Рішення № 95067383, 12.02.2021, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

12 лютого 2021 р. Справа № 120/2106/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Заброцької Людмили Олександрівни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини 3028 про визнання бездіяльності неправомірною та зобов`язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Військової частини 3028 (далі – відповідач, в/ч 3028) про визнання бездіяльності неправомірною та зобов`язання вчинити дії.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він проходив військову службу у військовій частині 3028. 01.03.2017 ОСОБА_1 набув статус учасника бойових дій. Наказом командувача Національної гвардії України (по особовому складу) від 31.01.2019 № 5 (по особовому складу) ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас у зв`язку з закінченням строку контракту, а наказом командира військової частини 3028 (по стройовій службі) від 31.01.2019 № 26 виключено позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.

Водночас, на думку позивача, відповідач протиправно не здійснив із ним усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за період служби з 2017 по 2019 рік, що передбачена ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України від 22.10.1993 №3551-ХІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Позивач вважає, що невиплата спірної грошової компенсації вказує на протиправну бездіяльність відповідача та порушує його права та законні інтереси.

Ухвалою суду позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними в справі матеріалами; встановлено строк для подання заяв по суті справи.

Представником позивача подано заяву про збільшення позовних вимог, в якій він зазначає, що у зв`язку із тим, що відповідач не здійснив нарахуванням та виплату позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, відповідачем допуще но затримку розрахунку при звільненні з військової служби, що є порушенням статті 116 КЗпП України та у відповідності до статті 117 КЗпП України це є підставою для виплати середнього заробітку за весь час затримки фактичного розрахунку, який у даному випадку становить період з 01.02.2019 (наступний день, що слідує за останнім днем військової служби позивача по справі) по день постановлення місцевим адміністративним судом рішення у даній справі. З урахуванням заяви про збільшення позовних вимог позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини 3028 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період за 2017 - 2019, виходячи із розміру грошового забезпечення станом на день його звільнення з військової служби у запас Збройних Сил України;

- зобов`язати військову частину 3028 нарахувати на виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017 - 2019, виходячи із розміру грошового забезпечення станом на день звільнення його з військової служби 31 січня 2019 р.

- визнати протиправною бездіяльність військової частини 3028 щодо не прове дення 31 січня 2019 р. остаточного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з військової служби у запас Збройних Сил України;

- зобов`язати військової частини 3028 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 лютого 2019 р. по день постановлення місцевим адміністративним судом рішення у даній справі із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою КМУ від 15.01.2004 р. №44.

У встановлений судом строк відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому останній з позовними вимогами не погоджується та вважає їх такими, що задоволенню не підлягають. По суті позовних вимог вказує, що у п. 14 ст. 10-1 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначено, що у рік звільнення військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки. Разом з тим, п. 19 ст. 10-1 цього ж Закону встановлено певні обмеження щодо надання відпусток, у т.ч. додаткових відпусток. З огляду на приписи вказаних норм додаткові відпустки, як учаснику бойових дій, передбачені п. 12 ст. 12 ЗУ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за періоди з 2017 по 2019 рік позивачеві не надавалися. Відповідно, у зв`язку з тим, що додаткові відпустки позивачу не надавалися, то грошова компенсація за ці відпустки не нараховувалася та не виплачувалася, а тому підстави для її виплати відсутні.

Щодо позовної вимоги позивача здійснити виплату середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні, відповідач зазначив, що трудові відносини та військова служба мають різну правову природу та врегульовані різним законодавством, отже, передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, оскільки вони врегульовані спеціальним законодавством і не підпадають під дію загального трудового права. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.

Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. А тому, у законодавстві, яке регулює проходження військової служби гарантування своєчасного розрахунку при звільненні забезпечується не за рахунок відповідальності власника у вигляді виплати середнього заробітку, а за рахунок надання військовослужбовцю права продовжувати службу та отримувати грошове забезпечення протягом відповідного часу.

Суд констатує, що на дату прийняття рішення в справі позивачем не подано до суду відповідь на відзив.

Таким чином суд приходить до висновку про можливість розгляду та вирішення даної справи на підставі наявних в ній доказів, в порядку письмового провадження.

З"ясувавши доводи сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи докази та надавши їм юридичну оцінку, суд встановив наступне.

01.03.2017 позивач набув статусу учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 .

Наказом командира військової частини 3028 (по особовому складу) від 31.01.2019 № 5 ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас у зв`язку з закінченням строку контракту, а наказом командира військової частини 3028 (по стройовій частині) від 31.01.2019 № 26 припинено дію контракту про проходження військової служби та виключено позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.

При звільненні позивача відповідач не здійснив усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за період служби з 2017 по 2019 рік, що передбачена ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України від 22.10.1993 №3551-ХІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Позивач вважає, що невиплата зазначеної компенсації свідчить про протиправну бездіяльність військової частини, а тому звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, та встановленим обставинам справи, суд керується такими мотивами.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У ст. 19 Конституції України зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно вимог ст. 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Ст. 4 Закону України «Про відпустки» (далі – ЗУ «Про відпустки») установлені такі види відпусток: щорічні відпустки; основна відпустка (ст. 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (ст. 7 Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (ст. 8 Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Відповідно до вимог ст. 16-2 ЗУ «Про відпустки» учасникам бойових дій, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

П. 12 ст. 12 ЗУ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» передбачено, що учасникам бойових дій надаються такі пільги: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Нормативно-правовим актом, який відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі, є ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Ст. 10-1 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначено порядок надання військовослужбовцям відпусток.

Відповідно до п. 8 ст. 10-1 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

У разі якщо Законом України "Про відпустки" або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.

Пунктом 14 ст. 10-1 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

У п. 17 ЗУ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» визначено, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.

Згідно п. 18 ЗУ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.

У відповідності з п. 19 ст. 10-1 «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 (в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію) і 18 (в особливий період під час дії воєнного стану) цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, – тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

Особливий період, згідно ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», це - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Зазначений «особливий період» розпочався з 17.03.2014 року, з моменту оприлюднення Указу Президента України № 303/2014 «Про часткову мобілізацію» від 17.03.2014 року і триває на даний час.

Системний аналіз наведених норм доводить, що відпустка є своєрідним гарантованим державою соціальним захистом військовослужбовців та членів їх сімей. Так, поряд із щорічними відпустками, військовослужбовці мають права на отримання додаткової. Додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік є пільгою, гарантованою державою. Надання військовослужбовцю-учаснику бойових дій пільги у вигляді додаткової відпустки зі збереженням заробітної плати протягом 14 календарних днів припинено та поставлено в залежність від наявності або відсутності дії «особливого періоду».

Суд зазначає, що принципом, який визначає зміст правовідносин людини із суб`єктом владних повноважень, є принцип верховенства права, який полягає у підпорядкуванні діяльності усіх публічних інститутів потребам реалізації та захисту прав людини, утвердження їх пріоритету перед усіма іншими цінностями демократичної, соціальної, правової держави.

Принцип верховенства права є складною конструкцією, яка містить ряд обов`язкових елементів, зокрема: законність; юридичну визначеність; заборону свавілля; доступ до правосуддя, представленого незалежними та безсторонніми судами; дотримання прав людини; заборону дискримінації та рівність перед законом. Недотримання хоча б одного з названих елементів публічною адміністрацією означатиме порушення нею принципу верховенства права.

Будь-який необґрунтований та неоднаковий підхід законом заборонений і всі особи мають гарантоване право на рівний та ефективний захист від дискримінації за будь-якою ознакою – раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, власності, народження чи іншого статусу.

Отже, у порівнянні із іншими особами, які набули статус учасника бойових дій і не проходили військову службу, позивач мав таке ж право на грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки.

Системний аналіз змісту верховенства права, вищенаведених положень законодавства дає підстави для висновку, що учасники бойових дій мають право отримати додаткову відпустку із збереженням заробітної плати за певних умов.

Указом Президента України від 17.03.2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію», затвердженим Законом України від 17.03.2014 року № 1126-VI, передбачено оголосити та провести часткову мобілізацію.

Таким чином, спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки у зв`язку із звільненням позивача виникли в особливий період.

В особливий період, з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду, надання військовослужбовцям інших видів відпусток, зокрема, додаткової відпустки припиняється.

Суд зазначає, що норми ЗУ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.

Отже, на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідач протиправно не здійснив розрахунку щодо нарахування та виплати останньому грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 ЗУ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», за 2017-2019 роки.

Суд зазначає, що припинення додаткової відпустки на час особливого періоду не означає припинення права на таку відпустку в цілому, яке може бути реалізоване в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати не визначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.

Наведені висновки суду узгоджуються з висновками, зазначеними у рішенні Верховного Суду від 16.05.2019 року за результатами розгляду зразкової справи № 620/4218/18.

Суд зауважує, що в силу вимог чинного законодавства, яким врегульовано дію особливого періоду, надання додаткової відпустки військовослужбовцям у цей період призупиняється, що однак не може позбавляти особу права на отримання грошової компенсації за невикористані дні такої відпустки при звільненні зі служби.

Судом встановлено, що позивач, як учасник бойових дій, не використав дні додаткової відпустки у 2017-2019 роках, а отже набув право на отримання грошової компенсації замість них у зв`язку із звільненням зі служби 31.01.2019 року.

Відтак, суд приходить до переконання, що відповідач не довів правомірності своєї бездіяльності, відповідно позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2019 роки підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачеві компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки з 2017 по 2019 роки як учаснику бойових дій, суд зазначає наступне.

У відповідності до п. 10 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст.1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.

За таких обставин, суд вважає, що належним способом захисту для відновлення порушених прав та інтересів позивача буде зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачеві грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.

З приводу позовних вимог, що стосуються бездіяльності відповідача в частині не проведення з позивачем остаточного розрахунку при звільненні та необхідності нарахування та виплати середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, суд виходить із наступного.

Строки проведення розрахунку при звільненні та відповідальність за недотримання таких строків визначені статтями 116 та 117 Кодексу законів про працю України.

Так, у статті 116 Кодексу законів про працю України йдеться про те, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Водночас, статтею 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Однак, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відтак, вказаними нормами визначено обов`язок роботодавця провести розрахунок із працівником саме в день його звільнення; при цьому, у разі наявності вини власника або уповноваженого ним органу щодо невиплати працівникові належних йому сум при звільненні в такому разі при відсутності спору щодо розміру таких сум підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, яка неодноразово підтримана Верховним Судом (постанова від 04.12.2019 справа №825/66/16, постанова від 02.10.19 справа №817/1227/18, постанова від 10.09.2019 справа №814/2791/16, постанова від 19.06.2019 справа № 820/3312/17, постанова від 26.06.2019 у справі №826/15235/16, постанова від 30.04.2020 у справі №140/2006/19), за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми Кодексу законів про працю підлягають застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює спірні відносини, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.

Як зазначено вище, відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

Відповідно до пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 “Про практику застосування судами законодавства про оплату праці” установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведені його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

У разі не проведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Не можна вважати спором про розмір сум, належних до виплати при звільненні, спір про відрахування із заробітної плати (на відшкодування матеріальної шкоди, на повернення авансу тощо), оскільки він вирішується в іншому встановленому для нього порядку.

Аналіз наведених положень свідчить про те, що підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування відповідно до частини 1 цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільненні; відсутність спору щодо їх розміру; невиплата нарахованих сум в день звільнення.

Підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування відповідно до частини 2 цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; незгода працівника з нарахованими/ненарахованими сумами, що стало підставою для виникнення трудового спору, який вирішився на користь працівника.

Незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду.

Такі дії будуть свідчити про наявність спору щодо розміру належних йому сум при звільненні.

Також суд вважає за необхідне зазначити, що для визначення розміру компенсації за затримку розрахунку при звільненні мають враховуватись такі обставини, як розмір недоплаченої суми – в даному випадку, грошової компенсації відпустки, істотність цієї частки порівняно із середнім розміром грошового забезпечення військовослужбовця, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 18.07.2018 в справі № 825/325/16-а, від 04.04.2018 року в справі № 524/1714/16-а, від 30.10.2019 в справі № 806/2473/18 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 в справі №761/9584/15-ц.

Як встановлено судом, при звільненні з військової служби позивачу не було виплачено грошову компенсацію відпустки, в зв`язку з чим між сторонами виник спір, який вирішується в рамках даної справи.

Для проведення розрахунків щодо визначення розміру компенсації за затримку розрахунку при звільненні суд має встановити розмір недоплаченої суми та визначити істотність цієї частки порівняно із середнім грошовим забезпеченням позивача. Водночас, у матеріалах справи відсутні розрахунки суми недоплаченої грошової компенсації за невикористані дні відпустки.

При цьому суд зазначає, що нарахування грошової компенсації за невикористані дні відпустки належить до дискреційних повноважень відповідача.

Відтак, суд зауважує, що сума грошової компенсації за невикористані дні відпустки наразі відповідачем не визначена, не виплачена, що унеможливлює встановлення судом суми, яку належить стягнути на користь позивача як компенсацію за час затримки розрахунку при звільненні.

При цьому суд наголошує, що після набрання даним рішенням законної сили та його виконання відповідачем, позивач не позбавлений права звернутись з позовом про стягнення компенсації за час затримки розрахунку при звільненні.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги у цій частині наразі є передчасними, фактично спрямовані на урегулювання тих відносин, які ще тривають, а тому не підлягають задоволенню.

Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом в постанові від 04.12.2019 в адміністративній справі №825/742/16 та в постанові від 28.11.2019 в справі № 360/1159/19.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З урахуванням вищевикладених мотивів суд приходить до висновку, що адміністративний позов ОСОБА_1 належить задовольнити частково.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, а інших витрат, пов`язаних з розглядом справи, судом не встановлено, питання про розподіл судових витрат у справі не вирішується.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини 3028 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані у 2017-2019 роках календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та статтею 16-2 Закону України "Про відпустки", виходячи з грошового забезпечення позивача станом на день звільнення з військової служби 31.01.2019.

Зобов`язати військову частину 3028 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані у 2017-2019 роках календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та статтею 16-2 Закону України "Про відпустки", виходячи з грошового забезпечення позивача станом на день його звільнення з військової служби 31.01.2019.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 );

Відповідач: військова частина 3028 (вул. І. Мазепи, 46, м. Калинівка, Вінницька область, 22400, код ЄДРПОУ 08803655)

Суддя Заброцька Людмила Олександрівна