Рішення № 95873349, 22.03.2021, Рубіжанський міський суд Луганської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.03.2021 року Провадження №2/425/126/21

Справа №425/20/21

місто Рубіжне Луганської області

Рубіжанський міський суд Луганської області, у складі головуючого - судді Коваленка Д.С., секретар судових засідань - Брудницька О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні, за правилами спрощеного позовного провадження, у приміщенні зали судових засідань Рубіжанського міського суду Луганської області, цивільну справу за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , про стягнення заборгованості за договором про надання банківських послуг,

в с т а н о в и в:

Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» звернулось до Рубіжанського міського суду Луганської області із позовною заявою до ОСОБА_1 , про стягнення заборгованості у розмірі 27325 гривень 79 копійок за кредитним договором від 24 жовтня 2007 року, яка станом на 30 вересня 2020 року складається з наступного: 4482 гривні 87 копійок - заборгованість за кредитом; 17767 гривень 74 копійки - заборгованість за користування кредитом; 5075 гривень 18 копійок - пеня, та судових витрат в розмірі 2102 гривні.

Процесуальні дії у справі.

Ухвалою від 18 січня 2021 року суд відкрив провадження у справі та призначив справу до розгляду на 09 лютого 2020 року, у порядку спрощеного провадження.

Але у зв`язку із задоволенням клопотання відповідачки про відкладення розгляду справи для надання їй можливості подати заяву про застосування строків давності та надання позивачу часу для подання суду своїх міркувань та доводів щодо заяви відповідачки про застосування строків позовної давності, судове засідання було відкладено до 02 березня 2021 року, 09 годину 30 хвилин.

02 березня 2021 року, у зв`язку із поданням відповідачкою заяви про застосування строків позовної давності, і доказів її направлення і отримання позивачем 24 лютого 2021 року (а.с.54,57), на підставі клопотання представника позивача суд відклав розгляд справи на 22 березня 2021 року 10 годину 30 хвилин, для надання позивачу додаткового часу для подання суду своїх міркувань та доводів щодо заяви відповідачки про застосування строків позовної давності, а також доказів чи пояснень.

22 березня 2021 року о 10 годині 30 хвилин, у судове засідання сторони не з`явились, але були повідомлені належним чином, причину неявки суду не повідомили, і будь-яких клопотань щодо відкладення розгляду справи не подали.

Тому, в силу положень частини другої статті 247 та статті 223 ЦПК України розгляд справи здійснювався за відсутності всіх учасників справи, а фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Позиції сторін (стислий виклад).

Аргументи позивача. Позиція позивача полягала в тому, що між банком та відповідачкою був укладений договір про надання банківських послуг, зобов`язання за яким банком були виконані шляхом відкриття відповідачу рахунку, видачі платіжної картки, та кредитування рахунку до встановленого кредитного ліміту. Але відповідачка свої зобов`язання по поверненню кредиту, сплаті процентів за його користування та інших платежів, зокрема пені, у строки встановлені договором, не виконала. Тому у банка виникло право вимоги до відповідачки щодо повернення кредиту та сплати процентів за його користування. А оскільки договором передбачено також і право банку на нарахування та стягнення неустойки (пені) за невиконання грошових зобов`язань, банк користуючись своїм правом просить стягнути і її.

Аргументи відповідачки. Відповідачка не заперечувала проти того, що підписувала заяву та довідку про умови кредитування з використанням кредитки «Універсальна, 30 дів пільгового періоду", але вказувала на те, що останній платіж було здійснено 16 березня 2009 року, а з позовом про стягнення заборгованості банк звернувся тільки 20.10.2020 року. Тому, оскільки позивач звернувся із позовом з порушенням строків позовної давності (3 роки та 1 рік для пені), у задоволенні позовних вимог слід відмовити у повному обсязі.

Встановлені судом обставини, з оцінкою доказів і аргументів сторін:

ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) 24 жовтня 2007 року, звернулась до публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПРИВАТБАНК" (код ЄДРПОУ: 14360570) шляхом підписання та подання заяви, якою просила оформити на її ім`я платіжну картку «Кредитка Універсальна» «30 днів пільгового періоду» та встановити по ній кредитний ліміт у розмірі 1000 гривень. Також вона погодилась із тим, що базова процентна ставка по кредиту складає 3% на місяць на залишок заборгованості (а.с.11,23-24,26,27,28,29-30).

