Рішення № 95504069, 15.03.2021, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 березня 2021 року справа №320/7731/20

Суддя Київського окружного адміністративного суду Терлецька О.О., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного агентства лісових ресурсів України про зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі - позивачка) з адміністративним позовом до Державного агентства лісових ресурсів України (далі - відповідач), - про зміну формулювання звільнення з посади та зобов`язання до вчинення певних дій.

Ухвалою від 07.09.2020 було відкрите провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

Зміст позову складають наступні позовні вимоги: 1) змінити формулювання причини звільнення позивачки зі «за власним бажанням згідно частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу» на «за власним бажанням у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю згідно частини третьої статті 38 КЗпП України»; 2) Зобов`язати відповідача змінити запис внесений до Наказу «Про звільнення з посади ОСОБА_1 » № 661-К від 12.12.2019 зі «Звільнити ОСОБА_1 - головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції із займаної посади 17.12.2019 за власним бажанням згідно частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу» на «Звільнити ОСОБА_1 - головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції із займаної посади 17.12.2019 за власним бажанням у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю згідно частини третьої статті 38 КЗпП України»; 3) Зобов`язати відповідача змінити запис внесений до Трудової книжки ОСОБА_1 , а саме в розділі «Відомості про роботу» зазначити: «Запис за № 17 є недійсним, звільнена за власним бажанням у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю згідно частини третьої статті 38 КЗпП України»; 4) Стягнути з відповідача на користь позивачки вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку в сумі 25506,66 грн; 5) Стягнути з відповідача на користь позивачки заборгованість зі сплати добових витрат в сумі 900,00 грн; 6) стягнути з відповідача на користь позивачки компенсацію середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до моменту ухвалення судового рішення.

Позивачка свої позовні вимоги, викладені в позовній заяві та у запереченнях на відзив обґрунтовує тим, що відповідачем було неправомірно визначено підстави для її звільнення в оскаржуваному наказі та трудовій книжці. Так позивачка вказує, що відповідач пославшись на ч. 1 ст. 86 Закону вказав, що державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення в письмовій формі не пізніше як за 14 календарних днів до дня звільнення. Позивачка вважає, що ч. 1 ст. 86 Закону не може бути застосована до правовідносин, що виникли між позивачкою та відповідачем, оскільки позивачка звільнялась не просто за власним бажанням, а за власним бажанням у зв`язку із невиконанням відповідачем законодавства про працю, а саме - тривалою невиплатою заробітної плати протягом більше ніж двох місяців. Позивачка вказала, що, відповідно до ст. 115 КЗпП, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Згідно банківської виписки (довідки) АТ КБ «Приватбанк» від 16.01.2020 та листа відповідача № 07-06/9082-19 від 26.12.2019 позивачці було перераховано заробітну плату за жовтень (6844,29 грн) та листопад (6844,29 грн) 2019 року - 12 та 16 грудня 2019, вже після подання заяви про звільнення (03.12.2019). Позивачка вказує на те, що така значна затримка із виплати заробітної плати порушує вимоги ст. 115 КЗпП, тому відповідач зобов`язаний був задовольнити вимоги заяви позивачки про звільнення та звільнити її у строк вказаний в Заяві про звільнення, а саме 03.12.2019 р.

Відповідач проти позову заперечив, подав до суду відзив в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог. Заперечення проти позову відповідач обґрунтовує тим, що в його діях відсутнє порушення законодавства щодо своєчасної виплати заробітної плати та добових за службові відрядження. Відповідач також вказує на те, що позовні вимоги в частині зміни підстав для звільнення позивачки з державної служби не можуть бути задоволені у зв`язку з вимогами спеціального закону - Закону України «Про державну службу».

Дослідивши матеріали судової справи, суд встановив наступні обставини.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державне агентство лісових ресурсів України затвердженого постановою Кабінету Міністрів України агентство лісових ресурсів України (Держлісагентство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра енергетики та захисту довкілля і який реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства.

Згідно п.п. 1 ч. 5 Положення, - Держлісагентство з метою організації своєї діяльності здійснює добір кадрів в апарат Держлісагентства та на керівні посади в його територіальних органах, на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери його управління, організовує роботу з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і працівників апарату Держлісагентства та його територіальних органів.

У відповідності до п.8 ч.11, Голова Держлісагентства призначає на посаду та звільняє з посади у порядку, передбаченому законодавством про державну службу, державних службовців апарату Держлісагентства (якщо інше не передбачено законом).

