Рішення № 95174684, 26.02.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 лютого 2021 року м. Київ № 640/3129/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Чудак О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини А0351 Міністерства оборони України про визнання бездіяльності протиправною, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

установив:

ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Військової частини А0351 Міністерства оборони України (ВЧ А0351 Міноборони, Міноборони) про:

- визнання бездіяльності ВЧ А0351 Міноборони щодо не проведення з ним повного розрахунку при звільненні з військової служби 20.09.2018, - протиправною;

- стягнення з ВЧ А0351 Міноборони середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені за період з 21.09.2018 по 08.10.2018 у розмірі - 5188,86 грн.

В обґрунтування заявлених вимог зазначив, що внаслідок протиправної затримки розрахунку при звільненні, він набув право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.03.2019 прийнято позовну заяву ОСОБА_1 до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі. Ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи.

Представник відповідача у письмовому відзиві на позовну заяву стверджує про відсутність підстав для задоволення позову, посилаючись, зокрема, на те, що у разі відсутності бюджетних асигнувань, виплата всіх видів розрахунків при звільненні з військової служби відстрочується до надходження бюджетних асигнувань. Також відповідач вказує на те, що законодавство, що регулює порядок обчислення грошового забезпечення військовослужбовців, не містить положень щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Позивачем подано відповідь на відзив, в якій останній просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, з огляду на затримку розрахунку при звільненні, допущену відповідачем.

Відповідачем до суду подано заперечення на відповідь на відзив, в якій представник вказує, що позивач не має права на грошову компенсацію втрати частини доходів, у зв`язку з порушенням строків їх виплати, відтак просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

Отже, дослідивши матеріали справи, оцінивши письмові пояснення, надані учасниками судового процесу, а також докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд встановив наступне.

Згідно із витягом із наказу командира військової частини А 0351 (по стройовій частині) від 20.09.2018 № 189 старшого сержанта ОСОБА_1 , начальника радіостанції відділення (рухомих засобів зв`язку) центру зв`язку (мобільного), звільненого наказом начальника Головного інформаційно-телекомунікаційного вузла Генерального штабу Збройних Сил України від 17.09.2018 № 32-РС у запас відповідно до пункту другого частини п`ятої статті 26 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» за підпунктом «й». З 20.09.2018 позивача виключено із списку особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Також судом встановлено, що остаточний розрахунок з усіх сум, які передбачені при звільненні, з позивачем здійснено 08.10.2018, про що зазначено в листі відповідача від 10.12.2018 № 3067, направленого позивачу на його запит.

Не погоджуючись з такими діями відповідача щодо несвоєчасного розрахунку, ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду.

Суд, надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, врахував наступні обставини справи та норми чинного законодавства.

Спірні правовідносини, що склалися між учасниками справи, регулюються Конституцією України та Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених вище законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Суд також зазначає, що синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Аналогічний правовий висновок, викладений в постановах Верховного Суду від 30.11.2020 у справі №480/3105/19, від 20.01.2021 у справі №200/4185/20-а тощо.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Суд звертає увагу на те, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення)) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що визначає порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані КЗпП України.

З огляду на неврегульованість спеціальним законодавством питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з військової служби, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України, зокрема, стаття 117 цього Кодексу, яка передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Такий висновок узгоджується із правовою позицією, викладеною Верховним Судом у постановах від 29.01.2020 у справі №440/4332/18, від 13.02.2020 у справі №809/698/16, від 06.03.2020 у справі №1240/2162/18, від 27.04.2020 у справі № 812/639/18.

Як вже зазначалося, 20.09.2018 позивач звільнений з військової служби в Збройних Силах України, а грошове забезпечення остаточно виплачено 08.10.2018.

Тобто, з вказаного слідує, що остаточний розрахунок відповідачем здійснено не в день звільнення позивача, а з порушенням строків, встановлених статтею 116 КЗпП України - 08.10.2018.

При цьому, суд звертає увагу, що відповідачем не заперечується факт не проведення своєчасного повного розрахунку з позивачем при звільненні, а відтак наявна протиправна бездіяльність.

В той же час, порядок та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям станом на час виникнення спірних правовідносин визначено Законом України «Про військову службу і військовий обов`язок» від 25.03.1992 №2232-XII, Законом України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-XII).

Суд зазначає, що наведені нормативно-правові акти не містять в собі положень, які б врегульовували порядок обчислення грошового забезпечення військовослужбовцям за час затримки остаточного розрахунку при звільненні.

З огляду на вказане, суд вважає за необхідне застосувати аналогію закону, відтак, застосовувати до спірних правовідносин постанову Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок №100) при визначенні середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку.

Так, пунктом 5 Порядку №100 передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 вказаного Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) зарплата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за це період.

Відповідно до деталізованого розрахунку грошового забезпечення позивача, наданого відповідачем, та довідки від 21.09.2018 №583 (без вирахування податків і зборів), виплата грошового забезпечення ОСОБА_1 за липень та серпень 2018 року становила по 9072,60 грн за кожний вказаний повний календарний місяць, які передували місяцю звільнення, оскільки вересень 2018 року відпрацьований не повністю. Сума отриманого грошового забезпечення за два вказаних місяця дорівнює 18145,20 грн. Сукупно число календарних днів у липні та серпні 2018 року - 62. Таким чином, середньоденний заробіток визначається шляхом ділення 18145,20 грн на 62 календарних дні, що становить 292,66 грн.

Кількість днів за період з дати звільнення з 21.09.2018 по дату остаточного розрахунку 08.10.2018 складає 18 календарних днів.

Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні позивача становить 5267,88 грн (292,66 грн х 18 днів).

При цьому, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц).

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

За обставин цієї справи суд вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке.

Так, у цій справі загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складав 21169,40 грн (без вирахування податків і зборів), з яких виплачено позивачу в день звільнення 13283,67 грн (62,75%), а частина грошової допомоги на оздоровлення, що виплачена позивачу з затримкою - 7885,73 грн (37,25%).

Обрахована відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, сума середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, становить 5267,88 грн.

Таким чином, суд, виходячи з принципу пропорційності, вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 1962,29 грн як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (37,25% від 5267,88 грн).

При цьому, суд звертає увагу на необґрунтованість доводів відповідача про непоширення на військовослужбовців КЗпП України, оскільки спеціальним законодавством України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця.

Так, відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 04.04.2018 у справі № 805/5111/15-а (провадження №К/9901/6929/18), непоширення норм КЗпП України на рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ/поліції стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, а тому мають вирішуватись відповідно до КЗпП України.

Згідно з частиною п`ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Окрім того, відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, у даній справі не доведено суду правомірність своєї бездіяльності щодо не проведення з позивачем повного розрахунку при звільненні.

За таких обставин, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл відповідно до пункту 5 частини першої статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України між сторонами судових витрат, суд виходить з того, що відповідно до частини п`ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Доказів понесення сторонами витрат суду не надано.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 77, 139, 242-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини А0351 Міністерства оборони України, - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини А0351 Міністерства оборони України щодо не проведення з ОСОБА_1 повного розрахунку при звільненні з військової служби 20.09.2018.

Стягнути з Військової частини А0351 Міністерства оборони України середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені за період з 21.09.2018 по 08.10.2018 у розмірі 1962 (одна тисяча дев`ятсот шістдесят дві) гривні 29 копійок.

В задоволенні решти вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ).

Відповідач - Військова частина А0351 Міністерства оборони України (03168, місто Київ, проспект Повітрофлотський, будинок 6; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 09965650).

Суддя О.М. Чудак