Ухвала суду № 95476882, 03.03.2021, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/3588/21

Провадження № 1-в/127/119/21

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 березня 2021 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Кашпрука Г.М.,

секретаря Константинюк В.С.,

за участю прокурора Порохницького М.Ю.,

засудженого ОСОБА_1 ,

захисника Руденко М.А.,

розглянувши відкритому судовому засіданні в залі суду м. Вінниці клопотання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 , про припинення катування та звільнення з місць позбавлення волі, суд –

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького міського суду Вінницької області 11.02.2021 надійшло клопотання засудженого ОСОБА_1 про припинення катування та звільнення з місць позбавлення волі.

ОСОБА_1 у своєму клопотанні зазначив, що він утримується в ДУ «Вінницька установа виконання покарань (№1)», згідно вироку Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 10.08.2009, який він засуджений до довічного позбавлення волі. Клопотання мотивоване тим, що відповідно до висновку Європейського суду з прав людини від 12.03.2019 року у справі «Петухов проти України (№2)» довічне ув`язнення в Україні порушає статтю 3 Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод», тобто є катування, нелюдським, жорстоким, таким, що принижує гідність, поводження чи покарання. Засуджений звертає увагу, що відповідно до Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» рішення ЄСПЛ є обов`язковими до виконання (ст.2) і вони є джерелом права (ст.17). Також, положеннями ч. 5 ст. 3 КК України встановлює, що Закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України. Відтак, на думку засудженого міра покарання у виді довічного позбавлення волі, яке йому призначене є занадто суворим. Наразі він відбув покарання терміном тринадцять років. Засуджений ОСОБА_1 зазначив, що ст. 28 Конституції України також встановлює заборону на катування, нелюдське, жорстоке, таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, тому просив припинити катування щодо нього у вигляді довічного позбавлення волі та звільнити його або іншим чином захистити його права.

В судовому засіданні засуджений ОСОБА_1 своє клопотання підтримав в повному обсязі, посилаючись на доводи викладені в письмовому клопотанні.

Захисник засудженого адвокат Руденко М.А. зазначила, що покарання призначене засудженому у виді довічного позбавлення волі є занадто суворим, оскільки ОСОБА_1 не знає скільки йому ще перебувати під вартою, у зв`язку з чим неодноразово звертався зі скаргами. Захисник звертала увагу на практику Європейського суд з прав людини, зокрема висновок у справі «Петухов проти України» від 12.03.2019 року, згідно якого довічне позбавлення волі порушає статтю 3 Конвенції, тобто є катування, нелюдським, жорстоким, таким, що принижує гідність, поводження чи покарання. Враховуючи конкретні обставини справи, особу засудженого, захисник вважає, що суд, враховуючи в першу чергу не норми національного законодавства, а Європейську Конвенцію «Про захист прав людини та основоположних свобод» та практику Європейського суду з прав людини, яка є на сьогоднішній день, зобов`язаний припинити катування засудженого ОСОБА_1 та звільнити його від подальшого відбування покарання, або іншим чином захистити його права

Прокурор Порохницький М.Ю. зазначив, що аналізуючи рішення Європейського суду з прав людини від 12.03.2019 року у справі «Петухов проти України», яким довічне позбавлення волі визнано катуванням потрібно врахувати, що Європейський суду з прав людини у вищевказаному рішенні жодним чином не відносить до повноважень суду вирішувати питання про приведення національного законодавства України вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ЄСПЛ зазначає про необхідність вжиття відповідних заходів органом законодавчої влади України. У зв`язку з чим прокурор Порохницький М.Ю. просив відмовити в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_1 .

Заслухавши пояснення засудженого ОСОБА_1 , враховуючи думку захисника Руденко М.А., думку прокурора Порохницького М.Ю., дослідивши матеріали клопотання та матеріали особової справи засудженого, суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до ч. 1 ст. 539 КПК України слідує, що питання, які виникають під час та після виконання вироку вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом.

Відповідно до п. п. 2, 3, 13, 14 ч. 1 ст. 537 КПК України під час виконання вироків суд має право вирішувати питання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та про заміну невідбутої частини покарання більш м`яким, інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку. Клопотання (подання) про вирішення питання, пов`язаного із виконанням вироку, подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання.

На даний час засуджений ОСОБА_1 відбуває покарання в межах територіальної юрисдикції Вінницького міського суду Вінницької області - в Державній установі «Вінницька установа виконання покарань (№1)».

З матеріалів особової справи засудженого ОСОБА_1 вбачається, що останній засуджений 10.08.2009 вироком Апеляційного суду Автономної Республіки Крим за ч. 3 ст. 357, ч. 4 ст. 187, п. п. 6, 9, 13 ч. 2 ст. 115, ст. 70 КК України до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його особистою власністю. Ухвалою Верховного Суду України 26.11.2009 року вирок Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 10.08.2009 року залишено без змін.

Статтею ст. 51 КК України визначено, що до осіб, визнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення, судом можуть бути застосовані такі види покарань: 1) штраф; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) громадські роботи; 5) виправні роботи; 6) службові обмеження для військовослужбовців; 7) конфіскація майна; 8) арешт; 9) обмеження волі; 10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 11) позбавлення волі на певний строк; 12) довічне позбавлення волі.

Відповідно до ч. 1 ст. 64 КК України довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Відповідно до положень ст. 152 КВК України підставами звільнення від відбування покарання є: відбуття строку покарання, призначеного вироком суду; закон України про амністію; акт про помилування; скасування вироку суду і закриття кримінального провадження; закінчення строків давності виконання обвинувального вироку; умовно-дострокове звільнення від відбування покарання; хвороба; інші підстави, передбачені законом.

Суд приймає до уваги, що чинне кримінальне законодавство України, зокрема, статті 81 та 82 КК передбачає можливість умовно-дострокового звільнення засудженого від відбування покарання та заміну невідбутої частини покарання більш м`яким відповідно. Разом з тим, дані правові норми містять посилання на строковий критерій визначення підстав для їх застосування, зокрема: умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання (п. 3 ч. 3 ст. 81 КК) та заміна невідбутої частини покарання більш м`яким можлива після фактичного відбуття засудженим не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом невідбутої частини покарання (п. 3 ч. 4 ст. 82 КК).

Таким чином, для застосування положень статей 81 та 82 КК необхідно, щоб засуджена особа відбула відповідно не менше трьох чвертей та двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин. Тобто положення даних правових норм вимагають наявності строкового характеру призначеного особі покарання, від тривалості якого й здійснюється розрахунок строку фактично відбутого покарання, що і надає засудженій особі право на звернення з клопотанням про їх застосування.

Зі змісту частини 7 статті 151 Кримінально-виконавчого кодексу України випливає, що засудженим до довічного позбавлення волі може бути подано клопотання про його помилування після відбуття ним не менше двадцяти років призначеного покарання. Аналогічна правова конструкція закріплена й у частині другій статті 87 КК.

Суд приймає до уваги, що ЄСПЛ зазначив, що у контексті довічного позбавлення волі стаття 3 Конвенції повинна тлумачитись як така, що вимагає зменшуваності покарання, в розумінні перегляду, який дозволяє національній владі вирішити питання про те, чи наявні суттєві зміни довічно ув`язненого, і що в ході покарання був зроблений такий прогрес у виправленні, що тривале тримання в ізоляції не може бути виправдане пенологічними підставами (п. 119, справа «Вінтер та ін. проти Сполученого Королівства» від 09.07.2013 р.). В цьому ж рішенні (п. 122) ЄСПЛ зауважив, що кожна особа, довічно позбавлена волі, має право знати, за яких умов може бути переглянутий строк її покарання, включаючи дату, коли такий перегляд може відбутись. Більше того, згідно з правовою позицією ЄСПЛ довічно ув`язнений має знати чіткі критерії для такого перегляду (п. 137, справа «Трабельсі проти Бельгії» від 04.09.2014 р.).

Чинна в Україні норма (ч. 2 ст. 87 КК) про можливість застосування помилування після відбуття 20 років покарання не відповідає вимогам статті 3 Конвенції. Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що помилування не відповідає вимогам статті 3 Конвенції. Національне законодавство країни не вимагало від президента оцінювати, чи були обґрунтовані пенологічні підстави для продовження довічного ув`язнення, а також не вимагало надавати мотивацію у разі відмови у помилуванні (п. 57, справа «Лаезло Магіяр проти Угорщини» від 20.05.2014 р.). Через зазначені причини президентське помилування не дотримувалось тієї вимоги, яка витікає зі статті 3 Конвенції: довічно засуджений має знати, що саме він має зробити для того, аби була розглянута можливість його звільнення (п. 58 зазначеного рішення).

Крім того, ЄСПЛ неодноразово підкреслював, що існування можливості звільнення з мотивів «милості» не є достатнім для застосування вимог статті 3 Конвенції (п. 127, справа «Вінтера та ін. проти Сполученого Королівства» від 09.07.2013 р.; п. 43, справа «Ханчінсон проти Сполученого Королівства» від 17.01.2017 р.; п. 100, справа «Мюррей проти Нідерландів» від 26.04.2016 р.), оскільки звільнення на підставі «милості» не є реалістичною перспективою звільнення від довічного покарання в розумінні Суду.

Для задоволення вимог статті 3 Конвенції довічне покарання має бути зменшуваним (п. 98, справа «Кафкаріс проти Кіпру» від 12.02.2008 р.). Щоб встановити, чи було таке покарання зменшуваним, має існувати перспектива звільнення від довічного ув`язнення, яка має бути не тільки де юре, а й де факто реалістичною (п. 196, справа «Окалан проти Туреччини» від 18.03.2014 р.).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року є міжнародним договором в розумінні пункту а) сатини першої статті 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Разом з тим, у зазначених судових рішеннях йде мова про позитивне зобов`язання держави-учасниці, в тому числі й щодо розробки та запровадження дієвого механізму, який сприяв би задоволенню вимог статті 3 Конвенції.

Згідно зі статтею 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів визначено, що Учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору. Це правило діє без шкоди для статті 46.

Зі змісту частини першої статті 46 Конвенції випливає, що Держава не має права посилатись на ту обставину, що її згода на обов`язковість для неї договору була виражена на порушення того чи іншого положення її внутрішнього права, яке стосується компетенції укладати договори, як на підставу недійсності її згоди, якщо тільки це порушення не було явним і не стосувалося норми її внутрішнього права особливо важливого значення.

12.03.2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Петухов проти України (№2)» та констатував порушення статті 3 Конвенції, пов`язане з тим, що у нашій державі довічно ув`язнені не мають реальної перспективи звільнення. Для вирішення цієї проблеми, держава повинна вжити заходи загального характеру: реформувати систему перегляду вироків щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, так, щоб гарантувати у кожному конкретному випадку дослідження того, чи ґрунтується їх тривале ув`язнення на законних пенологічних підставах, а також, щоб дати можливість цим засудженим з певною мірою визначеності передбачати, що вони мають зробити для того, аби питання про їхнє звільнення було розглянуте, та за яких саме умов відповідно до стандартів, вироблених у практиці Європейського суду з прав людини (§ 194).

Згідно з частиною першою статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. При цьому частиною другою статті 6 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Зі змісту частини першої статті 75 Конституції України випливає, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. До повноважень Верховної Ради України згідно з пунктами 3, 5 та 6 частини першої статті 85 Конституції України належать, зокрема, прийняття законів; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля. При цьому, відповідно до пункту 1 частини першої статті 91 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина.

Крім того, Верховним Судом України в постанові від 17.12.2013 року у справі № 21-439а13 визначено, що суди не вправі втручатися в діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування при здійсненні ними функцій та повноважень, визначених законодавством, не вправі переймати на себе функції суб`єктів владних повноважень, оскільки чинним законодавством України суди не наділені правом створювати норми права, а наділені лише компетенцією перевіряти уже створені норми права на їх відповідність вищестоящим в ієрархії нормативно-правовим актам.

З огляду на вищевикладене, суд не є суб`єктом, уповноваженим на виконання позитивного обов`язку держави із задоволення вимог статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому в задоволенні клопотання ОСОБА_1 слід відмовити.

Крім того, що стосується клопотання засудженого ОСОБА_1 про звільнення його від покарання, у зв`язку із закінченням строків давності виконання відносно нього вироку Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 10.08.2009, суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 80 КК України, особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано в строк п`ятнадцять років у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше 10 років за особливо тяжкий злочин.

Згідно з ч. 5 ст. 80 КК України, питання про застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, вирішується судом; якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі.

Посилання засудженого ОСОБА_1 на те, що він підлягає звільненню від відбування покарання у зв`язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку, суд не приймає до уваги, оскільки вказана стаття застосовуються до осіб відносно яких з дня набрання чинності обвинувальний вирок не було виконано. З матеріалів особової справи вбачається, що вирок Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 10.08.2009 набрав законної сили, підставі ухвали Верховного Суду України від 26.11.2009 залишений без змін та був звернений до виконання.

З огляду на вищевикладене, відсутні підстави для звільнення ОСОБА_1 від відбування покарання, у зв`язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку суду відповідно до ч. 5 ст. 80 КК України.

З урахуванням викладеного, на думку суду, на даний час відсутні передбачені законодавством України та практикою Європейського суду з прав людини підстави для звільнення від відбування покарання засуджених до довічного позбавлення волі, а тому клопотання засудженого ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Враховуючи наведене та керуючись ст. 80, 81, 82, 87 КК України, ст. 152 КВК України, ст. ст. 370, 371, 372, 537, 539 КПК України, суд -

УХВАЛИВ:

В задоволенні клопотання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 , про припинення катування та звільнення з місць позбавлення волі – відмовити.

Ухвала може бути оскаржена до Вінницького апеляційного суду через Вінницький міський суд Вінницької області протягом семи днів з дня оголошення.

Для особи, яка перебуває під вартою, строк подачі апеляційної скарги обчислюється з моменту вручення їй копії ухвали.

Копію судового рішення не пізніше наступного дня після ухвалення надіслати учасникам судового провадження, які не були присутні в судовому засіданні.

Суддя: