Рішення № 95619754, 17.03.2021, Глибоцький районний суд Чернівецької області

Справа № 715/305/21

Провадження № 2/715/177/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 березня 2021 року Глибоцький районний суд Чернівецької області

в складі: головуючого-судді Цуренка В.А.

секретар судового засідання Майщук С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Глибока справу за позовною заявою акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних витрат на суму боргу,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач АТ «Альфа-Банк» звернулася в суд з позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення втрат від інфляції та 3% річних. Просить суд стягнути з відповідача ОСОБА_1 заборгованість в розмірі 84 718,45 грн., що складається з суми заборгованості за ставкою 3% на кредитну заборгованість – 24 836,02 грн., суми заборгованості за інфляційними витратами – 59 882,43 грн., а також судові витрати в розмірі 2270,00 грн.

В судове засідання позивач АТ «Альфа-Банк» не з`явився, проте представник позивача подав до суду заяву, в якій вказує, що позовні вимоги підтримує повністю та просить суд їх задовольнити в повному обсязі, а справу розглянути у відсутності їх представника.

Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, проте направив до суду заяву, в якій позовні вимоги не визнає в повному обсязі, посилаючись на те, що розмір заборгованості був визначений вимогою від 09 липня 2010 року, тому нарахування платежів є не законним, окрім того, кредитні кошти бралися у іноземній валюті, тому розрахунок інфляційних втрат до них не застосовується. Також просив суд застосувати строк позовної давності, оскільки позивачем його пропущено. Просив суд відмовити у задоволенні позову в повному розмірі.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини та дійшов наступних висновків.

Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч.1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Як вбачається із змісту ч.2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов`язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Судом встановлено, що 04.06.2007 року АКБ СР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 159.

Відповідно до п. 1.1. кредитор надає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 40 000,00 дол. США. Зі сплатою 13% процентів річних.

Відповідно до договору, відповідач зобов`язується в порядку та на умовах, що визначені договором повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати неустойки та інші передбачені платежі в сумі, строки та на умовах, що передбачені договором.

Свої зобов`язання позивач виконав, надавши грошові кошти позичальникові, що підтверджується заявою на видачу готівки від 06.07.2007 року.

09 липня 2010 року АКБ СР «Укрсоцбанк» направив ОСОБА_1 претензію про погашення заборгованості за договором кредитку №17-29/934-191, в якій вказав, що у зв`язку із не виконанням ОСОБА_1 умов кредитного договору №159 від 04 червня 2007 року, він вважається таким, що закінчився і підлягає достроковому поверненню. Згідно з вимогами договору, ОСОБА_1 зобов`язаний повністю погасати кредит та відсотки за фактичний час використання кредиту, а також відповідну пеню і штрафні санкції до 31 липня 2010 року. Станом на 09 липня 2010 року прострочена заборгованість ОСОБА_1 за даним кредитним договором складається з: простроченої заборгованості за кредитом – 666 дол. США, простроченої заборгованості за нарахованими процентами за використання кредиту – 196,79 дол. США.

Відповідно до Рішення постійно діючого Третейського суду при асоціації українських банків від 27 вересня 2010 року, по справі № 1269/10 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» було стягнуто з ОСОБА_1 , заборгованість за кредитним договором 159 від 04.06.2007 року, в розмірі 275 955,74 грн.

Загальними зборами акціонерів 09 березня 2010 року було прийнято рішення про зміну типу акціонерного товариства на публічне акціонерне товариство та зміну найменування (назви) Банку на публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», а з 10 серпня 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» змінило найменування на акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (скорочено - AT «Укрсоцбанк»).

Згідно рішення №5/2019 AT «Укрсоцбанк» від 15 жовтня 2019 року, було прийнято рішення щодо припинення АТ «Укрсоцбанк» шляхом приєднання до АТ «Альфа-Банк» де в п.п.1.2. визначено, що правонаступником щодо всього майна, прав та обов`язків AT «Укрсоцбанк», виникає у АТ «Альфа-Банк» з 15 жовтня 2019 року.

Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.

Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

За умовами договору сторони погодили щомісячну сплату відсотків за кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом, який наданий на строк до 29 травня 2017 року включно.

Відтак, у межах строку кредитування до 29 травня 2017 року, відповідач мав, зокрема, повертати позивачеві кредит і сплачувати проценти періодичними (щомісячними) платежами до 20 числа кожного місяця. Починаючи з часу зміни банком строку виконання зобов`язання – 31 липня 2010 року, відповідач мав обов`язок повернути всю заборгованість за договором.

Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Враховуючи викладене, суд вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

У нашому випадку таке право банку припинилося з 31 липня 2010 року – тобто з дати, що зазначена у вимозі про повне дострокове повернення коштів.

Дана позиція також викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду № 444/9519/12 від 28 березня 2018 року.

Вирішуючи позовні вимоги в частині стягнення 3% на кредитну заборгованість, суд зазначає наступне.

Посилання позивача щодо преюдиціального значення рішення постійно діючого третейського суду при асоціації українських банків від 27 вересня 2010 року, справа № 1269/10, суд відхиляє, оскільки рішення третейського суду не має преюдиціального значення для розгляду даної справи. Преюдиціальне значення мають рішення судів у справах, які зазначені в ч.5 ст. 82 ЦПК України, а не рішення третейських судів.

Тому суд бере за основу для визначення моменту припинення права банку нараховувати відсотки та штрафні санкції, саме претензію про погашення заборгованості за договором кредиту від 09 липня 2010 року № 17-29/934-191, (дана претензія також зазначена у тексті рішення постійно діючого третейського суду при асоціації українських банків від 27 вересня 2010 року, справа № 1269/10), також суд вважає, що дата, яка в ній зазначена для повного виконання зобов`язань – 31 липня 2010 року, є датою з якої у позивача було припинено право на нараховування передбачених договором процентів та будь-яких інших додаткових платежів.

Більш того, судом встановлено, що банк не звертався із заявою про надання дозволу на примусове виконання вказаного рішення третейського суду у межах встановленого законодавством строку, а чинне законодавство про захист прав споживачів не передбачає можливості розгляду даної категорії справ третейським судом (п. 14 ч.1 ст. 6 Закону України «Про третейські суди») і відповідно в подальшому звернення про надання дозволу на примусове виконання рішення третейського суду в даній категорії справ.

А в суд загальної юрисдикції із позовними вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором банк не звертався.

Тобто, з 31 липня 2010 року по даний час, а це понад 10 років, в межах розумних строків, позивачем не було вирішено питання про примусове стягнення основної суми заборгованості, у зв`язку з чим на даний час у межах примусового виконання не знаходиться будь-яке провадження щодо стягнення з відповідача будь-якої суми заборгованості, про що вказує відповідач.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно частини першої статті 267 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

Відповідно до статті 625 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.

Тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України свідчить, що:

(1) натуральним є зобов`язання вимога в якому, не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;

(2) конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

(3) кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

Дана позиція також викладена в Постанові Верховного Суду у складі ОБ КЦС №757/44680/15 від 06 березня 2019 року.

У даній справі, позивач просить суд стягнути з відповідача 3 % річних від суми простроченої заборгованості за рішенням суду за період з 16 січня 2018 року по 15 січня 2021 року. Однак, у даній справі нарахування 3% річних, були нараховані до вимоги, яка існує в натуральному зобов`язанні.

Тому в задоволенні позовної вимоги про стягнення 3 % річних слід відмовити за безпідставністю.

Вирішуючи питання про стягнення суми заборгованості по інфляційним витратам, суд, окрім зазначено вище, враховує наступне.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Проте оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, то зазначена норма ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у національній валюті - гривні, а не в іноземній або в еквіваленті до іноземної валюти, тому індексація у цьому випадку застосуванню не підлягає.

У випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти.

Таких висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд України у постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17. Наведений висновок не був змінений, і Верховний Суд від нього не відступав. Крім того цей висновок Верховного Суду України був неодноразово застосований Верховним Судом, зокрема: у постановах Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2019 року у справі № 130/1058/16; від 23 жовтня 2019 року у справі № 369/661/15-ц; від 23 вересня 2019 року у справі № 638/4106/16-ц; від 20 лютого 2019 року у справі № 638/10417/15-ц; у постанові Касаційного господарського суду від 11 жовтня 2018 року у справі № 905/192/18 та Постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року № 296/10217/15-ц.

Враховуючи вище викладене, позов в частині стягнення суми заборгованості по інфляційних витратах, задоволенню також не підлягають з вказаних вище підстав.

На підставі викладеного, суд приходить до висновку, що позов АТ «Альфа-Банк» не підлягає задоволенню в повному обсязі.

На пiдставi викладеного, ст.ст. 526, 533, 610-612, 614, 624, 625, 1046-1047 ЦК України, керуючись ст.ст. 4-13, 19, 23, 76-81, 141, 142, 259, 265, 280-282 ЦПК України, суд,-

У Х В А Л И В :

В задоволенні позову акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних витрат на суму боргу – відмовити повністю.

Повний текст судового рішення виготовлено 18 березня 2021 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Чернівецької апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається через суд першої інстанції.

Суддя: