Рішення № 94766290, 09.02.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/14141/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 лютого 2021 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вовченко O.A., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні суду справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду 14 грудня 2020 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якій позивач просить суд:

1. Визнати наказ ГУ ДМСУ в Одеській області № 228 від 27.11.2020 p. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту протиправним і скасувати його;

2. Зобов`язати ГУ ДМСУ в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 .

Ухвалою суду від 17 грудня 2020 року прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 (вх. №13947/20) та відкрити провадження у адміністративній справі. У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи за правилами загального позовного провадження відмовлено та визначено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що ОСОБА_1 у листопаді 2020 року звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про звернення за захистом в Україні у порядку Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Проте, відповідач протиправно відмовив в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем, оскільки спірний наказ прийнято без дослідження всіх обставин, які мають суттєве значення для вирішання питання.

05 січня 2021 року за вх.№431/21 від Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач зазначає, що позивач не надав інформацію про реальні чинники, які можуть загрожувати завданням йому фізичної або моральної шкоди у країні громадянської належності - Ємені. Крім того, позивач зазначив, що жодних переслідувань або насилля за ознаками раси, національності, релігії, громадянства або через політичні погляди він не зазнавав. Під час співбесіди він зазначив, що не був членом жодної політичної партії, громадянської чи релігійної організації. Позивач також не навів фактів й обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Зазначає, що позивач знаходився у третіх безпечних країнах, проте не звернувся у них за наданням статусу біженця. Просить у задоволенні позовних вимог відмовити.

Вивчивши матеріали справи, ознайомившись з позовною заявою та доданими до неї доказами, відзивом відповідача на позовну заяву, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги, та перевіривши їх наданими з боку учасників справи доказами, судом встановлено наступне.

Позивач ОСОБА_1, араб, мусульманин , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Ємену ( Саудівська Аравія ) (а.с.40-41, 93-97).

У 2012 році позивач на підставі студентської візи вирушив до Індії на навчання авіарейсом Джидда (Саудівська Аравія) - Хайдрабат (Індія) та пробув там 5 років та повернувся до Саудівської Аравії у 2017 році. У 2018 році авіарейсом Джидда (Саудівська Аравія) - Амман - Москва (Російська Федерація) вибув з країни громадянської належності в Російську Федерацію маючи квитки на чемпіонат світу з футболу та пробув там протягом року. У червні 2019 року перетнув кордон з Україною поза пунктом пропуску нелегально за допомогою посередників.

Державною міграційною службою України складено протокол про адміністративне правопорушення ПН МОД №04022 від 12.11.2020 року (а.с.46), на підставі якого прийнято постанову про накладення адміністративного стягнення ПН МОД № 004062 про накладення на ОСОБА_1 штрафу, яким встановлено, що він проживав без документів на право проживання з 27.07.2019 року (а.с.47).

12.11.2020 року позивач звернувся до Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із завою (а.с.34-36), в якій посилаючись на військовий стан у Ємені а що там з 2012 року поширені терористичні організації, які вбивають невинних громадян без суду та слідства, а молодих чоловіків примушують входити в їх угрупування та у випадку відмови - залякують, тероризують їх та їхніх рідних а також забирають гроші та майно вказує. що за допомогою родичів зібрав гроші та виїхав у Москву ніби то на чемпіонат по футболу, де звернувся до департаменту роботи з біженцями, та що його «питання» залишили без розгляду. Зазначив, що почув від друга наскільки демократичною є Україна виїхав до неї машиною через Київ в Одесу.

У заяві-анкеті про звернення за захистом в Україні (а.с. 54-60) позивачем зазначено, що виїхав із Саудівської Аравії так як не є громадянином Саудівської Аравії (проживав за посвідкою на тимчасове проживання по батьку, який приїхав туди з Ємену по робочій візі) та не міг працювати. Зазначив, що повинен був платити 100 дол. США кожен рік так як він іноземець. В Саудівській Аравії дискримінація, надають можливість працювати лиже саудівцям. Вказує, що до Ємену не може повернутись тому що там військові дії, крім цього, його родина ОСОБА_2 має проблеми з племенами, які належать до Аль-Хаусі. Представники ОСОБА_2 (південь Ємену) хочуть відправити його воювати з Аль-Хаусі (Північ Ємену). Зазначив, що через родичів дізнався, що, якщо повернеться, то його заберуть воювати.

27 листопада 2020 року за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 12 листопада 2020 року головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області зроблено висновок «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (далі - Висновок) (а.с.106-113).

Згідно до зазначеного Висновку: «Відповідно до отриманих пояснень, шукач захисту є громадянином Ємену, уродженцем населеного пункту Джидда (Саудівська Аравія). За національністю араб, за віросповіданням мусульманин. За сімейним станом неодружений, дітей не має. Шукач захисту має неповну вищу освіту, яку здобував у Ємені (м.Сана) протягом 2010-2012 років та в Індії (м.Хадрабат) у період 2012-2015 років, документи про навчання не надані. Щодо трудової діяльності, на Батьківщині не працював, протягом 2011-2014 років підробляв продавцем у м.Джидда, у 2018-2019 роках працював різноробочим на будівництві у м.Москва (РФ). На території нашої країни підробляє помічником кухаря та клінером у м.Одеса. Заявник не був та не є членом жодних політичних, молодіжних, релігійних, військових чи інших організацій ані в регіоні постійного проживання, ані на території України.

Аналізом матеріалів особової справи встановлено, що шукач захисту в`їхав до України у червні 2019 року, нелегально, користуючись послугами посередника. У відповідності до отриманих пояснень, з території Ємену (м.Сана) виїхав до Саудівської Аравії (м.Джидда) у 2012 році, звідки вибув до Індії (м.Хайдрабат) авіарейсом Джидда - Хайдрабат, на території Індії передував протягом 5 років у зв`язку з навчанням. З Індії повернувся до Саудівської Аравії у 2017 році, звідки вибув до РФ авіарейсом Джижжа (Саудівска Аравія) - Амман (Йорданія) - Москва (РФ) у 2018 році (на підставі квитків на матчі чемпіонату світу з футболу) та запрошення. На території РФ перебував протягом року та виїхав у напрямку України на автомобілі, кордон нашої країни перетнув поза пунктами пропуску, у червні 2019 року потрапив до м.Київ.

Звернення до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відбулось 12.11.2020 року. Виїзд з країни постійного проживання, зі слів шукача захисту, відбувся у зв`язку з труднощами через неналежність до громадянства Саудівської Аравії, неможливість повернення на Батьківщину особа пояснює нестабільною ситуацією в Ємені (арк.1,2 заяви від 12.11.2020 року; арк.4,5 анкетування від 20.11.2020 року). Задля підтвердження особи, заявник надав до управління копію паспортного документу серії 07732307, з перекладом на українську мову. Зі слів шукача захисту, оригінал паспортного документу втрачений на території України, інших документів, які посвідчують особу він немає

Слід зазначити, що за результатами розгляду матеріалів особової справи шукача захисту можливо визначити, що він не переслідувався в регіоні постійного проживання за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи (арк.5 протоколу співбесіди від 26.11.2020 року). Також, по відношенню до заявника не застосовувалося фізичне насилля або утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця (арк.5 анкетування від 20.11.2020 року). Аналізом проведених із заявником анкетування та протоколу співбесіди можливо підтвердити відсутність у нього побоювань стосовно повернення до регіону постійного проживання у зв`язку із ймовірною загрозою зазнати смертної кари, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання за вищевказаними ознаками, відповідно до п.13 ст.1 вищевказаного Закону. Було повідомлено про нестабільність країни громадянської належності та небажання приймати участь у військових діях.

… Необхідно відзначити, що стосовно обґрунтування причини, за якої він наразі не може повернутися до країни походження, заявник надає суперечливу інформацію, що істотно зменшує рівень довіри до його клопотання в цілому.

Так, в заяві від 12.11.2020 року шукач захисту стверджує, що у 2012 році на території Йемену з`явились терористичні угруповання, діяльність вказаних угруповань стала його причиною його виїзду (арк. 1,2). Натомість, під час проведення протоколу співбесіди від 26.11.2020 року, було встановлено, що виїзд до Індії у 2012 році відбувся у зв`язку з навчанням, жодних труднощів на території Ємену заявник ніколи не зазнавав (3,4). Відповідно до анкетування від 20.11.2020 року, особа належить до племені ОСОБА_2 (південь Йемену), які мали наміри відправити його приймати участь у військових діях на півночі Йемену з представниками племені Аль -Xaусi, про що йому стало відомо від родичів (арк. 5). Натомість, у відповідності до співбесіди від 26.11.2020 року, на території Ємену шукача захисту ніхто не розшукує, назв та цілей терористичних угруповань, які з`явились на Батьківщині, він не знає, причини конфлікту йому не відомі, призвати воювати його може будь-який озброєний громадянин Ємену (арк. 4,5).

Будь-яких підтверджень існування терористичних угруповань на території Ємену або нестабільності країни громадянської належності в особи немає (арк. 5 співбесіди від 26.11.2020 року). Також, в ході проведення співбесіди від 26.11.2020 року було встановлено, що будь-яких труднощів або переслідувань на території Ємену (або Саудівської Аравії) шукач захисту ніколи не зазнавав (арк. 4-5). Крім цього, відповідно до співбесіди від 26.11.2020 року, на території Ємену проживає брат заявника, не зазнаючи при цьому будь-яких проблем, має роботу в країні його громадянської належності. Неможливість повернення на Батьківщину та проживання з братом шукач захисту пов`язує з бажанням проживати в більш розвиненій країні (арк. 5,6). Додатково, з протоколу співбесіди спостерігається, що права особи та його рідних у Ємені жодним чином не порушувались, будь-яких проблем з представниками влади в них ніколи не виникало (арк. 4, від 26.11.2020 року).

Зважаючи на викладене, можливо дійти висновку, що відносно особи не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов`язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. З Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування заявника в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.

Так, аналізом матеріалів особової справи, можливо встановити заявника, що у випадку повернення до Ємену йому не можуть загрожувати смертна кара, нелюдське, або таке, що принижує людську гідність поводження або покарання. Шукач захисту не зміг чітко обґрунтувати, яка саме небезпека може очікувати на нього у випадку повернення до країни громадянської належності. Крім цього, слід зазначити, що звернення мотивовано бажанням легального перебування на території нашої держави (арк. 4 співбесіди від 26.11.2020 року). Зі слів особи, він протягом року знаходився на території нашої країни у якості нелегального мігранта, не приймаючи спроб звернення до міграційної служби, що додатково вказує на незацікавленість особи в питанні отримання міжнародної форми захисту, зазначений факт слугував притягненню особи до адміністративної відповідальності за ст. 203 КУпАП. Відповідно до постанови пленуму ВАС України від 25.06.2009 № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» встановлюється, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні своєї громадянської належності (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час. Разом із цим судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань (повний текст постанови за посиланням. http://zakon3.rada.gov.ua/laws/shovv/v_001760-09/page);

Зважаючи на вищенаведене, особу можливо кваліфікувати як «мігранта»…

… З огляду на вищенаведене та за матеріалами особової справи не встановлено жодної обставини, яка б давала підстави для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема, в поданій заяві відсутні посилання на матеріали, які підтверджують обґрунтованість побоювань зазнати переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або серйозної шкоди життю або свободі у разі добровільного повернення до країни громадянської належності.

На підставі вищевикладеного, вважаю за необхідне, на підставі ч.5 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відмовити в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Ємену на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ».

Приймаючи до уваги зазначений висновок заступником начальника Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято наказ №228 від 27 листопада 2020 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (далі - Наказ) (а.с.105), яким наказано: відмовити в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Ємену ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; відповідно до чинного законодавства видати заявнику письмове повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; ознайомити заявника з порядком оскарження прийнятого рішення в судових інстанціях або ДМС.

27 листопада 2020 року за вих.№5/1-252 Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області на адресу ОСОБА_1 направлено повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.115-117).

У зазначеному повідомленні вказано про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зазначено, що «за результатами аналізу матеріалів заяви та особової справи було встановлено, що ваша історія переслідування є необґрунтованою та не може бути розглянута з позиції надання міжнародного захисту. Крім того, отримані від Вас пояснення містять розбіжності, які знижують рівень довіри до Вашого клопотання. Аналізом проведення анкетування від 20.11.2020 року та протоколу співбесіди від 26.11.2020 року неможливо обґрунтувати причину неможливості Вашого повернення до Ємену».

Не погодившись з прийнятим Наказом, позивач звернувся до суду з позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частинами першою і другою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною п`ятою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до частини шостої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Так, за змістом частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин», а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з частиною шостою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Згідно з пунктами 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти на підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Відтак, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

Отже, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

У заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 12.11.2020 року та під час співбесід, позивач зазначив основною підставою виїзду із Ємену наявність терористичних угрупувань, а тому позивач вважає, що у випадку повернення на батьківщину, його життя може бути у небезпеці через таку діяльність зазначених угрупувань.

Відповідно до протоколу співбесіди від 26.11.2020 року (а.с.99-104) позивач зазначив, що його прав та права його родичів у Ємені не порушувались, що не зазнавав насилля або переслідувань відносно нього, а лише зазначає та використовує загальновідому інформацію, що, в свою чергу, підкреслює відсутність його переслідування на території Ємену за будь-якою ознакою, передбаченою Конвенцією про статус біженців 1951 року, відтак на момент виїзду з країни постійного проживання особистої загрози життю позивача не існувало.

Також позивач і до суду не надає інформацію, що стосовно нього було застосовано фізичне насилля чи погрози за будь-якими ознаками, позивач не зазначає конкретних випадків насильства щодо нього та його побоювання ґрунтуються лише на здогадках останнього, позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.

Отже, відсутні конкретні підстави, через які позивач не може повернутися до країни громадянської належності, позивач не навів дійсних фактів, які б давали підстави вважати, що відносно нього є реальні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Також суд бере до уваги, що під час співбесіди на питання щодо причин звернення заявника до органів ДМС, він повідомив, що звернувся з метою отримання документів, щоб легально проживати в Україні на постійній основі. Такі посилання дають підстави вважати, що позивач не потребує захисту, а звернувся з метою легалізувати своє перебування в Україні.

Згідно з п.F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, позивач, є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу.

Суд погоджується з тим, що як гуманітарна, так і економічна ситуація в Ємені є критичною, а збройний конфлікт й досі продовжує існувати. Поряд з цим суд вважає, що наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивача не може бути єдиною підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки відповідно до Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року статті 15 (с) особи, котрі піддаються «серйозній особистій загрозі їх цивільному життю чи особі, з причин не диференційного насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту» не підпадають під додатковий захист у відповідності до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Подібна правова позиція неодноразово висловлювалась Верховним Судом, зокрема, у постановах від 05 квітня 2018 року у справі №815/170/17 та від 05.12.2019 року у справі №520/2352/19.

У зв`язку з вищенаведеним суд вважає, що обставини, які заявляються позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд також бере до уваги ту обставину, що після виїзду з Ємену, позивач проживав на території третіх безпечних країн: Саудівській Аравії, Індії , де за отриманням статусу біженця не звертався та Російській Федерації. При цьому під час перебування в Росії звернувся до представництва УВКБ ООН з метою отримання статусу біженця, однак, з його слів, отримав відмову.

В Україну ОСОБА_1 нелегально прибув у червні 2019 року, однак всупереч встановленому законом порядку до уповноваженого органу ДМС з відповідною заявою звернувся тільки 12 листопада 2020 року.

За таких обставин суд вважає, що рішення відповідача №228 від 27 листопада 2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України, прийнято з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи, а тому скасуванню не підлягає.

Відповідно до ч.ч.1-2 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до ч.1, ч.2 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ч.1, ч.5 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене у сукупності, суд доходить висновку, що позовна заява ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 2, 7, 9, 10, 242-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Міграційної служби України в Одеській області про визнання наказу ГУ ДМСУ в Одеській області № 228 від 27.11.2020 p. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту протиправним і скасування його та про зобов`язання ГУ ДМСУ в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Одеський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ).

Відповідач - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Преображенська, буд.44, м. Одеса, 65045, код ЄДРПОУ 37811384).

Суддя О.А. Вовченко