Рішення № 94560117, 01.02.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 лютого 2021 року м. Київ № 640/6515/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Бояринцевої М.А., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 громадянина республіки Узбекинстан до Державної міграційної служби України; Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області провизнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити діїВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Республіки Узбекистан ОСОБА_1 з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач-1), Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області (далі - відповідач-2) та просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області в Хмельницькій області №142 від 03.12.2019 про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №06-20 від 27.01.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти та повторно розглянути заяву громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Мотивуючи позовні вимоги позивач зазначає, що рішення є протиправними, необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню. Так, зокрема, позивач стверджує, що відповідачі дослідили інформацію щодо країни походження останнього формально та стверджує про наявність у нього об`єктивної загрози бути ув`язненим та підданим тортурам в Узбекистані.

Представником відповідача-1 подано відзив на позовну заяву, у якому останній стверджує про правомірність прийнятих рішень та просить суд відмовити в задоволенні адміністративного позову в цілому. Зокрема, представник ДМС України посилається на наявність рішення у справі №826/13517/18 та вказує, що судом встановлено відсутність умов, передбачених пунктом 1 та/або пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а при поданні позивачем повторної заяви вказані обставини не змінились. Також, представником відповідача-1 надано копію матеріалів особової справи позивача.

Представником відповідача-2 подано відзив на позовну заяву, у якому останній стверджує про правомірність прийнятого ним рішення та просить суд відмовити в задоволенні адміністративного позову. Також, у відзиві на позовну заяву представник Управління ДМС України в Хмельницькій області посилається на аналогічні обставини, що і представник ДМС України у відзиві на позовну заяву.

В свою чергу, представником позивача подано відповідь на відзиви на позовну заяву, де останній стверджує, що у період з 2018 року у позивача виникли нові обставини, а саме: він отримав повідомлення про те, що за місцем його проживання щодо нього проводяться перевірки. Вказане, в свою чергу, суттєво вплинуло на його життєві обставини і унеможливило повернення його та його малолітніх дітей до країни походження. На думку представника позивача, відповідачем-2 незаконно і необґрунтовано відмовлено позивачу у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Разом з тим, представником відповідача-2 подано заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву де він вказує, що причини загрози переслідування та побоювання, через які позивач покинув країну походження, зазначені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 03.12.2019 є ідентичними заяві від 06.02.2018. Нових обставин щодо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування позивачем не повідомлено. Таким чином, відповідач-2 вважає правомірним прийняте ним рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

03.12.2019 громадянином Республіки Узбекистан ОСОБА_1 подано до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області заяву-анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - заява від 03.12.2019).

За наслідком розгляду поданої заяви Управлінням Державної міграційної служби України в Хмельницькій області прийнято наказ від 03.12.2019 №142 «Про відмову в прийняті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Узбекистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 » (далі - оскаржуване та/або спірне рішення №1).

Спірне рішення прийнято з тих мотивів, що умови передбачені пунктом 1 чи пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не змінились, оскільки в порушення міграційного законодавства іноземець не залишав територію України. Причини загрози переслідування та побоювання, через які ОСОБА_1 покинув країну громадянської належності, зазначені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 03.12.2019 є ідентичними причинам, зазначеним в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 06.02.2018 (неможливість повернення в Узбекистан через загрози життю, свободі та здоров`ю, оскільки представники влади до сих пір цікавляться місцем знаходження, допитують рідних). Нових обставин щодо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань не повідомив.

Також, відповідачем-2 сформовано повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 03.12.2019 №04.

Не погоджуючись із оскаржуваним рішення позивачем подано скаргу, за наслідком розгляду якої рішенням Державної міграційної служби України №06-20 від 27.01.2020 відхилено скаргу на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - оскаржуване та/або спірне рішення №2).

Вирішуючи спір по суті суд керується положеннями чинного законодавства, яке діяло станом на час виникнення спірних правовідносин та звертає увагу на наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 вказаного закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань, а особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI).

У відповідності до частини 1 статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Згідно із частиною 5 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Між тим, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися (ч. 6 ст. 5 Закону № 3671-VI).

Аналіз наведених положень дає суду підстави дійти до висновку, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у разі:

- заявник видає себе за іншу особу;

- заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Узбекистану, народився в м. Наманган, одружений, за національністю - узбек, за віросповіданням - мусульманин.

06.02.2018 позивач звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, де вказував, що в 2004 році на загальних підставах перетнув кордон України.

Управлінням Державної міграційної служби України в Хмельницькій області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 25.05.2018, на підставі якого Державною міграційною службою України прийнято рішення від 16.07.2018 №215-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Узбекистану ОСОБА_1 .

Вказане рішення було предметом розгляду в адміністративній справі №826/13517/18. Так, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.09.2019, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.11.2019, відмовлено в задоволенні адміністративного позову громадянина Узбекистану ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 16.07.2018 №215-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Узбекистану ОСОБА_1 .

У рішенні Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.09.2019 вказано наступні обставини: «Як вбачається з анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, причиною виїзду позивача за межі території Узбекистану вказано політичні переслідування.

Разом з тим, під час співбесіди 19.02.2018, результати якої оформлені протоколом співбесіди, позивач повідомив, що він не був членом будь-якої політичної, релігійної, військової чи соціальної організації до того, як приїхав до України.

Так, дійсно позивач повідомив, що у 1995-1999 роках він зустрічався зі своїми однодумцями, які хотіли покращення життя в Узбекистані, проте, політичної партії створено не було, обов`язки позивача обмежувались роздачею листівок із намірами змінити владу, втім, така діяльність була закінчена ще в 1999 році.

