Рішення № 96139639, 24.03.2021, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" березня 2021 р. справа №300/853/20

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі:

судді Скільського І.І.,

за участю:

секретаря судового засідання - Гевак Л.І.,

представника позивача - Шургот О.В.,

представника відповідачів - Заника М.Ф.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Південно-Західного міжрегіонального управління юстиції (м.Івано-Франківськ) про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України «Про звільнення» №659/к від 13.02.2020 року, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

В С Т А Н О В И В:

17.04.2020 ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу «Про звільнення» №659/к від 13.02.2020 року, поновлення на посаді першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Івано-Франківській області з 15.02.2020 року, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 22.04.2020 поновлено строк звернення до суду з даним адміністративним позовом та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження.

Позовні вимоги ОСОБА_1 , мотивовано тим, що вона більше 15 років працювала в органах юстиції у Івано-Франківській області на посадах: завідувача Калуського міського відділу РАЦС; начальника Калуського міського відділу ДВС; начальника відділу нотаріату, заступника начальника управління - начальника відділу нотаріату, заступника начальника управління, першого заступника начальника управління Головного територіального управління юстиції у Івано-Франківській області. На підставі наказу Міністерства юстиції України №3291/к від 28.08.2018, їй присвоєно черговий 5 ранг державного службовця в межах категорії «Б» посад державної служби. За час роботи в Головному територіальному управлінні юстиції у Івано-Франківській області за бездоганну та ефективну державну службу, за особливі заслуги неодноразово нагороджувалась Міністерством юстиції, Головним територіальним управлінням юстиції у Івано-Франківській області, Івано-Франківською обласною державною адміністрацією. Протягом всього часу роботи в органах юстиції, здійснювала дії, спрямовані на підвищення кваліфікації, знань, навичок та вмінь державного службовця. За наслідками оцінювання результатів службової діяльності для визначення якості виконання поставлених завдань як у 2018 так і 2019 році отримала відмінну оцінку, 4 бали з 4 можливих, висновки щодо результатів оцінювання службової діяльності затверджені наказами Міністерства юстиції України. Однак, наказом Міністерства юстиції України від 13.02.2020 №659/к «Про звільнення» її звільнено з посади першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області з 14.02.2020 року у зв`язку з ліквідацією державного органу, з припиненням державної служби. Позивач вважає своє звільнення незаконним та стверджує, що фактично відбулася не ліквідація, а реорганізація територіальних органів юстиції, а правонаступником ГТУЮ в Івано-Франківській області є новоутворена установа - Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ), до якого перейшли зобов`язання, що випливають з трудових правовідносин. Також зазначає, що при звільненні не були дотримані гарантії, передбачені трудовим законодавством, оскільки з моменту попередження про звільнення їй не було запропоновано вакантні посади, які б вона могла обійняти відповідно до своєї кваліфікації, а також не враховано наявність у неї переважного права на залишення на роботі.

Представником відповідачів Міністерства юстиції України та Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) на адресу суду направлено відзив на позовну заяву (том 1, а.с. 80-87). Представник відповідачів вважає позовні вимоги ОСОБА_1 , безпідставними і необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Зазначив, що припинення публічної служби внаслідок ліквідації Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, врегульовані спеціальним законом, а саме Законом України «Про державну службу» а порядок вивільнення державних службовців регулюється нормами КЗпП України. При розв`язанні спорів, що виникають з відносин публічної служби, пріоритетними є норми спеціальних законів. А норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо норми спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі. Звернув увагу на те, що з прийняттям та набранням чинності з 25.09.2019 Закону №117 зі статті 87 Закону України «Про державну службу», що регулює підстави та порядок припинення державної служби у разі ліквідації, реорганізації державного органу, скорочення його штату або чисельності, виключено обов`язок суб`єкта призначення пропонувати державному службовцю іншу рівноцінну посаду державної служби або іншу роботу (посади державної служби) у цьому державному органі навіть у випадку реорганізації державного органу. Зазначив, що Законом України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 №378-ІХ, який набрав чинності 02.02.2020, статтю 49-2 КЗпП України, доповнено новою частиною (ч.6), якою передбачено, що вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей, зокрема: у разі вивільнення працівників на підставі п.1 ч.1 ст.40 цього Кодексу (зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників) не застосовується положення частини другої статті 40 цього Кодексу (щодо переведення працівника, за його згодою, на іншу роботу) та положення ч.2 цієї статті (щодо переважного права залишення на роботі). Вказав на те, що відповідно до частин 1, 5 статті 22 Закону України «Про державну службу», з метою добору осіб, здатних професійно виконувати посадові обов`язки, проводиться конкурс на зайняття посади державної служби відповідно до Порядку проведення конкурсу на зайняття посад державної служби, що затверджується КМУ. У разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу. Підкреслив, що застосування законодавцем у наведеній нормі Закону слова «може» ґрунтується на наданні суб`єкту призначення права на вільний розсуд приймати рішення щодо переведення державних службовців в державний орган, якому передаються повноваження та функції такого органу без проведення конкурсу. Крім того зазначив, що станом на день попередження ОСОБА_1 , про припинення державної служби (24.10.2019) Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) не було утворено, а тому Міністерством юстиції України не порушено вимоги ст. 49-2 КЗпП України, при вивільненні позивача із займаної посади.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 18.05.2020 в задоволенні клопотання відповідача про розгляд справи №300/853/20 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін - відмовлено (том 1, а.с.115-116).