У цей же день, ОСОБА_1 підписала довідку про умови кредитування з використанням кредитки «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» (а.с.12), за якою, кредитування за таким типом картки відбувається на таких умовах: базова % ставка на місяць складає 3% (яка нараховується на залишок заборгованості виходячи з розрахунку 360 днів у році); розмір щомісячних платежів (включно із платою за користування кредитними коштами у звітному періоді): 7% від заборгованості, але не менше 50 гривень та не більше залишку заборгованості; строк внесення щомісячних платежів: до 25 числа місяця, слідуючого за звітним. Також, цією довідкою передбачена комісія за несвоєчасне погашення заборгованості, за зняття готівкових коштів, моніторинг неактивної картки, отримання балансу на чек у банкоматі та комісія за безготівковий платіж в системі Приват 24 (а.с.12).

Але суд одразу констатує, що йому не надано будь-яких доказів того (а.с.1-67), що ПриватБанк та ОСОБА_1 узгодили між собою у письмовому вигляді та підписали документ, який би встановлював підстави, розмір та порядок застосування у відносинах між ними пені, а також, що вони (у письмовому вигляді та із підписом сторін) збільшили чи зменшили передбачені на той момент Цивільним кодексом України строки позовної давності.

Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПРИВАТБАНК" відкрив ОСОБА_1 поточний рахунок, встановив їй кредитний ліміт (який в подальшому змінювався), випустив платіжну картку № НОМЕР_2 та кредитував її рахунок (а.с.11,9,10,32-35).

За період з 25 жовтня 2007 року по 15 серпня 2008 року, ОСОБА_1 (з урахуванням комісії, передбаченої підписаною нею заявою) скористалась кредитними коштами на загальну суму 6746 гривень 35 копійок, а повернула тільки 3950 гривень. При чому останній платіж, який вона здійснила склав 500 гривень і відбувся він 16 березня 2009 року (а.с.32-35). А отже поверненню підлягали ще 2796 гривень 35 копійок кредитних коштів.

Також, суд вважає встановленою і ту обставину, що у тексті ОСОБА_1 24 жовтня 2007 року заяви є надрукований текст із наступним змістом: "Я ознайомився і згоден з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами банку, які були надані мені на ознайомлення у письмовому вигляді. Своїм підписом я підтверджую факт отримання мною інформації про умови кредитування у ПриватБанку, а також його місцезнаходження" (а.с.11).

І тут суд одразу відзначає, що ПриватБанк у своєму позові наполягав на тому, і ОСОБА_1 проти цього не заперечувала, що вона просила оформити на її ім`я саме платіжну картку «Кредитка Універсальна», про що є і відмітка у заяві, яку вона підписала, і саме цю картку їй і було видано ПриватБанком (а.с.11).

Але ПриватБанк не надав суду доказів того, що при оформленні платіжної картки «Кредитка Універсальна», як це передбачено змістом заяви, банк надав ОСОБА_1 Тарифи банку і Умови та Правила надання банківських послуг, про які йдеться у заяві (а.с.11) і що вона дійсно ознайомилась з їх змістом, під підпис (а.с.1-67).

Суд враховує, що ПриватБанк надав суду документи під назвою: Довідка про умови кредитування з використанням кредитки "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" (а.с.12) та Витяг з «Умов та Правил надання банківських послуг» (а.с.13-18), а також копію наказу про внесення змін до договірної бази по платіжним карткам, договірну базу по споживчому кредитуванню та у депозитні договори (в частині погашення заборгованості за рахунок депозитів (а.с.19-22), як докази змісту укладеного у письмовій формі 24 жовтня 2007 року між ПриватБанком та ОСОБА_1 Договору про надання банківських послуг.

І оцінюючи ці документи, у першу чергу, суд виходить з наступного.

В силу положень частини 1 і 2 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1)письмовими, речовими, електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

При цьому з огляду на положення частини 6 статті 81 та частини 2 статті 78 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватись на припущеннях; обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

У зв`язку із чим, суд застосовує наступні положення закону, що діяли на момент підписання позивачем анкети-заяви (24 жовтня 2007 року).

