Рішення № 95980436, 01.04.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 квітня 2021 року м. Київ № 640/29290/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Арсірія Р.О., розглянувши у порядку спрощеного провадження (без виклику учасників) адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 до Фінансового управління Генерального штабу Збройних сил України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,-

прийняв до уваги таке:

На розгляді в Окружному адміністративному суді міста Києва перебуває позов ОСОБА_1 до Фінансового управління Генерального штабу Збройних сил України, в якому позивач просить суд:

визнати протиправною бездіяльність Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України щодо не проведення повного розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні;

зобов`язати Фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України (Код юридичної особи в ЄДРПОУ: 22990368) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільнені за період з 21.08.2019 року (наступний день після дня виключення зі списків особового складу) по 21.09.2020 року (день, що передував остаточному розрахунку);

стягнути на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у сумі - 5 000 гривень.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.11.2020 відкрито спрощене позовне провадження без виклику учасників справи у судове засідання.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача подав до суду відзив на позовну заяву в якій зазначає, що позивач обґрунтовуючи свої позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку за весь час затримки по виплаті грошової компенсації позивач посилається на статті 116, 117 КЗпП та Постанову Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 грудня 1999 року «Про застосування судами законодавства про оплату праці».

Однак, представник відповідача звертає увагу, що Пленум Верховного Суду України у пункті 2 постанови від 22 грудня 1999 року № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" встановив, що передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо).

Виходячи з вищевикладеного, відповідач вважає, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, норми КЗпП України не поширюються, у зв`язку з чим представник відповідача просив суд відмовити у задоволенні позову.

Розглянувши матеріали справи суд встановив наступне.

Як слідує з матеріалів справи, Полковник запасу ОСОБА_1 проходив військову службу у Збройних Силах України з липня 1995 року по 20.08.2020 .

Наказом начальника Генерального штабу Збройних Сил України (по стройовій частині) від 20.08.2020 р. № 97 ОСОБА_1 був виключений зі списків особового складу з 20.08.2020 (т. 1 а.с. 12).

Як зазначає позивач, та як слідує з наявної у справі засвідченої адвокатом Хлопецьким О.О. копії витягу Приватбанку про зарахування Фінансовим управлінням коштів - таке зарахування (надходження) відбулось 22.09.2020 (т. 1 а.с. 14).

Вказані обставини щодо не проведення повного розрахунку з позивачем у дату при звільненні зумовили його звернення до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей регулює Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Як вказувалось вище, питання затримки розрахунку працівника при звільненні профільним законодавством та даним Законом зокрема не врегульовано.

Відтак, ключовим питанням вирішення суті спірних правовідносин є встановлення можливості застосування трудового законодавства, зокрема КЗпП до спірних правовідносин.

У зв`язку з цим суд вважає за необхідне дослідити в тому числі норми трудового законодавства у взаємозв`язку зі спірними правовідносинами та практикою Верхового Суду щодо можливості та необхідності застосування трудового законодавства спірних правовідносин.

Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Водночас, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Крім того, Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15 дійшов висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 Кодексу законів про працю України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, як зазначає Верховний Суд України, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку.

Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні № 4-рп/2012 від 22 лютого 2012 року щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237 цього Кодексу роз`яснив, що згідно зі статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З вказаного слідує, що передбачений частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже виходячи з аналізу вищевикладеного, можна прийти до висновку, що непроведення з вини уповноваженого органу розрахунку з працівником у строк передбачений статтею 116 Кодексу законів про працю України, є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме, виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині 1 статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Аналогічна правова позиція викладена постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.

Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

При цьому, суд також враховує висновки Пленуму Верховного Суду України, викладені в його постанові від 24 грудня 1999 року № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", у якій, зокрема, зазначено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

У разі не проведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

З вказаного слідує, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Крім того, стаття 23 Загальної Декларації з прав людини встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Таким чином, з урахуванням зазначеного, в контексті приписів статей 116, 117 Кодексу законів про працю України суд приходить до висновку, що останні спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 08 лютого 2018 року по справі №805/977/16-а.

Відповідно до приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Як вже зазначалось, наказом начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України № 20.08.2020 №97, позивач був виключений зі списків особового складу, а розрахунок було проведено 22.09.2020.

Тобто, з вказаного слідує, що остаточний розрахунок відповідачем здійснено не в день звільнення позивача, а з порушенням строків встановлених статтею 116 Кодексу законів про працю України, а саме - 22 вересня 2020 року.

Таким чином, затримка остаточного розрахунку з позивачем становить з 21.08.2020 по 22 вересня 2020 року, оскільки 22 вересня 2020 року є днем припинення правопорушення щодо невиплати позивачу всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу.

При цьому, суд зазначає, що позивачем у позовній заяві, а саме прохальній частині зазначено про стягнення прострочення виплати розрахунку при звільненні саме з 21.08.2019, проте суд не може погодитися з вказаною датою, оскільки як зазначено вище, наказом від 20.08.2020 №97 позивача виключено зі списків особового складу. Відтак, з дати наступної від дати вказаного наказу почалось протиправна затримка розрахунку при звільненні.

При цьому, суд звертає увагу, що відповідачем не заперечується факт не проведення своєчасного повного розрахунку з позивачем при звільненні, а відтак є протиправною бездіяльністю.

В той же час, порядок та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям станом на час виникнення спірних правовідносин визначено Законом України "Про військову службу і військовий обов`язок" від 25 березня 1992 року № 2232-XII, Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року № 2011-XII.

Суд зазначає, що наведені нормативно - правові акти не містять в собі положень, які б врегульовували порядок обчислення грошового забезпечення військовослужбовцям за час затримки остаточного розрахунку при звільненні.

З огляду на вказане, суд вважає за необхідне застосувати аналогію закону, відтак, застосовувати до спірних правовідносин постанову Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 "Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати" (далі - Порядок № 100) при визначенні середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку.

Пунктом 5 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно пунктом 8 вказаного порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) зарплата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за це період.

Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні позивача повинен бути розрахований починаючи з 21.08.2020 та закінчуючи днем припинення правопорушення, а саме 22 вересня 2020 року.

При цьому, суд звертає увагу на необґрунтованість доводів відповідача про непоширення на військовослужбовців Кодексу законів про працю України, оскільки спеціальним законодавством України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця, відтак, у даному разі застосуванню підлягає трудове законодавство.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 825/598/17.

Щодо вимоги про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.2 ст. 132 КАС України, до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать в тому числі витрати на професійну правничу допомогу, а відповідно до ч.2 ст. 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами, разом з іншими судовими витратами в порядку, передбаченому ст. 139 КАС України.

У п.1 ч.3 ст. 134 КАС України зазначено, що розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена і або підлягає сплаті) відповідною стороною. Крім того, у п.2 ч.3 ст. 134 КАС України назначено, що розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Як вбачається з наявних у справі матеріалів, у додатку до позову надано детальний опис робіт (наданих послуг) виконаних адвокатом з прив`язкою до прайс-листа та докази на підтвердження факту здійснених позивачем витрат (проведення готівкової оплати) у сумі 5 000 грн.

В даному випадку суд вважає за необхідне послатися до практики Верховного суду. Так, у рішенні від 16.04.2020 по справі № 727/4597/19, Верховний Суд в складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду прийшов до висновку, що оскільки законодавством України не встановлено вимог до розрахункового документу, який повинен надати адвокат при сплаті клієнтом послуг готівкою, а також не встановлено форму такого документа, при цьому відкриття власного рахунку не є обов`язком адвоката, то адвокат може видати клієнту на його вимогу складений в довільній формі документ (квитанція, довідка, тощо), який буде підтверджувати факт отримання коштів від клієнта.

Також, колегія суддів Верховного Суду зазначила, що статтею 134 КАС України не визначено конкретної форми документу, що надається до суду для підтвердження здійснення оплати витрат на оплату послуг адвоката.

Відтак, суд дійшов висновку про стягнення на користь позивача витрат на правову допомогу у сумі 5000 грн за рахунок відповідача.

Згідно з частиною 1 статті 9, статті 72, частин 1, 2, 5 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З урахуванням того, що позивач звільнений від сплати судових витрат, а матеріали справи не містять доказів понесення відповідачем судових витрат, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для компенсації судових витрат.

На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України щодо не проведення повного розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні.

Зобов`язати Фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України (Код юридичної особи в ЄДРПОУ: 22990368) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільнені за період з 21.08.2020 року (наступний день після дня виключення зі списків особового складу) по 21.09.2020 року (день, що передував остаточному розрахунку).

Стягнути на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у сумі - 5 000 гривень за рахунок бюджетних асигнувань Фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України (Код юридичної особи в ЄДРПОУ: 22990368).

В решті позовних вимог відмовити.

Судові витрати в частині стягнення судового збору розподілу не підлягають.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.

Суддя Р.О. Арсірій