Рішення № 9548151, 14.04.2010, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 31/40214.04.10 За позовом          Державного науково-дослідного проектно-дослідницького технологічного

          інституту "Енергоперспектива", м. Київ

до          Державного підприємства зовнішньоекономічної діяльності

          "Укрінтеренерго", м. Київ

Про          стягнення неустойки та зобов’язання повернути об’єкт оренди

За зустрічним

Позовом          Державного підприємства зовнішньоекономічної діяльності

          "Укрінтеренерго", м. Київ

До          Державного науково-дослідного проектно-дослідницького технологічного

          інституту "Енергоперспектива", м. Київ

Про          визнання частково недійсним правочинів

Суддя Качан Н.І.

Представники:

Від позивача          Рябенко С.М. - пред. по довір.

Від відповідача          Луцюк С.С. –пред. по довір.

Від міністерства палива та енергетики України          Регелюк С.В. –пред. по довір.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення неустойки та зобов’язання повернути об’єкт оренди. Свої вимоги позивач мотивував тим, що у 2003 році між ним та відповідачем було укладено договір оренди, яким відповідачу було передано у строкове орендне користування нерухоме майно - нежитлові приміщення, розташовані у будівлі по вул. Фрунзе, 85 у м. Києві. Надалі, протягом 2003-2007 рр. окремими додатковими угодами сторонами вносилися зміни до зазначеного договору оренди, зокрема, у частині загальної площі нерухомого майна, яке орендувалося відповідачем у позивача.

У січні 2008 р. між позивачем, відповідачем та Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву було укладено трьохсторонній договір оренди, яким у строкове орендне користування відповідачу було передано частину нерухомого майна, яке відповідач до того часу орендував на підставі договору оренди, укладеного у 2003 р. між позивачем та відповідачем, загальною площею 173, 4 кв. м. та зазначено про те, що за домовленістю сторін попередній договір втратив свою чинність.

Решту площ нерухомого майна, орендованого відповідачем на підставі договору оренди між ним та позивачем від 2003 р. та додаткових угод до нього, на підставі трьохстороннього договору оренди від 2008 р. відповідачу у оренду не передавалася.

У зв’язку з цим, позивач неодноразово звертався до відповідача з листами та претензіями щодо повернення нерухомого майна, загальною площею 185, 5 кв. м., яке відповідач зобов’язаний був повернути у зв’язку з припиненням дії договору оренди між ним та позивачем від 2003 р., проте відповіді не отримав.

З огляду на це, позивач просив суд стягнути з відповідача передбачену законом подвійну суму орендної плати за користування вищезазначеним нерухомим майном у розмірі 279 820, 09 грн. та зобов’язати відповідача протягом 7 днів з дати набрання рішенням суду законної сили передати позивачу за актом приймання-передачі нежитлові приміщення, загальною площею 185, 5 кв. м. по вул. Фрунзе, 85 у м. Києві. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.11.2008р. порушено провадження у справі та призначено судове засідання на 27.11.2008р.

Ухвалою суду від 19.10.2009р. було порушено провадження у справі та призначено розгляд спору на 26.11.2009р.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.11.2009р. розгляд справи було відкладено на 23.12.2009р., у зв’язку з задоволенням клопотання відповідача про відкладення.

23.12.2009р. до суду від відповідача надійшло клопотання про колегіальний розгляд.

Ухвалою № 31/402 від 24.12.2009р. Голови Господарського суду міста Києва В.І.Саранюка, клопотання про призначення колегіального розгляду справи № 31/402 залишено без задоволення.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.12.2009р. розгляд справи було призначено на 14.01.2010р.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.01.2010р. розгляд справи було відкладено на 11.02.2010р. та продовжено строк вирішення спору.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.02.2010р. розгляд справи було відкладено на 17.03.2010р.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.03.2010р. розгляд справи було відкладено на 08.04.2010р.

Під час судового засідання розглянуті додаткові заяви про уточнення вимог та доповнення до відзиву на зустрічну позовну заяву подані сторонами. Одночасно відповідач повідомив, що 01.03.2010р.ДПЗД «Укрінтеренерго»звільнило займанні приміщення повністю.

В судовому засіданні 08.04.2010р. було оголошено перерву до 14.04.2010р., відповідно до ст. 77 ГПК України.

Позивач кілька разів змінював свої вимоги шляхом подання до суду відповідних заяв про уточнення позовних вимог (копії є у матеріалах справи) та остаточно просив суд стягнути з відповідача подвійну суму орендної плати за користування вищезазначеним нерухомим майном у розмірі 317 990,22 грн., а також примусово виселити відповідача з нежитлових приміщень №№19, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 48 (згідно технічного паспорту Київського міського БТІ), розташованих на 4 поверсі адміністративної будівлі по вул. Фрунзе, 85 (літ. «А») у м. Києві.

У судовому засіданні представники позивача уточнені позовні вимоги підтримали та просили суд позов задовольнити.

Під час розгляду господарського спору відповідач заявляв про необхідність залучення до участі у справі Мінпаливенерго України. Проте, клопотання було відхилено судом як і клопотання міністерства про залучення його в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Прибувшому представнику міністерства надано право бути присутнім у судовому засіданні та у разі потреби відповісти чи надати пояснення на можливі питання сторін чи суду (ст. 30 ГПК України).

Відповідач проти позову заперечував та у порядку ст. 59 Господарського процесуального кодексу України надав до суду відзив на позовну заяву. У своєму відзиві на позовну заяву відповідач частково визнав заявлені позивачем позовні вимоги, з огляду на наступне.

Відповідач вважає, що заявлені позивачем позовні вимоги щодо стягнення подвійної плати за користування нерухомим майном є неустойкою у вигляді пені, щодо якої законом встановлено скорочений строк позовної давності у один рік. З огляду на це, оскільки, на думку відповідача, зазначений строк позовної давності є таким, що на його думку пропущений позивачем, то відповідач вважає, що зазначені позовні вимоги позивача щодо стягнення подвійної плати за користування нерухомим майном є такими, що не підлягають задоволенню у зв’язку з пропуском строку позовної давності.