Частиною 1 статті 202 Цивільного кодексу України (надалі за текстом - ЦК) було передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. А частина 2 та 4 статті 202 ЦК встановлювали, що правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори); дво- чи багатостороннім правочином вважалась погоджена дія двох або більше сторін.

За формою, правочин міг вчинятись усно або в письмовій формі; сторони мали право обирати форму правочину, якщо інше не було встановлено законом (частина 1 статті 205 ЦК). Але положення пункту 2 частини 1 статті 208, з урахуванням статті 206 ЦК прямо передбачали, що правочини між фізичною особою та юридичною особою (крім тих правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення) належало вчиняти у письмовій формі.

Правочин вважався таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялись сторони; правочин вважався таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін була виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку (частина 1 статті 207 ЦК).

При цьому за положеннями частини 2 статті 207 ЦК правочин вважався таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписувався особами, уповноваженими на це її статутними документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та обов`язково скріплювався печаткою.

Разом з цим, як логічне продовження, суд застосовує положення частини 1 статті 626 ЦК які передбачали, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Та положення статті 628 ЦК за якими, зміст договорів становили умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628); сторони мали право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (частина 2 статті 628).

Також суд застосовує положення статей 638 та 641 ЦК, оскільки вони прямо встановлювали, що договір вважався укладеним, тільки якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору були умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина 1 статті 638); договір укладався шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (частина 2 статті 638); пропозицію укласти договір (оферту) могла зробити кожна із сторін майбутнього договору. Проте пропозиція укласти договір, мала містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття (частина 1 статті 641); однак, … пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, вважались запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не було вказано у … пропозиції (частина 2 статті 641).

Разом з цим суд враховує і положення частини 1 статті 634 ЦК, які унормовували особливий спосіб укладення договору, це договір приєднання, яким вважався договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який міг бути укладеним лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому.

Таким чином, на момент підписання відповідачкою заяви позивача, положення ЦК (як основного акту цивільного законодавства України) дійсно допускали можливість укладення між банком та фізичною особою змішаного договору приєднання, якій міг містити елементи різних видів договорів. Але укладення такого договору, навіть за умови приєднання до нього фізичної особи, як до договору приєднання, відбувалось тільки із дотриманням загальних умов укладення двосторонніх правочинів (договорів). Зокрема, на певну конкретну дату (у нашому випадку 24 жовтня 2007 року), банк повинен був мати встановлений у формулярі або іншій стандартній формі (в одному чи декількох документах) текст договору до якого могла приєднатись будь-яка фізична особа шляхом його підписання. При цьому, з огляду на загальні умови укладення двосторонніх правочинів, незважаючи на особливість договору приєднання, його текст від імені банку, як юридичної особи, повинен був бути підписаним особою, уповноваженою на це її статутними документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплений печаткою. І цей текст повинен був містити усі істотні умови того договору або тих договорів (якщо сторони укладали змішаний договорів), які були встановлені законом, як істотні. А фізична особа шляхом приєднання до такого договору повинна була його підписати, при цьому саме в тій редакції (тобто з тими умовами договору), які були встановлені і підписані уповноваженою особою банку, в редакції, що діяла на дату приєднання фізичної особи до такого договору.

Але ПриватБанк не надав суду належних, достовірних та допустимих доказів того, що станом на 24 жовтня 2007 року, Витяг з «Умов та Правил надання банківських послуг» (а.с.13-18), які позивач додав до позову, були саме тими встановленими і підписаними у цьому банку на той момент формулярами або іншими стандартними формами, які у своїй сукупності складали Договір про надання банківських послуг, до якого і приєдналась 24 жовтня 2007 року, як до змішаного договору приєднання ОСОБА_1 .

Заява, на яку посилався ПриватБанк як на доказ цього факту, суд не приймає, оскільки її зміст не підтверджує, що доданий банком до позову Витяг з «Умов та Правил надання банківських послуг» (а.с.13-18) діяли саме в тій редакції, яку додав банк до свого позову, саме на момент підписання відповідачкою заяви. Також суд звертає увагу на те, що Витяг з «Умов та Правил надання банківських послуг», який додав позивач до позовної заяви не містять дати їх створення, як і того, хто їх створив.

