Рішення № 95633587, 22.10.2020, Заводський районний суд м. Дніпродзержинська

справа № 208/4998/16-ц

№ провадження 2/208/37/20

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Іменем України

22 жовтня 2020 р. м. Кам`янське

Заводський районний суд м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області в складі:

Головуючого, судді - Івченко Т.П.

За участю: секретаря судового засідання – Корнієнко К.Є.,

розглянув у відкритому судовому засіданні у місті Кам`янське Дніпропетровської області за позовом Акціонерного товариства «АЛЬФА-БАНК» до ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , та ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , 3-я особа, без самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача Служба у справах дітей Кам`янської міської ради «про примусове виселення з житлового приміщення»,-

встановив:

1.Позиція сторони позивача.

08.08.2016 року до провадження Заводського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області надійшов вищезазначений позов, згідно до якого позивач Акціонерне товариство «АЛЬФА-БАНК» прохає:

- виселити без надання іншого житла ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , та ОСОБА_6 , ОСОБА_7 з адреси АДРЕСА_1 ;

- стягнути з відповідачів на користь позивача витрати по сплаті судового збору у сумі 1378 гривень.

В обґрунтування позову позивач зазначає, 25.05.2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта-Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги. Згідно п.2.1. цього договору Продавець погоджується продати права вимоги та передати їх покупцю, а покупець погоджується купити права вимоги, прийняти їх і сплатити Загальну купівельну ціну. 15.06.2012 року між ПАТ «Альфа Банк» та ПАТ «Дельта Банк» укладений договір купівлі-продажу прав вимоги. Внаслідок укладання вказаних договорів відбулась заміна кредитора, ПАТ «Альфа Банк» набуло статусу нового кредитора /стягувача за договором від 01.02.2008 року № 0310/0208/71-021 позичальником згідно якого є ОСОБА_1 . 01.02.2008 року ВАТ «Сведбанк» (правонаступник ПАТ «Сведбанк») та ОСОБА_1 уклали Кредитний договір № 0310/0208/71-021. Відповідно до умов якого банк зобов`язується надати боржнику кредит у сумі 26000,00 дол. США, а відповідач зобов`язується повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом. З метою забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором 01.02.2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 укладено Іпотечний договір № 0310/0208/71-021-Z-1. Відповідно до умов договору в іпотеку було передано нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_2 . У порушення умов Іпотечного договору, Відповідач свої зобов`язання не виконав в результаті чого банк прийняв рішення звернути стягнення на заставне майно, в рахунок погашення боргу. 14.03.2014 року Заводським районним судом міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області ухвалено рішення, яким позовні вимоги ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено, та звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_2 . 08..04.2014 року Заводським районним судом міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області видано виконавчий лист. згідно до довідки про реєстрацію та склад сім`ї № 000895460 від 20.05.2016 року в квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані:

- ОСОБА_1 , 1977 року народження;

- ОСОБА_2 , 2011 року народження;

- ОСОБА_3 , 2006 року народження,

- ОСОБА_4 , 2008 року народження;

- ОСОБА_5 , 2014 року народження;

- ОСОБА_6 , 1955 року народження;

- ОСОБА_7 , 1966 року народження.

Відповідно до інструкції з організації примусового виконання рішення забороняється передавати в прилюдні торги об`єкти нерухомого майна з зареєстрованими неповнолітніми особами. таким чином подальша реєстрація ОСОБА_2 , 2011 року народження, ОСОБА_3 , 2006 року народження, ОСОБА_4 , 2008 року народження, ОСОБА_5 , 2014 року народження в квартирі, що є предметом іпотеки унеможливлює реалізацію, внаслідок чого порушуються законні права та інтереси Іпотекодержателя.

2. Позиція відповідача та третьої особи.

Відповідач, ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , та ОСОБА_6 , ОСОБА_7 не скористався своїм правом та не подав в строк, який не може бути меншим п`ятнадцяти днів із дня вручення ухвали про відкриття позовного провадження, відзив на позов, який має відповідати вимогам ст. 178 ЦПК України, та докази в підтвердження обставин, на яких ґрунтується заперечення, а також не подав зустрічний позов.

Третя особа - Служба у справах дітей Кам`янської міської ради Служба у справах дітей Кам`янської міської ради надала висновок органу опіки та піклування виконавчого комітету міської ради щодо доцільності зняття з реєстрації та виселення неповнолітніх ОСОБА_2 , 2011 року народження, ОСОБА_3 , 2006 року народження, ОСОБА_4 , 2008 року народження, ОСОБА_5 , 2014 року народження та в подальшому розгляд справи за відсутністю представника.

3. Процесуальні питання пов`язанні з розглядом справи.

08.08.2016 року позивач Акціонерне товариство «АЛЬФА-БАНК» звернулось до Заводського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області з позовом.

