Рішення № 95087510, 16.02.2021, Залізничний районний суд м. Львова

Справа № 462/489/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 лютого 2021 року Залізничний районний суд м. Львова

в складі: головуючої-судді - Гедз Б.М.

з участю секретаря - Ясниській В.Я.

представника позивача - ОСОБА_1

представника відповідачів - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Львові цивільну справу за позовною заявою Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право на користування житлом та зняття їх з реєстрації, -

в с т а н о в и в:

АТ «Альфа-Банк» звернулось до суду з позовною заявою, в якій просить визнати ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 такими, що втратили право користування двокімнатною квартирою, загальною площею 44,8 кв. м., житловою площею 26,7 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , зняти відповідачів з реєстраційного обліку та стягнути судові витрати. Свої позовні вимоги обгрунтовує тим, що АТ «Альфа-Банк», як правонаступником всього майна, прав та обов`язків АТ «Укрсоцбанк», згідно ст. 37 ЗУ «Про іпотеку» було оформлено право власності на двокімнатну квартиру, загальною площею 44,8 кв.м., житловою площею 26,7 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належала на праві власності ОСОБА_4 . Правовою підставою для реєстрації права власності АТ «Альфа-Банк» на вказане нерухоме майно є відповідне застереження в п.п. 4.5.3. Договору іпотеки від 02.09.2008 року, що передбачає передачу іпотекодержателю право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Таким чином, законним власником квартири АДРЕСА_2 є АТ «Альфа-Банк», натомість відповідач, відповідно до вимог ст. 317 ЦК України, втративши право власності на квартиру, втратив і право користування нею. У квартирі АДРЕСА_2 , власником якої з 15.10.2019 року є правонаступник АТ «Укрсоцбанк» - АТ «Альфа-Банк», зареєстровані відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 . Позивач неодноразово звертався до відповідачів із вимогою добровільно звільнити житлове приміщення та намагався врегулювати спір в досудовому порядку, проте відповідачі, незважаючи на відсутність будь-яких правових підстав для проживання, продовжують користуватись ним та відмовляються добровільно виселитись, чим створюють перешкоди позивачу у здійсненні законних прав як власника, який не може вільно користуватись та розпоряджатись нерухомим майном. Просить позов задоволити.

Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 30.01.2020 року прийнято до розгляду та відкрито провадження в даній справі, вирішено розгляд справи проводити в порядку спрощеного позовного провадження. Відповідачу встановлено п`ятнадцятиденний строк для подання відзиву на позовну заяву.

04.03.2020 року відповідачами подано на адресу суду відзив на позовну заяву, в якому зазначають, що як вбачається з іпотечного договору, спірна квартира була набута ними у власність на підставі свідоцтва про право власності на квартиру, видане ДП «Мотопобут» ВАТ «Львівський мотозавод» від 26.12.2002 року. При цьому, кредитний та іпотечний договори, згідно яких квартиру було передано в іпотеку, були укладені 02.09.2008 року, тобто дана квартира була набута у власність не за кредитні кошти. Покликаються на норми ст. 109 ЖК України, яка застосовується у взаємозв`язку із ст. 40 Закону України «Про іпотеку», згідно якої громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Разом з тим, згідно правових висновків Верховного суду, Банку як іпотекодержателю були відомі всі обставини при укладенні іпотечного договору, в тому числі і факт їх реєстрації у спірній квартирі, оскільки договір укладено із усіма співвласниками квартири із зазначенням їх місця проживання у спірній квартирі. Крім того, вимога позивача про зняття відповідачів із реєстраційного обліку не підлягає до задоволення, оскільки вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням та відповідно до статті 7 Закону України «Про свободу пересування ті вільний вибір місця проживання в Україні» здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили. Просять в задоволенні позову відмовити.

Представник позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні заявлені вимоги підтримав в повному обсязі, пояснення надав аналогічні викладеним у позові, додатково пояснив, що згідно ст. 391 Цивільного кодексу України, АТ «Альфа-Банк» як власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном на власний розсуд. Згідно позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 13.10.2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), застосуванню у вказаних правовідносинах підлягають положення саме статей 391 та глави 32 «Право користування чужим майном» ЦК України, оскільки застосування до регулювання житлових відносин положень ЖК Української РСР, прийнятого 30 червня 1983 року не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин. Натомість ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватись саме на користь норм ЦК України. Тобто, у даній справі не може бути застосована норма (атавізм-застаріла норма) ЖК Української РСР та мають бути застосовані саме норми ЦК України. Крім того, згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що відповідачі на праві спільної сумісної власності володіють іншим нерухомим майном, зокрема у дружини відповідача ОСОБА_5 – ОСОБА_7 перебуває у власності квартира АДРЕСА_3 та квартира АДРЕСА_4 , також чоловік відповідача ОСОБА_6 – ОСОБА_8 володіє на праві приватної власності квартирою АДРЕСА_5 . При цьому, наголошує, що банком не заявляється вимога про виселення відповідачів із спірного майна, а пред`явлено позов про визнання їх такими, що втратили право користування таким майном та зняття їх з реєстраційного обліку. Просить позовні вимоги банку задоволити.

Представник відповідачів ОСОБА_2 в судовому засіданні заперечив проти заявлених позивачем вимог, зазначив, що оскільки спірна квартира не була придбана відповідачами за кредитні кошти, а тому вказані правовідносини регулюються нормами ЖК України, зокрема ст. 109 ЖК України у взаємозв`язку із ст. 40 Закону України «Про іпотеку», яка установлює загальне право про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Крім того, звертає увагу суду на те, що долучена до матеріалів справи представником позивача інформація про наявність у відповідачів іншого майна для проживання не може братись до уваги, оскільки квартира АДРЕСА_6 набута дружиною відповідача ОСОБА_5 – ОСОБА_7 в порядку спадкування на підставі свідоцтва про право на спадщину, видного 11.08.2006 року, а квартира АДРЕСА_4 на підставі договору дарування від 17.07.2015 року. При цьому, шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 було укладено 18.07.2009 року, тобто вказане майно є особистою приватною власністю дружини і не є спільною сумісною власністю будь-кого з відповідачів. Квартира АДРЕСА_5 набута у власність ОСОБА_8 на підставі свідоцтва про право власності від 20.07.2007 року у порядку приватизації, шлюб між ОСОБА_9 і ОСОБА_8 укладено 13.10.2007 року, до проведення приватизації зазначеного майна, тобто дана квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_8 . Банку на момент укладення кредитного та іпотечного договорів було відомо про те, що спірна квартира, була придбана відповідачами не за кредитні кошти, при цьому, позивач заявляючи вимоги про визнання відповідачів такими, що втратили право користування і зняття їх з реєстраційного обліку керується нормами ст. 391 ЦК України, однак даною статтею передбачено, що власник має право вимагати саме усунення перешкод у користуванні майном. Просить у задоволенні позовних вимог АТ «Альфа-банк» відмовити у повному обсязі.

Заслухавши поясненння представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. ч. 2, 3, 4 ст. 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У відповідності до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Судом встановлено, що 02.09.2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , які проживають в АДРЕСА_7 , укладено іпотечний договір, згідно якого іпотекодавці передають в іпотеку Іпотекодержателю у якості забезпечення виконання ОСОБА_3 зобов`язань за кредитним договором № 620/30-372 від 02 вересня 2008 року, укладеним між Іпотекодержателем та ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 . Квартира належить Іпотекодавцям на праві власності на підставі Свідоцтва про право власності на квартиру (будинок) видане ДП «Мотопобут» ВАТ «Львівський мотозавод» 26.12.2002 року, згідно з розпорядженням (наказом) від 04.12.2002 року № 158, зареєстроване Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки у реєстрову книгу за № 60534.

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно при реєстрації права власності 19.03.2019 року державним реєстратором Бойко Х.Р. на підставі Іпотечного договору № 3688, виданого приватним нотаріусом ЛМНО Амбросійчук Л.В. 02.09.2008 року, в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, зареєстровано право приватної власності Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на квартиру АДРЕСА_2 .

Згідно п. 1.2. рішення № 5/2019 єдиного Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» від 15.10.2019 року, що правонаступництво щодо всього майна, прав та обов`язків Акціонерного товариства «Укрсоцбанк», які зазначені у Передавальному акті, виникає у Акціонерного товариства «Альфа-Банк» з дати, визначеної у Передавальному акті, а саме – з 15.10.2019 року.

Відповідно до довідки з місця проживання про склад сім`ї та реєстрацію Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Наш рідний дім» № 45 від 09.04.2019 року в квартирі АДРЕСА_8 особи: ОСОБА_4 (основний власник квартири), ОСОБА_3 (чоловік), ОСОБА_5 (син), ОСОБА_6 (донька).

18.12.2019 року АТ «Альфа-Банк» надіслано відповідачам ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 вимогу про добровільне виселення зі зняттям з реєстраційного обліку всіх мешканців житла, оскільки законним власником предмета іпотеки: квартири АДРЕСА_2 , є АТ «Альфа-Банк».

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права,за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно з ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Статтею 391 передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

До матеріалів справи позивачем долучено копії вимог про добровільне виселення від 18.12.2019 року, згідно яких на підставі ст. 391 ЦК України, АТ «Альфа-Банк» вимагає добровільного звільнення ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_7 зі зняттям всіх мешканців житла з реєстраційного обліку.

Право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією, а тому позбавлення цього права, в тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, повинне мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.

За змістом частини другої статті 40 Закону «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги.

У разі, якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

На момент укладення сторонами Іпотечного договору 02.09.2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 3688, вказане майно належало відповідачам на праві власності на підставі Свідоцтва про право власності на квартиру, виданого ДП «Мотопобут» ВАТ «Львівський мотозавод», від 26.12.2002 року згідно з розпорядженням (наказом) від 04.12.2002 року № 158.

Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_2 – предмет іпотеки, було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

У своїх поясненнях представник позивача ОСОБА_1 наполягав, при розгляді даної справи, на застосуванні положень ст. 391 ЦК України, що узгоджується із правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 13.10.2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), згідно яких Цивільний кодекс України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше ЖК Української РСР, тому темпоральна колізія норм права має вирішуватись саме на користь норм ЦК України, а відтак і у вказаній справі не може бути застосована застаріла норма ЖК Української РСР та мають бути застосовані норми ЦК України.

З приводу наведеного, суд звертає увагу, що предметом розгляду даної справи є інші за своєю правовою природою правовідносини, зокрема щодо визнання відповідачів такими, що втратили право користування майном, зняття з реєстраційного обліку у відповідності до вимог ЗУ «Про іпотеку», тобто іпотечні правовідносини, предметом перегляду справи № 447/455/17 Великою Палатою Верховного Суду, стали правовідносини, що виникли на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку у період шлюбу. Крім того, як вбачається з тексту позовної заяви позивач, в обґрунтування підставності заявлених ним вимог, покликається на положення ч. 1 ст. 109 ЖК УРСР, згідно якого виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Як зазначає Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у своїй постанові № 761/22020/17 від 25.11.2020 року порядок та умови виселення з жилих приміщень, переданих в іпотеку встановлено саме статтею 109 ЖК УРСР.

Зокрема, частинами першою, другою статті 109 ЖК УРСР визначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Аналогічні норми містяться в частині третій статті 109 ЖК УРСР.

Отже, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Верховний Суд України у своїх постановах від 21 жовтня 2015 року (провадження № 6-1484цс15) та 22 червня 2016 року (провадження № 6-197цс16) висловив правовий висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Частиною першою статті 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.

Верховний Суд вважає, що статтю 109 ЖК УРСР викладено саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верств населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

У відповідності до ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 року висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду.

Враховуючи вищенаведене, оскільки, як встановлено судом, позивач, отримавши квартиру АДРЕСА_2 внаслідок процедури, передбаченої договором іпотеки, на момент укладення такого договору знав про проживання та реєстрацію в ній відповідачів, які не мають іншого житла, міг передбачити характер та вагу обтяження такої його майбутньої нерухомості, тому його право на це майно не може бути захищено, шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Позивачем не долучено до матеріалів справи належних доказів щодо наявності в них іншого жилого приміщення для проживання. Зокрема, надані представником позивача відомості з державного реєстру речових прав на нерухоме майно не містять інформації щодо належності вказаного в них майна на праві власності саме відповідачам, а згідно пояснень представника відповідача вказане майно належить на праві приватної власності іншим особам, які не є учасниками розгляду вказаної справи та сторонами Іпотечного договору.

Тобто, сам факт переходу права власності на спірну квартиру до АТ «Альфа-Банк», не може бути безумовною підставою для визнання її колишніх власників, такими, що втратили користування ним чи виселення з такого майна, оскільки таке є втручанням у право на житло в розумінні положень ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Відтак, зважаючи на те, що відповідачі проживають у спірній квартирі, належні докази наявності в них іншого жилого приміщення в матеріалах справи відсутні, а зміна власника майна не може бути єдиною підставою для визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою та зняття їх з реєстраційного обліку, що є похідною вимогою, заявлені АТ «Альфа-Банк» вимоги є безпідставними, оскільки в даному випадку визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою можливе лише за наявності підстав для виселення, відповідно до ст. 109 ЖК УРСР.

Відповідно до ст. ст. 77-81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зокрема, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 259, 263-265, 268 ЦПК України, ст.ст. 553-559 ЦК України, 109 ЖК УРСР суд, -

у х в а л и в:

В позові Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право на користування житлом та зняття їх з реєстрації відмовити повністю.

Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано до Львівського апеляційного суду області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення суду складено 22 лютого 2021 року.

Позивач: АТ "Альфа-Банк", м. Київ, вул. Велика Васильківська, 100, 03150

Відповідачі: ОСОБА_3 , 1962 р.н., місце реєстрації: АДРЕСА_7

ОСОБА_4 , 1961 р.н., місце реєстрації: АДРЕСА_7

ОСОБА_5 , 1984 р.н., місце реєстрації: АДРЕСА_7

ОСОБА_6 , 1986 р.н., місце реєстрації: АДРЕСА_7

Суддя: (підпис) Б.М.Гедз

З оригіналом згідно.

Суддя: Б.М.Гедз