А заява, на яку посилався ПриватБанк взагалі не містить жодних ідентифікуючих даних тих Умов та Правил надання банківських послуг та Тарифів банку, на які іде посилання в цій заяві аби суд міг погодитись із Приватбанком, що додані ним до позову документи є достовірними, тобто такими, що і мались на увазі в заяві, яку підписала ОСОБА_1 .

Доданий ПриватБанком до позовної заяви документ, який у додатках називається, як копія наказу банку про внесення змін до договірної бази по платіжним карткам, договірну базу по споживчому кредитуванню та у депозитні договори (в частині погашення заборгованості за рахунок депозитів (а.с.19-22), суд не сприймає як допустимий і достовірний доказ (як сам по собі, так і у сукупності з іншими документами), змісту укладеного у письмовій формі 24 жовтня 2007 року між ПриватБанком та ОСОБА_1 Договору про надання банківських послуг. Оскільки з огляду на зміст цього документу, його в принципі неможливо оцінити, як розпорядчий акт, незрозуміло хто насправді (яка конкретно особа, з якими конкретно повноваженнями) прийняла цей документ, чи був він підписаний (якщо так, то коли і ким). І головне, незважаючи на те, що у тексті цього документу вказується на необхідність зміни Умов та Правил надання банківських послуг, цей документ не ідентифікує в якій конкретно текст Умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку вносились зміни та чи були вони дійсно оприлюднені на сайті банку, в якій конкретно редакції (і на якому конкретно сайті і сторінці). І цим документом ніяк не вирішувалось питання Тарифів банку, на які йде посилання в заяві. Немає і тексту нової редакції Умов та Правил надання банківських послуг.

Тому суд не вважає встановленим той факт, що 24 жовтня 2007 року підписавши заяву, ОСОБА_1 уклала із ПриватБанком шляхом приєднання - Договір про надання банківських послуг на умовах зафіксованих у Витягу з «Умов та Правил надання банківських послуг», які надав позивач (а.с.13-18).

При цьому суд відзначає, що він дійшов до такого висновку, не тільки на підставі та із застосуванням вказаних вище норм процесуального і матеріального права, а й з урахуванням правових висновків щодо застосування цих норм права у аналогічних спірних правовідносинах, викладених Великою палатою Верховного суду у постанові від 03 липня 2019 року (справа №342/180/17), які продовжують підтримуватись Верховним судом, зокрема і у постановах від 23 грудня 2020 року (справа №191/2648/17) та від 15 січня 2021 року (справа №494/366/19).

Разом з цим, з огляду на ті обставини, які визнаються обома сторонами та підтверджуються письмовими доказами (зокрема, заявою від 24 жовтня 2007 року, Довідкою про умови кредитування з використанням кредитки "Універсальна, 30 днів пільгового періоду", які підписала відповідачка, випискою по рахунку, відкритому для користування відповідачкою карткою № НОМЕР_2 , яку отримала відповідачка), суд вважає встановленою ту обставину, що 24 жовтня 2007 року ОСОБА_1 та ПриватБанк дійсно уклали змішаний договір, який містить у собі елементи договору банківського рахунку та кредитного договору, до якого застосовуються положення актів цивільного законодавства (зокрема і ЦК України) про договір банківського рахунку, кредитного договору та договору позики.

При цьому суд дійшов до такого висновку, у зв`язку із наступними нормами матеріального права, що діяли на момент підписання ОСОБА_1 заяви та прийняття її банком (24 жовтня 2007 року).

В силу положень частини 1 статті 1066 ЦК за договором банківського рахунка, банк зобов`язувався приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка) грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. А згідно з статтею 1069 ЦК, якщо відповідно до договору банківського рахунка банк здійснює платежі з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів (кредитування рахунка), банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу (частина 1). Права та обов`язки сторін, пов`язані з кредитуванням рахунка, визначаються положеннями про позику та кредит (параграфи 1 і 2 глави 71 цього Кодексу), якщо інше не встановлено договором або законом (частина 2 статті 1069).

Тому суд застосовує положення статті 1054 ЦК за якими, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина 1). До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору (частина 2).

А також суд застосовує положення статей 1046, 1048 та 1049 ЦК за якими: за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046); позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (стаття 1048); Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (стаття 1049).

Таким чином, з огляду на вказані нормативно-правові положення основного акту цивільного законодавства, для укладення змішаного договору, який би містив у собі елементи договору банківського рахунку та кредитного договору, позивачу та відповідачу було достатньо дійти згоди щодо предмета договору (і з огляду на зміст заяви), 24 жовтня 2007 року ОСОБА_1 дійшли такої згоди у письмовому вигляді.

При цьому суд відзначає, що такі умови, як строк дії договору та його ціна, не були визначені законом, як істотні, як для договорів банківського рахунку, так і для кредитних договорів. Тобто тими умовами, без досягнення згоди щодо яких, договір вважався би не укладеним. Відповідно такі умови, як строк дії договору та його ціна, не були істотними для змішаних договорів, які містили в собі елементи договорів банківського рахунку та кредитного договору.

Отже, 24 жовтня 2007 року ПриватБанк та ОСОБА_1 дійсно уклали змішаний договір, який містить у собі елементи договору банківського рахунку та кредитного договору, до якого застосовуються положення актів цивільного законодавства (зокрема і ЦК України) про договір банківського рахунку, кредитного договору та договору позики (а.с.11,12).

І цим договором, сторони дійшли згоди щодо процентної ставки, яка повинна сплачуватись ОСОБА_1 за користування кредитними коштами при їх поверненні банку, щодо строків і порядку сплати таких процентів, а також щодо строків і порядку повернення самих кредитних коштів, що підтверджується змістом заяви та довідки про умови кредитування з використанням кредитки "Універсальна, 30 днів пільгового періоду", які вона підписала (а.с.11,12).

Але цим договором його сторони не дійшли окремої письмової згоди як щодо розміру та порядку сплати відповідачкою пені у зв`язку із невиконанням зобов`язання, так і щодо збільшення або зменшення строків позовної давності за вимогами або ОСОБА_1 (а.с.11,12). А також і щодо розміру процентів за користування кредитними коштами банку, якщо кредитні кошти не будуть сплачені ОСОБА_1 на умовах договору своєчасно (а.с.11-12)

Висновок суду щодо змісту правовідносин сторін спору.

Встановлені судом обставини прямо вказують на те, що між ПриватБанком та ОСОБА_1 виникли цивільні зобов`язальні (зокрема, договірні) правовідносини, в межах яких виник спір з приводу наявності у ПриватБанку права вимоги до ОСОБА_1 щодо повернення виданих на її банківський рахунок кредитних коштів, процентів за його користування та пені.

Оцінка суду щодо права вимоги ПриватБанку по кредиту та процентам.

Враховуючи визначені судом правовідносини, для вирішення спору, суд застосовує такі норми матеріального права, виходячи при цьому з наступних мотивів:

Положення пункту 1 та 22 частини 1 статті 92 Конституції України гарантують, що права людини і громадянина, його основні обов`язки, а також засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України.

Зокрема, положення частини першої статті 509 Цивільного кодексу України (надалі за текстом - ЦК України) визначають, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

При цьому, в силу положень частини другої статті 509, пункту першого частини другої статті 11 та частини першої статті 629 ЦК України зобов`язання можуть виникати з договорів, які стають обов`язковими для виконання сторонами, що їх уклали.

Виходячи з положень частини першої статей 1054, 1055 ЦК України та пунктів 22,23 частини першої статті 1, частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» №1023-ХІІ від 12 травня 1991 року, договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем (банком або іншою фінансової установою) та споживачем (фізичною особою) у письмовій формі, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов`язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов`язується повернути їх разом з нарахованими процентами у розмірі та порядку, що передбачений договором. При цьому, з огляду на положення статті 207 ЦК України, такий договір може бути укладений шляхом обміну сторонами одним або декількома документами, в яких зафіксовано його зміст, та які підписані обома сторонами: споживачем, як однією стороною договору, та уповноваженим на це представником кредитодавця із скріпленням печаткою кредитодавця, як другою стороною договору. А користуючись положеннями статті 628 вказаного кодексу, сторони мають право укласти договір, в якому будуть міститись елементи різних договорів (змішаний договір), тоді до відносин сторін у такому договорі, застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Як вже вказувалось, 24 жовтня 2007 року, ОСОБА_1 та ПриватБанк уклали змішаний договір про надання банківських послуг, і банк, взяті на себе зобов`язання виконував (а.с.3-8,9,10,23-24,32-35).

Виходячи з положень частин першої статей 526, 529 та 530 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього кодексу; кредитор має право приймати від боржника виконання його обов`язку частинами, якщо це встановлено договором; якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зокрема, за договором про надання банківських послуг, ОСОБА_1 взяла на себе зобов`язання повернути кредит та сплатити проценти за користування ним,на таких умовах: розмір щомісячних платежів (включно із платою за користування кредитними коштами у звітному періоді): 7% від заборгованості, але не менше 50 гривень та не більше залишку заборгованості; строк внесення щомісячних платежів: до 25 числа місяця, слідуючого за звітним; базова % ставка на місяць складає 3% (яка нараховується на залишок заборгованості виходячи з розрахунку 360 днів у році). Також, ОСОБА_1 взяла на себе зобов`язання сплачувати комісію за несвоєчасне погашення заборгованості, за зняття готівкових коштів, моніторинг неактивної картки, отримання балансу на чек у банкоматі та комісію за безготівковий платіж в системі Приват 24 (а.с.12).

Відповідно до положень частини першої статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або неналежне виконання (виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання).

Виходячи з документів наданих позивачем, зокрема виписки по рахунку (а.с.32-35), ОСОБА_1 взяті на себе зобов`язання належним чином не виконувала. У зв`язку з чим, у неї як позичальника, утворилась заборгованість із повернення кредиту та сплаті процентів за користування ним.

Зокрема, з огляду на умови повернення кредитних коштів та сплату процентів за їх користування, кожен раз, коли ОСОБА_1 отримувала кредитні кошти, вона повинна була кожен місяць до 25 числа місяця (який є слідуючим за місяцем, в якому вона отримала кредитні кошти) повертати не менше 7% від заборгованості (але не менше 50 гривень та не більше залишку заборгованості), включаючи проценти за користування отриманими коштами (із розрахунку 3% на місяць, але із розрахунку 360 днів у році).

Однак з огляду на зміст виписки по її рахунку (а.с.32-35) вона цього своєчасно не робила, через що кожен місяць, починаючи з 26 числа, у банку, через порушення його права відповідачкою, виникало право звернутись до суду із позовом для захисту свого порушеного права як щодо неповернутих вчасно кредитних коштів, так і щодо несплачених вчасно відповідачкою процентів, останній строк сплати яких співпадає із останнім строком сплати останньої частини кредитних коштів, які повертались частинами (25-те число кожного місяця).

І тут суд одразу відзначає, що з огляду на зміст домовленості позивача та відповідачки щодо розмірів та строків повернення кредитних коштів та сплати процентів за їх користування (що викладені вище, а.с.11,12), після кожного місяця, в якому відповідачка отримувала кредитні кошти, вона повинна була протягом наступних 15 місяців, тобто шляхом сплати 15 платежів (розмір кожного з яких рахується, як 7% від заборгованості, окрім останнього платежу, сума якого буде меншою і складати залишок боргу) виконати свій обов`язок щодо повернення кредитних коштів та сплати процентів за їх користування. Відповідно, кожного місяця, у банку виникало право звернутись до суду за захистом свого порушеного права на отримання частини виданих кредитних коштів та сплати процентів за користування цією частиною коштів, кожного місяця, починаючи з 26 числа на суму, не повернутих по 25 число включно грошових коштів (у розмірі 7% заборгованості, що включає і проценти за користування кредитними коштами).

Останній раз, ОСОБА_1 взяла кредитні кошти 17 серпня 2008 року (а.с.32-35), тому до 25 листопада 2009 року вона, у будь-якому разі, повинна була повернути отримані нею кредитні кошти та сплатити проценти за їх користування (оскільки останній платіж повинен був бути 25 листопада 2009 року), однак цього не зробила. Хоча суд знову відзначає, що строк сплати кожного щомісячного платежу, і відповідно строки позовної давності для нього рахуються кожен місяць, починаючи з 26 числа місяця, в якому відповідачка такий платіж не здійснила або здійснила не у повному обсязі.

Разом з цим, останній отриманий нею кредит мав місце 17 серпня 2009 року (а.с.32-35). А це означає, що вона, повинна була повернути отриманий кредит не пізніше 25 листопада 2009 року, оскільки 15 платіж, рахуючи від останньої дати отриманих нею кредитних коштів в останнє, повинен був нею сплачений 25 листопада 2009 року (а.с.11,12,32-35).