З аналізу змісту анкети співбесіди позивача можливо зробити висновок, що останній не проявляв особливого радикалізму в релігійних чи політичних поглядах, інформація наведена позивачем стосовно обставин, які склались в країні походження позивача є загальновідомою та не може самі по собі слугувати підставою для висновку про те, що у випадку повернення до країни походження, позивачеві буду загрожувати індивідуальна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання.

До того ж, під час співбесіди заявник заперечував зв`язок з однодумцями та повідомив, що з 2002 року жодною діяльністю на кшталт тої, що мала місце в 1995 - 1999 роках не займається.

Також, з протоколу співбесіди та висновку третьої особи, вбачається що ОСОБА_1 звертався в Посольство Узбекистану в Україні в 2012 році та в кінці грудня 2017 року з метою отримання паспарту громадянина Узбекистану, тобто, позивач користувався правом захисту своєї країни, та крім того, отримав сертифікат на повернення в країну.

Матеріалами справи встановлено, що за захистом в Україні позивач звернувся лише в лютому 2018 року, тобто після 14 років нелегального проживання на території України.

Суд враховує аналіз матеріалів по країні походження позивача, однак, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, які підлягають дослідженню та оцінюванню, не дає підстав вважати, що позивач прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності.

При цьому, позивач не обґрунтовує існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати, як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.

Водночас, суд вкотре наголошує, що заявником було зазначено, що він не був офіційним членом жодної політичної, громадської, релігійної, військової чи іншої організації, як в країні громадянської належності, так і поза її межами.

Матеріалами справи підтверджено, що відповідачем при прийнятті рішення було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою політичних переслідувань в країні походження є реальними, а тому, на переконання суду Державною міграційною службою України обґрунтовано прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

Водночас, суд зазначає, що посилання позивача на той факт, що на території України він має двох дітей - не є підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, водночас, позивач не позбавлений права звернення до органів державної міграційної служби, у встановленому законом порядку, з метою отримання посвідки на тимчасове місце проживання на підставі приписів статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

У відповідності до частини 4 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

З урахуванням положень суд приходить до висновку, що відсутність обставин встановлених пунктом 1 чи пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI щодо позивача встановлено судовим рішенням в межах адміністративної справи №826/13517/18 та не потребують доказуванню при вирішенні даної адміністративної справи.

Між тим, досліджуючи наявність чи відсутність зміни умов для визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту суд вкаже наступне.

Так, заява-анкета про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 06.02.2018 та заява-анкета про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 03.02.2019 є повністю аналогічними. У вказаних заявах позивачем наведено ідентичні доводи та обгрунтування його побоювань.

Тобто, зміст та аналіз заяв-анкет позивача від 06.02.2018 та від 03.12.2019 дає суду підстави дійти до висновку, що умови для визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не змінилися. Суд залишає поза увагою, доводи наведені позивачем у позовній заяві, оскільки фактично вони є ідентичними тим, оцінка яким надавалась судом під час розгляду адміністративної справи №826/13517/18.

Разом з тим, суд зазначає, що у ст. 33 Глави 3 Розділу 2 Директиви Европейського парламенту та ради ЕС 2013/32/EU від 26 червня 2013 года «Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту» (перероблена) міститься перелік випадків, коли держави можуть визнати заяву про надання міжнародного захисту неприйнятою до розгляду, серед яких: інша держава надала міжнародний захист; держава, яка не є членом ЕС, вважається першою країною, яка надала заявнику притулок, згідно ст.35; країна, яка не є членом ЕС, вважається безпечною для заявника третьою країною, згідно ст.38; заява є повторною заявою, в якій заявник не надав, або в якій не були виявлені нові дані або висновки, які стосуються розгляду заявника в якості особи, що має право на міжнародний захист відповідно до Директиви 2011/95/EU.

Суд також враховує, що відповідно до п. (36, 40) Директиви Європейського парламенту та ради ЕС 2013/32/EU від 26 червня 2013 року встановлено, якщо заявник подає повторно заяву без надання нових доказів або аргументів неспіврозмірно було б вимагати від держави-члена ЕС проведення нової процедури в повному обсязі. В таких випадках держави-члени повинні відхилити заяву як неприпустиму для розгляду згідно принципу неприпустимості повторного розгляду.

Ключовим міркуванням для визнання заяви про надання міжнародного захисту обґрунтованим є безпека заявника в країні походження. У тих випадках, коли третя країна може розглядатися як безпечна країна походження, держави-члени повинні мати можливість визначити її як безпечну і припустити, що вона є такою для конкретного заявника, якщо він / вона не надасть серйозних доказів зворотного.

Підсумовуючи вищевикладене, суд вважає, що Управлінням Державної міграційної служби України в Хмельницькій області правомірно прийнято наказ №142 від 03.12.2019 про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням положень частини 6 статті 5 Закону № 3671-VI.

Як наслідок, відсутні підстави для скасування рішення Державної міграційної служби України №06-20 від 27.01.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і підстави для зобов`язання ДМС України прийняти та повторно розглянути заяву громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Згідно із частиною 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною 1 статті 73 КАС України встановлено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з частиною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані докази, суд дійшов до висновку про відповідність спірних рішень, критеріям, які встановлені частиною 2 статті 2 КАС України, що, в свою чергу, зумовлює відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.

Керуючись статтями 2, 72, 73, 77, 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; поштова адреса: АДРЕСА_2 ) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, б. 9, код ЄДРПОУ 37508470), Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області (29000, м. Хмельницький, вул. Миколи Мазура, б. 4, код ЄДРПОУ 37864148) про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржено в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України.

Суддя М.А. Бояринцева