Рішення № 94853234, 29.01.2021, Херсонський міський суд Херсонської області

Справа № 766/15676/17

н/п 2/766/6147/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2021 року Херсонський міський суд Херсонської області у складі:

головуючого судді Майдан С.І.,

за участі секретаря Романенко І.О.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

представника відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Херсоні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління обліку, розподілу та приватизації житла Херсонської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , третя особа: приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Яценко Олег Михайлович про визнання права користування жилим приміщенням, скасування розпорядження органу приватизації, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання недійсним договору дарування, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру, усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом зняття з реєстраційного обліку, виселення та вселення, визнання недійсним договору оренди квартири та стягнення шкоди,

встановив:

Позивач 14.09.2017 року звернувся до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що у 1980 році позивачу для проживання було надано квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується ордером №2595 від 10.11.1980 року. З моменту надання квартири позивач зареєструвався в ній. В 1983 року у вказаній квартирі була зареєстрована дружина позивача ОСОБА_6 . Особовий рахунок було оформлено на ім`я позивача. З 1994 року до 1997 року ОСОБА_1 з особистих причин знявся з реєстраційного обліку за вказаною адресою. Однак, останній до 2016 року постійно проживав у квартирі, як наймач, сплачуючи всі комунальні платежі. В 2016 році позивачу стало відомо, що згідно свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 21.08.1995 року, виданого Управлінням обліку і використання комунального майна м.Херсона виконавчого комітету Херсонської міської ради, на підставі розпорядження №780ж від 21.08.1995 року, ОСОБА_6 стала власником вказаної квартири. ОСОБА_1 вважає, що вказане розпорядження підлягає скасуванню, а свідоцтво про право власності на спірну квартиру на ім`я ОСОБА_6 є незаконним. Позивач з 1980 року до 2016 року постійно проживав у спірній квартирі, іншого житла не мав і не має. Останнього не було визнано за рішенням суду таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Як стало відомо позивачу, в 2006 році внаслідок незаконних дій ОСОБА_6 , позивач без будь-яких правових підстав був знятий з реєстраційного обліку за вказаною адресою. Крім того, в 2007 році незаконно, без згоди позивача, за вказаною адресою було зареєстровано ОСОБА_3 , сина ОСОБА_6 від попереднього шлюбу. Таким чином, приватизація ОСОБА_6 вказаної квартири є незаконною, недійсною, відповідно до вимог ст.48 ЦК УРСР. Про існування вказаного свідоцтва позивачу стало відомо тоді, коли ОСОБА_6 загубила його оригінал і разом зі своїм сином ОСОБА_3 , вважаючи, що свідоцтво у позивача, почали вимагати від нього. Не витримавши, в жовтні 2016 року ОСОБА_1 змушений був виселитися із спірної квартири. В липні 2017 року позивач вирішив повернутися у вказану квартиру. Оскільки у позивача не було ключів, останній звернувся до органів поліції. Але, внаслідок дій співмешканки ОСОБА_3 , ОСОБА_7 та її сина, позивача було доставлено до відділу поліції, де він провів 30 год. Крім того, позивачу стало відомо, що згідно договору дарування від 01.11.2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Яценко О.М. за реєстрованим номером 1145, власником спірної квартири є ОСОБА_3 . Вказану квартиру йому подарувала ОСОБА_6 . Оскільки, вказаний договір було укладено на підставі недійсного свідоцтва про право власності на житло, то відповідно і він є недійсним. Також, позивач дізнався, що 01.08.2017 року ОСОБА_7 , яка діяла інтересах ОСОБА_8 на підставі довіреності, уклала з ОСОБА_5 договір оренди вказаної квартири. У зв`язку з недійсністю договору дарування, на підставі якого власником квартири є ОСОБА_3 , недійсним є і вказаний договір оренди, а відповідач ОСОБА_5 підлягає виселенню з вказаної квартири. Крім того, незаконними діями відповідачів ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , позивачу заподіяна моральна шкода. Шкода полягає в стражданнях позивача у зв`язку з неможливістю реалізувати своє право на свободу, на користування його власним житловим приміщенням. ОСОБА_1 , людина похилого віку, інвалід, паралізований внаслідок хвороби, незважаючи на те, що має власне житло, тривалий час змушений проживати у знайомих, а також в непридатних для життя умовах. Порушилися позивача звичний спосіб життя, життєві зв`язки, відносини з оточуючими, позивач не може реалізувати свої життєві звички та бажання, відчуває приниження у зв`язку з порушенням свого права власності на житлове приміщення. В травні 2017 року відповідачі викрали у позивача паспорт та ідентифікаційний код. Внаслідок їх дій 01.09.2017 року позивач був госпіталізований до КЗ «Херсонська міська клінічна лікарня імені А. і О. Тропіних». З врахуванням тривалості, об`єму та характеру моральних страждань позивача розмір моральної шкоди складає 20 000 грн. З урахуванням зазначеного, позивач просив визнати за ним право користування квартирою АДРЕСА_1 ; скасувати розпорядження Управління обліку і використання комунального майна м.Херсона виконавчого комітету Херсонської міської ради №780ж від 21.08.1995 року про приватизацію квартири АДРЕСА_1 ; визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_1 від 21.08.1995 року, видане Управлінням обліку і використання комунального майна м.Херсона виконавчого комітету Херсонської міської ради на підставі розпорядження №780 ж від 21.08.1995 року, на квартиру АДРЕСА_1 , на ім`я ОСОБА_6 ; визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 01.11.2016 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Яценко О.М. за реєстрованим №1145; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 32225975 від 04.11.20016 року, 15:31:18, винесене приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Яценко О.М., про право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 ; визнати недійсною реєстрацію ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2 ; визнати недійсним договір оренди квартири АДРЕСА_1 , укладений 01.08.2017 року між ОСОБА_7 в інтересах ОСОБА_8 та ОСОБА_5 ; виселити ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_1 ; вселити позивача до квартири АДРЕСА_1 ; стягнути зі ОСОБА_6 , ОСОБА_8 солідарно на користь позивача моральну шкоду в розмірі 10 000 грн., а також всі судові витрати.

Ухвалою суду від 13.10.2017 року відкрито провадження у справі.

Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.02.2019 року зазначена цивільна справа передана до провадження судді Херсонського міського суду Херсонської області Майдан С.І.

Ухвалою суду від 01.03.2019 року прийнято справу до провадження та розгляд справи призначено за правилами загального позовного провадження до підготовчого судового засідання.

Ухвалою суду від 25.09.2019 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Представник відповідача Управління обліку, розподілу та приватизації житла Херсонської міської ради надав до суду пояснення на позовну заяві, в яких зазначив, що з позовними вимогами щодо оскарження розпорядження органу приватизації та визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло не згоден. Статтею 5 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз. Право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону. До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло. Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в приватну (для одиноких наймачів) та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх (віком від 18 і більше років) членів сім`ї з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за яким зберігається право на житло. При оформлені заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім`ї та займані приміщення. У довідці вказуються члени сім`ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло. Відповідно до довідки про склад сім`ї наймача ізольованої квартири та займані ним приміщення від 28.07.1995 року у квартирі АДРЕСА_1 прописана лише ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто особа, яка звернулася щодо оформлення приватизації та відповідно до розпорядження Управління обліку і використання комунального майна м.Херсона від 21.08.1995 №780 та отримала свідоцтво про право власності на житло. Крім того, позивач сам зазначив, що у період 1994-1997 рр. був знятий з реєстрації. Жодних документів, які б підтверджували б його проживання на час здійснення приватизації у вказаній квартирі до позову не надано. Не надано також відомостей щодо бронювання за ним житла. Відповідно до законодавства України, що діяло на час здійснення приватизації квартири, основним доказом постійного місця проживання фізичної особи є її реєстрація місця проживання. Щодо посилання позивача на використання зазначеної квартири, як наймачем, слід зазначити, що відповідно до ст.61 ЖК УРСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадянського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення будинках державного і громадянського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуаційною організацією і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер. Жодного договору позивачем до суду не надано. Таким чином, відповідач вважає позовні вимоги, заявлені до нього необґрунтованими, а позов таким, що не підлягає задоволенню. Просив відмовити у задоволенні позовних вимог заявлених щодо Управління обліку, розподілу та приватизації житла Херсонської міської ради.

Відповідач ОСОБА_6 надала до суду письмові пояснення, в яких зазначила, що на час приватизації спірної квартири ОСОБА_1 проживав у своїй двокімнатній квартирі по АДРЕСА_3 з 03.12.1993 року по 22.10.2004 року, яку потім приватизував 10.02.2004 року, що підтверджується свідоцтвом про право власності нерухомого майна. Відповідач, перебуваючи в розлучені з позивачем та проживаючи у спірній квартирі з реєстрацією місця проживання, приватизувала квартиру по АДРЕСА_2 , використовуючи приватизаційний житловий чек, що підтверджується свідоцтвом № НОМЕР_1 про право власності на житло від 21.08.1995 року. Після продажу позивачем квартири по АДРЕСА_3 , він переїхав жити в Росію, м.Барнаул, і з 2001 року проживає на території Росії. З 2009 року позивач придбав квартиру в елітному будинку у АДРЕСА_4 , що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію права від 28.04.2009 року. І по сьогоднішній день, проживає за вказаною адресою, отримуючи пенсію в Російській Федерації і допомогу по інвалідності, маючи громадянство Російської Федерації. У січні 2010 року у ОСОБА_1 стався інсульт головного мозку і параліч лівої сторони тіла, після чого позивач став користуватися своєю інвалідністю та почав писати на всіх скарги. Дізнавшись про те, що відповідач ОСОБА_6 хоче зробити договір дарування на квартиру по АДРЕСА_2 , своєму синові ОСОБА_3 , позивач викрав і сховав документи на приватизацію. Коли ОСОБА_6 уклала договір дарування квартири на користь сина, ОСОБА_1 вирішив забрати через суд неналежну йому квартиру. У зв`язку з викладеним, відповідач ОСОБА_6 просила у задоволенні позову в цілому відмовити за необґрунтованістю.

Представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 надав до суду відзив, в якому зазначив, що позовні вимоги є безпідставними і не підлягають задоволенню. В позовній заяві позивач зазначив, що спірну квартиру було приватизовано незаконно. При цьому, посилався на те, що на момент приватизації спірної квартири, позивач в ній проживав. Відповідач ОСОБА_3 заперечує зазначену обставину, так як на момент приватизації позивач в ній не проживав. На той час позивач проживав в квартирі АДРЕСА_3 , яку отримав і в якій з 19.11.1993 року був зареєстрований. Факт виписки позивача з спірної квартири 19.11.1993 року підтверджується карткою форми 17. Вказану обставину позивач і сам підтверджує, зазначаючи в позовній заяві, що з 1994 року по 1997 року позивач з особистих причин тимчасово знявся з реєстраційного обліку за вказаною адресою. Особисті причини виявлялися у тому, що це було зроблено з метою отримання квартири в іншому місці, а саме квартири по вул.Залаегерсег . В подальшому, 10.02.2004 року позивач вказану квартиру приватизував, а пізніше, 02.11.2004 року квартиру продав. Позивач не був членом сім`ї відповідача, також він втратив право на житло, т.я. за власним бажанням знявся з реєстрації, щоб отримати іншу квартиру у м.Херсоні. У новій квартирі позивач і був зареєстрований до моменту її продажу. Отже, враховуючи вищевказане, вимоги позивача по справі щодо визнання права користування жилим приміщенням, скасування розпорядження органу приватизації, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло не підлягають задоволенню, так як: позивач не проживав та не був прописаний у спірній квартирі, що є однією з головних умов приватизації житла; позивач не мав права користуватися спірною квартирою, оскільки позивач був виписаний і переїхав на постійне місце проживання в іншу квартиру; позивач не являвся членом сім`ї відповідача, оскільки був розлучений з відповідачем. Також, не має будь-якого рішення суду, який би встановлював, що вони на момент проживали однією сім`єю. Твердження позивача, що він з 1980 року до 2016 року постійно проживав в спірній квартирі, і що іншого житла в нього не має, теж не відповідає дійсності. Позивач постійно проживає в м.Москві, щонайменше з 2004 року. Крім, громадянства України, позивач має громадянство Російської Федерації. Крім того, у позивача є на праві власності житло в м.Москві, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію права від 28.04.2009 року, відповідно до якого він придбав квартиру АДРЕСА_4 . Відповідно до ст.ст.22, 23 ЦК України підставою для стягнення моральної шкоди є порушення прав особи. В даному випадку відсутні будь-які порушення прав позивача при проведенні приватизації спірної квартири, укладення договорів дарування, оренди і тому підстав для відшкодування вказаної шкоди не має. Просив відмовити ОСОБА_1 в задоволенні його позову в повному обсязі.

Позивач надав до суду відповідь на відзив, в якій зазначив, що відповідач ОСОБА_6 посилається на те, що вона перебуваючи з позивачем з 10.01.1994 року у розлученні, приватизувала спірну квартиру в 1995 році. Однак такі доводи відповідача не відповідають дійсності, оскільки 27.06.1994 року шлюб між ними знову було зареєстровано. Зареєструвавши шлюб в 1974 році, позивач з відповідачем ОСОБА_6 ніколи не припиняли шлюбних відносин, з моменту вселення в спірну квартиру вони проживали однією сім`єю. Позивач ніколи не виселявся зі спірної квартири, разом з відповідачем ОСОБА_6 працювали в м.Москві. Оскільки, позивач з 1989 року до 2016 року постійно проживав в спірній квартирі, в тому числі, і на момент її приватизації, то позивач не втратив право користування спірною квартирою. Сам по собі факт відсутності реєстрації в квартирі на момент її приватизації не підтверджує факт непроживання позивача в квартирі. Відповідач ОСОБА_6 в період спільного проживання з позивачем однією сім`єю також знімалася з реєстраційного обліку за адресою спірної квартири, навіть, тричі (в 1994, 1997, 2006 роках). До 2016 року особові рахунки на комунальні платежі за адресою вказаної квартири були оформлені на ім`я позивача. Просив задовольнити позов в повному обсязі.

Позивач надав до суду заяву про збільшення позовних вимог, в якій просив стягнути з відповідача ОСОБА_3 упущену вигоду в сумі 72 000 грн.

Ухвалою суду від 12.03.2020 року задоволено клопотання сторони позивача, виключено з кола відповідачів ОСОБА_6 у зв`язку зі смертю та залучено ОСОБА_3 як її правонаступника.

Позивач та його представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просили їх задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, просив відмовити у їх задоволенні.

Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, просив відмовити у його задоволенні. В останнє судове засідання не з`явився, повідомлений про розгляд справи.

Представник відповідача - Управління обліку, розподілу та приватизації житла Херсонської міської ради в судове засідання не з`явився, про розгляд справи повідомлявся у встановлений законом порядку.

Відповідач - ОСОБА_5 в судове засідання не з`явилася, про розгляд справи повідомлялася у встановлений законом порядку.

Третя особа - приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Яценко Олег Михайлович в судове засідання не з`явився, про розгляд справи повідомлявся у встановлений законом порядку.

Заслухавши осіб, що приймали участь у справі, свідків, дослідивши матеріали справи, суд прийшов до наступного висновку.

Судом встановлено, що згідно актового запису про укладення шлюбу №707, складеного 05.11.1974 року бюро ЗАГС, між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 зареєструвано шлюб 05.11.1974 року.Після реєстрації одруження прізвище чоловіка - ОСОБА_1 , дружини - ОСОБА_6 .

Згідно обмінного ордеру №2595 від 10.11.1980 року ОСОБА_1 надано квартиру АДРЕСА_1 для проживання. До складу його сім`ї входила дружина ОСОБА_6 .

Особовий рахунок № НОМЕР_2 на квартиру АДРЕСА_1 , оформлено на ім`я ОСОБА_1 .

Згідно особового рахунку позивач зареєструвався у спірній квартирі з 1980 року, а з 1983 року в ній була зареєстрована його дружина ОСОБА_6 , а з 1985 року - мати його дружини ОСОБА_11 .

Згідно актового запису про розірвання шлюбу №6, зробленого 10.02.1994 року Дніпровським р/м РАЦС м.Херсон, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 розірвано 10.01.1994 року.

Згідно актового запису про одруження № НОМЕР_3 , зробленого 27.06.1994 року Відділом реєстрації актів громадянського стану Дніпровського районного управління юстиції м.Херсона, між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 одружились 27.06.1994 року. Після реєстрації одруження прізвище чоловіка - ОСОБА_1 , дружини - ОСОБА_6 .

Згідно довідки, виданої ОСОБА_1 07.10.2016 року ТОВ «Україна», заборгованість по квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , станом на 01.10.2016 року відсутня.

На підставі розпорядження №780ж від 21.08.1995 року, квартира за адресою: АДРЕСА_2 , перейшла у власність ОСОБА_6 , на підставі поданої заяви про приватизацію квартири, яка використовується нею на умовах найму. Згідно розрахунку від 21.08.1995 року №780ж житлових чеків, які повинні одержати громадяни в ході приватизації державного житлового фонду, загальна площе квартири 32,95 кв.м., кількість мешканців у квартирі - 1. Розмір загальної площі, що підлягає безоплатній передачі згідно Закону - 31 кв.м.

Згідно свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 21.08.1995 року, Управління обліку і використання комунального майна м.Херсона виконкому Херсонської міської ради народних депутатів посвідчує, що квартира АДРЕСА_1 , на підставі розпорядження управління обліку і використання комунального майна м.Херсона від 21.08.1995 року №780-ж, належить на праві приватної власності ОСОБА_6 .

Згідно довідки від 12.01.2007 року, ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_2 використала житловий чек в сумі 4,20 грн.

Згідно довідки про склад сім`ї наймача ізольованої квартири та займані ним приміщення від 28.07.1995 року, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстрована ОСОБА_6 .

На час приватизації, ОСОБА_1 мав зареєстроване місце проживання у двокімнатній квартирі по АДРЕСА_3 з 03.12.1993 року, яку позивач приватизував 10.02.2004 року, згідно свідоцтва про право власності нерухомого майна від 10.02.2004 року, що також підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №2809797 від 12.12.2004 року.

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №146747087 від 26.11.2018 року, власником квартири АДРЕСА_3 є ОСОБА_12 , на підставі договору купівлі-продажу від 20.10.2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Маршаловою Л.В. за р.№5730, укладеного між ОСОБА_1 .

Згідно довідки від 11.01.2007 року, ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_3 приватизований, житловий чек використаний в сумі 4,20 грн.

Згідно свідоцтва №979 від 22.10.2002 року, видано ОСОБА_1 про те, що він зареєструвався за місцем перебування за адресою: АДРЕСА_8 на період з 15.10.2002 року по 15.04.2003 року.

Згідно свідоцтва про державну реєстрацію права від 28.04.2009 року, ОСОБА_1 належить, на підставі договору купівлі-продажу від 25.03.2009 року, квартира АДРЕСА_4 .

Позивач, на підставі договору купівлі-продажу від 25.03.2009 року, звернувся з заявою про реєстрацію за місцем проживання від 16.06.2009 року за адресою: АДРЕСА_4 , та з заявою про зняття з місця реєстрації за місцем проживання від 16.06.2009 року за адресою: АДРЕСА_10 , в зв`язку з реєстрацією за новим місцем проживання за адресою: АДРЕСА_4 .

ОСОБА_1 має громадянство Російської Федерації, відповідно до паспорту Російської Федерації від 07.10.2015 року та отримує допомогу по інвалідності, згідно довідки про інвалідність серія МСЄ-2007 від 3385501, посвідчення серія НОМЕР_4 від 13.06.2001 року посвідчення безстрокове дійсне на всій території Російської Федерації, посвідчення № НОМЕР_5 від 25.02.2004 року.

Зі свідоцтва про право на спадкування за законом від 14.09.2019 року та довідки нотаріуса Мюрсей Т.В. від 08.07.2019 року, вбачається, що спадкоємцями майна ОСОБА_6 , яка була зареєстрована у АДРЕСА_4 та померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , є її чоловік ОСОБА_1 та син ОСОБА_3 .

Згідно довідки від 22.08.2017 року УДМС в Херсонській області ОСОБА_1 видана довідка для оформлення нового паспорту громадянина України.

Згідно Витягу з Єдиного державного демографічного реєстру станом на 08.09.2017 року ОСОБА_1 згідно паспорту громадянина України має громадянство України, місце проживання не зареєстроване.

Згідно листа Фонду комунального майна від 28.01.2004 року №47, у зв`язку із зверненням ОСОБА_6 з приводу оформлення дублікату свідоцтва про право власності на житло, повідомлено, що квартира АДРЕСА_1 належить їй на підставі свідоцтва № НОМЕР_1 від 21.08.1995 року.

З паспорту серія НОМЕР_6 вбачається, що ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , була зареєстрована за адресою АДРЕСА_2 . з 01.11.1994 року по 25.06.1997 року.

Відповідно до листа №С-10153 від 14.11.2016 року, ОСОБА_1 , повідомлено, що квартира АДРЕСА_1 відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 21.08.1995 року № НОМЕР_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_6 .

Згідно довідки з ЖЕД-3 Комсомольського району, виданої 27.07.1995 року, у квартирі з вказаною адресою була зареєстрована одна ОСОБА_6 . Інша інформація в управлінні обліку, розподілу та приватизації житла міської ради відсутня.

Згідно висновку від 07.08.2017 року за результатами розгляду матеріалів, зареєстрованих 27.07.2017 року у журналі ЄО за №14896 за повідомленням про протиправні дії, 27.07.2017 року до чергової частини Корабельного ВП ХВП ГУНП Херсонської області, надійшла заява від гр-на ОСОБА_1 , в якій просить вжити заходи до сина його дружини від першого шлюбу гр-на ОСОБА_3 , який на його думку шахрайським шляхом заволодів його квартирою, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , згідно договору дарування від матері ОСОБА_6 . В ході проведення подальшої перевірки було встановлено, що квартира АДРЕСА_1 згідно свідоцтва № НОМЕР_1 , виданого 21.08.1995 року Управлінням обліку і використання комунального майна м.Херсона виконкому Херсонської міської ради народних депутатів дійсно належала на праві власності ОСОБА_6 01.11.2016 року дана квартира згідно нотаріально завіреного договору дарування перейшла у власність від ОСОБА_6 до її сина ОСОБА_8 21.07.2017 року ОСОБА_8 надав нотаріально завірену довіреність на право розпоряджатися квартирою АДРЕСА_1 ОСОБА_7 , проживаючій за адресою: АДРЕСА_11 , яка 01.08.2017 року уклала договір оренди даної квартири АДРЕСА_1 з ОСОБА_5 . Враховуючи викладене, вбачаються цивільно-правові відносини, подальшу перевірку фактів закінчено, матеріали перевірки списано у справу, заявнику рекомендовано звернутися до суду в порядку приватного обвинувачення.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Абзацом першим статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Статтею 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.

За приписами частини першої статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом другим статті 3 цього Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім`ї безоплатно. До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.

Частинами першою та четвертою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. Передача житлових приміщень у гуртожитках у власність мешканців гуртожитків здійснюється відповідно до закону. Підготовку та оформлення документів про передачу у власність громадян квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках може бути покладено на спеціально створювані органи приватизації (агентства, бюро, інші підприємства).

Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України N 396 від 16.12.2009 року затверджено Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, яким визначено порядок передачі квартир багатоквартирних будинків, одноквартирних будинків, жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму, у власність громадян.

Передачі у власність громадян підлягають квартири багатоквартирних будинків та одноквартирні будинки, які використовуються громадянами на умовах найму (п.2).

Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в приватну (для одиноких наймачів) та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх (віком від 18 і більше років) членів сім`ї з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за яким зберігається право на житло (п.5).

Відповідно до п.п.18-21 Положення громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру (одно квадратний будинок), звертається в орган приватизації або до створеного ним підприємства по оформленню документів, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію.

При наявності у наймача або членів його сім`ї пільги на безоплатне одержання займаного житла незалежно від розміру загальної площі, до заяви додається відповідний документ (копія посвідчення, довідка та інше), що підтверджує право на пільгові умови приватизації.

Згода тимчасово відсутніх членів сім`ї наймача на приватизацію квартири (будинку) підтверджується письмово і додається до заяви.

При оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім`ї та займані приміщення. У довідці вказуються члени сім`ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло.

Відповідно до довідки про склад сім`ї найчама ізольованої квартири та займані ним приміщення від 28.07.1995 року, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстрована лише ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто особа, яка звернулася щодо оформлення приватизації та відповідно до розпорядження управління обліку і використання комунального майна м.Херсона від 21.08.1995 року №780ж, отримала свідоцтво про право власності на житло.

З матеріалів справи встановлено, що позивач у період 1994-1997 рр., у тому числі на час приватизації спірної квартири, був знятий з реєстрації у спірній квартирі, що також зазначено позивачем у позовній заяві та не оспорюється сторонами. Жодних документів, які підтверджували проживання позивача на час здійснення приватизації у спірній квартирі суду не надано. Не надано також позивачем відомостей щодо бронювання за ним житла.

Відповідно до законодавства України основним доказом постійного місця проживання фізичної особи є її реєстрація місця проживання.

Відповідно до п.28 Положення відомості про реєстрацію права власності на житло, копії свідоцтв про право власності на житло та паспорт на квартиру (домоволодіння) передаються один раз в квартал органом приватизації до бюро технічної інвентаризації. Свідоцтво про право власності на квартиру (будинок) підлягає обов`язковій реєстрації в органах технічної інвентаризації.

Відповідно до ст.61 ЖК УРСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадянського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення будинках державного і громадянського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуаційною організацією і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Згідно ст.769 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Статтями 810-811 ЦК України визначено, що за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Договір найму житла укладається у письмовій формі.

Відповідно до ст.64 ЖК України до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

У відповідності до ч.3 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Позивачем не надано жодного доказу на підтвердження факту вселення та постійного проживання його разом з ОСОБА_6 у квартирі АДРЕСА_1 у період часу з 1994-1997 рр. Доказів того, що за позивачами зберігалося право користування на спірну квартиру, останніми також надано не було.

Свідки ОСОБА_13 та ОСОБА_7 підтвердили факт не проживання позивача у квартирі АДРЕСА_1 у період часу з 1994-1997 рр.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що на момент приватизації спірної квартири (21.08.1995 року), чинне на той час законодавство не було порушено. Позивач втратив користування спірною квартирою відповідно до ст.107 ЖК України, відповідно до якої у разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваний з дня вибуття. Якщо з житлового приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, що вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

З матеріалів справи встановлено, що позивач вибув на постійне місце проживання в інше житлове приміщення, а саме: АДРЕСА_3 .

Відповідно до ч.1 ст.21 ЦК України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Позивачем не доведено, що приватизація квартири проведена з порушенням вимог ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду», а відтак відсутні підстави для визнання недійсними оспорюваного розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності на житло.

Аналізуючи зібрані докази в їх сукупності, враховуючи вимоги законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суд вважає що позовні вимоги в частині щодо визнання права користування жилим приміщенням, скасування розпорядження органу приватизації, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів порушення його прав відповідачем Управлінням обліку, розподілу та приватизації житла Херсонської міської ради, позовні вимоги в цій частині є безпідставними та необґрунтованими, а тому необхідно відмовити.

01.11.2016 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 укладено договір дарування, згідно якого ОСОБА_6 передала у власність безоплатно ОСОБА_3 майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 та має наступні характеристики: загальна площа - 32,5 кв.м.; житлова площе - 116,7 кв.м., кількість кімнат - 1.

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №97161641 від 13.09.2017 року, ОСОБА_3 належить на праві власності квартира АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування від 01.11.2016 року, виданого приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Яценко О.М.

Відповідно до довідки №237 від 31.10.2016 року, ОСОБА_6 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_12 . За адресою АДРЕСА_2 зареєстрована одна особа ОСОБА_3 (син).

Крім того, з паспорту серії НОМЕР_7 , виданого 25.06.1997 року Комсомольським РВ ХМУ УМВС України в Херсонській області, вбачається, що ОСОБА_3 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 з 22.09.1993 року.

Відповідно до акту від 22.08.2018 року, затвердженого директором ТОВ «Керуюча компанія Нове місто» ОСОБА_14 , ОСОБА_1 з 1993 року не проживає в квартирі АДРЕСА_1 .

Згідно актового запису про смерть від 31.10.2018 року, виданого Органом РАЦС Москви №25, ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов.

Зазначені положення узгоджуються з нормами ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є їх суперечність актам цивільного законодавства.

Згідно зі ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст.717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ч.2 ст.719 ЦК України). Право власності обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття (ч.1 ст.722 ЦК України).

Договори дарування належать до безоплатних правочинів, за їх умовами обдаровані не мають перед дарувальником зобов`язань матеріального характеру.

Договір дарування є особливою формою договорів, який опосередковує безоплатну передачу майна в власність від однієї сторони (дарувальника) до іншої сторони (обдарованого).

Згідно з ч.ч.1, 2 та 3 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, коли сторони мають повну уяву не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Згідно роз`яснення п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

За положеннями частин першої і третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, таких правочин може бути визнати судом недійним (оспорюваний правочин).

Виходячи з положень ст.ст. 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки фіктивного правочину недійсним встановлюються законами. Для визнання правочину фіктивним має бути встановлена наявність умислу фіктивності у сторін правочину. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином.

Згідно з роз`ясненнями, викладеними у п.24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійними» зазначено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу усіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний

Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Як вбачається зі змісту оспорюваного позивачем договору дарування від 01.11.2016 року, під час його укладення дарувальник та обдаровуваний діяли добровільно, розуміли значення своїх дій, були ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений ними правочин (зокрема, з вимогами щодо недійсності правочину). Сторони підтвердили, що договір не носить характеру уявного та удаваного правочину. Договір сторонами прочитано вголос. Дарувальник стверджував, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального. Даний договір дарування був підписаний сторонами у присутності нотаріуса, яким його також посвідчено та зареєстровано у відповідному реєстрі.

Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Для визнання правочину фіктивним має бути встановлена наявність умислу фіктивності у сторін правочину. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Матеріали справи не містять наданих позивачем доказів вчинення фіктивного правочину з обох сторін та на підтвердження умислу відповідачів на укладення договору дарування без наміру створення правових наслідків, оскільки реєстрація за відповідачем ОСОБА_3 права власності на квартиру за адресою АДРЕСА_2 , а також фактичне користування, реєстрація та проживання в ній відповідача свідчить про реальність настання правових наслідків оспорюваного правочину.

З огляду на викладене суд приходить до висновку, що позивачем не надано належних і допустимих доказів того, що правочин вчинений відповідачем з порушенням норм діючого законодавства та що при його укладенні сторонами не дотримано вимог, встановлених статтями 203, 215, 234 ЦК України.

Враховуючи викладене, суд вважає що позовні вимоги в частині щодо визнання недійсним договору дарування, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_3 , усунення перешкод позивачу у користуванні квартирою шляхом зняття з реєстраційного обліку, не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів порушення його прав, а тому позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, у їх задоволенні необхідно відмовити.

01.08.2017 року ОСОБА_7 , яка діяла в інтересах ОСОБА_3 на підставі довіреності, уклала з ОСОБА_5 договір оренди спірної квартири.

Згідно ч.1 ст.317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч.1 ст.319 ЦК України), усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (ч.3 ст.319 ЦК України).

Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права (ч.1 ст.761 ЦК України).

Згідно положень ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Положеннями ч.ч.1, 2, 3, 4, 5 ст.203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.

У даній справі судом встановлено, що на момент укладення договору оренди відповідач ОСОБА_3 був власником квартири за адресою АДРЕСА_2 та розпорядився своїм майном на власний розсуд, на підставі договору дарування від 01.11.2016 року. Таким чином, підстав вважати, що в момент вчинення правочину ОСОБА_3 не було дотримано вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 4, 5, 6 ст.203 ЦК України, відсутні, а підстав визначати договір оренди від 01.08.2017 року недійсний немає. Інших доказів існування обставин, які встановлені ч.ч.1-3, 4, 5, 6 ст.203 ЦК України, що можуть свідчити про недійсність оскаржуваного договору, сторона позивача не надала.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч.2 ст.77 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч.1 ст.81 ЦПК України).

Враховуючи викладене, суд вважає що позовні вимоги в частині щодо виселення ОСОБА_5 та вселення позивача, визнання недійсним договору оренди квартири не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів порушення його права на користування спірною квартирою, позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, а тому необхідно відмовити у їх задоволенні.

Вирішуючи вимогу про стягнення моральної шкоди суд виходить з наступного.

Частиною першою статті 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

У відповідності до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

За приписами пункту 5 вищезазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з`ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому, суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

З вищенаведеного слідує, що для відшкодування моральної шкоди обов`язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв`язку між порушенням та моральною шкодою. При цьому, обов`язок доведення наявності підстав для відшкодування моральної шкоди покладається на особу, що вимагає її відшкодування, що відповідає змісту ч.3 ст.12, та 81 ЦПК України.

Позивачем не надано суду доказів того, що відповідачем заподіяно моральну шкоду, як і не надано доказів наявності такої шкоди, причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями відповідача та вину останнього в її заподіянні, тобто факт порушення прав позивача діями відповідача.

Крім того, вимоги щодо стягнення моральної шкоди саме у визначеному розмірі не містять жодного обґрунтування.

На підставі наведеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди є необґрунтованими та не підлягають задоволенню судом, оскільки факт завдання позивачу моральної шкоди в результаті винних дій відповідача не знайшов свого підтвердження в судовому засіданні та позивачем не надано будь-яких доказів на обґрунтування, викладеного в позові.

Частиною 1 ст.22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Згідно з ч.2 ст.22 ЦК України, збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Отже, поняття «збитки» передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.

Збитки позивача полягають не в його реальних втратах, яких він зазнав або зазнає, а в тих доходах, які позивач недоотримав або недоотримає внаслідок порушення його цивільного права.

Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані.

Пред`явлення вимоги про відшкодування упущеної вигоди покладає на позивача обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані.

Позивач повинен довести також і те, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 18.05.2016 року по справі № 6-237цс16 та в постанові Верховного Суду від 11.11.2019 року по справі №370/3281/15-ц.

Суд вважає, що позивач ОСОБА_1 пред`являючи позов в частині стягнення упущеної вигоди, не надав суду доказів перебування своєї частки квартири в оренді. Крім того, позивачем не надано жодних доказів реальної можливості отримання доходу від оренди квартири, що вказує лише на теоретичне обґрунтування можливості отримання доходу та не може бути підставою для його стягнення, а тому суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для відшкодування позивачу ОСОБА_1 з відповідача ОСОБА_3 упущеної вигоди в сумі 72 000 грн.

Враховуючи вищевикладене, а також те, що стороною позивача не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин на які він посилався як на підставу звернення до суду, суд приходить до висновку, що заявлені вимоги є необґрунтованими і в задоволенні позову слід відмовити в повному обсязі.

Керуючись ст.ст.12, 13,76, 81, 89, 259, 263-265, 355ЦПК України, суд

вирішив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Управління обліку, розподілу та приватизації житла Херсонської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , третя особа: приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Яценко Олег Михайлович про визнання права користування жилим приміщенням, скасування розпорядження органу приватизації, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання недійсним договору дарування, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру, усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом зняття з реєстраційного обліку, виселення та вселення, визнання недійсним договору оренди квартири та стягнення шкоди відмовити в повному обсязі.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів безпосередньо до апеляційного суду Херсонської області з дня проголошення рішення або з дня складання повного судового рішення у разі оголошення вступної та резолютивної частини рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

У відповідності до п.п.15.5 ч.1 Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через Херсонський міський суд Херсонської області.

Учасники справи можуть отримати інформацію щодо даної справи за веб-адресою Херсонського міського суду Херсонської області: https://court.gov.ua/sud2125/.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або про прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: С.І.Майдан

Повний текст рішення суду виготовлений 09.02.2021 року.

Суддя: С.І.Майдан