Позивачем на адресу суду направлено відповідь на відзив (том 1, а.с. 118-123), де зазначено, що відповідачем не спростовано аргументів та тверджень позивача, стосовно суті позовних вимог. На переконання позивача оскільки постановою Кабінету Міністрів України №870 від 09.10.2019 року «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції», виконання функцій ГТУЮ в Івано-Франківській області, що ліквідується, покладено на Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ), тому відмови держави від виконання функцій органів юстиції не відбулося, а отже мала місце реорганізація територіальних органів юстиції. Позивач зазначає, що до спірних правовідносин, пов`язаних з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, підлягають застосуванню норми трудового законодавства, зокрема положення статті 49-2 КЗпП України.

Представником відповідачів Міністерства юстиції України та Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) на адресу суду направлено заперечення на відповідь на відзив позивача (том 1, а.с. 128-131), у якому представником відповідачів наведено аналогічні аргументи що і в попередньо поданому відзиві на позовну заяву.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 08.07.2020 року постановлено перейти до розгляду справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання (том 1, а.с.134-135).

У підготовчому судовому засіданні, ухвалою суду клопотання представника позивача задоволено та залучено до участі у справі в якості співвідповідачів Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області та Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) (том.1, а.с.173-174).

У підготовчому засіданні 04.09.2020, судом прийнято заяву представника позивача від 03.09.2020 про зміну предмета позову, відповідно до якої позивач та її представник просили: - визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України «Про звільнення» №659/к від 13.02.2020; - поновити ОСОБА_1 на посаді першого заступника Головного територіального управління юстиції у Івано-Франківській області; - стягнути з Південно-Західного міжрегіонального управління юстиції (м.Івано-Франківськ) на користь ОСОБА_1 , середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 15.02.2020 (том 1 а.с.194-195).

Згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 03.09.2020 здійснено державну реєстрацію припинення юридичної особи - Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківської області (код ЄДРПОУ 34844679).

16.12.2020 представником позивача на адресу суду подано заяву про уточнення позовних вимог. Відповідно до змісту якої, представник позивача просила: визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України «Про звільнення» №659/к від 13.02.2020; зобов`яти Міністерство юстиції України звільнити позивача із займаної посади у зв`язку з переведенням до Південно-Західного міжрегіонального управління юстиції (м.Івано-Франківськ) відповідно до пункту 5 частини 1 статті 36 КЗпП України з 14.02.2020 року; прийняти за переведенням з Головного територіального управління юстиції у Івано-Франківській області на посаду першого заступника начальника в Південно-Західне міжрегіонального управління юстиції (м.Івано-Франківськ) з 15.02.2020 (том 2, а.с.149-156).

Судом вказану заяву представника позивача прийнято, відтак розгляд справи №300/853/20 здійснено з урахуванням уточнених позовним вимог.

Під час проведення судових засідань в межах підготовчого провадження, судом з`ясовано усі необхідні обставини, визначені частиною 2 статті 180 Кодексу адміністративного судочинства України, сторони скористались правом подання заяв по суті справи. Відтак, 17.12.2020 року ухвалою суду закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду (том 2, а.с.162-163).