10.08.2016 року ухвалою Заводського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області відкрито справу.

Відповідно до протоколу повторного перерозподілу справи між суддями у зв`язку зі звільненням судді з посади відповідно до наказу № 33-к від 05.10.2016 року судді Гібалюк Т.Я. справу передано судді Івченко Т.П.

18.04.2018 року ухвалою Заводського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області провадження по справі відкрито в порядку загального позовного провадження, та призначено підготовче судове засідання.

14.08.2019 року ухвалою Заводського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Представником позивача АТ «Альфа-банк», адвокатом Черкавським Ю.С. подано клопотання про розгляд справи без участі представника, позовні вимоги підтримують у повному обсязі, просить задовольнити позов в повному обсязі, не заперечує проти винесення заочного рішення.

Відповідач, ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , та ОСОБА_6 , ОСОБА_7 будучи належним чином сповіщеним про дату, час та місце судового розгляду, до судового засідання не з`явився, про причини неявки суду не повідомив, відзиву на позовні вимоги не подав, судові повістки – виклики направлені відповідачеві на адресу його реєстрації.

Третя особа - Служба у справах дітей Кам`янської міської ради Служба у справах дітей Кам`янської міської ради надала заяву про розгляд справи за відсутністю представника.

Фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється на підставі ч.2 ст.247 Цивільного процесуального кодексу України.

Відповідно до ст. 280 ЦПК України, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи, що дозволило суду вважати за необхідне визнати його неявку з неповажних причин, провести заочний розгляд справи, розглянути справу на підставі наявних у справі доказів.

4. Фактичні обставини встановлені судом.

25.05.2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта-Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги.

Згідно п.2.1. цього договору Продавець погоджується продати права вимоги та передати їх покупцю, а покупець погоджується купити права вимоги, прийняти їх і сплатити Загальну купівельну ціну.

15.06.2012 року між ПАТ «Альфа Банк» та ПАТ «Дельта Банк» укладений договір купівлі-продажу прав вимоги.

Внаслідок укладання вказаних договорів відбулась заміна кредитора, ПАТ «Альфа Банк» набуло статусу нового кредитора /стягувача за договором від 01.02.2008 року № 0310/0208/71-021 позичальником згідно якого є ОСОБА_1 .

01.02.2008 року ВАТ «Сведбанк» (правонаступник ПАТ «Сведбанк») та ОСОБА_1 уклали Кредитний договір № 0310/0208/71-021.

Відповідно до умов якого банк зобов`язується надати боржнику кредит у сумі 26000,00 дол. США, а відповідач зобов`язується повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом.

З метою забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором 01.02.2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 укладено Іпотечний договір № 0310/0208/71-021-Z-1.

Відповідно до умов договору в іпотеку було передано нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_2 .

У порушення умов Іпотечного договору, Відповідач свої зобов`язання не виконав в результаті чого банк прийняв рішення звернути стягнення на заставне майно, в рахунок погашення боргу.

14.03.2014 року Заводським районним судом міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області ухвалено рішення, яким позовні вимоги ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено, та звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_2 .

08.04.2014 року Заводським районним судом міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області видано виконавчий лист. згідно до довідки про реєстрацію та склад сім`ї № 000895460 від 20.05.2016 року в квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані:

- ОСОБА_1 , 1977 року народження;

- ОСОБА_2 , 2011 року народження;

- ОСОБА_3 , 2006 року народження,

- ОСОБА_4 , 2008 року народження;

- ОСОБА_5 , 2014 року народження;

- ОСОБА_6 , 1955 року народження;

- ОСОБА_7 , 1966 року народження.

Відповідно до інструкції з організації примусового виконання рішення забороняється передавати в прилюдні торги об`єкти нерухомого майна з зареєстрованими неповнолітніми особами.

5. Правові норми законодавства застосовані судом.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Ст. 4 ЦПК України визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребування судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Ст. 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно з ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Статтею 391 передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією, а тому позбавлення цього права, в тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, повинне мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.

За змістом частини другої статті 40 Закону «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги.

У разі, якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Зокрема, частинами першою, другою статті 109 ЖК УРСР визначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Аналогічні норми містяться в частині третій статті 109 ЖК УРСР.

Отже, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Верховний Суд України у своїх постановах від 21 жовтня 2015 року (провадження № 6-1484цс15) та 22 червня 2016 року (провадження № 6-197цс16) висловив правовий висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Частиною першою статті 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.

Верховний Суд вважає, що статтю 109 ЖК УРСР викладено саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верств населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

У відповідності до ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 року висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду.

6. Висновки та мотиви прийнятого рішення.