Стосовно вимог позивача щодо відшкодування витрат на утримання орендованого майна, відповідач у своєму відзиві зазначив про те, що ним визнано обґрунтованість таких позовних вимог у розмірі 42 238, 81 грн.

Стосовно вимог позивача щодо примусового виселення відповідача з нерухомого майна (нежитлових приміщень) по вул. Фрунзе, 85, то відповідач зазначив про те, що у 2008р. наказом Міністерства палива та енергетики України адміністративну будівлю по вул. Фрунзе, 85 було передано на баланс відповідача, у зв’язку з чим, відповідач вважає, що зазначені вимоги позивача у частині виселення з займаних приміщень не підлягають задоволенню. Тому відповідач просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у частині стягнення подвійної плати за користування приміщеннями та примусового виселення з займаних приміщень, а позовні вимоги щодо стягнення витрат на утримання орендованого майна задовольнити частково.

14 січня 2010р. відповідачем було подано до суду зустрічну позовну заяву про визнання правочинів частково недійсними та застосування наслідків недійсності правочинів, яка визнана взаємопов’язаною з первісним позовом та прийнята судом до спільного розгляду разом з первісним позовом, відповідно до ст. 60 ГПК України.

Зустрічні позовні вимоги відповідач мотивував тим, що у 2003 році між ним та позивачем було укладено договір оренди, яким відповідачу було передано у строкове орендне користування нерухоме майно - нежитлові приміщення, розташовані у будівлі по вул. Фрунзе, 85 у м. Києві. Надалі, протягом 2003-2007 рр. окремими додатковими угодами сторонами вносилися зміни до зазначеного договору оренди, зокрема, у частині загальної площі нерухомого майна, яке орендувалося відповідачем у позивача. Таким чином, за вищезазначеним договором оренди та додатковими угодами до нього відповідач загалом орендував у позивача нерухоме майно, загальною площею 358, 9 кв. м.

У січні 2008р. між позивачем, відповідачем та Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву було укладено трьохсторонній договір оренди, яким у строкове орендне користування відповідачу було передано частину нерухомого майна, яке відповідач до того часу орендував на підставі договору оренди, укладеного у 2003р. між позивачем та відповідачем, загальною площею 173, 4 кв. м. та зазначено про те, що за домовленістю сторін попередній договір втратив свою чинність.

У 2009 році на вимогу відповідача КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об’єкти нерухомого майна»(надалі –«БТІ») було здійснено вимірювання площ кімнат, розташованих у будівлі по вул. Фрунзе, 85 у м. Києві, за результатами яких 06.04.2009р. було складено уточнені плани за поверхами на вищезазначену будівлю.

Відповідно до даних зазначених планів відповідач вважає, що позивачем за договором у 2003 році та позивачем і Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву за трьохстороннім договором 2008р. начебто було передано у користування відповідача значно менші площі, ніж ті, про які зазначалося у тексті таких договорів. На думку відповідача, різниця між площами, зазначеними у договорах, та площами, які за твердженням відповідача, фактично використовувалися ним, склала 36, 3 кв. м.

З огляду на це, відповідач вважає, що станом на момент укладення у 2003р. договору оренди між ним та позивачем, та станом на момент укладення у 2008р. трьохстороннього договору між ним, позивачем та Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву, відповідача начебто було введено в оману, у зв’язку з чим, вищезазначені договори, за твердженням відповідача, було укладено ним під впливом помилки щодо площі переданих йому у оренду нежитлових приміщень. Тому відповідач просив суд визнати частково недійсними договір оренди, укладений між ним та позивачем у 2003р. та додаткові угоди до нього, а також трьохсторонній договір, укладений між ним, позивачем і Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву у 2008р., у частині визначення площ нежитлових приміщень, що передавалися у оренду відповідачу, та застосувати наслідки недійсності таких договорів, стягнувши з позивача збитки, які за твердженням відповідача, були понесені ним, у розмірі 156 319, 46 грн.

У судовому засіданні представник відповідача зустрічний позов підтримав та просив суд зустрічний позов задовольнити.

Позивач у судовому засіданні після ознайомлення з зустрічним позовом проти зустрічного позову заперечив та у порядку ст. 59 ГПК України надав до суду відзив на зустрічний позов. У своєму відзиві позивач зазначив про те, що, на його думку, зустрічний позов не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Предметом зустрічного позову є часткове визнання недійсними договорів (правочинів) у зв’язку з тим, що такі договори (правочини) на думку відповідача, начебто було вчинено останнім під впливом помилки.

Згідно з нормами чинного законодавства України, зокрема, Цивільного кодексу України, для визнання недійсним правочину має значення виключно помилка, яка має істотне значення та стосується природи правочину, прав та обов’язків сторін, властивостей та якостей речі.

Відповідач у своїй зустрічній позовній заяві не заперечував та фактично підтвердив відсутність помилки щодо природи укладених договорів (правочинів) як договорів оренди, прав та обов’язків сторін таких договорів (правочинів). Крім того, у своєму зустрічному позові відповідач, на думку позивача, жодним чином не підтвердив факт значного зниження цінності об’єкту оренди та можливість використання об’єкту оренди за цільовим призначенням, про що свідчив той факт, що відповідач до моменту подання зустрічного позову продовжував користуватися вищевказаними приміщеннями та не заявляв жодних заперечень або пропозицій щодо них. Тому, позивач вважає, що зустрічні позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню, та просив суд відповідачу у задоволенні зустрічного позову відмовити.

Судом, у відповідності до вимог ст. 81-1 ГПК України, складалися протоколи судових засідань, які долучені до матеріалів справи та здійснювалася фіксація судового процесу технічними засобами.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників учасників процесу, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

04.07.2003р. між позивачем та відповідачем було укладено Договір оренди №4 індивідуально визначеного (нерухомого) майна, що належить до державної власності (надалі –«Договір №4», копія якого є у матеріалах справи).

Відповідно до умов п. 1.1. Договору №4 позивачем було передано у строкове платне користування відповідачу окреме індивідуально визначене нежиле приміщення, площею 173, 4 кв. м., розташоване за адресою: м. Київ, вул. Фрунзе, 85, що знаходилося на балансі позивача та вартість якого станом на момент 30.09.2002р. за експертною оцінкою становила 362752, 80 грн. Зазначене приміщення було передано позивачем Відповідачу з метою використання під офіс.