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги з урахуванням поданої заяви про їх уточнення підтримала у повному обсязі відповідно до доводів та пояснень, наведених у заявах по суті справи. У свою чергу, представник відповідачів проти задоволення позовних вимог заперечив, з підстав, описаних у відзиві на позов та запереченні на відповідь на відзив.

Розглянувши дану адміністративну справу за правилами загального позовного провадження, дослідивши зібрані по справі докази, в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, судом встановлено такі обставини.

Судом встановлено, що 28.08.2015 року наказом Міністерства юстиції України №2721/к ОСОБА_1 , призначено на посаду першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Івано-Франківській області.

Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 за №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» вирішено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 1 (пункт 1 Постанови) та утворити як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2 (пункт 2 Постанови).

24.10.2019 ОСОБА_1 , попереджено про припинення державної служби на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області та звільнення із займаної посади не раніше двох місяців з дня попередження (том 1, а.с. 111).

При попередженні про наступне звільнення, будь-які вакантні посади за відповідною професією чи спеціальністю позивачу не пропонувалася.

Наказом Міністерства юстиції України від 13.02.2020 року за №659/к «Про звільнення» ОСОБА_1 , звільнено з займаної посади - першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Івано-Франківській області з 14.02.2020 відповідно до п. 1-1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» - у зв`язку із ліквідацією Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, з припиненням державної служби (а.с. 62).

Позивач, вважаючи оскаржений наказ Міністерства юстиції України незаконним, звернулася до суду із вказаним адміністративним позовом з метою захисту свого порушеного права.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до положень статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Частина шоста статті 93 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Відносини щодо проходження публічної служби, врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому у спірних правовідносинах пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Спеціальним законодавством, що визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях є Закон України «Про державну службу» від 10.12.2015 за №889-VIII (далі також - Закон №889-VIII).

Відповідно до статті 5 Закону №889-VIII, правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби (частина перша).

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом (частина друга).

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом (частина третя).

Відповідно до пункту 1 та пункту 1-1 частини 1 статті 87 вказаного Закону України (в редакції, чинній на момент попередження позивача про наступне вивільнення, припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення), підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є:

- скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;

- ліквідація державного органу.

Частиною 5 статті 22 Закону України «Про державну службу» передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу.

Рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 за №8-рп/2002 визначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми КЗпП України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Положеннями частини першої статті 83 Закону №889-VIII визначено, зокрема, що державна служба припиняється: за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону) (пункт 4).

Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 14.01.2020 №440-IX (набрав чинності 13.02.2020) частину третю статті 87 Закону №889-VIII доповнено новим абзацом наступного змісту: «Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення».

Втім, до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 14.01.2020 №440-IX, яким внесено зміни до статті 87 Закону №889-VIII, будь-яких особливостей припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення у зв`язку із скороченням чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу чи його ліквідації, Законом №889-VIII не визначалось.

Відтак, враховуючи приписи статті 5 Закону №889-VIII, на відносини, не врегульовані вказаним законом, поширювалась дія норм законодавства про працю.

Як встановлено судом, позивачу вручено 24.10.2019 попередження про наступне вивільнення, припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, яким попереджено ОСОБА_1 , про її наступне звільнення із займаної посади не раніше 60 календарних днів з моменту доведення до відома вказаного попередження за пунктом 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку ліквідацією Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області.

Так, однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Статтею 40 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на момент попередження позивача про наступне вивільнення, припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення), визначалось, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої).

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина друга).

Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус (частина п`ята).

Згідно статті 49-2 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на момент попередження позивача про наступне вивільнення, припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення), про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці (частина перша).

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством (частина друга).

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників (частина третя).

Законом України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 №378-IX внесено зміни до статті 49-2 Кодексу законів про працю України в частині особливостей вивільнення працівників, які мають статус державних службовців. Водночас, вказаний закон набрав чинності з 02.02.2020, відповідно, зазначені зміни не підлягають застосуванню до спірних відносин з огляду на попередження позивача про наступне вивільнення, припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення 24.10.2019 тобто, до набрання чинності вказаними змінами.