Згідно наказу Державного агентства лісових ресурсів України від 12.06.2018 № 261-к «Про оголошення конкурсу на зайняття вакантних посад державної служби», було оголошено конкурс на зайняття вакантної посади категорії «В» - головний спеціаліст з питань запобігання та виявлення корупції Держлісагентства. 04.07.2018 року був проведений конкурс на зазначену вище посаду і за його результатами позивачка визначена переможцем на зайняття вакантної посади головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції Держлісагентства.

Наказом від 17.09.2018 №405-к позивачку було призначено на посаду головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції Державного агентства лісових ресурсів України. Таким чином позивачка обіймала посаду головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції в Державному агентстві лісових ресурсів України і відповідно перебувала на державній службі.

Відповідно до Положення про Державне агентство лісових ресурсів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2014 року №521, - Держлісагентство очолює Голова, який призначається та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за пропозицією Комісії з питань вищого корпусу державної служби. Згідно розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 вересня 2019 року № 833-р «Про звільнення ОСОБА_2 з посади заступника Голови Державного агентства лісових ресурсів України» наказом Держлісагентства від 26 вересня 2019 року №597-к було звільнено ОСОБА_2 з посади. 02.12.2019 згідно розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 листопада 2019 року №1145-р «Про тимчасове покладення виконання обов`язків Голови Державного агентства лісових ресурсів України на Дудку В.П. » було призначено тимчасово виконуючого обов`язки Голови. У період з 26 вересня по 02 грудня 2019 у відповідача була відсутня особа з правом першого підпису фінансових та кадрових документів. Як наслідок у період з 26 вересня по 02 грудня 2019 відповідачем не оформлювались фінансові документи, в тому числі і на виплату заробітної плати.

Виплата заробітної плати працівникам апарату Держлісагентства, в т.ч. позивачці, відбулась після оформлення першого підпису посадової особи відповідно до п. 6.4 Порядку відкриття та закриття рахунків у національній валюті в органах Державної казначейської служби України, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 22 червня 2012 року № 758. Так, виплата заробітної плати за жовтень була проведена 12 грудня 2019 року, а за листопад та за першу половину грудня - 16 грудня 2019 року. Зазначене не заперечується і позивачкою.

03.12.2019 позивачка подала відповідачу заяву про звільнення її з займаної посади за власним бажанням відповідно до частини 3 статті 38 Кодексу законів про працю України. При цьому фактичних обставин, як підстави для застосування частини 3 статті 38 Кодексу законів про працю України позивачка в заяві не зазначила, що підтверджується копією заяви, наданою позивачкою у додатку до позовної заяви. Однак зі змісту позовної заяви слідує, що порушенням умов трудового договору позивачка вважає, невиплату відповідачем протягом двох місяців заробітної плати позивачці, а саме - за жовтень та листопад 2019 року.

Цього ж дня 03.12.2019 відповідач надав позивачці письмову відповідь за №10-30/8214-19 за підписом т.в.о. Голови Держлісагенства В.Дудка, отриману позивачкою цього ж дня під розпис. З зазначеної відповіді слідує, що відповідач розглянув заяву позивачки про звільнення і, враховуючи норму ч.1 ст.86 Закону України «Про державну службу», - повідомив про те, що позивачку буде звільнено зі служби за власним бажанням 17.12.2019.

12.12.2019 виніс Наказ за №661-к «Про звільнення з посади ОСОБА_1 ». Відповідно до п.1 Наказу №661-к, позивачка була звільнена із займаної посади 17.12.2020 за власним бажанням згідно з ч.1 ст.86 Закону України «Про державну службу». З тексту Наказу №661-к слідує, що підставою для його винесення є заява позивачки від 02.12.2019 та ч.1 ст.89 Закону України «Про державну службу».

Позивачка в позовній заяві звертає увагу суду, що заяви про звільнення саме 02.12.2019 відповідачу не подавала.

Також 12.12.2019 відповідач видав Наказ за №75-мд «Щодо виплати матеріальної допомоги», відповідно до якого, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 08.08. 2016, відповідач вирішив виплатити позивачці матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати за рахунок фонду оплати праці апарату Держлісагенства.

17.12.2019 позивачці в Трудову книжку серія НОМЕР_1 було внесено запис про звільнення «за власним бажанням згідно частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу».

В позовній заяві позивачка вказує на те, що їй не було виплачено добові пов`язані із відрядженням та вихідну допомогу при звільненні, встановлену ст. 44 Кодексом законів про працю України.

15.01.2020 позивачка направила відповідачу вимогу відповідачу про виплату вихідної допомоги в розмірі тримісячного середнього заробітку. Дана вимога не була задоволена відповідачем.

Для відновлення своїх майнових прав позивачка вказує, що з відповідача підлягають стягненню грошові кошти в сумі 26406,66 грн, що включають 25506,66 грн. - тримісячний середній заробіток, який підлягає виплаті позивачці як вихідна допомога згідно ст. 44 КЗпП у зв`язку із припиненням трудових відносин з ініціативи позивачки через порушення роботодавцем законодавства про працю; 900,00 грн. - заборгованість відповідача у зв`язку із невиплатою добових витрат, пов`язаних із відрядженнями.

Згідно банківської виписки (довідки), позивачка отримала відшкодування добових витрат за вищевказані відрядження в сумі 360,00 грн 12.06.2019 та в сумі 180,00 грн 27.12.2019 (після звільнення, яке відбулося 17.12.2019).

Позивачка вказує, що стягненню підлягає також компенсація середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, сума якої має бути визначена судом виходячи із показників середньоденної заробітної плати, що складає 395.45 грн. та кількості днів її невиплати до моменту ухвалення судового рішення.

Позивачка також не погоджується з формулюванням запису щодо правових підстав для її звільнення у зв`язку з чим звернулась до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд виходить з наступного.

Спеціальним законом, що регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу є Закон України «Про державну службу».

Статтею 5 Закону України «Про державну службу» визначено умови правового регулювання державної служби. Відповідно до норм частин 1-3 ст.5 Закону України «Про державну службу», - правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до ч.1 ст.86 Закону України «Про державну службу», якою визначені умови припинення державної служби за ініціативою державного службовця або за угодою сторін, - державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.

Відповідно до ч.3 ст.38 Кодексу законів про працю України, якої визначені умови розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника, - працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Відповідно до ч. 3 ст. 86 Закону України «Про державну службу», суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.

Позивачка вказує на те, що роботодавець, ким є відповідач по відношенню до позивачки у спірних правовідносинах, - відповідно до законодавчого регулювання та правової позиції касаційного суду у подібних справах не має права змінювати підстави звільнення по відношенню до заявленої працівником підстави. При цьому позивачка посилається на правову позицію Верховного Суду в низці постанов (зокрема, постанови від 17.04.2019 р. по справі № 216/7189/14-ц, від 20.06.2018 р. по справі № 161/10759/16-ц, від 12.09.2018 р. по справі № 161/10248/16-п, від 13.03.2019 р. по справі № 754/1936/16-ц, від 23.09.2019 р. по справі № 826/2778/14). В цих постановах Верховний Суд сформував правову позицію, згідно якої самостійна зміна роботодавцем підстави звільнення є протиправною. Зокрема, Верховний Суд вказує, що за змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору. При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися. Аналогічний висновок зазначений у постановах Верховного Суду України від 22 травня 2013 року в справі N 6-34цс13, Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі N 754/1936/16-ц (провадження N 61-28466св18).

Однак суд відхиляє доводи позивачки в цій частині у зв`язку з наступним.

Позивачка звільнилася з посади, яка відноситься до державної служби. Відповідно спеціальним законом, який регулює питання проходження державної служби та звільнення з неї є Закон України «Про державну службу», що слідує з преамбули цього закону.

Трудове законодавство, і, зокрема, норми Кодексу законів про працю, застосовуються до врегулювання питань проходження державної служби та звільнення з неї в силу зазначеної вище ст.5 Закон України «Про державну службу» лише у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Оскільки фактичною підставою для звільнення в заяві від 03.12.2020 позивача самостійно вказала власне бажання, то відповідач правомірно та законно вказав як правову підставу норму спеціального закону - ч.1 ст.86 Закону України «Про державну службу».

В той же час ч.3 ст. 86 Закону України «Про державну службу» містить банкетну норму, відповідно до якої суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.

Відповідно до п.7 с.2 Закону України «Про державну службу», - суб`єкт призначення - державний орган або посадова особа, яким відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади.

Відповідно до ч.1 ст.21 Кодексу законів про працю, - трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

З зазначених норм слідує, що поняття власника підприємства та суб`єкта призначення не є ідентичними та не передбачають однаковий набір обов`язків по відношенню до працівника.

Адже при здійсненні державної служби суб`єкт призначення уповноважений здійснювати обов`язки від імені держави лише щодо призначення та звільнення з посади, а не в частині формування та виплати заробітної плати.

Відповідно до ч.1 ст.94 Кодексу законів про працю, - заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до ч.1 ст.50 Закону України «Про державну службу», - держава забезпечує достатній рівень оплати праці державних службовців для професійного виконання посадових обов`язків, заохочує їх до результативної, ефективної, доброчесної та ініціативної роботи.

Відповідно до ч.4 ст.50 Закону України «Про державну службу», - джерелом формування фонду оплати праці державних службовців є державний бюджет. Фонд оплати праці державних службовців формується за рахунок коштів державного бюджету, а також коштів, які надходять до державного бюджету в рамках програм допомоги Європейського Союзу, урядів іноземних держав, міжнародних організацій, донорських установ. Порядок використання таких коштів, які надходять до державного бюджету, затверджується Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ч.4 ст.50 Закону України «Про державну службу», - порядок формування фонду оплати праці державних службовців у державному органі, а також порядок преміювання державних службовців затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Аналіз зазначених норм приводить суд до висновку, що власником та зобов`язаною особою по виплаті заробітної плати державних службовців є держава в особі уповноважених органів законодавчої влади (в частині кількісного затвердження розміру заробітної плати) та виконавчої влади (Кабінет Міністрів України в частині визначення порядку виплати заробітної плати).

З зазначеного слідує, що визначення розміру та порядку виплати заробітної плати державним службовцям, зокрема і позивачці у спірних правовідносинах - не належить то компетенції, на яку уповноважений державою відповідач як суб`єкт призначення по відношенню до позивачки.

Як наслідок, суб`єкт призначення, яким є відповідач не несе юридичну відповідальність за невиплату заробітної плати державному службовцю, якщо така невиплата пов`язана з реалізацію повноважень уповноважених на визначення розміру та порядку виплати заробітної плати органів держаної влади та зважаючи на те, що відповідач не є власником (роботодавцем) в розумінні Кодексу законів про працю.

Відповідно, - не може бути застосована ч.3 ст.38 Кодексу законів про працю в частині обставин (причин) для подачі заяви про звільнення за власним бажанням - «у зв`язку якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору».

Суд звертає також увагу, що, в свою чергу, Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України, як органи державної влади, які наділені повноваженнями в частині визначення розміру та порядку виплати заробітної плати державним службовцям в силу зазначеної ст. 21 Кодексу законів про працю, - не є власником (працедавцем) в розумінні трудового законодавства. Тому, зважаючи на те, що до предмету даного позову входять виключно правовідносини, пов`язані з проходженням позивачкою державної служби та звільненням з неї, і не входять правовідносини по виконанню Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України чи підлеглим їм органами державної влади, - останні не можуть бути притягнуті до участі в даній справі для захисту заявленого порушеного права позивачки на належну оплату праці.

Досліджуючи питання щодо невиплаченої відповідачем вихідної допомоги, суд виходить з наступного.

Відповідачка, як на правову підставу для стягнення вихідної допомоги, посилається на ст.44 Кодексу законів про працю, відповідно до якої - при припиненні трудового договору внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

Однак з підстав зазначених вище, а саме у зв`язку, що невиплата заробітної плати позивачці відбулась не з вини і не в межах повноважень відповідача як суб`єкта призначення, норма ст.44 Кодексу законів про працю не поширюється на спірні правовідносини.

Окрім того, питання виплати вихідної допомоги державним службовцям врегульовано частиною 3 статті 83 Закону України «Про державну службу», відповідно до якої така допомога виплачується тільки при звільненні в разі незгоди державного службовця на проходження державної служби в зв`язку із зміною її істотних умов та в разі досягнення державним службовцем 65-річного віку. Зазначене є додатковою підставою для висновку, що ст.44 Кодексу законів про працю не може бути застосована при розгляді даної справи, оскільки не регулюється нормами спеціального Закону.

Досліджуючи питання щодо невиплати позивачці добових пов`язаних із відрядженнями, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення.

З позовної заяви слідує, що позивачці в день звільнення не було виплачено повну суму добових витрат пов`язаних із відрядженнями.

Згідно з п. 1 Розділу II Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, що затверджена Наказом Міністерства фінансів України від 13.03.98 р. № 59 (далі - Інструкція), направлення працівника підприємства у відрядження здійснюється керівником цього підприємства або його заступником (направлення у відрядження державного службовця здійснюється керівником державної служби) і оформляється наказом (розпорядженням) із зазначенням: пункту призначення, найменування підприємства, куди відряджений працівник строку й мети відрядження.

Відповідно до п. 4 Розділу II Інструкції за кожний день (включаючи день вибуття та день прибуття) перебування працівника у відрядженні в межах України, враховуючи вихідні, святкові й неробочі дні та час перебування в дорозі (разом з вимушеними зупинками), йому виплачуються добові в межах сум, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.02.2011 р. № 98.

Згідно з Додатком 1 до Постанови Кабінету Міністрів України «Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів» від 02.02.2011 р. № 98 сума добових витрат, що підлягає відшкодуванню державним службовцям, у зв`язку із відрядженнями в межах України, складає 60 грн. Відповідно до п. 15 Розділу І Інструкції добові витрати (витрати на харчування та фінансування інших власних потреб фізичної особи, понесені у зв`язку з таким відрядженням) є окремим видом витрат, що не потребують спеціального документального підтвердження.

Згідно наказу від 27.05.2019 № 38-вд головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції позивачка була відряджена до Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства на термін 12 днів з 27.05. по 07.06.2019.

Наказом від 31.05.2019 № 43-вд у зв`язку з виробничою необхідністю до наказу від 27.05.2019 № 38-вд внесено зміни, згідно котрих термін відрядження для позивачки замінено на 6 днів з 27.05. по 01.06.2019. За вказаний період (6 днів) відповідач здійснив оплату добових, що не заперечується позивачкою.

Позивачка також отримала оплату - добові в розмірі 180 грн за відрядження на термін 3 дні з 09.07.2019 по 11.07.2019 року, згідно наказу відповідача від 04.07.2019 № 57- вд, що підтверджується реєстром звіту про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт № 12 від 17.07.2019, платіжним дорученням від 17.12.2019 № 19 та реєстром перерахувань на особисті вкладні рахунки (додаток до платіжного доручення від 17.12.2019 № 19).

З відзиву відповідача слідує, що добові щодо 3-х наказів від 01.08.2019 № 67-вд, від 03.09.2019 № 76-вд, від 26.09.2019 № 89-вд не були оплачені, оскільки зі сторони позивачки до відділу бухгалтерського обліку та звітності відповідача не було надано звіту про використання коштів, що не заперечується позивачкою.

При цьому відповідач зазначає, що відповідно до Податкового кодексу України сума добових визначається в разі відрядження у межах України та країн, в`їзд громадян України на територію яких не потребує наявності візи (дозволу на в`їзд), - згідно з наказом про відрядження та відповідними первинними документами. Також відповідач посилається на наказ Міністерства фінансів України від 13.03.1998 № 59 «Про затвердження Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон», відповідно до якого - після повернення з відрядження працівник зобов`язаний до закінчення п`ятого банківського дня, наступного за днем прибуття до місця постійної роботи, подати звіт про використання коштів, наданих на відрядження. Разом із звітом подаються документи в оригіналі, що засвідчують вартість понесених у зв`язку з відрядженням витрат. Згідно наказу Міністерства фінансів України від 28.09.2015 № 841 «Про затвердження форми Звіту про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт, та Порядку його складання» звіт про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт, подається до закінчення п`ятого банківського дня, що настає за днем, у якому платник податку завершує таке відрядження або завершує виконання окремої цивільно-правової дії за дорученням та за рахунок податкового агента платника податку, що надав кошти під звіт.

Однак суд відхиляє доводи відповідача в цій частині, оскільки позивачкою зазначено, що зазначений вище наказ Міністерства фінансів України від 13.03.1998 №59 в частині подання звіту застосовується щодо коштів, які були видані перед відрядженням і не визначають обов`язку подання звіту для виплати добових після відрядження.

Відтак суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача добових на відрядження за наказами від 01.08.2019 № 67-вд, від 03.09.2019 № 76-вд, від 26.09.2019 № 89-вд, що складає 540 грн (180 грн +120грн +240грн) відповідно.

Згідно банківської виписки (довідки) позивачка отримала відшкодування добових витрат за вищевказані відрядження в сумі 360,00 грн 12.06.2019 та в сумі 180,00 грн 27.12.2019 (після звільнення, яке відбулося 17.12.2019).

