Рішення № 94706588, 27.01.2021, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа № 755/9451/18

Провадження № 2/755/1504/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"27" січня 2021 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Катющенко В.П.,

при секретарях - Малюга Г.В., Юдицькому К.О., Головаюк І.І., Кравченко А.С.

за участю - представника позивача - ОСОБА_1

представника відповідача - Мацієвської О.П.

представника третьої особи - Яценюк Л.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва, цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва», третя особа: Дніпровська районна в м. Києві державна адміністрація про визнання права власності за набувальною давністю, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач, ОСОБА_2 , звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом, в якому просить суд: визнати за ОСОБА_2 право власності за набувальною давністю на квартиру АДРЕСА_1 .

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що він є племінником ОСОБА_3 , який проживав за адресою: АДРЕСА_1 . У 2003 році, з метою догляду за ОСОБА_3 , який хворів та потребував допомоги по господарству, позивач переїхав на постійне місце проживання у його помешкання. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, а позивач залишився проживати у зазначеній квартирі надалі, вважаючи її своїм спадковим майном. Весь час, з 16.05.2004 р. по 26.01.2016 р., він відкрито, безперервно володів спірний майном. У 2013 р. позивач звернувся до уповноваженого органу з метою зміни адреси місця реєстрації, однак йому було відмовлено, у зв`язку з відсутністю документа, що підтверджує право на проживання в житлі. Надалі позивач дізнався про те, що квартира не була приватизована, ОСОБА_3 був її наймачем на підставі ордеру від 22.12.1990 р. № 12299. Фактично житлове приміщення знаходиться у комунальній власності територіальної громади м. Києва та перебуває у віданні відповідача. КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» було відмовлено позивачу у зміні договору найму. Позивач вважає, що він має законні підстави для набуття права власності на спірне житло за набувальною давністю, адже після смерті дядька він більше 11 років проживав у квартирі, ставився до неї як до свого майна, ніс усі необхідні витрати на її утримання. Позивач вважав, що квартира знаходилась у приватній власності його дядька - ОСОБА_3 , а отже після його смерті перейшла у спадок. Така впевненість обґрунтовувалась тим, що квартира була родинним житлом сімей Горових та ОСОБА_5 . Так, у 1962 році дід позивача по лінії батька - ОСОБА_6 отримав вказану квартиру, де оселився зі своєю дружиною та двома синами, один з яких - ОСОБА_7 , батько позивача. У 1979 р. ОСОБА_7 одружився з ОСОБА_8 , матір`ю позивача, вони стали проживати разом, у родині народилися діти - дочка та син, ОСОБА_2 , який був офіційно зареєстрований у квартирі. У 1990 р. був здійснений родинний обмін квартирами: ОСОБА_9 , її батьки та її сім`я (чоловік, син та дочка) переїхали у квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , а брат ОСОБА_9 - ОСОБА_3 переїхав у квартиру батьків ОСОБА_7 за адресою: АДРЕСА_1 . Надалі було прийнято рішення про необхідність приватизації вказаних житлових приміщень та у вересні 1992 р. квартира по АДРЕСА_3 була набута ОСОБА_10 у приватну власність. ОСОБА_2 вважали, що інше житло - по б-ру Верховної Ради ОСОБА_3 також приватизував. ОСОБА_3 своєї сім`ї не створив, дітей не мав. Інших родичів окрім сестри, ОСОБА_9 , та племінника, ОСОБА_2 , на день смерті у нього не залишилось. ОСОБА_9 на момент смерті брата вже мала своє житло по АДРЕСА_3 , яке перейшло їй у спадок за законом, тому вона вирішила не претендувати на спірну квартиру в інтересах позивача. До моменту поки позивач самостійно не ініціював вирішення питання законності підстав для його проживання у квартирі, відповідач не вживав заходів для повернення свого майна. З 2004 р. по 2014 р. власник був байдужим до свого майна, не цікавився ним, не висував претензій чи вимог до володільця про його виселення, позивач не отримав жодного повідомлення, припису про звільнення приміщення чи іншої інформації, що дали б йому сумнів щодо правомірності володіння ним майном. Таке відношення відповідача може розцінюватися як втрата інтересу власника до свого майна та відмова від права власності. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23.12.2014 р. було задоволено зустрічний позов КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» до ОСОБА_2 про виселення. Вказане рішення суду оскаржувалося ОСОБА_2 в апеляційному та касаційному порядку, а також за нововиявленими обставинами, однак було залишено в силі. Постановою державного виконавця відділу ДВС Дніпровського РУЮ від 28.01.2016 р. виконавче провадження про виселення ОСОБА_2 зі спірної квартири закінчено, у зв`язку з виконанням рішення суду в повному обсязі. Таким чином, втрата ОСОБА_2 квартири, у зв`язку з виселенням, відбулась не з його волі та не перериває набувальної власності, адже на той момент вже тривав судовий процес за позовом ОСОБА_2 про визнання права користування спірним майном. Остаточне рішення щодо права ОСОБА_2 користування спірним житлом прийнято ВССУ 13.09.2017 р. Позбавлення ОСОБА_2 житла, в якому він проживав більше 11 років, зробить його безпритульним, хоча вселення його у спірне приміщення не було наслідком незаконних, кримінально-караних діянь, не завдало шкоду інтересам інших осіб, у тому числі законному власнику майна, який протягом 10 років не висував жодних претензій до фактичного володільця.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 27 липня 2018 року відкрито провадження у цій цивільній справі та призначено її до розгляду у порядку загального позовного провадження у підготовчому засіданні, сторонам роз`яснено процесуальні права подати заяви по суті справи та встановлено відповідні строки.