Отже, для захисту в суді свого порушеного права на отримання неповернутих йому кредитних коштів та сплату процентів за їх користування, позивач набував право вимоги кожного 26 листопада, кожного місяця, що є першим за тим, в якому відповідачка отримувала кредит, на ту частину кредиту, яка повинна була бути сплаченою, але не була сплаченою відповідачкою. При цьому щодо останнього платежу, то позивач набув право вимоги до відповідача щодо повернення йому кредитних коштів та сплату процентів за їх користування 26 листопада 2009 року.

Оцінка суду щодо строків позовної давності.

В силу положень частини 1 статті 256 та частини 1 статті 257 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу; загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому суд враховує, що за положеннями частини 1 статті 259 ЦК України, позовна давність встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.

Як вже вказувалось, суду не надано будь-яких доказів того (а.с.1-67), що ПриватБанк та ОСОБА_1 узгодили між собою у письмовому вигляді та підписали документ, яким би вони збільшили чи зменшили передбачені на той момент Цивільним кодексом України строки позовної давності. Тому суд виходить із того, що строки позовної давності у відносинах позивача та відповідача складають три роки.

Перебіг позовної давності, як вказано у частині 1 статті 261 ЦК України, за загальним правилом починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Але, в силу положень частини 5 цієї ж статті (яке є спеціальним правилом), за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Тому суд виходить із того, що для захисту свого порушеного права, позивач повинен був звернутись до суду із позовом до відповідача протягом трьох років щодо кожного не повернутого або несвоєчасно повернутого платежу, рахуючи з 26 числа того місяця, в якому не був сплачений або був не повністю сплачений відповідачкою відповідний платіж.

До такого висновку суд дійшов на підставі частини 1 статті 253 ЦК України (якою передбачено, що перебіг будь-якого строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок), Отже, вже на наступний день, тобто 26-го числа, після спливу строку виконання грошових обов`язків відповідачки (25-те число кожного місяця), позивач знав і про порушення свого права на отримання грошових коштів і про особу, яка це право порушила.

І враховуючи вказані вище обставини, позивач отримав право звернутись до суду за захистом своїх порушених прав (і щодо повернення кредитних коштів, і щодо сплати процентів за їх користування) щодо останнього платежу, починаючи з 26 листопада 2009 року (а щодо платіжів, які повинні були бути сплачені раніше, вдповідно раніше). А отже право позивача могло бути захищеним судом, якби він звернувся до суду із позовом не пізніше 26 листопада 2012 року (а щодо платежів, строк сплати яких настав раніше, відповідно раніше).

Але позивач звернувся до суду тільки 14 грудня 2020 року (а.с.38-39), тобто після спливу строків позовної давності щодо всіх платежів.

Положеннями частини 2 статті 267 ЦК України передбачено, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Тому суд прийняв позовну заяву, яка є предметом розгляду, незважаючи на сплив позовної давності.

Разом з цим, в силу положень частини 3 та частини 4 статті 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідач подаючи заяву до суду, одразу заявила про необхідність застосування позовної давності до вимог позивача і на цій підставі просила відмовити у задоволенні позову.

Разом з цим суд врахував положення статей 263 та 264 ЦК України, які передбачають випадки зупинення та переривання строків позовної давності, але їх наявність позивачем не наведено і не доведено будь-якими належними, достовірними та допустими доказами.

Тому суд погоджується із відповідачем, що слід відмовити повністю у задоволенні позовних вимог, але на таких підставах, і у наступних частинах.

В частині стягнення 2796 гривень 35 копійок - у зв`язку із пропуском банком строків позовної давності, а в частині решти заявленої банком до стягнення заборгованості по кредиту (4482 гривні 87 копійок - 2796 гривень 35 копійок): 1686 гривень 52 копійки - слід відмовити за недоведеністю банком заборгованості у відповідачки перед ним, у такому розмірі. Оскільки, як вже було встановлено судом при встановленні обставин спору, тобто вище, випискою по рахунку підтверджується наявність боргу по кредиту, з урахуванням комісії, тільки у розмірі 2796 гривень 35 копійок.

Що стосується процентів за користування кредитними коштами, то тут, в частині стягнення з відповідачки заборгованості по процентах за користування кредитними коштами, нарахованими по 25 листопада 2009 року (дата останнього платежу із сплати заборованості по кредиту та процентам за користування кредитними коштами - по останньому виданому кредиту) - слід відмовити, у зв`язку із спливом строків позовної давності для захисту права позивача на їх стягнення.

А у стягненні процентів за користування кредитними коштами, що нараховані починаючи з 26 листопада 2009 року слід відмовити, у зв`язку із безпідставністю застосування процентної ставки передбаченої договором, що уклали позивач та відповідачка, після закінчення строків виконання зобов`язання відповідачкою щодо сплати заборованості по кредиту та процентам за користування кредитними коштами. Оскільки за договором (а.с.11,12) процентна ставка (її розмір та порядок сплати) прив`язана до щомісячних платежів, а її використання у зв`язку із несвоєчасним поверненням коштів або їх неповерненням, не передбачаються.

При цьому суд відзначає, що про стягнення процентів за користування кредитними коштами у порядку та на умовах, передбачених законом, позовні вимоги ПриватБанку не ґрунтуються. Що не позбавляє його права звернутись до суду із позовом, але з інших підстав.

А тому, у стягненні з відповідачки процентів за користування кредитними коштами у розмірі 17767 гривень 74 копійки - слід відмовити повністю.

Також суд відзначає, що до всіх вказаних висновків суд дійшов застосовуючи усі зазначені норми матеріального права, але з урахуванням правових висновків щодо правильності їх тлумачення і застосування, які вказані Великою палатою Верховного Суду у постанові від 14 серпня 2018 року (пункти 54,66, а також пункти 59 і 60), а також у постанові від 28 березня 2020 року (пункти 53,64 та 66, і 59-60).

Оцінка суду щодо права вимоги ПриватБанку по пені.

Відповідно до положень частини першої статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

З огляду на положення пункту третього частини першої статті 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до положень частини першої статті 624 цього ж кодексу, якщо за порушення зобов`язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.

Згідно з частиною першою статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Згідно з частиною другою статті 551 цього ж кодексу, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Але як вже вказувалось судом вище (при встановленні обставин спору), позивач не надав суду доказів того, що він із відповідачкою уклали договір яким передбачили підстави, розмір і порядок сплати відповідачкою пені у випадку порушення взятих на себе зобов`язань.

Тому у задоволенні позову, в частині стягнення з відповідачки на користь позивача пені у розмірі 5075 гривень 18 копійок слід відмовити, у зв`язку із недоведеністю наявності у позивача права вимагати від відповідача сплати пені у заявленому розмірі та підставі.

Висновок суду щодо всіх позовних вимог.

Таким чином, з огляду на все вище викладене, у задоволенні позову ПриватБанку слід відмовити у повному обсязі.

Оцінка і висновок суду щодо судових витрат.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на це та те, що судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 2102 гривні, які понесені позивачем по цій справі, суд вважає документально підтвердженими (а.с.31), але у задоволенні позову суд відмовляє повністю, у розподілі судового збору слід також відмовити повністю.

Отже, керуючись статтями 2,19,23,34,42-44,49,76-101,120-132,133-142,174-183,217-248,258,259,263-265,268,273,351-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд

в и р і ш и в :

У задоволенні позову Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором про надання банківських послуг від 24 жовтня 2007 року, яка утворилась станом на 30 вересня 2020 року, у розмірі 27325 (двадцять сім тисяч триста двадцять п`ять) гривень 79 (сімдесят дев`ять) копійок, з яких: 4482 (чотири тисячі чотириста вісімдесят сім) гривень 87 вісімдесят сім) копійок - заборгованість за кредитом; 17767 (сімнадцять тисяч сімсот шістдесят сім) гривень 74 (сімдесят чотири) копійки - заборгованість по процентах за користування кредитом; 5075 (п`ять тисяч сімдесят п`ять) гривень 18 (вісімнадцять) копійок - пеня, відмовити повністю.

Відмовити Акціонерному товариству Комерційний банк «ПриватБанк» у розподілі судових витрат у вигляді судового збору розмірі 2102 (дві тисячі сто дві) гривні.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги до Луганського апеляційного суду Луганської області через Рубіжанський міський суд Луганської області протягом тридцяти (тридцяти) днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення виготовлено 29 березня 2021 року.

Суддя - Д.С. Коваленко