Досліджуючи питання щодо компенсації позивачці середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд виходить з наступного.

Позивачка, як на правову підставу для компенсації середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, посилається на ст.116 та ст.117 Кодексу законів про працю.

Відповідно до ст. 116 КЗпП, - при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. А у випадку затримки виплати цих сум, для роботодавця настає відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. При цьому позивачка посилається на практику Верховного Суду при розгляді цивільних справ, про стягнення зазначеної компенсації. Також позивачка посилається на п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», відповідно до якого - установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановления рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Однак суд відхиляє доводи позивачки щодо застосування зазначених норм трудового законодавства, з підстав зазначених вище, а саме - у зв`язку з тим, що невиплата заробітної плати позивачці відбулась не в межах повноважень відповідача як суб`єкта призначення. Відповідач не є власником як сторони трудового договору за трудовим законодавством, і не наділений відповідними повноваженнями спеціальним законодавством про державну службу в частині виплати заробітної плати. Відтак, - відповідальність за невиконання умов трудового договору, визначена ст. 116 та 117 КЗпП, не може бути покладена на відповідача, оскільки в розумінні ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, - суб`єкт владних повноважень може бути притягнутий до відповідальності виключно у зв`язку із здійсненням/не здійсненням ним своїх повноважень.

При цьому, практика розгляду адміністративних справ щодо державної служби Верховного Суду, висловлена в у постанові від 18.12.2019 у справі №824/321/18а на яку посилається позивачка також вказує на те, що статті 116 та 117 Кодексу законів про працю можуть бути застосовані при звільненні з державної служби виключно у разі встановлення вини роботодавця у невиплаті заробітної плати.

Для з`ясування вини суб`єкта владних повноважень, заявленого відповідачем, - суд в кожному разі досліджує обсяг повноважень відповідного суб`єкта владних повноважень. Окремо розмежування статусу роботодавця, власника за трудовим договором і суб`єкта призначення у відносинах державної служби Верховний Суд не розглядав.

Відповідно до ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, - кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ст.90 Кодексу адміністративного судочинства України, - суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи зазначене вище, суд прийшов до висновку про задоволення позову в частині недоплачених добових та відхилення решти позовних вимог, щодо яких судом не було встановлено порушення відповідачем вимог чинного та релевантного до предмету позову законодавства.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому, суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (ч.3 ст. 139 КАС України)

При зверненні до суду позивачем було сплачено судовий збір у сумі 840 грн 80 коп. При цьому дана сума була сплачена позивачкою за одну майнову вимогу. Судовий збір за немайнові вимоги позивачка не сплачувала, вважаючи їх похідними від майнової.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначені положеннями Закону України "Про судовий збір".

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" ставка судового збору за подання до адміністративного суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою складає 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до абз 2 ч. 3 ст. 6 Закону України "Про судовий збір" у разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру. Тому суд, беручи до уваги результат вирішення спору щодо часткового задоволення позовних вимог і лише в частині майнових вимог, - стягує з позивачки не сплачений судовий збір за 4 немайнові позовні вимоги, обраховані за правилами п.2 ч.2 ст.4 Закону України "Про судовий збір", що становить 3 363 грн 20 коп. (840,80 грн х 4). Зважаючи на те, що позовні вимоги були задоволені в 1/3 частині таких позовних вимог, суд присуджує позивачу 280 грн 27 коп. понесених витрат з оплати судового збору, сплачені за майнові вимоги за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов - задовольнити частково.

Стягнути з Державного агентства лісових ресурсів України (код ЄДРПОУ 37507907) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2 ) заборгованість зі сплати добових витрат в сумі 540 (п`ятсот сорок) 00 грн.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2 ) судові витрати в розмірі 280 (двісті вісімдесят) грн 27 (двадцять сім) коп за рахунок бюджетних асигнувань Державного агентства лісових ресурсів України (код ЄДРПОУ 37507907).

Стягнути з ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2 ) судовий збір на рахунок Київського окружного адміністративного суду у розмірі 3363 (три тисячі триста шістдесят три) грн 20 (двадцять) коп. за реквізитами: ГУК у Київ. обл./м.Київ/22030101, код отримувача за ЄДРПОУ 37955989, банк отримувача - Казначейство України (ел. адм. подат.), МФО банку отримувача 899998, рахунок отримувача - UA718999980313151206084010001, код класифікації бюджету - 22030101.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Терлецька О.О.