Ухвалою суду від 08 жовтня 2018 року відмовлено у задоволенні заяви представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_1 про забезпечення позову. Постановою Київського апеляційного суду від 11.10.2018 р. апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 08 жовтня 2018 року - без змін.

11 жовтня 2018 року до суду надійшов відзив представника відповідача КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» - Мацієвської О.П. на позовну заяву, в якому проти позову заперечує та просить відмовити у його задоволенні, виходячи з наступного. З 16.02.2015 р. будинок АДРЕСА_1 був переданий на праві господарського відання та знаходиться на балансі КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва». Квартира АДРЕСА_1 , у якій проживав та був зареєстрований ОСОБА_3 на підставі обмінного ордера на житлове приміщення № 1299 від 22.12.1990, належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва. Після смерті наймача квартиру самовільно зайняв його племінник - ОСОБА_2 . Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23.12.2014 р. ОСОБА_2 було відмовлено у позові про зміну договору найму жилого приміщення та визнання членом сім`ї наймача, а зустрічний позов КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» про виселення - був задоволений. У подальшому вказане рішення суду набрало законної сили. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23.12.2014 р. ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні права користування жилим приміщенням. Вказані рішення підтверджували, що ОСОБА_2 не був членом сім`ї наймача, не вів з ним спільне господарство, був зареєстрований і є таким до цього часу за адресою: АДРЕСА_3 . У порядку примусового виконання рішення суду про виселення відділом ДВС Дніпровського РУЮ у м. Києві було здійснено примусове виселення позивача із самовільного зайнятої спірної квартири та 28.01.2016 р. державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження. Після цього ОСОБА_7 повторно, самовільно зайняв вказану квартиру, яка належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва. У зв`язку з цим у жовтні 2016 р. КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» звернулося до суду з заявою про повторне примусове виселення та 07.08.2018 р. судом постановлено ухвалу про повторне примусове виселення позивача. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25.09.2018 р. апеляційна скарга ОСОБА_2 на вказану ухвалу суду першої інстанції була відхилена. Посилання позивача на диспозицію ст. 344 ЦК України про добросовісне заволодіння чужим майном, відкрите, безперервне володіння нерухомим майном протягом 10 років суперечить копіям рішень судів всіх судових інстанцій. У даному випадку має місце преюдиційний факт, встановлений рішенням суду, що набрало законної сили. ОСОБА_2 та його мати ОСОБА_9 протягом 10 років приховували факт смерті ОСОБА_3 , не знімали його з реєстраційного обліку, продовжували здійснювати оплату за житлово-комунальні послуги, які надходили на ім`я покійного. ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , був знятий КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» з реєстраційного обліку 01.01.2014 р. на підставі довідки відділу реєстрації смерті у м. Києві від 20.03.2014 р. Таким чином, спірна квартира належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва, яка є її власником, та яка здійснює свої повноваження безпосередньо або через утворені нею органи місцевого самоврядування.

25 жовтня 2018 року представником позивача подано до суду відповідь на відзив, у якій вважає, що відповідачем не надано жодних ґрунтовних заперечень чи доводів стосовно неможливості визнання за позивачем права власності за набувальною давністю на спірну квартиру, у зв`язку з чим на задоволенні позову наполягає. Посилання представника відповідача на преюдиційне значення рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23.12.20014 р. для даної справи вважає помилковими, оскільки цей спір стосується інших правовідносин, встановленню підлягають інші обставини, відмінні від тих, що досліджувались при постановленні вказаного рішення. У вказаній цивільній справі встановлювались обставини проживання позивача з ОСОБА_3 як членів однієї сім`ї, починаючи з 2003 р. і до дня смерті останнього. У цьому спорі правовідносини стосуються визнання права власності ОСОБА_2 на квартирку за набувальною давністю, перебіг якої починається вже після смерті ОСОБА_3 - з 16.05.2004 р. Аргументи представника відповідача про те, що ОСОБА_2 не був членом сім`ї ОСОБА_3 , як встановлено рішенням суду, не мають значення у цій справі. З 02.08.2013 р. ОСОБА_2 взагалі не має зареєстрованого місця проживання. Твердження про те, що позивач разом з матір`ю протягом 10 років приховували факт смерті ОСОБА_3 , є надуманими, оскільки саме завдяки ініційованому ОСОБА_2 судовому процесу у 2013 р. про визнання його членом сім`ї наймача - померлого дядька, відповідачу стало відомо про смерть останнього. Активні дії позивача щодо встановлення законності його місця проживання у спірній квартирі ніяк не можуть свідчити про його намір приховати факт смерті наймача. Оплата позивачем житлово-комунальних послуг є прямим доказом добросовісного виконання ним обов`язків щодо утримання майна, в якому він проживав. Долучені до відзиву розпорядження Дніпровської РДА від 13.02.2015 р., акт прийому-передачі житлових будинків від 01.04.2015 р., постанова про відкриття виконавчого провадження, рахунок-попередження не спростовують доводів позивача про відкрите, добросовісне користування майном протягом тривалого часу.

01 листопада 2018 року до суду надійшли пояснення представника третьої особи Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації - Л. Яценюк на відзиви, у яких підтримує відзив відповідача на позовну заяву та викладені у ньому доводи і пояснення, у зв`язку з чим заперечує проти позову, посилаючись на таке. Спірна квартира перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Києва, що відомо стороні позивача. Позивач незаконно проживав у спірній квартирі протягом тривалого часу, що підтверджується рішеннями судів. В ухвалі від 18.02.2015 р. Апеляційний суд м. Києва дійшов висновку, що ОСОБА_2 є тимчасовим мешканцем у спірній квартирі і згідно зі ст. 99 ЖК України не набуває самостійного права на займане житлове приміщення незалежно від тривалості проживання у ньому. У рішенні Дніпровського районного суду м. Києва від 30.10.2015 р. по справі № 755/13367/15-ц суд критично оцінив посилання сторони позивача як на законність постійного проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі так і користування нею з вересня 2003 р. і на час звернення до суду, тобто на 2015 рік. Виходячи з приписів ст. 344 ЦК України, для набуття права власності за набувальною давністю володіння чужим майном повинне бути відкритим та добросовісним, відтак встановлені раніше вказаними судовими рішеннями факти про незаконність проживання позивача та користування спірним житлом, спростовують викладені у позові доводи ОСОБА_2 .

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року закрито підготовче провадження у цій справі та призначено її до розгляду у судовому засіданні, в які постановлено викликати свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 .

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 27 травня 2019 року клопотання представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_1 про заміну первісного відповідача належним та залучення третьої особи залишено без розгляду.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 27 червня 2019 року апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_1 на ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 27 травня 2019 року про залишення без розгляду клопотання про заміну первісного відповідача - повернуто скаржнику.

Постановою Верховного Суду від 04 березня 2020 року касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_1 залишено без задоволення.

У своїх клопотаннях від 15 жовтня 2020 року та від 27 січня 2021 року представник позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_1 відмовилася від допиту свідків: ОСОБА_11 , ОСОБА_13 та ОСОБА_15 .

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_1 підтримала заявлений позов та просила його повністю задовольнити з підстав, що були викладені стороною позивача у заявах по суті справи. Додатково зазначила, що спірна квартира є родинним житлом, що було отримано родичами позивача. ОСОБА_2 був зареєстрований у вказаній квартирі, а в результаті родинного обміну, на підставі ордеру, до квартири переїхав дядько позивача по матері - ОСОБА_3 . Позивач з батьками та дідусем переїхав в інше помешкання по АДРЕСА_3 . У 2003 році за домовленістю з ОСОБА_3 позивач повернувся у квартиру по бульвару Верховної Ради . Позивач відкрито користувався квартирою, неодноразово звертався до суду щодо користування квартирою. При цьому ні КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва», ні Дніпровська районна в м. Києві державна адміністрація будь-яких дій з квартирою не вчиняли. Позивач був переконаний, що квартира належала дядьку на праві приватної власності. Після його смерті ОСОБА_2 з матір`ю продовжив проживати у квартирі, сплатив борги. Наразі позивач ніде не зареєстрований.

Представник відповідача КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» - Мацієвська О.П. у судовому засіданні проти позову заперечила та просила відмовити у його задоволенні, з огляду на необґрунтованість та безпідставність. Спірна квартира не належала померлому на праві приватної власності, він був її наймачем, отже спірне майно належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва та перебуває на балансі КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва». Підстави, передбачені ст. 344 ЦК України, відсутні. Позивач приховував факт смерті наймача квартири. До 2014 року усі квитанції на оплату комунальних послуг надходили на ім`я ОСОБА_3 , на ім`я якого був відкритий особовий рахунок. КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» самостійно зняло ОСОБА_3 з реєстраційного обліку у березні 2014 року.

Представника третьої особи Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації - Яценюк Л.П., в судовому засіданні проти позову заперечувала з підстав викладених у письмових поясненнях та підтримала думку представника відповідача.

Свідок ОСОБА_12 у судовому засіданні показала, що знайома з позивачем з початку 2000 р., разом вони відвідували церкву, між нею та матір`ю позивача наявні дружні стосунки. Зі слів матері ОСОБА_2 свідку відомо, що ОСОБА_2 народився у належній його діду квартирі по бульвару Верховної Ради, був там зареєстрований та проживав до 5 років. У 1990 роках у сім`ї відбувся родинний обмін, у квартирі оселився дядько позивача. На початку 2000-х років позивач вступив до інституту, а його дядько погано себе почував, у зв`язку з чим ОСОБА_2 переїхав до нього та доглядав за ним. У 2004 році дядько помер, а племінник продовжив проживати у квартирі приблизно до 2015 р., сплатив борг, вважав, що квартира належить сім`ї, тому хотів зареєструвати там своє місце проживання.

У судовому засіданні свідок ОСОБА_14 показала, що знайома з ОСОБА_2 з його чотирирічного віку, відколи він із родиною переїхав у квартиру по АДРЕСА_3 , де жили його дідусь та бабуся по матері. Мати жила у квартирі по АДРЕСА_1 , що належала її чоловіку. Коли захворіла бабуся, за нею необхіден був догляд, і вона переїхала, а ОСОБА_3 пішов жити у їх квартиру по АДРЕСА_1 . Після закінчення школи, у 2003 році позивач переїхав до дядька, а у 2004 році той помер, свідок була на його похоронах. Свідок нечасто бувала у квартирі по АДРЕСА_1 , разом з матір`ю позивача завозили продукти з ринку. За цю квартиру платив позивач та його мати, там були його речі. ОСОБА_2 вважав квартиру своїм житлом, він там народився, проживав більше 10 років. Свідок була знайома з ОСОБА_3 , однак тісно з ним не спілкувалася.

Вислухавши позиції сторін, вивчивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд дійшов наступного.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Як установлено судом та не заперечується сторонами, ОСОБА_3 у період час з 1990 року до дня своєї смерті проживав у квартирі АДРЕСА_1 , наданої йому у користування на підставі обмінного ордеру на жиле приміщення № НОМЕР_1 , виданого на його ім`я 22 грудня 1990 року Управлінням по обліку та розподілу жилої площі Виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів.

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є рідним дядьком позивача, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , по лінії матері ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , яка після укладення шлюбу з ОСОБА_7 14 грудня 1979 року змінила прізвище на ОСОБА_8 .

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , був зареєстрованим за адресою проживання: АДРЕСА_1 , з 17.03.1987р. по 17.01.1999 р., що підтверджується інформацією наданою відділом з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації.

Згідно з відповіддю Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 17 лютого 2016 року № 056/96-447 на адвокатський запит у Журналі реєстрації обмінних ордерів за 1990 рік зареєстровані обмінні ордери від 22 грудня 1990 року № 12298 та № 12299. Ордер № 12298 від 22 грудня 1990 року виданий на ім`я ОСОБА_10 на квартиру АДРЕСА_3 складом сім`ї шість осіб (він, дружина, дочка, чоловік дочки, двоє онуків). Ордер № 12299 від 22 грудня 1990 року виданий на ім`я ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 . Надати інформацію щодо видачі ордера на квартиру АДРЕСА_1 за 1962 рік Департамент не має можливості, оскільки жилі приміщення з державного житлового фонду надаються підприємствами, установами, організаціями, районними в м. Києві державними адміністраціями за місцем перебування громадян на квартирному обліку.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23 грудня 2014 року по справі № 755/11651/14-ц у позові ОСОБА_2 до Комунального підприємства «Керуюча дирекція Дніпровського району м. Києва», третя особа: ЖРЕО - 401 про зміну договору житлового найму та визнання членами сім`ї померлого-наймача - було відмолено.

Позов Комунального підприємства «Керуюча дирекція Дніпровського району м. Києва» до ОСОБА_2 , третя особа: Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація про виселення - задоволено та ухвалено виселити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 лютого 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 було відхилено, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 грудня 2014 року залишено без змін.

28 січня 2016 року постановою державного виконавця відділу ДВС Дніпровського РУЮ у м. Києві закінчено виконавче провадження № 47165442 з примусового виконання виконавчого листа № 755/11651/14-ц, виданого 23.03.2015 р. Дніпровським районним судом м. Києва, про виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 07 серпня 2018 року по справі № 755/11651/14-ц було задоволено заяву Комунального підприємства по утриманню житлового господарства Дніпровського району м. Києва про повторне примусове виселення ОСОБА_2 та постановлено виселити повторно ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23.12.2014 року у цивільній справі № 755/11651/14-ц за позовом ОСОБА_2 до Комунального підприємства «Керуюча дирекція Дніпровського району м. Києва», третя особа: Житлова ремонтно-експлуатаційна організація №401 про зміну договору житлового найму та визнання членами сім`ї померлого наймача та за зустрічним позовом Комунального підприємства «Керуюча дирекція Дніпровського району м. Києва» до ОСОБА_2 , третя особа: Дніпровська районна в м. Києві державна адміністрація про виселення.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2015 року по справі № 755/13367/16-ц було відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації, Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» про визнання права користування житловим приміщенням.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_16 , діючого в інтересах ОСОБА_2 , відхилено; рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2015 року залишено без змін.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За вимог ч. 3 ст. 397 Цивільного кодексу України фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Відповідно до пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України правила статті 344 Цивільного кодексу України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 Цивільного кодексу України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

За матеріалами справи судом встановлено, що спірна квартира АДРЕСА_1 на підставі відповідного ордеру від 22 грудня 1990 року перебувала у користуванні наймача ОСОБА_3 до дня його смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відтак, як на час користування квартирою ОСОБА_3 , так і після його смерті спірна квартира перебувала у комунальній власності територіальної громада м. Києва.

В аналогічних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 14 травня 2019 року по справі № 910/17274/17 дійшла висновку про те, що не вбачає підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Згідно з ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 89 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За матеріалами справи судом встановлено, що позивач не надав належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження наявності правових підстав щодо володіння спірним нерухомим майном, а відповідно й наявності у нього добросовісності такого володіння. Припущення позивачем щодо наявності у ОСОБА_3 права приватної власності на спірну квартиру не можуть бути підтвердженням добросовісності особи на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. У цьому випадку про добросовісність не йдеться, оскільки помилка в розумінні закону не веде до добросовісності.

Щодо квитанцій про оплату житлово-комунальних послуг, які позивач надав на підтвердження несення ним витрат по утриманню майна та у якості доказів добросовісності його намірів, та відсутності будь-яких приписів щодо звільнення ним вказаного майна після смерті наймача, слід зазначити, що оскільки ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_3 продовжив проживати у квартирі, що була у користуванні померлого за життя, то відповідно позивач і мав обов`язок по оплаті таких житлово-комунальних послуг. Разом з тим, ОСОБА_2 не повідомив про смерть наймача квартири та необхідність зняття його з реєстраційного обліку у квартирі за місцем проживання, у зв`язку з чим квитанції продовжували надходити на ім`я померлої особи. Приховування позивачем факту смерті наймача квартири також виключає факт добросовісності набуття ним майна за набувальною давністю.

Крім того, судом враховується наявність тривалих судових процесів, ініційованих позивачем щодо спірного нерухомого майна.

Відповідно до частини четвертої статті 82 Цивільного процесуального кодексу України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Виходячи з предмету спору та суб`єктивного складу осіб, суд вважає підставним визнати обставини встановлені рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 23 грудня 2014 року у цивільній справі №755/11651/14-ц та рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2015 року у цивільній справі №755/13367/15-ц, що набрали законної сили, та в яких суди не знайшли підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про зміну договору житлового найму та визнання членами сім`ї померлого-наймача та про визнання права користуванням житловим приміщенням, такими, що мають преюдиційне значення для вирішення даного спору, тому в силу положень ч. 4 ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України не потребують доказування при розгляді даної справи щодо доведення обставин правомірності набуття позивачем ОСОБА_2 права користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

За викладених обставин, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, враховуючи зазначене вище про умови набуття права власності за набувальною давністю, оскільки за матеріалами справи було встановлено, що квартира АДРЕСА_1 фактично протягом всього часу спірних правовідносин перебувала у комунальній власності територіальної громади м. Києва та не вибувала з неї, при цьому померлий ОСОБА_3 був наймачем вказаної квартири, а позивач безпідставно користувався вказаної квартирою після смерті наймача, приховав обставину його смерті, у зв`язку з чим відповідач фактично не був про неї обізнаний та вчасно не зняв померлого з реєстраційного обліку, суд доходить висновку про відсутність добросовісності в діях позивача під час заволодіння ним спірним майном, що звільняє суд від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 Цивільного кодексу України, та є підставою для повної відмови у задоволенні позовних вимог.

Інші доводи сторін, які наведені у позові, не впливають на висновки суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (№ 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України2 (№ 63566/00; пункт 23) та 2Серявін та інші проти України» (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) заява № 18390/91; пункт 29).

У статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У частині першій статті 81 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 51 Цивільного процесуального кодексу України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.

Відповідно до частини четвертої статті 263 Цивільного процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що «пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження».

Тобто, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Судом встановлено, квартира АДРЕСА_1 , у якій проживав та був зареєстрований померлий ОСОБА_3 на підставі обмінного ордера на житлове приміщення № 1299 від 22.12.1990, належить до комунальної власності територіальної громади АДРЕСА_1 знаходиться на балансі КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» на праві господарського відання.

Відповідно до ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ст. 317 ЦК України).

Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 28 Статуту територіальної громади міста Києва визначено, що відповідно до Конституції України та чинного законодавства України територіальній громаді міста Києва належить право власності на рухоме і нерухоме майно, що знаходиться в комунальній власності, доходи міського та районних у місті Києві бюджетів, а також майнові права, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності.

Київська міська рада від імені та в інтересах територіальної громади міста Києва відповідно до чинного законодавства України володіє, користується та розпоряджається об`єктами права комунальної власності, в тому числі може передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, передавати в заставу.

Доцільність, порядок та умови відчуження об`єктів права комунальної власності визначаються Київською міською радою відповідно до законодавства.

Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені із власності територіальної громади міста Києва і передані іншим суб`єктам права власності без згоди територіальної громади міста Києва або відповідного рішення ради, за винятком випадків, передбачених законом.

Таким чином, заявляючи вимоги до КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» про визнання права власності за набувальною давністю на майно, яке належить територіальній громаді міста Києва, позивач пред`явив такі вимоги до неналежного відповідача, що є окремою підставою для відмови у задоволенні позову.

В порядку ст. 141 ЦПК України, враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог, відшкодування судових витрат не здійснюється.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 328, 344, п. 8 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, ст.ст. 2, 10, 13, 48, 49, 51, 76, 77-81, 89, 209, 210, 247, 265, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд -

У Х В А Л И В:

В позові ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» (код ЄДРПОУ: 39606435, м. Київ, вул. Челябінська, буд. 9-г), третя особа: Дніпровська районна в м. Києві державна адміністрація (код ЄДРПОУ: 37203257, м. Київ, б-р Праці, буд. 1/1) про визнання права власності за набувальною давністю - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

У відповідності до п.п. 15.5) п.п.15 п. 1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а саме Дніпровський районний суд м. Києва.

Повний текст рішення суду складений 05 лютого 2021 року.

Суддя: