № 2464-VI у редакції, яка діяла до 31.12.2017, платники єдиного внеску, зазначені у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 10 лютого наступного року, крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування, які сплачують єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.

Платники єдиного внеску, зазначені у пункті 5 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 1 травня наступного року.

Водночас, у редакції статті 9 Закону№ 2464-VI, яка діє з 01.01.2018, установлено, що платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 6 Закону № 2464-VI, платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.

Згідно з ч. 3 ст. 9 Закону № 2464-VI, обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

Пунктом 7 частини 1 статті 13 Закону № 2464-VI передбачено, що органи доходів і зборів мають право стягувати з платників несплачені суми єдиного внеску.

За правилами ч.ч. 1-4 ст. 25 Закону № 2464-VI, рішення, прийняті органами доходів і зборів та органами Пенсійного фонду з питань, що належать до їх компетенції відповідно до цього Закону, є обов`язковими до виконання платниками єдиного внеску, посадовими особами і застрахованими особами.

Положення цієї статті поширюються лише на тих платників, які відповідно до цього Закону зобов`язані нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.

У разі виявлення своєчасно не сплачених сум страхових внесків платники єдиного внеску зобов`язані самостійно обчислити ці внески і сплатити їх з нарахуванням пені в порядку і розмірах, визначених цією статтею.

Суми недоїмки стягуються з нарахуванням пені та застосуванням штрафів.

Орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.

Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом.

Відповідно до п.п. 56.1, 56.2, 56.8, 56.9 ст. 56 ПК України рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку.

У разі якщо платник податків вважає, що контролюючий орган неправильно визначив суму грошового зобов`язання або прийняв будь-яке інше рішення, що суперечить законодавству або виходить за межі повноважень контролюючого органу, встановлених цим Кодексом або іншими законами України, такий платник має право звернутися із скаргою про перегляд цього рішення до контролюючого органу вищого рівня.

Контролюючий орган, який розглядає скаргу платника податків, зобов`язаний прийняти вмотивоване рішення та надіслати його протягом 20 календарних днів, наступних за днем отримання скарги, на адресу платника податків поштою з повідомленням про вручення або надати йому під розписку.

Керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу може прийняти рішення про продовження строку розгляду скарги платника податків понад 20-денний строк, визначений у пункті 56.8 цієї статті, але не більше 60 календарних днів, та письмово повідомити про це платника податків до закінчення строку, визначеного у пункті 56.8 цієї статті.

Якщо вмотивоване рішення за скаргою платника податків не надсилається платнику податків протягом 20-денного строку або протягом строку, продовженого за рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, така скарга вважається повністю задоволеною на користь платника податків з дня, наступного за останнім днем зазначених строків.

Скарга вважається також повністю задоволеною на користь платника податків, якщо рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу про продовження строків її розгляду не було надіслано платнику податків до закінчення 20-денного строку, зазначеного в абзаці першому цього пункту.

Системний аналіз викладених правових норм свідчить про те, що починаючи з 01.01.2017 необхідною умовою для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою незалежної професійної діяльності.

При цьому, неотримання доходу від такої діяльності не є підставою для звільнення особи, яка провадить незалежну професійну діяльність, від сплати ЄСВ, розмір якого за будь-яких умов не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць.

Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 160/3114/19, від 04.12.2019 у справі № 440/2149/19 та від 17.06.2020 у справі № 400/2263/19.

Перевіряючи доводи позовної заяви, суд звертає увагу на те, що з 26.10.2015 позивач перебуває на податковому обліку як особа, що здійснює незалежну професійну діяльність та в період, зокрема, з 01.01.2017 по 30.09.2019 був зобов`язаний сплачувати єдиний внесок у розмірі, не менше мінімального, незалежно від отримання доходу.

Разом з тим, суд звертає увагу на те, що відповідно до відомостей в ІКП та розрахунку податкового органу спірна сума заборгованості зі сплати єдиного внеску позивачу нарахована саме за вказаний період, а не з 2013 року, як він припускає у своїй позовній заяві.

Посилання позивачем у його позові на ст. 4 Закону № 2464-VI щодо звільнення від сплати ЄСВ осіб, які отримують пенсію за віком, суд вважає необґрунтованими, оскільки законодавець розмежовує платників єдиного внеску на фізичних осіб-підприємців та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, і від сплати за себе єдиного внеску звільняються фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, а також члени фермерського господарства, якщо вони не належать до осіб, які підлягають страхуванню на інших підставах, та за наявності двох обов`язкових умов: 1 - є пенсіонерами за віком або інвалідами, після законодавчих змін - отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», 2 - отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу.

Тож, пільги щодо звільнення від сплати єдиного внеску пенсіонерів за віком не поширюються на осіб, які здійснюють незалежну професійну діяльність.

Аналогічна позиція щодо застосування наведених правових норм викладена у постановах Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 280/2897/19 та від 25.06.2020 у справі № 1640/2837/18.

Отже, доводи позивача щодо відсутності в нього, як у самозайнятої особи, обов`язку сплачувати єдиний внесок у разі неотримання доходу, суд відхиляє з огляду на вищевикладене.

Разом з тим, повно та всебічно аналізуючи всі доводи позовної заяви та перевіряючи обставини цієї справи, суд звертає увагу на те, що оспорювана у цій справі податкова вимога від 13.05.2019 була оскаржена позивачем до ДФС України. Відповідна скарга позивача надійшла до ДФС України 30.05.2019, але рішення за результатами її розгляду вказаним органом прийнято і, відповідно, направлено позивачу лише 01.07.2019, тобто зі спливом 20-денного строку, регламентованого пунктом 56.8 статті 56 ПК України.

При цьому, ДФС України не приймалося і позивачу не направлялося рішення щодо продовження строку розгляду його скарги, як таке передбачено абзацом 1 пункту 56.9 статті 56 ПК України. Доказів зворотного відповідачем суду не надано і жодних доводів на спростування таких обставин у відзиві на позовну заяву в цій справі не наведено.

Таким чином, відповідно до вищенаведених положень абзаців 2, 3 пункту 56.9 статті 56 ПК України така скарга позивача вважається задоволеною та, відповідно, оскаржувана ним податкова вимога від 13.05.2019 № Ф-258550 - скасованою.

Разом з тим, суд враховує правові висновки Європейського суду з прав людини, викладені в п.п. 70, 71 рішення у справі RYSOVSKYY v. UKRAINE («Рисовський проти України») заява № 29979/04 Європейським судом з прав людини підкреслено особливу важливість принципу «належного урядування», відповідно до якого, в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, «Онер`їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року).

Крім того, в рішеннях у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року Європейський суд з прав людини наголосив, що саме на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій та мінімізують ризик помилок.

На підставі викладеного, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позову в цій справі частково, а саме щодо позовних вимог про скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 13.05.2019 № Ф-258550.

Відповідно до змісту статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта суб`єкта владних повноважень.

При цьому, слід зазначити, що частинами 1 та 2 статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у ст. 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків.

Таким чином ст. 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

Відповідно до частини першої статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 12.01.2021 (справа № 1540/4122/18).

Отже, враховуючи вищевикладене, виходячи із системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Згідно з частиною першою статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки в даному випадку суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог частково, то судові витрати підлягають відшкодуванню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - відповідача у справі.

Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 72-77, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

2. Скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 13.05.2019 № Ф-258550, винесену Головним управлінням Державної фіскальної служби в м. Києві.

3. У задоволенні позову в іншій частині позовних вимог - відмовити.

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної фіскальної служби в м. Києві (адреса: 04116, м. Київ, вул. Шолуденка 33/19, ідентифікаційний код 39439980) понесені ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім гривень 40 копійок).

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя К.С. Пащенко