Рішення № 95896867, 18.03.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/2055/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2021 року Одеський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Левчук О.А.,

за участю секретаря Шевченко А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся з даним позовом до суду та просить визнати протиправним та скасувати наказ ГУ ДМС України в Одеській області № 41 від 28.02.2020 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що 03.03.2020 року отримано повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу № 41 від 28.02.2020 року. Проте, наказ є необґрунтованим та незаконним, оскільки був прийнятий без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають значення та стосуються справи. Існує ризик переслідування позивача у зв`язку з релігійними переконаннями та за ознаками належності до певної соціальної групи – самотня жінка без супроводу та дискримінаційними діями на вказаних підставах. Крім того, до позивача застосовувалось безпідставне затримання і проведення допитів співробітниками внутрішніх справ на підставі її релігійних переконань. В той же час, відповідачем не було належним чином досліджено інформацію по країні походження, що призвело до прийняття неправомірного рішення. Позивач не може повернутися до країни походження через наявність об`єктивних побоювань та не підпадає під визначення, перелічені в п. 6 ст. 8, на які відповідач посилається, тобто у позивача наявні умови, зазначені п. 1 ч. 1 та п. 13 ч. 1 Закону, і саме тому заява про звернення за захистом не може вважати необгрунтованою.

Представником Головного управління ДМС України в Одеській області до суду надано відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача вказує, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Позивач звернулась із заявою про набуття захисту більше ніж через 6 років та 4 місяці, після того, яка вона потрапила на територію України. Крім того, звернення до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у захисті, а пов`язане з бажанням легалізувати власне перебування на території України. При цьому, позивача не зазнавала жодних обмежень або дискримінації у зв`язку з належністю до ісламського віросповідання, мала можливість повноцінно дотримуватись канонів релігії на території Узбекистану, справляти передбачені обряди. З аналізу матеріалів особової справи неможливо визначити наявність у неї певних політичних поглядів або переконань, які могли становити підставу для визнання біженцем. За матеріалами особової справи відсутня підтверджена інформація стосовно її активної політичної діяльності на території країни громадянської належності. Побоювання стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, інформаційній матеріали носять загальний характер і не підтверджують існування можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі повернення в країну походження, та, як наслідок, свідчать про відсутність умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Інформація про країну походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, яка потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Таким чином, наказ ГУ ДМС України в Одеській області № 41 від 28.02.2020 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймався з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Ухвалою суду від 13 квітня 2020 року відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою суду від 28 квітня 2020 року зупинено провадження по справі.

Ухвалою суду від 17 лютого 2021 року, занесеною до протоколу судового засідання, поновлено провадження по справі.

Ухвалою суду від 17 лютого 2021 року, занесеною до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали, просили суд їх задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував, просив суд відмовити в їх задоволенні.

Вивчивши матеріали справи, дослідивши та проаналізувавши надані сторонами докази, суд встановив, наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Узбекистану, місце народження м. Бухара, національність – узбечка, віросповідання – іслам (мусульманка-суніт) (а.с. 196 т. 1).

Згідно матеріалів особової справи, ОСОБА_1 покинула країну походження 15.11.2013 року потягом м. Ташкет (Узбекистан) – м. Харків (Україна), з м. Харків (Україна) автобусом до м. Одеса (Україна).

17 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 161-165 т. 1).

28 лютого 2020 року працівниками управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складений висновок про відмову громадянці Узбекистану ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 245-269 т. 1).

28 лютого 2020 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято наказ № 41 про відмову в оформленні документів для вирішенні питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Узбекистану ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (а.с. 270 т. 1).

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).

