Рішення № 95935208, 31.03.2021, Семенівський районний суд Чернігівської області

31.03.21

Справа № 744/1334/20

Провадження № 2/744/27/2021

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 березня 2021 року в місті Семенівка Чернігівської області Семенівський районний суд Чернігівської області у складі:

головуючого – судді Гнипа О. І.,

при секретарі Шаповал Ю. В.,

розглянувши цивільну справу № 744/1334/20 за позовом

представника позивача: ОСОБА_1

в інтересах

позивача: ОСОБА_2

до

відповідача: ОСОБА_3

про

вимоги позивача: стягнення боргу за договором позики,

у відкритому судовому засіданні, проведеному за участі представника позивача ОСОБА_1 , представника відповідача Козлова В. В., відповідача ОСОБА_3 , та за відсутності позивача ОСОБА_2 , -

В С Т А Н О В И В :

За позовом сторона позивача ОСОБА_2 просить стягнути на користь позивача з відповідача ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 1405738 гривень 92 копійки, з яких: 1100000 гривень 00 копійок – сума основного боргу; 207460 гривень 23 копійки – сума інфляційних витрат; 98278 гривень 69 копійок – 3% річних. Також за позовом заявлені до стягнення на користь позивача з відповідача судові витрати у розмірі 30510 гривень 00 копійок, що включають: витрати на професійну правничу допомогу – 20000 гривень 00 копійок; оплачений судовий збір – 10510 гривень 00 копійок. В обґрунтування наведених вимог у позові зазначено про те, що 01 березня 2017 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладено договір позики, за яким відповідач отримав від позивача готівкою грошові кошти в сумі 1100000 (один мільйон сто тисяч) гривень на строк до 31 грудня 2017 року. Факт укладання договору, передачі грошових коштів та отримання їх відповідачем 01 березня 2017 року підтверджується розпискою. Станом на 23 грудня 2020 року відповідач вказану за договором позики суму не повернув, від виконання свого обов`язку за згаданим договором ухиляється. Позивач вживав досудових заходів регулювання спору, намагався вирішити питання щодо повернення боргу та неодноразово звертався до відповідача із приводу повернення боргу. Неодноразові нагадування позивача про необхідність повернення грошей результату не дали, зокрема, ОСОБА_3 грошові кошти на момент подання позовної заяви до суду позивачеві так і не повернув. При цьому факт наявності зобов`язання повернути позивачеві гроші за договором позики відповідачем не заперечується. Таким чином, період прострочення грошового зобов`язання становить 1088 днів. Сума за встановленим індексом інфляції за увесь час прострочення складає 207460 (двісті сім тисяч чотириста шістдесят) гривень 23 копійки. Три відсотки річних від простроченої суми становлять 98278 (дев`яносто вісім тисяч двісті сімдесят вісім) гривень 69 копійок. Отже, відповідач порушив умови договору позики та заборгував грошові кошти у сумі 1405738 (один мільйон чотириста п`ять тисяч сімсот тридцять вісім) гривень 92 копійки, з яких: 1100000 грн (сума боргу); 207460, 23 грн (інфляційні витрати); 98278, 69 грн (три % річних). Попередній (орієнтовний) розрахунок визначення суми судових витрат становить 30510 (тридцять тисяч п`ятсот десять) гривень, що включають: витрати на професійну правничу допомогу, які позивач поніс у зв`язку із розглядом справи у розмірі 20000 (двадцяти тисяч) гривень та судовий збір у розмірі 10510 (десять тисяч п`ятсот десять) гривень.

Представником відповідача, адвокатом Козловим Володимиром Васильовичем подано до суду відзив на позовну заяву, за змістом якого висловлено пропозиції щодо повної відмови у позові у зв`язку з його, на думку сторони відповідача, не необґрунтованістю. Відзив аргументований тим, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, постанова від 08 жовтня 2020 року, розглянув справу № 194/1126/18, в якій досліджував питання стягнення боргу за розпискою, за результатом розгляду було відмовлено в задоволенні позову, зробив правовий висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. Між іншим, також відповідно до приписів Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 15.12.2004 № 637, та постанови Національного банку України «Про встановлення граничної суми розрахунків готівкою» від 06.06.2013 № 210, станом на 01 березня 2017 року були установлено такі граничні суми розрахунків готівкою між фізичною особою та підприємством (підприємцем), а також фізичними особами між собою протягом одного дня в розмірі 50000 гривень. Таким чином, позивач, стверджуючи про укладення 01 березня 2017 року договору позики та відповідно передачі відповідачеві грошових коштів готівкою у розмірі 1100000 (один мільйон сто тисяч) гривень, крім розписки, повинен надати інші докази на підтвердження реальної передачі цих коштів, а суд відповідно повинен надати оцінку цим доказам. Відповідач стверджує, що 01 березня 2017 року позивачем не передавались йому (відповідачу) ані готівкою, ані в безготівкові формі, грошові кошти в сумі 1100000 (один мільйон сто тисяч) гривень. Сторона відповідача теж стверджує, що з 2016 року ОСОБА_3 як засновник і голова фермерського господарства «Павлодар», разом з ОСОБА_2 здійснювали спільну діяльність в межах якої, позивач, як учасник цієї діяльності, надавав йому допомогу, робив свій вклад, як грошима так і наданням сільськогосподарської техніки, зокрема комбайна « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та зерносушарки К4УСА. Отже, діяльність, яка за спільною згодою здійснювалась позивачем та відповідачем по справі, за своєю сутністю відповідає укладенню та виконанню договору про спільну діяльність. Викладене свідчить, що сторони по справі своїми діями, зокрема написання ОСОБА_3 розписки, приховали інший правочин, який насправді вчинили, а саме договір про спільну діяльність. Верховний Суд в своїй постанові від 26 лютого 2020 року, справа № 215/51/17, зазначає, що за удаваним правочином (ст. 235 Цивільного кодексу України) є такий правочин, за яким сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Крім того, в даній справі Верховний Суд вказує, що встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 Цивільного кодексу, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Представником позивача, адвокатом Приходько Оленою Сергіївною, подана до суду відповідь на відзив на позовну заяву, за змістом якої представник позивача просить позовні вимоги задовольнити, та зазначає, що у відзиві сторона відповідача вказує, що позивачем не передавались аніяким чином відповідачеві гроші. Проте це не відповідає дійсності, оскільки позивачем фактично були надані грошові кошти відповідачеві, за результатом чого відповідачем була написана розписка, з чим відповідач погоджується. До позовної заяви долучений оригінал розписки, яка була написана відповідачем. Зі змісту розписку видно, що відповідач «отримав позику від позивача грошові кошти в сумі 1100000 (один мільйон сто тисяч) гривень». Тобто, позивачем надавались у позику саме грошові кошти, а письмова форма договору позики внаслідок її реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику. Оригінал боргової розписки, наданий суду позивачем, доводить невиконання відповідачем своїх зобов`язань. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня 2020 року у справі № 209/3022/16-ц (провадження № 61-8487св18) зазначено, що «аналіз частини другої статті 1047 Цивільного кодексу України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 Цивільного кодексу України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що у статті 629 Цивільного кодексу України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто, з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 Цивільного кодексу України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Згідно із частиною другою статті 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Зміст норм статей 1040 та 1047 Цивільного кодексу України вказує на те, що по своїй суті розписка про отримання в борт грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Відповідачем не заперечується, що грошові кошти, які він отримав для здійснення закупівлі сільськогосподарської техніки. За написаною борговою розпискою відповідач зобов`язався повернути грошові кошти до 31 грудня 2017 року, але даний обов`язок відповідачем не виконано, грошові кошти не повернуті. У постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 наведений правовий висновок, що на підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із частиною другою статті 1047 Цивільного кодексу України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. У відзиві відповідач вказує, що сторони по справі своїми діями, зокрема, написання ОСОБА_3 розписки, приховали інший правочин, який насправді вчинили, а саме договір про спільну діяльність. З цим твердженням позивач не погоджується, оскільки, між позивачем та відповідачем жодних договорів про ведення спільної діяльності не укладалось. Позивач не вів разом з відповідачем господарську діяльність. Зараз позивач звертається до суду з вимогою про стягнення грошових коштів, виходячи з укладеного договору позики відповідно з яким виникли права та обов`язки сторін. Доказів, що підтверджують ведення спільної між позивачем та відповідачем діяльності позивачем не надано, оскільки, остання між сторонами не здійснювалась. Слід звернути увагу, що засновником та керівником Фермерського господарства «Павлодар» (код ЄДРПОУ 38112412) є ОСОБА_3 , керівником Дочірнього підприємства «ЛІГА-2» при Товаристві з обмеженою відповідальністю «ЛІГА» є ОСОБА_3 , до них позивач немає жодного відношення. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18) зроблено висновок щодо застосування положень статті 545 Цивільного кодексу України і вказано, що у частині 545 Цивільного кодексу України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником йото обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 Цивільного кодексу України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість довести той факт, що, не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 Цивільного кодексу України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 Цивільного кодексу України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 Цивільного кодексу України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку. Даний висновок підтверджується й в постанові Верховного Суду у справі №504/1958/15-ц від 30.09.2020. Отже, оригінал розписки відповідача свідчить про одержання коштів відповідачем, не виконання відповідачем договору та доводить обов`язковість виконання відповідачем договору позики.