Так посилання відповідача на відсутність обов`язку суб`єкта призначення пропонувати державному службовцю іншу рівноцінну посаду державної служби або іншу роботу (посади державної служби) у цьому державному органі, з огляду на зміни в законодавстві, є безпідставними, оскільки звільненню передує ряд заходів, які суб`єкту звільнення необхідно вчинити у процесі вивільнення працівника, а тому зважаючи на те, що на момент попередження позивача про наступне вивільнення, припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення в останнього був обов`язок врахувати переважне право позивача на залишення на роботі та одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган запропонувати іншу вакантну посаду.

Відповідно до статті 42 Кодексу законів про працю України, при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці (частина перша).

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, протягом двох років з дня звільнення їх зі служби; 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат (частина друга).

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України (частина третя).

Аналіз наведених положень Закону №889-VIII та Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на момент попередження позивача про наступне вивільнення, припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення), дає підстави для висновку про визначення законодавством чіткої та послідовної процедури вивільнення працівників у разі скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу чи його ліквідації, яка передбачає: 1) повідомлення працівників про наступне їх вивільнення не пізніше, ніж за два місяці; 2) пропонування працівнику всіх наявних вакантних посад, які були наявними на момент попередження працівника про звільнення та з`явилися протягом періоду з дня попередження до дня звільнення, а також існували безпосередньо станом на день звільнення, та які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації; 3) перевірку наявності у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці, тобто здійснення їх порівняльного аналізу за такими критеріями.

При цьому визначальним критерієм для встановлення наявності переважного права на залишення на роботі працівника є саме рівень його кваліфікації та продуктивність праці, а сімейний стан, стаж роботи та інші обставини, що надають право для залишення на роботі, враховуються лише у тому разі, коли працівники мають однакову кваліфікацію і продуктивність праці.

Отже, для виявлення працівників, які мають це право, роботодавець повинен здійснити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом підготовки довідки в довільній формі про результати порівняльного аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі.

Тобто, ці обставини повинен з`ясовувати сам суб`єкт владних повноважень, приймаючи відповідне рішення.

Зазначена правова позиція наведена в постанові Верховного Суду від 08.05.2019 у справі №806/1175/17.

Отже, лише виконання роботодавцем всіх у сукупності вищезазначених гарантій реалізації працівником права на працю при скороченні чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу чи його ліквідації є підставою для правомірного звільнення такого працівника.

Судом встановлено, що попередження позивача від 24.10.2019 року про наступне вивільнення, припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення не містить пропозиції позивачу про зайняття іншої вакантної посади (том 1, а.с. 111).

Крім того, відповідачем не надано суду будь-яких доказів на підтвердження пропозиції позивачу зайняти інші вакантні посади, які були наявними на момент попередження позивача про звільнення чи з`явилися протягом періоду з дня попередження до дня звільнення, а також існували безпосередньо станом на день звільнення, та які вона могла обіймати відповідно до своєї кваліфікації та стажу роботи.

При цьому, як убачається зі штатного розпису Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) на 2019 рік від 04.11.2019 року та 28.12.2019 року, до нього входили посади першого заступника начальника міжрегіонального управління, заступників начальників міжрегіональних управлінь, а також посади різних управлінь, які очолюють відповідні керівники (том 2, а.с. 42-79).

На думку суду, частина вказаних посади потенційно є рівнозначними по відношенню до посади, яку займала позивач перед звільненням, з огляду на розмір посадового окладу, який є майже рівнозначним на зазначених керівних посадах, а також, як виняток могла бути запропонована нижча посада державної служби, на яку могла погодитись позивач. Доказів зворотнього відповідачем суду не надано.

Також перетворення одного структурного підрозділу юридичної особи публічного права в інший без скорочення штату не є підставою для звільнення з публічної служби чи зміни істотних умов її проходження.

Верховним Судом України у постанові від 01.04.2015 у справі №6-40цс15 висловлено правову позицію, згідно якої власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Зазначену позицію також підтримано Верховним Судом у постанові по справі №816/1232/17 від 11.07.2018.

Відтак, суд дійшов висновку про допущення відповідачем протиправної бездіяльності під час процедури вивільнення позивача, у не наданні пропозицій всіх наявних вакантних посад відповідно до її кваліфікації та стажу роботи, протягом періоду починаючи з дня попередження про вивільнення до дня звільнення, у той час як встановлені обставини в ході розгляду справи свідчать про їх наявність.

Як встановлено судом, постановою Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 за №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» вирішено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 1 (пункт 1 Постанови) та утворити як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2 (пункт 2 Постанови).

До Переліку територіальних органів Мін`юсту, що ліквідуються, який є додатком №1 до цієї Постанови, включено Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області.

До Переліку міжрегіональних територіальних органів Мін`юсту, що утворюються, який є додатком №2 до цієї Постанови, включено Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ).

Пунктом 3 вказаної Постанови установлено, що міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1, зокрема Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) - Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області, Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області.

Пунктом 3 вказаної Постанови також визначено, що територіальні органи Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до завершення здійснення заходів, пов`язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 за №870 наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2019 за №3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України» ліквідовані як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції згідно з переліком (додаток 1), зокрема Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області, і утворені як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції згідно з переліком (додаток 2), зокрема Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ).

Вказаним наказом також затверджено список голів ліквідаційних комісій з ліквідації головних територіальних управлінь юстиції (пункт 4 Наказу).

Головам ліквідаційних комісій головних територіальних управлінь юстиції наказано, зокрема: забезпечити письмове персональне попередження працівників не пізніше ніж за два місяці до їх звільнення, про що повідомити Департамент персоналу Міністерства юстиції України до 01.11.2019; надати первинним профспілковим організаціям інформацію про звільнення працівників у зв`язку з ліквідацією територіальних органів Міністерства юстиції (підпункт 7 та 8 пункту 5 Наказу).

17.10.2019 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис про перебування Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області в стані припинення.

29.10.2019 проведено державну реєстрацію Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) як юридичної особи, про що до вказаного Реєстру внесено запис №1 119 102 0000 016926.

Отже, з дня утворення Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) до нього перейшли повноваження та функції, зокрема Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, який втратив такі повноваження та функції згідно з пунктом 3 Постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 за №870.

Суд звертає увагу, що відповідно до частини 1 статті 104 Цивільного кодексу України, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Пунктом 5 Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 за №1074, передбачено, що орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

Відповідно до пункту 6 вказаного Порядку, права та обов`язки органів виконавчої влади у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань та функцій іншим органам виконавчої влади переходять до органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів України.

Частиною 2 статті 104 Цивільного кодексу України визначено, що юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Згідно з частиною 1 статті 89, частиною 4 статті 91 вказаного Кодексу, юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення.

Верховний Суд України в постановах від 04.03.2014 (справа №21-8а14), від 27.05.2014 (справа №21-108а14), від 28.10.2014 (справа №21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася в постановах Верховного Суду, зокрема від 12.12.2018 в справі №826/25887/15, від 17.07.2019 в справі №820/2932/16, від 04.07.2019 в справі №2а-108/12/2670.

Частиною 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Кабінету Міністрів України «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» №870 від 09.10.2019 року, як у розпорядчому акті органу державної влади, не наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій територіальних органів Мін`юсту або передачі їх іншим органам виконавчої влади. Натомість передбачено об`єднання (злиття) кількох територіальних органів Мін`юсту, що припиняються, в новий (міжрегіональний) територіальний орган Мін`юсту, повноваження якого поширюються на декілька адміністративно-територіальних одиниць (областей).

Разом з тим, функції вказаного органу, що ліквідується, покладено на інший орган -Південно-Західне міжрегіональне управління юстиції Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ), який визначено його правонаступником.

З 29.10.2019 - дня утворення Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) до нього перейшли повноваження та функції, зокрема Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, який втратив такі повноваження та функції згідно з пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 за №870.

Окрім цього судом також встановлено, що Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області, виконуючи свої повноваження керувалося Положенням про Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 23.11.2011 за №1707/5, (зареєстроване в Міністерстві юстиції України 23.06.2011 за №759/19497).

Згідно з наказом Міністерства юстиції від 23.10.2019 за №3228/5 у тексті Положення слова «Головне територіальне управління юстиції» в усіх відмінках і числах замінено словами «міжрегіональне управління» у відповідних відмінках і числах.

Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) діє на підставі Положення про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України, що затверджено тим же наказом - наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2011 за №1707/5 (зареєстроване в Міністерстві юстиції України 23.06.2011 за №759/19497).

Вказані обставини згідно з частиною 1 статті 104 Цивільного кодексу України та наведених правових позицій Верховного Суду свідчать про реорганізацію юридичної особи, а тому доводи представника позивача про те, що фактично відбулася реорганізація територіального органу Мін`юсту - ГТУЮ в Івано-Франківській області як юридичної особи публічного права, а не його ліквідація на переконання суду є підтвердженими.

Тож оскільки в Головному територіальному управлінні юстиції Івано-Франківській області фактично відбулася не ліквідація, а реорганізація, яка супроводжувалася змінами в організації виробництва і праці, роботодавець зобов`язаний був дотриматися процедури вивільнення працівників у зв`язку з реорганізацією, визначеною законодавством про працю:

- довести до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників;

- персонально попередити працівника про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці до звільнення;

- запропонувати працівникові іншу роботу за відповідною професією чи спеціальністю рівнозначну або нижчу посаду;

- за відсутності згоди на переведення на іншу посаду - отримати попередню згоду виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, на звільнення працівника.

Отже, роботодавець позивача зобов`язаний був запропонувати позивачу іншу роботу, чого зроблено не було. Крім того, ним не надано доказів відсутності вакантних посад на час звільнення позивача. При цьому, наявність вакантних посад у правонаступника роботодавця позивача підтверджено відповідними доказами (штатним розписом).

Згідно з частиною 5 статті 40 КЗпП України (в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» №117-IX від 19.09.2019 року) особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

На час попередження позивача про припинення державної служби, Законом України «Про державну службу» не були передбачені особливості застосування до державних службовців, які звільняються з державної служби з підстав скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу чи його ліквідації, положень частини 2 статті 40, статей 42, частин 1, 2 і 3 статті 49-2 КЗпП України. Тому на звільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби з підстав, передбачених пунктами 1 та 1-1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу», поширювалися положення законодавства про працю щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі.

Суд відхиляє посилання представника відповідачів на частину 6 статті 49-2 КЗпП України, якою передбачені особливості вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу» та якою установлено, що у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини 2 статті 40 та частини 2 статті 49-2 КЗпП України, оскільки ця норма введена Законом України від 12.12.2019 року №378-IX «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України», який набрав чинності 02.02.2020 року, тобто після розпочатої процедури звільнення позивача, а тому не може застосовуватися до спірних правовідносин.

Щодо посилання представника відповідача на частину третю статті 87 Закону України «Про державну службу», якою визначено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів та якою передбачено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності), та відсутності обов`язку суб`єкт призначення пропонувати державному службовцю іншу рівноцінну посаду державної служби або іншу роботу (посади державної служби) у цьому державному органі навіть у випадку реорганізації державного органу, суд зазначає, що така норма внесена Законом №440-IX від 14.01.2020, який набрав чинності 13.02.2020 року, тобто саме в той день коли видано наказ про звільнення позивача із займаної посади, тому на переконання суду приписи щодо відсутності обов`язку та можливого на розсуд суб`єкта призначення пропонування вакантної посади (за наявності) позивачу не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки є такими, що порушують вимоги трудового законодавства щодо позивача.

Більше того відповідно до змін від 23.02.2021 року, внесених до частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу», встановлено обов`язок роботодавця пропонувати державному службовцю у разі звільнення іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби, відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Суд також відхиляє як безпідставні твердження представника відповідача про те, що на день попередження 24.10.2019 року не було утворено Південно-Західного міжрегіонального управління юстиції (м.Івано-Франківськ), а тому запропонувати посаду не було можливим, оскільки штатний розпис було затверджено у грудні 2019 року, тобто задовго до моменту звільнення 14.02.2020 року позивача зі служби, у зв`язку з чим можливість запропонувати вакантну посаду після затвердження штатного розпису у відповідача була.

Окрім цього суд вважає за необхідне зазначити, що з аналізуючи норми частин 1,3 статті 49-2 КЗпП України слідує, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Вимоги даної статті вважаються виконаними в повній мірі, коли працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду та які існували на день звільнення, оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору.

Саме така позиція наведена у постанові Верховного суду від 18.03.2021 року у справі №826/7878/18.

Крім того, у матеріалах справи наявний лист Південно-Західного міжрегіонального управління юстиції (м.Івано-Франківськ) в якому зазначено про те, що 100 працівників Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області на підставі пункту 5 частини 1 статті 36 КЗпП України звільнено за переведенням для подальшої роботи у Південно-Західному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) (том 1, а.с.147), що на думку суду свідчить про вибірковість та дискримінаційні дії відповідача при визначенні кола осіб, яких переводити у новоутворену юридичну особу за правилами КЗпП України, а яких ні.

Також судом встановлено, що відповідно до наявних в матеріалах справи наказів Міністерства юстиції України від 20.12.2019 року №4020/К та 23.12.2019 року №4148/К двох державних службовців було призначено на посаду перших заступників начальника міжрегіональних управлінь Міністерства юстиції в порядку переведення без проведення жодних конкурсів, а тому посилання відповідача на неможливість переведення позивача без конкурсу є безпідставними (том 3, а.с.5-6).

Всі вищевказані обставини свідчать про те, що звільнення позивача проведено з порушенням вимог трудового законодавства.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 вказаного Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи викладене, суд вважає, що відповідач не спростував доводи позивача та не надав суду належних письмових доказів на підтвердження правомірності звільнення ОСОБА_1 та, як наслідок, суд дійшов висновку про те, що її звільнення відбулося без законної підстави та з порушенням передбаченого законом порядку, у зв`язку з чим наказ Міністерства юстиції України від 13.02.2020 року за №659/к є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Решта доводів учасників справи на спірні правовідносини не впливають та рішення суду по суті спору не змінюють.

В контексті зазначеного, суд також вважає за необхідне вказати, що статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини, рішення якого є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі по тексту також - Конвенція).

Так, Європейський Суд з прав людини (надалі, також Суд) у своєму рішенні по справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (від 9 грудня 1994 року №18390/91), вказав, що статтю 6 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень, детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Міра цього обов`язку може варіюватися залежно від характеру рішення. Необхідно також враховувати численність різноманітних тверджень, з якими сторона у справі може звернутися до судів, та відмінності, наявні в Договірних державах, стосовно передбачених законом положень, звичаєвих норм, правових висновків, викладення та підготовки рішень. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи

В рішенні "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року) Суд також звернув увагу на те, що статтю 6 параграф 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін.

У своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини неодноразово зазначав, що рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

Разом з цим, згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Відповідно до частини 1 статті 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Верховний Суд в постанові від 12.12.2018 року у справі №815/436/17 з подібними правовідносинами виклав правову позицію, що при реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

При ліквідації підприємства (установи, організації) правила пункту 1 статі 40 Кодексу законів про працю України можуть застосовуватися і в тих випадках, коли після припинення його діяльності одночасно утворюється нове підприємство. В цих випадках працівник не вправі вимагати поновлення його на роботі на заново утвореному підприємстві, якщо він не був переведений туди в установленому порядку.

Враховуючи те, що Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області повністю ліквідоване, а поновити позивача в органі, якого фактично немає неможливо, з метою захисту порушеного права позивача, суд дійшов висновку про необхідність зобов`язання Міністерства юстиції України видати наказ про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області з 14.02.2020 шляхом переведення до Південно-Західного міжрегіонального управління юстиції (м.Івано-Франківськ) та призначити ОСОБА_1 з 15.02.2020 на посаду першого заступника начальника Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ), в порядку переведення.

Правові наслідки незаконного звільнення працівника з роботи передбачені статтею 235 Кодексу законів про працю України. Так, вказана стаття передбачає, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік (частина 2).

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України за №100 від 08.02.1995 (далі - Порядок №100).

Відповідно до абзаців 1-3 пункту 2 розділу ІІ вказаного Порядку №100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку №100, основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пункту 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період.

Пунктом 8 Порядку встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно з довідкою Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області від 13.07.2020 року №09-24/53 (том 1, а.с.143), розмір заробітної плати позивача за останні 2 календарні місяці роботи грудень 2019 та січень 2020 складає 83 515,11 грн.

Відповідно, розмір середньоденної заробітної плати позивача становить - 1 988,46 грн.

Розмір середньомісячної заробітної плати складає 41 757,56 грн.

Оскільки вимушений прогул позивача складає 276 робочих днів з 15.02.2020 по 24.03.2021 включно, то на користь ОСОБА_1 , слід стягнути з Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) середній заробіток в сумі 548 814,96 грн. (1 988,46 грн. х 276 робочих днів) за час вимушеного прогулу.

Відповідно до частини 7 статті 235 Кодексу рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Згідно пунктів 2-3 частини 1 статті 371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць (пункт 2) та поновлення на посаді у відносинах публічної служби (пункт 3).

Таким чином, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення на користь ОСОБА_1 , середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 41 757, 56 грн., підлягає негайному виконанню.

Водночас, суд зазначає, що відповідно до позиції Верховного Суду у постанові від 23.04.2019 по справі №2340/3023/18 суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 132 даного Кодексу до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частиною 1 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Відповідно частини 2 статті 134 даного Кодексу за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з пунктом 1 частини 3 зазначеної статті Кодексу адміністративного судочинства України для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Відповідно до частини 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частина 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Документально підтвердженими судовими витратами в даній справі є витрати позивача на сплату витрат, пов`язаних з розглядом справи (на професійну правничу допомогу) згідно договору про надання правової (правничої) допомоги від 15.07.2020 №2-132/20, додаткової угоди №1 до вказаного договору від 09.09.2020 року, ордеру на надання правової допомоги серії ІФ №089559, актів приймання виконаних робіт від 09.09.2020 року на суму 3000 грн. та від 24.12.2020 року на суму 5 800 грн., квитанціями АТ «Приватбанк» від 09.09.2020 року на суму 3000 грн., від 29.12.2020 року на суму 4400 грн. та від 25.01.2021 року на суму 1400 грн.

Розмір витрат позивача на оплату послуг адвоката є співмірними із складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; значенням справи для сторони.

Відтак, сума витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 8800,00 грн., підлягають стягненню на користь ОСОБА_1 , пропорційно з Міністерства юстиції України та Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ).

З урахуванням вищезазначеного, суд вважає, що позовні вимоги позивача є обґрунтованими та підлягають до задоволення.

Керуючись статтею 129-1 Конституції України, статями 139, 241-246, 250, 255, 295, 371, 373, підпунктом 15.5 пункту 15 частини 1 «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, суд-

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства юстиції України №659/к від 13.02.2020 про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області з 14.02.2020 відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку ліквідацією Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, з припиненням державної служби.

Зобов`язати Міністерство юстиції України видати наказ про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області з 14.02.2020 шляхом переведення до Південно-Західного міжрегіонального управління юстиції (м.Івано-Франківськ).

Зобов`язати Міністерство юстиції України призначити ОСОБА_1 з 15.02.2020 на посаду першого заступника начальника Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ), в порядку переведення.

Стягнути з Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) середній заробіток ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу з 15.02.2020 по 24.03.2021 у розмірі 548 814 (п`ятсот сорок вісім тисяч вісімсот чотирнадцять) гривень 96 копійок.

Допустити до негайного виконання рішення суду в межах стягнення з Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) на користь ОСОБА_1 невиплачену середньомісячну заробітну плату у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 41 757 (сорок одну тисячу сімсот п`ятдесят сім) гривень 56 копійок.

Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) з 15.02.2020.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) (код ЄДРПОУ - 43316386) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) сплачені судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 4 400 (чотири тисячі чотириста) гривень 00 копійок.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства юстиції України (код ЄДРПОУ - 00015622) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) сплачені судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 4 400 (чотири тисячі чотириста) гривень 00 копійок.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Івано-Франківський окружний адміністративний суд.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ;

відповідачі:

Міністерство юстиції України, адреса: вул. Городецького, 13, м.Київ, 01001, код ЄДРПОУ - 00015622;

Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ), адреса: вул. Грюнвальдська, буд. 11, м. Івано-Франківськ, 76018, код ЄДРПОУ - 43316386.

Суддя /підпис/ Скільський І.І.

Рішення складене в повному обсязі 05 квітня 2021 р.