Згідно ст.14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до ч. 6 ст. 8 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Пунктом 1 частини 1 статті 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п. 13 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту – особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Згідно п. 3.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649, у разі відсутності підстав для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: а) забезпечує можливість для заявника особисто або за допомогою законного представника скласти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, мають міститися такі відомості: прізвище, ім`я (імена), по батькові заявника, дані паспорта або іншого документа, що посвідчує особу (у разі його відсутності - зазначені причини, через які він був утрачений), громадянство/підданство, країна постійного проживання, місце та підстави (за наявності) проживання в Україні, місце, час та спосіб перетинання державного кордону України, відомості про членів сім`ї заявника, підписи заявника або законного представника, перекладача (у разі необхідності), дата складання заяви. Заявник зобов`язаний також надати всі наявні у нього документи та інформацію, що необхідні для обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або зазначити причини, через які ці документи та інформація не можуть бути надані, та повідомити, де такі документи знаходяться чи можуть знаходитися або хто може надати чи підтвердити відповідну інформацію. б) реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи у журналі реєстрації заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) ознайомлює заявника або його законного представника під їхній власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами і обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. г) у разі потреби направляє заявника на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України. ґ) заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім`єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник. д) приймає від заявника на зберігання документи: національний паспорт або інший документ, який посвідчує особу заявника, а також документи, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що оформлюється розпискою; е) оформлює особову справу згідно з описом документів, що знаходяться в особовій справі заявника; є) долучає до справи по чотири фотокартки заявника та членів його сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, відомості про яких внесено до заяви, а також інші, передбачені Законом та цими Правилами, документи; ж) призначає дату та час співбесіди та повідомляє цю інформацію заявникові та його законному представникові (за наявності) під підпис в особовій справі; з) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися під час судового засідання з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

При цьому, заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Разом з тим, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Таким чином, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Так, як вбачається з матеріалів справи, звертаючись до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 зазначила, що приблизно в 2004 році почала покриватись по законам шаріату, після чого до дому прийшли люди з махалинського комітету та почали допитувати сім`ю, погрожували, заставляли зняти хіджаб, та повідомили, що поставили її та сім`ю на облік як терористів. Після чого викликали на допити, затримували та знущались, принижуючи честь та гідність. В 2013 році відбувся підпал її житла, після чого вона прийняла рішення покинути країну (а.с. 1161-165 т. 1).

Також, під час анкетування та співбесіди ОСОБА_1 повідомила, що причина виїзду – релігійна, оскільки в 2004 році вона почала відкрито дотримуватися ісламу та одягатися відповідно, проте в Узбекистані це заборонялось та вона не могла вільно показувати, що вона мусульманка. До неї постійно приходили, поставили її на облік, часто затримували та змушували знімати хіджаб. ОСОБА_1 зазначила, що не хоче повертатися до Узбекистану, тому що це небезпечно, та вказала, що її переслідували за ознакою віросповідання на території країни громадянської належності. Вона не мала можливості сповідувати релігію на Батьківщині, було тяжко, могла тільки вдома за закритими дверима.

З аналізу вищевикладеного вбачається, що позивач висловила побоювання щодо загрози її життю та життю її неповнолітніх дітей, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, побоювання особи є оціночним судження, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Відповідно до ч. 1 ст. 8 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Згідно п. 10 ч. 1 ст. 27 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, належить, зокрема, збір та аналіз інформації про наявність у країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, умов, зазначених у пунктах 1, 13, 14 частини першої статті 1 цього Закону.

Відповідно до ч. 4 ст. 29 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» Міністерство закордонних справ України, закордонні дипломатичні установи України надають центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, інформацію про ситуацію в країнах походження біженців.

Отже, при виникненні сумнівів щодо достовірності інформації вказаної заявником, щодо можливості його переслідування зі сторони державних органів чи інших формувань, та в наслідок цього загрози його життю, безпеці та свободі, щодо дійсної ситуації в країні його походження, як на момент залишення такої країни, так і на момент розгляду заяви, відповідач повинен був вжити заходів, передбачених законом.

При цьому, на стадії вирішення питання про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту неможливо прийняти обґрунтоване рішення без повного, ретельного, об`єктивного дослідження всіх обставин, які стали підставою для звернення позивача за захистом.

Згідно п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заслуговує довіри. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. У цілому, «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування» є лише припущенням, яке має об`єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, вказаний вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

Як вбачається з матеріалів справи, під час прийняття спірного наказу Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області керувалось інформацією про країну походження ОСОБА_1 – Узбекистану, станом на 2013, 2016, 2018, 2019 роки (а.с. 260-269 т. 1).

Разом з тим, позивач, ОСОБА_1 , звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту – 17.02.2020 року (а.с. 161 т. 1).

При цьому, з інформації, яка міститься в загальнодоступній мережі інтернет вбачається, що Міністерство освіти видало нові правила, які забороняють носіння в школах релігійного одягу і символіки, наприклад, ермолок, хрестів і хіджабів. За повідомленнями ЗМІ, влада зажадала від більш ніж 100 студенток Міжнародної ісламської академії в Ташкенті зняти хіджаби, погрожуючи в іншому випадку виключення (ІНФОРМАЦІЯ_2 ).

Згідно Заключних зауваження Комітету по правах людини по п`ятій періодичній доповіді Узбекистану, від 27 березня 2020 року комітет як і раніше стурбований тим, що чинне законодавство все ще передбачає кримінальну відповідальність за прозелітизм і іншу місіонерську діяльність, а також за будь-яку діяльність незареєстрованих релігійних організацій, зокрема повідомленнями про арешти, затримання, штрафи і кримінальному засудження осіб, що належать до незареєстрованих релігійних груп, за здійснення мирної релігійної діяльності, несанкціонованими арештами, затриманнями, тортурами, неправомірним поводженням і засудженням мусульман, які практикують свою релігію поза санкціонованих державою структур, за звинуваченнями в екстремізмі або за зв`язок із забороненими релігійними групами (ІНФОРМАЦІЯ_3 ).

Таким чином, відповідач, приймаючи оскаржуване в даній справі рішення, не надав належну оцінку зазначеним обставинам станом на дату звернення позивача із заявою про надання захисту. Відмова ГУ ДМС України в Одеській області в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить достатніх та переконливих підстав, відповідач не дослідив належним чином, який рівень небезпеки існував станом на час прийняття рішення стосовно позивача та не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця, в анкеті особи, яка звернулася про надання статусу біженця, та протоколі співбесіди, а також не здійснив дій у межах своїх повноважень щодо перевірки фактів, викладених позивачем.

Конвенція про права дитини від 20.11.1989 року (ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789 від 27.02.1991 року), встановлює, що сім`ї як основному осередку суспільства і природному середовищу для зростання і благополуччя всіх її членів і особливо дітей мають бути надані необхідні захист і сприяння, з тим щоб вона могла повністю покласти на себе зобов`язання в рамках суспільства.

Статтею 3 Конвенції передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Так, статтями 9,10 Конвенції встановлено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Відповідно до зобов`язання Держав-учасниць за пунктом 1 статті 9 заява дитини чи її батьків на в`їзд у Державу-учасницю або виїзд із неї з метою возз`єднання сім`ї повинна розглядатися Державами-учасницями позитивним, гуманним і оперативним чином. Держави-учасниці надалі забезпечують, щоб подання такого прохання не призводило до несприятливих наслідків для заявників та членів їх сім`ї.

Разом з тим, відповідач при прийнятті оскаржуваного наказу не врахував, що ОСОБА_1 приїхала до України з дитиною, та в 2018 році на території України в неї народилась ще одна дитина. Тобто, відповідач по справі діяв без урахування інтересів дітей, як це визначено вимогами Конвенції про права дітей та Закону України «Про охорону дитинства» та наслідків до яких призведе виконання наказу № 33 від 18.02.2019 року.

При цьому, суд не приймає до уваги доводи відповідача, як на підставу для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, щодо того, що заявлена позивачем інформація містить неточності, оскільки такі неточності у відомостях позивача, отриманих під час проведення співбесід, є підставою для проведення суб`єктом владних повноважень – відповідачем, додаткової (уточнюючої) співбесіди для з`ясування розбіжностей в отриманій від заявника інформації, а не визначальною підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 41 від 28.02.2020 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято необґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення та непропорційно, без дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких він спрямований, а тому наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 41 від 28.02.2020 року підлягає скасуванню.

Що стосується позовних вимог про зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини першої статті 245 КАС України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

Частиною 4 ст. 245 КАС України встановлено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Зі змісту вказаних правових норм вбачається, що відповідач, наділений дискреційними повноваженнями, тобто повноваженнями з певним ступенем свободи органу при прийнятті рішення, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення. А суди не мають право втручатися в дискреційні функції органів владних повноважень.

Таким чином, позовні вимоги підлягають задоволенню шляхом зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.02.2020 року, з урахуванням висновків суду.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо.

Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Керуючись ст. ст. 2, 6, 8, 9, 12, 77, 90, 242-246, 250, 255 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (довідка про звернення за захистом в Україні № 011332, адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ), яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ: 37811384, адреса місцезнаходження: вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65045) про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 41 від 28.02.2020 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.02.2020 року, з урахуванням висновків суду.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржено в порядку та в строки встановлені ст. 295, 297 КАС України, з урахуванням особливостей, встановлених п. 15.5 Розділу VII Перехідних Положень КАС України.

Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому статтею 255 КАС України.

Повний текст рішення складено та підписано 29 березня 2021 року.

Суддя О.А. Левчук