На відповідь на відзив представником відповідача адвокатом Козловим Володимиром Васильовичем подане заперечення, за змістом якого він вважає, що наведені представником позивача аргументи зводяться до двох аспектів: 01 березня 2017 року позивачем було передано відповідачеві грошові кошти в сумі 1100000 (один мільйон сто тисяч) гривень; заперечення факту спільної діяльності між позивачем та відповідачем. Проте, в розписці йде мова про придбання техніки, комбайна « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та зерносушарки ОСОБА_4 . Крім того, представник позивача взагалі не наводить будь яких міркувань стосовно доводів про перерахування позивачем відповідачу коштів частинами у безготівковій формі з 2016 року, що підтверджується випискою з карткового рахунку відповідача ОСОБА_3 на 15 аркушах, отриманою з офіційного сайту КБ «ПРИВАТБАНК» де і знаходиться електронний документ. Між позивачем та відповідачем внаслідок їх дій, зокрема передачі техніки та надання грошей позивачем, як його вклад в спільну діяльність, у кожного із учасників виникли обов`язки та права.

Позивач ОСОБА_2 у судове засідання не прибув, був повідомлений належним чином про час і місце судового засідання, направив в суд свого повноважного представника, адвоката Приходько Олену Сергіївну.

У судовому засіданні представник позивача, адвокат Приходько Олена Сергіївна, позов підтримала повністю та просила його задовольнити, пояснивши, що вона по суті притримується доводів сторони позивача, наведених як у позові, так і у відповіді на відзив.

Відповідач ОСОБА_3 у судовому засіданні позов не визнав повністю та пояснив, що він вважає несподіваними вимоги, пред`явленими до нього позивачем ОСОБА_2 за позовом, адже з останнім він вважав, що вони вели спільну діяльність.

Представник відповідача, адвокат Козлов Володимир Васильович, у судовому засіданні також не визнав позов повністю та пояснив, що він вважає діяння позивача про стягнення боргу за позовом вкрай неправомірними.

Допитані як свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 у судовому засіданні дали показання про те, що позивач та відповідач мали між собою певні, на їх погляд, ділові стосунки, але про точний характер цих стосунків вони сповістити істотні подробиці не можуть.

Суд, вислухавши представника позивача, відповідача та представника відповідача, допитавши свідків, вивчивши матеріали цивільної справи, вважає за потрібне на підставі наявних у справі даних та доказів вирішити позов за наступних встановлених судом обставин.

У справі з`ясовано, що між позивачем та відповідачем 01.03.2017 було укладено договір позики, вчинення якого підтверджується наявною у справі розпискою (оригінал на а. с. 17).

За остаточними умовами згаданого договору позики відповідач взяв у борг у позивача 1100000 гривень. Борг відповідач зобов`язався повернути не пізніше 31 грудня 2017 року.

Відповідач до цього часу повністю не віддав позичені у позивача кошти, що доводиться даними позовної заяви (а. с. 2-8) та фактом наявності саме у позивача боргової розписки й надання її оригіналу суду виключно стороною позивача.

Стороною відповідача жодних доказів того, що оформлення боргової розписки є наслідком примусу, обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем, результату тяжкої обставини, суду не надано, зустрічний позов про визнання недійсним договору позики не заявлено, судового рішення про визнання цього договору недійсним, котре набрало законної сили, до суду не подано, відповідного письмового договору щодо існування спільної діяльності між сторонами не пред`явлено.

За таких обставин, суд убачає за потрібне позов задовольнити повністю з таких підстав.

Згідно норм ч. 1 ст. 1046 Цивільного кодексу України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частинами 1 та 2 ст. 1047 Цивільного кодексу України передбачено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Приписами ч. ч. 1 – 3 ст. 545 Цивільного кодексу України визначено, що, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Положеннями ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України обумовлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, беручи до уваги приведені вище судом норми ч. 1 ст. 1046, ч. ч. 1, 2 ст. 1047, ч. ч. 1 – 3 ст. 545, ч. 1 ст. 1049, ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, зважаючи на відсутність доказів повернення відповідачем заявленого позивачем боргу й присутність наведеного у позові стороною позивача обґрунтованого розрахунку інфляційних втрат й трьох процентів річних (а. с. 4-6), позов підлягає задоволенню на всю заявлену суму.

Ухвалюючи рішення на користь позивача, суд відкидає приведені вище доводи сторони відповідача, як зазначені у відзиві й запереченні, так і висловлені у судовому засіданні, зважаючи на таке.

Посилання представником відповідача за даними відзиву на те, що Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалена Постанова від 08 жовтня 2020 року за результатами розгляду справи № 194/1126/18 щодо обставин боргової розписки, не повною мірою стосується ситуації за даною цивільною справою, адже Верховним Судом, як слідує з тексту Постанови, аналізувалися обставини, коли «зміст розписки не містить відомостей про передачу позивачем грошових коштів та отримання відповідачем цих грошових коштів», однак в оригіналі розписки, наданому суду стороною позивача (а.с. 17), чітко зазначено, що відповідач вже «отримав у позику від ОСОБА_2 » визначену сторонами суму.

Наведені вище аргументи сторони відповідача про не дотримання сторонами підзаконних нормативних правових актів Національного банку України самі по собі не спростовують зміст згаданої розписки й не скасовують приведених судом норм Цивільного кодексу України, котрий має вищу юридичну силу. До того ж такі акти Національного банку України стосуються переважно визначення порядку ведення касових операцій у національній валюті України підприємствами (підприємцями), а також окремих питань організації банками роботи з готівкою, що не повною мірою стосується розглядуваних судом правовідносин.

Відповідачем та його представником у справі не доведено, що між сторонами мала місце спільна діяльність із визначенням обсягу й правового статусу виділеного для спільної діяльності майна, як це передбачено як мінімум диспозиціями ст. ст. 1130, 1131 Цивільного кодексу України, письмового договору суду не подано, а показання зазначених вище свідків із цього приводу нічого конкретного суду не доводять.

Зазначене в борговій розписці відповідачем певне призначення позики (закупівля сільськогосподарської техніки тощо), на основі якого стороною відповідача розроблена доволі абстрактна аргументація із прикладенням низки документів щодо обігу товарів сільськогосподарського виробництва та техніки (додатки до відзиву на а.с. 55-80), суд вважає, не відноситься до істотних умов укладеного між сторонами договору позики, зважаючи на приписи ч. 1 ст. 1046 Цивільного кодексу України, а тому для стягнення суми боргу визначального значення не має.

Для застосування задекларованих стороною відповідача положень ст. 235 Цивільного кодексу України у справі не достатньо підстав, адже стороною відповідача не доведено належним чином подію існування між сторонами спільної діяльності.

У доданих до відзиву роздруківках з банківської установи щодо руху коштів про карткових рахунках (а.с. 40-54) немає відомостей про деталі операцій з повернення позики, а тому такі роздруківки не можуть бути сприйняті судом як обставини, що нібито підтверджують повернення відповідачем певних сум боргу позивачеві.

Решта ж зазначених вище і заявлених стороною відповідача обставин сама по собі аніяким чином не може перекреслити домовленості сторін за договором позики, а тому судом як не суттєва відхиляється.

Таким чином, суд переконаний, що у справі відсутні основи для не сприйняття доводів сторони позивача, котрі суд вважає виваженими.

Через те, що позов підлягає повному задоволенню, відповідно до вимог ст. ст. 137, 141 Цивільного процесуального кодексу України суд убачає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача сплачений ним при подачі позову судовий збір в розмірі 10510 гривень 00 копійок (квитанція на а.с. 1) та всі пов`язані з розглядом справи судові витрати позивача, зокрема: витрати на професійну правничу допомогу у сумі 20000 гривень 00 копійок (квитанція про сплату 20000 гривень, договір, укладений з адвокатом, а також розрахунок на а. с. 18-21; додаткове обґрунтування таких витрат неведене у поданій суду заяві представника позивача на а.с. 148).

Зважаючи на те, що справа підлягає вирішенню не на користь відповідача, у справі відсутні підстави для встановлення додаткового строку для подання доказів щодо розміру витрат, які відповідач поніс у зв`язку з розглядом справи, за заявою представника відповідача ОСОБА_9 (заява на а.с. 149).

Керуючись ст. ст. 4, 12, 13, 81, 141, 263-265, 268 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики – задовольнити повністю з усіх заявлених вимог.

Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , 1405738 (один мільйон чотириста п`ять тисяч сімсот тридцять вісім) гривень 92 копійки заборгованості за договором позики від 01 березня 2017 року.

Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20000 (двадцять тисяч) гривень 00 копійок.

Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , оплачений при подачі позову судовий збір в розмірі 10510 (десять тисяч п`ятсот десять) гривень 00 копійок.

У встановленні додаткового строку для подання доказів щодо розміру витрат, які відповідач поніс у зв`язку з розглядом справи, за заявою представника відповідача ОСОБА_9 – відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене шляхом подачі в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги безпосередньо до Чернігівського апеляційного суду. До початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до суду апеляційної інстанції через Семенівський районний суд Чернігівської області.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

Відповідач: ОСОБА_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 .

Дата складення повного рішення – 31.03.2021.

Суддя: О. І. Гнип