Судом встановлено, що 01.02.2008 року ВАТ «Сведбанк» (правонаступник ПАТ «Сведбанк») та ОСОБА_1 уклали Кредитний договір № 0310/0208/71-021, відповідно до умов якого банк зобов`язується надати боржнику кредит у сумі 26000,00 дол. США, а відповідач зобов`язується повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом. З метою забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором 01.02.2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 укладено Іпотечний договір № 0310/0208/71-021-Z-1. Відповідно до умов договору в іпотеку було передано нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_2 . У порушення умов Іпотечного договору, Відповідач свої зобов`язання не виконав в результаті чого банк прийняв рішення звернути стягнення на заставне майно, в рахунок погашення боргу.

Ст. 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності.

Відповідач не надала суду заперечень на позов та будь-яких доказів на їх підтвердження.

Згідно ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд зазначає, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, що прямо передбачено у статті 8 Конституції України.

Відповідно до частини четвертої статті 42 Конституції України держава захищає права споживачів.

Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників.

Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України.

Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України.

Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України.

Вирішуючи питання щодо доказів, суд враховує інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

З усіх поданих особами, що беруть участь у справі, доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв`язок із фактами, що підлягають установленню. Отже, належність доказів нерозривно пов`язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову. Принцип належності доказів полягає в тому, що суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Слід зазначити, що правило належності доказів обов`язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб`єктами доказування (сторони, треті особи), і подають докази суду. Питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Питання про прийняття доказів спершу повинно вирішуватися під час їх представлення суду. Однак остаточно може з`ясуватися неналежність доказу і на подальших стадіях, під час їх оцінки судом, аж до проголошення рішення.

Мета судового дослідження полягає у з`ясуванні обставин справи, юридичній оцінці встановлених відносин і у встановленні прав і обов`язків (відповідальності) осіб, які є суб`єктами даних відносин. Судове пізнання завжди опосередковане, оскільки спрямоване на вивчення події, що мала місце в минулому. Повнота судового пізнання фактичних обставин справи передбачає, з одного боку, залучення всіх необхідних доказів, а з іншого, - виключення зайвих доказів. З усіх поданих особами, що беруть участь у справі, доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв`язок із фактами, що підлягають установленню. Отже, належність доказів нерозривно пов`язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову.

Належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивної істини.

Належність доказів - це міра, що визначає залучення до процесу в конкретній справі тільки потрібних і достатніх доказів. Під належністю доказу розуміється наявність об`єктивного зв`язку між змістом судових доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об`єктом судового пізнання.

Традиційно правило допустимості доказів у процесуальному праві розумілось як певне, встановлене законом обмеження у використанні доказів у процесі вирішення конкретних справ, що є наслідком наявності письмових форм фіксації правових дій та їх наслідків.

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи.

Отже, допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

Відповідно дост.129 Конституції України Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини, та рішень Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року, від 22.10.2010 року, від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року № 10-рп/2011 принцип правової визначеності (основу якого утворює ідея передбачуваності (очікуваності) суб`єктом відносин визначених правових наслідків) є складовим елементом верховенства права.

Відповідно до підпункту «m» пункту 1, також п. 47, 49 висновків та рекомендацій Висновку № 11 (2008) Консультативної ради Європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень (від 18.12.2008р.), якість судового рішення залежить насамперед від якості його обґрунтування, яке може містити тлумачення юридичних принципів; при цьому завжди необхідно дбати про забезпечення правової визначеності та послідовності. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, у рішенні слід чітко вказати про це.

При цьому законність судового рішення виступає однією з гарантій встановлення істини у справі та забезпечення захисту прав і свобод людини. У цьому зв`язку законодавчий зміст принципу законності є тим положенням, яке гарантує абсолютний правовий захист, що надає можливість суб`єктам права бути захищеними у правовий спосіб незалежно від будь-яких обмежень приватного чи державного характеру.

Як зазначив Верховний Суд у своїй постанові від 21 лютого 2018 року, справа № 736/719/16-ц, провадження № 61-2068св18 істотним порушенням норм процесуального права є зокрема, порушення судами першої та апеляційної інстанцій процедури встановлення фактичних обставин справи на підставі припущень, без підтвердження їх доказами.

Справедливість судового рішення вимагає, аби рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.

Враховуючи вищенаведене, оскільки, як встановлено судом, позивач, отримавши квартиру АДРЕСА_3 внаслідок процедури, передбаченої договором іпотеки, на момент укладення такого договору знав про проживання та реєстрацію в ній відповідачів, та малолітніх дітей, які не мають іншого житла, міг передбачити характер та вагу обтяження такої його майбутньої нерухомості, тому його право на це майно не може бути захищено, шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Позивачем не долучено до матеріалів справи належних доказів щодо наявності в них іншого жилого приміщення для проживання. Зокрема, надані представником позивача відомості з державного реєстру речових прав на нерухоме майно не містять інформації щодо належності вказаного в них майна на праві власності саме відповідачам, а згідно пояснень представника відповідача вказане майно належить на праві приватної власності іншим особам, які не є учасниками розгляду вказаної справи та сторонами Іпотечного договору.

Тобто, сам факт переходу права власності на спірну квартиру до АТ «Альфа-Банк», не може бути безумовною підставою для визнання її колишніх власників, такими, що втратили користування ним чи виселення з такого майна, оскільки таке є втручанням у право на житло в розумінні положень ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Відтак, зважаючи на те, що відповідачі проживають у спірній квартирі, належні докази наявності в них іншого жилого приміщення в матеріалах справи відсутні, а зміна власника майна не може бути єдиною підставою для визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою та зняття їх з реєстраційного обліку, що є похідною вимогою, заявлені АТ «Альфа-Банк» вимоги є безпідставними, оскільки в даному випадку визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою можливе лише за наявності підстав для виселення, відповідно до ст. 109 ЖК УРСР.

Відповідно до ст. ст. 77-81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зокрема, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Верховний Суд у постанові № 754/4727/16-ц роз`яснив те, як у таких випадках відбувається процес усунення перешкод у користуванні квартирою, виклавши правову позицію в справі.

Передусім ВС окреслив коло умов, визначених рішенням ЄСПЛ, за сукупності яких виселення можливе. Так, будь-яке втручання в права людини (зокрема, право на житло) передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання мають здійснювати "за законом", воно повинно мати "легітимну мету" й бути "необхідним у демократичному суспільстві".

Так само й із ЖК УРСР, у якому передусім ідеться про те, що виселення допускають винятково на законних підставах. Та більше, ВС, посилаючись на ст. 109 ЖК УРСР, зазначив неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення. Але й тут є виняток – виселення без надання іншого житла можливе в разі звернення стягнення на житлове приміщення, яке було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечено іпотекою відповідного житлового приміщення.

Крім того, є ще й мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, передбачений Законом № 1304-VII. Тобто не може бути примусово стягнуто нерухоме житлове майно, яке вважають предметом застави, якщо таке майно є забезпеченням зобов`язань за кредитами в іноземній валюті.

Боржника не можуть виселити з квартири, якщо квартира була об`єктом забезпечення виконання зобов`язань за валютним кредитом, і в разі, якщо така квартира хоч і була об`єктом забезпечення за кредитом, але придбали її не за рахунок кредитних коштів.

У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 09 квітня 1985 року № 39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями.

Конституційний Суд України у рішенні у справі щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» від 11 липня 2013 року у справі № 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно - правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.

Також суд зазначає, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).

7. Розподіл судових витрат між сторонами.

Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи відмову в задоволені позову, сплачений удовий збір покладається на позивача.

Керуючись ст.ст.1, 2, 12, ч.2 ст.13, 81, 141, 174, 263-265,280 ЦПК України, суд, –

ухвалив:

В задоволені позову Акціонерного товариства «АЛЬФА-БАНК» до ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , та ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , 3-я особа, без самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача Служба у справах дітей Кам`янської міської ради «про примусове виселення з житлового приміщення» - відмовити повністю.

Судові витрати покласти на позивача.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яка подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Позивачем заочне рішення суду може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Відповідачем заочне рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Учасники справи можуть отримати інформацію щодо даної справи в мережі Інтернет за веб-адресою сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України - http://zv.dp.court.gov.ua .

Сторони по справі:

Позивач - Акціонерне товариство «АЛЬФА-БАНК», код в ЄДРПОУ 23494714, юридична адреса: місто Київ, вул. Десятинна, 4/6;

відповідач № 1 – ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер платника податків НОМЕР_1 , зареєстрований АДРЕСА_1 ;

відповідач № 2 - ОСОБА_2 , 2011 року народження, зареєстрований АДРЕСА_1 ;

відповідача № 3 – ОСОБА_3 , 2006 року народження, зареєстрована АДРЕСА_1 ;

відповідач № 4 – ОСОБА_4 , 2008 року народження, зареєстрована АДРЕСА_1 ;

відповідач № 5 – ОСОБА_5 , 2014 року народження, зареєстрована АДРЕСА_1 ;

відповідач № 6 – ОСОБА_6 , ідентифікаційний номер платника податків НОМЕР_2 , зареєстрований АДРЕСА_1 ;

відповідач № 7 – ОСОБА_7 , ідентифікаційний номер платника податків НОМЕР_3 , зареєстрована АДРЕСА_1 ;

3-я особа, Служба у справах дітей Кам`янської міської ради, код 23928331, юридична адреса м. Кам`янське Дніпропетровської області, майдан Петра Калнишевського, будинок № 2.

Суддя Івченко Т. П.