Пунктом 3.1. Договору №4 орендну плату було визначено на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої Кабінетом Міністрів України, у розмірі 3257, 06 грн. без ПДВ за базовий місяць. Нарахування суми ПДВ на суму орендної плати підлягало здійсненню у порядку, встановленому чинним законодавством України.

Пунктом 3.2. Договору №4 передбачалося, зо орендна плата за кожен наступний місяць підлягала визначенню шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць.

Пунктом 10.1. Договору №4 строк дії Договору було встановлено у один рік: з 01.07.2003 року по 01.07.2004 року.

Пунктом 10.8. Договору №4 було встановлено, що чинність Договору №4 припиняється внаслідок, зокрема, взаємної згоди сторін.

24.10.2003 року відповідач звернувся до позивача з листом за №44/02-4177 (копія є у матеріалах справи), яким просив позивача додатково передати у оренду приміщення, загальною площею 118 кв. м. та оформити відповідний додаток до договору оренди жовтнем 2003 року.

27.10.2003 року позивачем та відповідачем було укладено Додаткову угоду №1 до Договору оренди №4 від 04.07.2003 р. (надалі –«Додаткова угода №1», копія якої є у матеріалах справи), відповідно до п.п. 1-2 якої позивачем було додатково передано, а відповідачем прийнято у користування нежиле приміщення без обладнання та інвентарю площею 118 кв. м., вартістю 246856, 00 грн. та встановлено строк дії Договору №4 з 1 листопада 2003 року по 01 липня 2004 року. Початок дії Додаткової угоди №1 сторонами було встановлено з 01.11.2003 року.

01.07.2004року позивачем та відповідачем було укладено Додаткову угоду №2 до Договору №4 оренди індивідуально визначеного (нерухомого) майна, що належить до державної власності (надалі –«Додаткова угода №2», копія якої є у матеріалах справи). Відповідно до п. 2.1. Додаткової угоди №2 строк дії Договору №4 було встановлено на 11 місяців з 01.07.2004року по 01.06.2005року. Строк дії Додаткової угоди №2 згідно п. 2.2. було встановлено з 01.07.2004р.

09.08.2005 року відповідач звернувся до позивача з листом №44/01-950 (копія додається), яким просив позивача додатково надати у оренду офісне приміщення загальною площею 67,5 кв.м.

10.08.2005 року позивачем та відповідачем було укладено Додаткову угоду №3 до Договору №4 оренди індивідуально визначеного (нерухомого) майна, що належить до державної власності (надалі –«Додаткова угода №3», копія якої є у матеріалах справи), відповідно до п. 1.1. якої позивачем було додатково передано, а відповідачем додатково прийнято у строкове платне орендне користування нежитлове приміщення, площею 67, 5 кв. м., розташоване за адресою: м. Київ, вул. Фрунзе, 85, вартість якого за експертною оцінкою становила 141210 грн. Майно було передано з метою використання під офіс. Щомісячну суму орендної плати за базовий місяць було встановлено у розмірі 1342,19 грн. без ПДВ.

10.08.2005 р. позивачем та відповідачем було підписано Акт №9 передачі-приймання нежитлових приміщень ДНДПВТІ з перспектив розвитку енергетики «ЕНЕРГОПЕРСПЕКТИВА»ДПЗД «УКРІНТЕРЕНЕРГО»до Додаткової угоди №3 від 10.08.2005 р. по договору №4 від 04.07.2003 року, відповідно до якої позивачем було додатково передано, а відповідачем прийнято нежитлове приміщення, площею 67, 5 кв. м. за адресою: м. Київ, вул. Фрунзе, 85 (4 поверх, кімнати 408, 411, 412).

13.05.2007р. позивачем та відповідачем було укладено Додаткову угоду №5 до Договору від 04.07.2003р. №4 про продовження дії договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого) майна, що належить до державної власності (надалі –«Додаткова угода №5», копія якої є у матеріалах справи), відповідно до п. 1 якої сторонами було подовжено дію Договору №4 до 01.07.2007р., і при цьому загальну вартість послуг, які будуть надаватися позивачем відповідачу до завершення терміну дії Договору №4 було встановлено у сумі не вище 26946,27грн.

27 вересня 2007 року між позивачем та відповідачем було укладено Договір №7 про внесення змін до договору №4 від 04 липня 2003 р. (надалі –«договір №7», копія якого є у матеріалах справи). Відповідно до п. 2 договору №7 сторонами було змінено п. 3.1. Договору №4 та встановлено розмір орендної плати за базовий місяць оренди (січень 2007 року) –6995, 46 грн. без ПДВ. Орендна плата за січень 2007р. визначається шляхом коригування орендної плати за базовий місяць на індекс інфляції за січень 2007 року. Всі інші умови Договору №4 сторонами було залишено без змін.

15 січня 2008 року між позивачем, відповідачем та Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву було укладено Договір №3989 (надалі –«Договір №3989», копія якого знаходиться у матеріалах справи), відповідно до п. 1.1. якого Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву було передано у строкове платне користування державне нерухоме майно загальною площею 173, 4 кв. м. у м. Києві по вул.Фрунзе, 85, яке знаходилося на балансі позивача.

Пунктом 10.12. Договору №3989 було встановлено, що з моменту підписання Договору №3989 Договір №4 втрачає свою чинність.

29.01.2008р. позивачем було направлено на адресу відповідача лист (копія є у матеріалах справи), яким позивач просив відповідача у строк до 11.02.2008 р. звільнити нежитлові приміщення, загальною площею 185, 5 кв. м., розташовані у м. Києві по вул. Фрунзе, 85 та передати їх позивачу за актом.

05.03.2008р. позивачем було направлено на адресу відповідача лист №011-120 (копія є у матеріалах справи), яким позивач звертав увагу відповідача на невиконання ним норм чинного законодавства, не повернення нежитлових приміщень, загальною площею 185, 5 кв. м., розташовані у м. Києві по вул. Фрунзе, 85, та у черговий раз просив відповідача у строк до 12.03.2008р. звільнити нежитлові приміщення, загальною площею 185, 5 кв. м., розташовані у м. Києві по вул. Фрунзе, 85 та передати їх позивачу за актом.

06.03.2008р. позивачем було направлено на адресу відповідача лист №015-125 (копія є у матеріалах справи), яким позивач звертав увагу відповідача на невиконання ним норм чинного законодавства, не повернення нежитлових приміщень, загальною площею 185, 5 кв. м., розташовані у м. Києві по вул. Фрунзе, 85, та вимагав від відповідача сплатити за користування нежитловими приміщеннями за весь фактичний час їх використання та відшкодувати витрати на оплату комунальних послуг.

09.04.2008р. комісією у складі заступника генерального директора позивача та працівників позивача було складено Акт перевірки звільнення ДПЗД «Укрінтеренерго»орендованих приміщень (копія знаходиться у матеріалах справи), яким було встановлено, що станом на 09.04.2008р. відповідачем не було звільнено нежитлові приміщення, площею 185,5кв.м., та не передано їх позивачу за актом приймання-передачі.

Надалі комісією у складі представників Міністерства палива та енергетики України, позивача та відповідача було складено Акт перевірки стану збереження та використання державного майна, яке обліковується на балансі ДНДПВТІ «Енергоперспектива»та передане в оренду (копія є у матеріалах справи), яким було встановлено факт використання нежитлових приміщень у будівлі №85 по вул. Фрунзе у м. Києві без укладення договору оренди та відшкодування витрат на утримання орендованого майна та комунальні послуги з січня 2008р.

13.07.2009р. позивачем було направлено на адресу відповідача претензію №1 (копія є у матеріалах справи), якою позивач вимагав від відповідача звільнити самовільно займані нежитлові приміщення та оплатити за їх використання з відшкодуванням витрат на оплату комунальних послуг за весь період самовільного використання, починаючи з 15.01.2008р. до моменту виставлення претензії.

23.07.2009р. комісією у складі представників позивача та відповідача було складено Акт перевірки звільнення ДПЗД «Укрінтеренерго»орендованих приміщень, (копія знаходиться у матеріалах справи), яким було встановлено, що станом на 23.07.2009р. відповідачем не було звільнено нежитлові приміщення, які відповідач зобов’язаний був звільнити у зв’язку з припиненням дії Договору №4, та не передано їх позивачу за актом приймання-передачі. Зазначений акт було підписано представниками позивача, а відповідач від його підписання відмовився.

Проаналізувавши матеріали справи, надані сторонами докази, пояснення представників позивача та відповідача, які брали участь у судовому засіданні, суд дійшов висновку про наступне.

Правовідносини між позивачем та відповідачем виникли та існують щодо тимчасового оплатного користування державним майном протягом певного періоду. З огляду на це, до таких правовідносин підлягають застосуванню норми чинного законодавства України, якими регулюється правовідносини щодо оренди (найму), зокрема, норми глави 58 ЦК України, Господарського кодексу України та Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Згідно з ч. 1 ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Ч. 1 ст. 760 ЦК України встановлено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

Ч. 1 ст. 19 Закону встановлено, що орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності.

Ч. 1 ст. 762 ЦК України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, позивачем на підставі Договору №4 та Додаткової угоди №1 і Додаткової угоди №3, а також актів приймання-передачі до них було передано у строкове орендне користування відповідача нерухоме майно –нежитлові приміщення, загальною площею 358, 9 кв. м.

Надалі, згідно Договору №3989, Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву було передано у строкове платне користування (оренду) державне нерухоме майно, загальною площею 173,40 кв. м., яке розташовано за адресою: м. Київ, вул.Фрунзе, 85 та перебуває на балансі позивача.

Пунктом 10.12. Договору №3989 було встановлено, що з моменту підписання Договору №3989 Договір №4 втрачає свою чинність, і зазначений факт сторонами у справі не оспорюється та не заперечується.

З огляду на це, суд приходить до висновку про те, що Договір №4, а також усі додаткові угоди до нього, які є його невід’ємними частинами, є такими, що припинили свою чинність за домовленістю сторін з моменту набрання чинності Договором №3989, тобто, з 15.01.2008р.

Згідно з ч. 1 ст. 27 Закону у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.

Ч. 1 ст. 785 ЦК України встановлено, що у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Таким чином, враховуючи той факт, що Договір №4 та усі додаткові угоди до нього втратили чинність з 15.01.2008р., і з огляду на те, що сторонами не надано до суду належних та допустимих доказів укладення будь-яких інших договорів (правочинів) щодо нерухомого майна (нежитлових приміщень), площею 185,5 кв. м., переданих відповідачу на підставі Додаткової угоди №1 та Додаткової угоди №3, якими б, після втрати чинності Договором №4 та додатковими угодами до нього, зазначене нерухоме майно (нежитлові приміщення) були б передані у строкове орендне користування відповідачу, то суд приходить до висновку про те, що з 15.01.2008р. для відповідача настали правові наслідки, передбачені ч. 1 ст. 785 ЦК України, а саме: обов’язок негайного повернення вищезазначених приміщень позивачу за актом приймання-передачі.

Згідно з ч. 2 ст. 785 ЦК України якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Факт неповернення відповідачем позивачу нерухомого майна (нежитлових приміщень), площею 185, 5 кв. м., підтверджується наявними у справі доказами, зокрема, листами позивача від 29.01.2008р., від 05.03.2008р. №011-120, від 06.03.2008р. №015-125, претензією №1 від 13.07.2009р., актами перевірки стану використання державного майна. Будь-які належні та допустимі докази, які б свідчили про те, що відповідачем у передбачений законодавством строк було здійснено повернення вищевказаного майна позивачу, зокрема, підписані акти приймання-передачі, сторонами до суду не надавалися, і у матеріалах справи такі докази відсутні.

Судом прийнято до уваги додаткове пояснення відповідача, що станом на 01.03.2010р. він звільнив приміщення та повідомив про ці дії позивача.

Твердження відповідача про те, що позивачем було пропущено строк позовної давності, у зв’язку з чим заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, суд відхиляє, як таке, що не ґрунтується на нормах чинного законодавства, з огляду на таке.

Згідно з ст. 256 ЦК України позовною давністю є строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Ст. 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Ч. 1 ст. 258 ЦК України встановлено, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно з загальною позовною давністю.

Пунктом 1 ч. 2 зазначеної статті встановлено, що позовна давність у один рік застосовується, зокрема, до вимог: про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до положень ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Таким чином, відповідно до вищезазначених норм ст.ст. 258, 549 ЦК України позовна давність у один рік підлягає застосуванню виключно щодо вимог про стягнення з боржника неустойки лише у формі штрафу (тобто, певного відсотка від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання) або пені (тобто, певного відсотка від суми несвоєчасно виконаного зобов’язання за кожен день прострочення).

Проте, ч. 2 ст. 785 ЦК України, на якій ґрунтуються позовні вимоги позивача щодо стягнення з відповідача грошових коштів, передбачено, стягнення з наймача, який не виконує свого обов’язку щодо повернення речі, неустойки не у вигляді штрафу (певного відсотка від суми зобов’язання) та не у вигляді пені (певного відсотка від суми зобов’язання, який обраховується за кожен день прострочення), а у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Крім того, ч. 5 ст. 762 ЦК України встановлено, що плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором. Нормами договорів, на яких ґрунтувалися та ґрунтуються правовідносини позивача та відповідача, здійснення розрахунку плати за користування об’єктом оренди за кожен день не передбачалося.

З огляду на це, суд приходить до висновку про те, що визначена ч. 2 ст. 785 ЦК України неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення не відноситься до визначеного ст. 549 ЦК України способу забезпечення виконання зобов’язання: неустойки у формі штрафу (певного відсотку від суми зобов’язання) або пені (певного відсотку від суми зобов’язання, який розраховується за кожен день прострочки), а є окремим видом штрафних санкцій, визначених законом, а саме: власне, неустойкою у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення; при цьому така неустойка не підлягає розрахуванню за кожен день, оскільки нормами ст. 762 ЦК України та договорів між позивачем та відповідачем передбачено сплату орендної плати (плати за користування об’єктом оренди) за календарний місяць.

Такий висновок суду ґрунтується на вимогах ч. 1 ст. 230 ГК України, якою передбачено існування трьох окремих самостійних видів штрафних санкцій –власне неустойки, штрафу та пені. Тому суд приходить до висновку, що оскільки нормами п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України передбачено застосування скороченого строку позовної давності у один рік лише щодо неустойки у формі штрафу або пені, і не передбачено застосування такого строку до інших видів неустойки, зокрема тієї, яка визначена ч. 2 ст. 785 ЦК України, то норми зазначеної ст. 258 ЦК України не підлягають застосуванню до вимог позивача щодо стягнення з відповідача за невиконання обов’язку повернути орендовану річ (майно) неустойки у вигляді подвійної плати за час прострочення.

Іншими нормами ЦК України, а також нормами ГК України, Закону та іншими нормативно-правовими актами, якими регулюються правовідносини сторін щодо оренди (найму) державного майна застосування до правовідносин сторін щодо стягнення з орендаря (наймача) неустойки у вигляді подвійної плати за час прострочення за невиконання обов’язку повернути орендовану річ (майно) не передбачено.

Стосовно передбаченого ч. 6 ст. 232 ГК України порядку нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, яким встановлено припинення нарахування таких санкцій через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано, то суд зазначає, що відповідно до норм зазначеної статті такий порядок нарахування штрафних санкцій підлягає застосуванню, якщо інше не встановлено законом або договором.

Проте, нормами ч. 2 ст. 785 ЦК України прямо передбачено стягнення подвійної плати за користування річчю за час прострочення, тобто, за весь період, доки річ (об’єкт оренди) не буде повернуто орендарем (наймачем) орендодавцеві (наймачеві).

Таким чином, суд приходить до висновку про те, що встановлений ч. 6 ст. 232 ГК України порядок нарахування штрафних санкцій у частині припинення нарахування таких санкцій через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Зазначений висновок суду ґрунтується також на правовій природі та характері правопорушення: правопорушення відповідача у вигляді неповернення орендованого майна є триваючим, перебіг якого почався з моменту, коли таке майно мало бути повернуто позивачу, та триває до того моменту, поки майно не буде належним чином повернуто позивачу; а також характері спірних правовідносин - використання відповідачем державного майна, яке, згідно з ч. 1 ст. 2 Закону є платним, а користування таким майном без наявних правових підстав протягом тривалого періоду часу та без сплати будь-якої плати на користь наймодавця (орендодавця) є неправомірним.

Тому суд вирішує, що до спірних правовідносин позивача та відповідача щодо стягнення подвійної плати за користування об’єктом оренди за час прострочення відповідачем обов’язку повернути об’єкт оренди позивачу підлягають застосуванню норми ст. 257 ЦК України, якою встановлено загальний строк позовної давності у три роки та вирішує, що строк позовної давності є таким, що не пропущений позивачем, а отже, його порушене право підлягає захисту.

Що стосується тверджень відповідача щодо безпідставності нарахування позивачем на суму подвійної плати за користування об’єктом оренди індексу інфляції та 3% річних, то суд частково погоджується з таким твердженням відповідача, виходячи з наступного.

Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем було прострочено виконання зобов’язання щодо повернення на користь позивача орендованого ним нерухомого майна. Зазначене зобов’язання за своєю правовою природою не є грошовим, а тому суд погоджується з твердженням відповідача про безпідставність нарахування на суму подвійної плати за користування об’єктом оренди 3% річних.

Разом з тим, з твердженням відповідача стосовно безпідставності застосування індексу інфляції, суд не погоджується, з огляду на наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Ч. 2 ст. 19 Закону передбачено, що методика розрахунку та порядок використання орендної плати щодо об’єктів оренди, які перебувають у державній власності, встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п. 2 Методики розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995р. №786 (надалі –«Методика»), розмір орендної плати встановлюється договором оренди між орендодавцем та орендарем. П.п. 12-13 Методики передбачено, що розмір місячної орендної плати за перший місяць після укладення договору оренди чи перегляду розміру орендної плати розраховується за формулою: Опл.міс = Опл/12 х Іп.р. х І м., де Опл - річна орендна плата, визначена за цією Методикою, грн.; Іп.р. - індекс інфляції за період з початку поточного року (у разі оренди нерухомого майна - з дати проведення незалежної оцінки) до дати укладення договору оренди або перегляду розміру орендної плати; Ім - індекс інфляції за перший місяць оренди. Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць.

П. 3.1. Договору №4 у редакції договору №7 передбачено, що орендна плата за січень місяць 2007р. визначається шляхом коригування орендної плати за базовий місяць (січень 2007р.) на індекс інфляції за січень 2007р. П. 3.2. Договору №7 встановлено, що орендна плата за кожен наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць.

Таким чином, нормами чинного законодавства України та положеннями укладених між позивачем та відповідачем договорів, якими встановлювався розмір орендної плати за користування об’єктом оренди, визначався порядок розрахунку розміру такої орендної плати, відповідно до якого орендна плата за певний календарний місяць не була сталою величиною, а визначалася з урахуванням базової ставки, скоригованої на індекс інфляції.

Нормами чинного законодавства, зокрема, ч. 2 ст. 785 ЦК України, ГК України, Закону, а також положеннями Договору №4 не встановлено будь-якого іншого порядку визначення розміру орендної плати за користування об’єктом оренди за календарний місяць після припинення дії Договору №4 у разі неповернення відповідачем об’єкту оренди, ніж той, що встановлювався сторонами у Договорі №4 на підставі Методики.

Тому, суд, проаналізувавши наданий позивачем розрахунок та пояснення представників позивача у судовому засіданні, приходить до висновку про те, що застосування позивачем індексу інфляції стосувалося визначенню розміру орендної плати (плати за користування річчю) за конкретний календарний місяць, а не нарахування індексу інфляції на суму боргу, як про це зазначає відповідач, а тому відповідне твердження відповідача судом до уваги не приймається.

Таким чином, суд задовольняє позовні вимоги позивача щодо стягнення з відповідача подвійної плати за користування об’єктом оренди за 2008 рік у розмірі 122422, 26 грн.

Стосовно вимог позивача щодо стягнення з відповідача подвійної плати за користування об’єктом оренди за 2009 рік, то суд, враховуючи положення ст. 233 ГК України, та проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, зокрема, уточнені поповерхові плани БТІ, складені 06.04.2009 р., якими за період починаючи з 06.04.2009 р. та по сьогоднішній день було зафіксовано зміну розмірів нежитлових приміщень у будівлі №85 по вул. Фрунзе у м. Києві, про що детально буде зазначено нижче, приходить до висновку про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню подвійна плата за користування об’єктом оренди за 2009 рік у розмірі 114331, 70 грн.

З огляду на це, суд частково задовольняє позовні вимоги позивача щодо стягнення подвійної плати за користування об’єктом оренди за період з 15.01.2008 р. по 31.12.2009 р. у розмірі 236753, 96 грн.

Що стосується вимог позивача щодо стягнення з відповідача витрат на утримання орендованого майна, у тому числі, комунальних платежів, то суд, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, прийшов до наступного висновку.

Як вбачається з позовної заяви позивача та наданих позивачем розрахунків суми заявлених позовних вимог, позивачем заявлено вимоги щодо стягнення з відповідача витрат на утримання орендованого майна, балансоутримувачем якого є позивач, а саме: відшкодування витрат на оплату електроенергії, обслуговування ліфтів у будівлі, опалення, вивіз сміття, водопостачання та водовідведення, проведення заходів з дератизації, оплату послуг охорони та земельного податку, технічного обслуговування будівлі, тобто, фактично, вимоги щодо відшкодування понесених позивачем збитків.

Згідно з ст.22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Ст. 224 ГК України встановлено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Ч. 1 ст. 225 ГК до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, віднесено: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Позивачем було надано до суду належні та допустимі докази понесення ним витрат на утриманням нежитлової будівлі по вул. Фрунзе, 85 у м. Києві, у якій розташовано приміщення, які безпідставно використовуються відповідачем, зокрема, копії відповідних договорів, укладених з постачальниками комунальних послуг, юридичними особами, що надавали позивачу послуги щодо охорони будівлі, проведення заходів з дератизації, вивозу сміття, обслуговування будівлі, ліфтів тощо, а також відповідні платіжні доручення щодо оплати таких послуг позивачем.

Відповідачем у справі не було надано до суду належних та допустимих доказів того, що зазначені збитки було заподіяно позивачу внаслідок дії обставин непереборної сили, випадку або з інших підстав, які не залежали від волі відповідача, і у матеріалах справи такі докази відсутні. Більше того, у судовому засіданні представниками відповідача був визнаний та не заперечувався факт безпідставного використання нежитлових приміщень без відшкодування позивачу будь-яких витрат на їх утримання, а також визнано у цій частині обґрунтованість позовних вимог позивача у відзиві на позовну заяву, поданому відповідачем 11.02.2010р. до суду.

З огляду на це, суд, проаналізувавши наявні у матеріалах справи докази, прийшов до висновку про те, що позовні вимоги позивача щодо відшкодування документально підтверджених витрат на утриманням нежитлової будівлі по вул. Фрунзе, 85 у м. Києві підлягають задоволенню пропорційно до площі нежитлових приміщень, які безпідставно використовувалися відповідачем, тобто, у сумі 50226, 45 грн.

Що стосується вимог позивача щодо примусового виселення відповідача з нежитлових приміщень №№19, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 48 згідно технічного паспорту Київського міського бюро технічної інвентаризації, що розташовані на 4 поверсі виробничо-лабораторного корпусу (літ. А) по вул. Фрунзе, 85 у м. Києві у зв’язку з припиненням дії Договору №4, то суд визнає такі вимоги законними та обґрунтованими, оскільки, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 16 ЦК України способом захисту порушеного права може бути, зокрема, примусове виконання обов’язку в натурі, а як встановлено під час розгляду справи по суті, відповідач здійснював безпідставне використання нежитлових приміщень у будівлі №85 по вул. Фрунзе у м. Києві після закінчення терміну дії договору оренди без будь-яких правових підстав, і, до моменту звернення позивача до суду, не здійснював будь-яких дій, направлених на повернення таких приміщень позивачу.

Посилання відповідача на наказ Міністерства палива та енергетики України «Про передачу державного майна з балансу ДНДПВТІ «Енергоперспектива»на баланс ДПЗД «Укрінтеренерго»від 29.12.2008р. №669 як на підставу передачу адміністративної будівлі №85 по вул. Фрунзе у м. Києві на баланс відповідача суд до уваги не приймає, оскільки відповідно до змісту зазначеного наказу така передача мала відбутися лише після отримання погодження Фондом державного майна України та Міністерством економіки України шляхом створення відповідної комісії з передачі державного майна та підписання актів приймання-передачі такого майна і лише з моменту підписання такого акту. Проте, ані відповідачем, ані позивачем у справі не було надано до суду доказів підписання такого акту приймання-передачі в установленому законодавством порядку.

Тому суд, з урахуванням вищенаведеного, задовольняє позовні вимоги позивача у частині стягнення з відповідача подвійної плати за користування об’єктом оренди та витрат на утримання нерухомого майна, пропорційно до площі нежитлових приміщень, що безпідставно використовувалися відповідачем, у загальному розмірі 286980, 41 грн.

В частині вимог щодо примусового виселення відповідача з нежитлових приміщень №№19, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 48 згідно технічного паспорту Київського міського бюро технічної інвентаризації, що розташовані на 4 поверсі виробничо-лабораторного корпусу (літ. А) по вул. Фрунзе, 85 у м. Києві у зв’язку з припиненням дії Договору №4, вимоги підлягали задоволенню, але станом на день прийняття рішення відповідач звільнив приміщення, тому вимоги в цій частині за відсутності предмету спору підлягають припиненню, на підставі п. 1-1 ст. 80 ГПК України, а у задоволенні решти позову суд відмовляє.

Що стосується вимог відповідача за зустрічним позовом, то суд, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, дійшов до наступного висновку.

Позовні вимоги відповідача за зустрічним позовом заявлено щодо визнання частково недійсними правочинів та застосування наслідків недійсності правочинів, а саме: Договору №4, Додаткової угоди №1, Додаткової угоди №3, договору №7, а також Договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю від 21.11.2008р. №44/1-95 (надалі –«Договір про відшкодування витрат»).

Станом на сьогоднішній день в Україні порядок визнання недійсними правочинів (у тому числі, договорів) регулюється параграфом 2 глави 16 ЦК України.

Відповідно до ст. 216 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з ч.ч. 1-3, 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Таким чином, виходячи з змісту норм зазначеної статті помилкою є неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення такої особи, за відсутності якого можна було б вважати, що оспорюваний правочин не був би вчинений такою стороною.

Крім того, нормами зазначеної ст. 229 ЦК України передбачено, що для визнання недійсним правочину має значення не будь-яка помилка, а виключно помилка, яка призвела до укладення угоди та має істотне значення, тобто, помилка щодо: природи правочину; прав та обов’язків сторін правочину; властивостей та якостей речі, які значно знижують цінність речі або значно знижують можливість використання речі за цільовим призначенням.

У своєму зустрічному позові відповідач стверджує, що під час укладення оспорюваний ним правочинів, позивачем начебто було введено відповідача у оману стосовно площі нежитлових приміщень, які підлягали передачі відповідачу, з огляду на що вищезазначені правочини було укладено під впливом помилки з боку відповідача щодо істотних властивостей та якостей речі (майна), яке передавалося у оренду.

Згідно з ст. 32 ГПК України господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору на підставі доказів.

Статтею 33 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, подаючи до суду відповідні докази.

Перелік випадків звільнення сторін від доказування певних обставин у справі визначений ст. 35 ГПК України. Оскільки факт вчинення відповідачем правочинів щодо оренди державного майна та відшкодування витрат позивача як балансоутримувача на утримання такого майна не відноситься до загальновідомих, не встановлений рішенням господарського суду або іншого органу, який вирішує господарські спори, під час розгляду іншої справи, вироком суду з кримінальної справи або рішенням суду з цивільної справи, які набрали законної сили, чи не вважаються встановленими відповідно до закону, то, зазначений факт повинен доводитися під час розгляду справи у загальному порядку.

Таким чином, оскільки відповідачем заявлено зустрічний позов, у тому числі, щодо визнання частково недійсними правочинів (договорів), то відповідно до ст. ст. 43, 33 ГПК України відповідач повинен був довести факт того, що зазначені правочини було вчинено ним під впливом помилки, яка має істотне значення.

У матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що позивачем у справі було введено у оману відповідача щодо природи таких правочинів, прав та обов’язків сторін, властивостей та якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням, наслідком чого могло б бути вчинення вищезазначених правочинів під впливом помилки з боку відповідача.

Посилання відповідача на Технічний паспорт на нежитлову будівлю по вул. Фрунзе, 85 у м. Києві (літ. А, Б, В, Г) та відповідні поповерхові плани, складені Київським міським БТІ, судом до уваги не приймається, оскільки зазначені документи було складено Київським міським БТІ за результатами проведеної технічної інвентаризації будівлі по вул. Фрунзе, 85 у м. Києві 06.04.2009р., і зазначеними документами підтверджуються фактичні площі нежитловим приміщень саме станом на момент їх складання –фактично, проведення технічної інвентаризації, тобто, станом на 06.04.2009р. Проте, зазначеним Технічним паспортом БТІ не підтверджуються та не можуть підтверджуватися факти наявності або ж відсутності розбіжностей між площами нежитлових приміщень, які фактично передавалися позивачем у оренду відповідачу у період з 2003р. по 2008р. на підставі відповідних договорів (правочинів), та площами тих самих приміщень, зазначеними у відповідних договорах (правочинах) станом саме на момент укладення таких договорів (правочинів) та передачі відповідних площ позивачем на користь відповідача.

Крім того, суд також враховує факт наявності на Технічному паспорті відмітки про те, що дозвіл на реконструкцію в БТІ не подавався, що свідчить про факт здійснення у нежитлових приміщеннях будівлі №85 по вул. Фрунзе у м. Києві, які було передано у оренду відповідачу, робіт з реконструкції, не узгоджених з БТІ у встановленому порядку, проте не свідчить про те, що здійснення таких робіт мало місце саме до моменту укладення позивачем та відповідачем оспорюваний відповідачем договорів.

Посилання відповідача на відповідні копії дефектного акту від 07.10.2004р., акти №1 приймання-передачі виконаних підрядних робіт за жовтень 2004р., акти приймання виконаних підрядних робіт за жовтень 2003р., копії локального кошторису на ремонтні роботи від 20.09.2005р., судом до уваги не приймаються, оскільки зазначеними документами підтверджується виключно факт виконання відповідачем певних підрядних робіт у період 2003-2004рр. у деяких приміщеннях, орендованих відповідачем, а факт виконання у орендованих приміщеннях по вул. Фрунзе, 85 робіт з реконструкції, що встановлено БТІ у Технічному паспорті станом саме на 06.04.2009р., зазначеними доказами не спростовується.

Інших належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт наявності різниці між площами нерухомого майна, що були фактично передані відповідачу на підставі спірних правочинів (договорів), та площами цих приміщень, зазначеним у спірних правочинах (договорах) станом саме на момент укладення таких договорів, а також факт введення позивачем відповідача в оману у момент укладення договорів (правочинів) щодо зазначених обставин, наслідком чого могло бути укладення таких правочинів (договорів) під впливом помилки з боку відповідача, сторонами до суду не надано, і у матеріалах справи такі докази відсутні. Таким чином, суд прийшов до висновку про те, що у задоволенні зустрічних позовних вимог у частині визнання правочинів недійсними з моменту їх вчинення відповідачу слід відмовити з огляду на безпідставність та необґрунтованість таких вимог.

Разом з тим, відповідач у справі не позбавлений можливості у встановленому порядку звернутися до позивача з пропозицією щодо внесення змін до Договору про відшкодування, який, станом на сьогоднішній день є чинним, у порядку, передбаченому ст.ст. 638, 641 ЦК України або ж звернутися до суду з відповідною позовною заявою щодо внесення змін до такого Договору про відшкодування у порядку, передбаченому ст. 651 ЦК України.

Що стосується зустрічних позовних вимог відповідача у частині стягнення збитків у розмірі 156319, 46 грн., то суд, проаналізувавши наявні у матеріалах справи докази, зокрема, поданий відповідачем розрахунок ціни позову, прийшов до висновку про те, що такі вимоги підлягають задоволенню у частині стягнення з позивача розміру переплаченої плати за послуги по утриманню будівлі за Договором про відшкодування за період з моменту виявлення розбіжності площі фактично орендованих відповідачем на підставі Договору №3989 нежитлових приміщень Київським міським БТІ під час проведення технічної інвентаризації, тобто, з 06.04.2009р. по 31.12.2009р.

Таким чином, суд задовольняє зустрічні позовні вимоги відповідача у частині стягнення з позивача розміру переплаченої плати за послуги по утриманню будівлі за Договором про відшкодування у розмірі 326, 97 грн., а у решті зустрічних позовних вимог у частині стягнення збитків відмовляє, з огляду на те, що такі вимоги є необґрунтованими та не підтвердженими належними та допустимими доказами у справі.

З огляду на це, суд частково задовольняє позовні вимоги позивача за первісним позовом у частині стягнення з відповідача 286980,41 грн., а у задоволенні решти позову відмовляє. Також суд задовольняє зустрічні позовні вимоги відповідача у частині зобов’язання позивача відшкодувати відповідачу збитки у розмірі 326, 97 грн., та відмовляє у задоволенні решти зустрічних позовних вимог.

Оскільки як основний, так і зустрічний позов судом задоволено частково, то згідно з ст. 49 ГПК України судові витрати як за основним, так і за зустрічним позовом покладаються на сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог за основним та за зустрічним позовом.

Враховуючи вищенаведене, керуючись ст.ст. 16, 22, 203, 216, 229, 256-258, 549, 625, 759, 760, 762, 785 Цивільного кодексу України, ст.ст. 224, 225, 230, 232, 233 Господарського кодексу України, ст.ст. 2, 19, 27 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», ст.ст. 2, 5, 32, 33, 34, 43, 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Договором сторін, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1.          Первісний позов задовольнити частково.

2.          Стягнути з Державного підприємства зовнішньоекономічної діяльності «Укрінтеренерго»(04080, м. Київ, вул. Фрунзе, 85; ідентифікаційний код 19480600) на користь Державного науково-дослідного проектно-вишукувального технологічного інституту з перспектив розвитку енергетики «Енергоперспектива» (04080, м. Київ, вул. Фрунзе, 85; ідентифікаційний код 00132285) - з будь-якого рахунку, виявленого державним виконавцем під час виконання судового рішення, 286980, 41 (двісті вісімдесят шість тисяч дев’ятсот вісімдесят грн. 41 коп.) гривень, 2954, 80 (дві тисячі дев’ятсот п’ятдесят чотири грн. 80 коп.) гривень державного мита та 236 (двісті тридцять шість) гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

3.          Провадження у справі щодо виселення Державного підприємства зовнішньоекономічної діяльності «Укрінтеренерго»припинити, на підставі п. 1-1 ст. 80 ГПК України.

4.          В решті первісного позову відмовити.

5.          Зустрічний позов задовольнити частково.

6.          Стягнути з Державного науково-дослідного проектно-вишукувального технологічного інституту з перспектив розвитку енергетики «Енергоперспектива» (04080, м. Київ, вул. Фрунзе, 85; ідентифікаційний код 00132285) на користь Державного підприємства зовнішньоекономічної діяльності «Укрінтеренерго»(04080, м. Київ, вул. Фрунзе, 85; ідентифікаційний код 19480600), - з будь-якого рахунку, виявленого державним виконавцем під час виконання судового рішення, збитки у розмірі 326, 97 (трьохсот двадцяти шести грн. 97 коп.) гривень, 102 (сто дві) грн. державного мита та 236 (двісті тридцять шість) гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

7.          В решті зустрічного позову відмовити.

8.          Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення 10-денного строку з дня його прийняття.

Суддя                                                                                                              Н. І. Качан