Рішення № 94488896, 26.01.2021, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

26.01.2021Справа № 910/17568/20За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Укр Фест»

до Акціонерного товариства «Укртрансгаз»

про зобов`язання вчинити дії,

Суддя Карабань Я.А.

Секретар судового засідання Саницька Б.В.

представники учасників справи:

від позивача: не з`явився;

від відповідача: Роєнко Є.В.;

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Укр Фест» (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до АТ «Укртрансгаз» (надалі-відповідач) про зобов`язання відповідача прийняти за якістю поставлені 30 вересня 2020 року робочі костюми в кількості 807 комплектів на суму 3 245 880, 00 грн за договором №2006000018 від 03.06.2020 про закупівлю товарів (матеріально-технічних ресурсів), шляхом підписання акту приймання продукції (товарів) за якістю без зауважень.

Позовні вимоги, з посиланням на ст.15, 16, 525, 526, 610, 626, 628, 629, 655, 712 Цивільного кодексу України, ст.20.193 Господарського кодексу України, мотивовані ти, що ним належним чином виконані свої обов`язки за договором №2006000018 від 03.06.2020 про закупівлю товарів (матеріально-технічних ресурсів), укладеним з відповідачем, як покупцем та позивачем, як постачальником, однак відповідач усупереч умовам договору відмовляється приймати товар за якістю та підписувати акти приймання продукції (товарів), у зв`язку з чим він вимушений звернутися до суду з даним позовом.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.11.2020 дану позовну заяву залишено без руху, встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви протягом п`яти днів з дня вручення даної ухвали.

20.11.2020 від представника позивача надійшла заява про усунення недоліків.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.11.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в справі №910/17568/20, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 23.12.2020.

21.12.2020 від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній заперечує проти обставин викладених у позові посилаючись на їх необґрунтованість. Також просив суд поновити строк на подання відзиву та зменшити витрати позивача на професійну допомогу до 1 грн.

У підготовче засідання 23.12.2020 з`явились представники сторін. Судом прийнято відзив відповідача до розгляду також протокольною ухвалою, враховуючи відсутність клопотань та повідомлень учасників судового процесу про намір вчинити дії, строк вчинення яких обмежений підготовчим провадженням, суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 26.01.2021.

У судовому засіданні 26.01.2021 представник відповідача заперечував проти задоволення позову в повному обсязі.

Представник позивача в судове засідання не з`явився, про розгляд справи був повідомлений належним чином, про, що свідчить розписка в матеріалах справи, про причини неявки суд не повідомив.

Згідно із ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка в судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Суд, враховуючи думку представника відповідача та те, що представник позивача про час та дату судового засідання був повідомлений своєчасно та належним чином, а також в підготовчому засіданні 23.12.2020 повідомив про відсутність будь-яких клопотань, дійшов висновку, що неявка представника позивача в судове засідання не перешкоджає розгляду справи по суті.

У судовому 26.01.2021 відповідно до ст. 240 ГПК України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

03.06.2020 між відповідачем (покупець) та позивачем (продавець) укладено №2006000018 від 03.06.2020 про закупівлю товарів (матеріально-технічних ресурсів, відповідно до п.1.1. якого відповідно постачальник зобов`язується у визначений цим договором строк передати у власність покупця формений одяг (одяг робочий) код ДК 021-2015-18110000-3 (надалі - товари), зазначені в специфікації, яка наведена в додатку 1 до цього договору та є його невід`ємною частиною (надалі - специфікація), а покупець зобов`язується прийняти і оплатити такі товари.

Відповідно до п. 3.1. договору, загальна сума за ним становить 3 245 880, 00 грн, в тому числі ПДВ - 540 980, 00 грн.

Покупець зобов`язаний оплати вартість переданих товарів не раніше 35-ти та не пізніше 45-ти календарних днів з дати поставки, визначеної п.5.5. цього договору (п.4.2. договору).

Згідно з п.5.1. постачальник зобов`язується передати покупцю товари в кількості, строки та місці поставки відповідно до специфікації. Покупець залишає за собою право змінити місце поставки товару, про що сторони складають додаткову угоду.

За умовами п. 5.3. договору поставка товару здійснюється на умовах DDP «Поставка зі сплатою мита» (місце поставки згідно специфікації), Інкотермс (Офіційні правила тлумачення торговельних термінів Міжнародної Торгової Палати (редакція 2010 року).

Право власності на товари переходить від постачальника до покупця в дату прийняття товарів покупцем за видатковою накладною (п. 5.6. договору).

Положеннями пункту 5.8. договору передбачено, що датою поставки товарів за цим договором є прийняття покупцем товарів за кількістю та якістю відповідно до п. 5.13. цього договору та передача постачальником покупцю в повному обсязі наведених нижче наступних документів:

5.8.1. Видаткової накладної;

5.8.2. Оригіналу паспорту якості або (завірена копія сертифікату) якості виробника товарів на кожну одиницю (або партію товару);

5.8.3. Документу про підтвердження строків придатності товарів;

5.8.4. Інструкції про застосування товарів;

5.8.5. Рахунок-фактури;

5.8.6. Товарно-транспортної накладної.

Приймання товарів за кількістю та якістю здійснюється на підставі акту приймання товарів за кількістю та якістю (п.5.13. договору).

Договір набирає чинності з дати його підписання сторонами і діє в частині поставки товарів по 01 жовтня 2020 року, а в частині розрахунків - до їх повного виконання (п.12.1. договору).

Відповідно до специфікації строк поставки протягом 120 календарних днів з моменту підписання договору. Місце поставки: Центральний склад, 82424, вулиця Львівська, 3, село Угерсько, Стрийського району, Львівської області.

29.09.2020 позивачем поставлено відповідачу товар на загальну суму 3 245 880, 00 грн, що підтверджується копією видаткової накладної №7 від 29.09.2020 підписаної представниками сторін.

06.10.2020 листом за вих. №20-5767 відповідач повідомив позивача про те, що під час проведення аналізу товару було встановлено невідповідність певним критеріям технічних та якісних характеристик предмету закупівлі, які описані в акті приймання продукції (товарів) за кількістю та якістю №84 від 05.10.2020. У зв`язку з чим просив в найкоротший термін забрати костюми та усунути не відповідності.

20.10.2020 позивач звернувся до відповідача з вимогою за вих.№61 від 19.10.2020 про прийняття продукції та оплату товару.

Так, в обґрунтування позову, позивач зазначає, що ним, як постачальником були належним чином виконані свої зобов`язання за договором в повному обсязі, однак відповідач всупереч умовам договору відмовляється підписувати акти приймання продукції (товарів за якістю без зауважень, в зв`язку з чим він вимушений звернутися до суду з позовом про зобов`язання відповідача прийняти зазначений товар за якістю шляхом підписання таких актів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Суд зазначає, що частина 1 статті 15 Цивільного кодексу України закріплює за кожною особою право на захист свого цивільного права. Підставою для їх захисту є порушення, невизнання або оспорювання цивільного права.

Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у недодержанні сторонами при вчиненні правочину вимог закону; поширенні про особу недостовірної інформації; протиправному позбавленні права власності чи його обмеженні; безпідставному заволодінні особою майном іншої особи-власника; вчиненні власнику перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїх майном; неправомірному використанні товару без згоди автора; невиконанні чи неналежному виконанні умов зобов`язання; безпідставній односторонній відмові від договору.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Статтею 20 Господарського процесуального кодексу України визначено, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб`єктів господарювання та споживачів. Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Порядок захисту прав суб`єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

За змістом статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. У цьому висновку Суд спирається на подібні висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14 та постанові Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/23369/17).

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті.

Статтею 73 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Обов`язок доказування і подання доказів віднесено на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 74 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Принцип змагальності тісно пов`язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з`ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Також, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (див. mutatis mutandis висновки у пунктах 72-76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).

Вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

На підставі вищевикладеного суд доходить висновку, що із змісту статті 16 ЦК України та завдання господарського судочинства, викладеного у частині першій статті 2 ГПК України, випливає, що, вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

У даній справі позивач звернувся з вимогою про зобов`язання відповідача прийняти за якістю товар, шляхом підписання актів приймання продукції (товарів) за якістю без зауважень.

Слід зазначити, що предметом позову може бути матеріально-правова чи немайнова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд повинен прийняти рішення. Предметом позову не можуть бути обставини, які виступають доказами у справі, зокрема, підписання актів приймання, оскільки такі акти підтверджують наявність або відсутність юридичних фактів, які входять до підстав позову. Захист майнового або немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов`язання утриматись від їх вчинення. Заявлена позивачем вимога про зобов`язання відповідача підписати актів приймання продукції (товарів) за якістю не призводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.

Таким чином заявлені позовні вимоги не можуть бути предметом позову, оскільки акти приймання продукції (товарів) є доказами підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, які мають значення для правильного вирішення господарського спору, не є матеріально-правовою чи немайновою вимогою позивача, на підставі якої суд приймає рішення.

Вказана правова позиція викладена в постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 02.09.2009 у справі № 33/87-08.

Захист майнового або немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов`язання утриматись від їх вчинення. Заявлена позивачем вимога не призводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.

Крім того, відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року №005 та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У статтях 6, 13 цієї Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 29.06.2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 31.07.2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Аналогічна правова позиція міститься в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004, згідно з яким верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Відповідно до пункту 9 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 року №3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким, лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Застосування конкретного способу захисту права залежить як від захисту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Згідно з ч.ч. 2, 3 ст.20 Господарського кодексу України кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Порядок захисту прав суб`єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

Отже, із приписів вищенаведених правових норм випливає, що захист прав особи та законних інтересів здійснюється способом, що визначений законом або договором.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, необхідно також зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У п. 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

У кінцевому результаті ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним, та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту).

Разом з тим, обраний позивачем спосіб захисту його прав не буде «ефективним» у контексті ст. 13 Конвенції через відсутність механізму відновлення, поновлення порушеного, на думку позивача, права, оскільки заявлена ним вимога не призводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.

Відповідно до п. 4.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», господарський суд, дійшовши до висновку про те, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, повинен відмовити в позові, а не припиняти провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України.

Аналогічна правова позиція зайшла своє відображення в постанові Верховного Суду від 30.01.2018 у справі № 910/4278/17.

Також суд наголошує, що вимога підписати акти не може бути предметом позову, оскільки такий акт є підтвердженням наявності чи відсутності фактів передачі однією стороною та прийняття іншою стороною предмета договору. Тобто такий акт є лише доказом виконання сторонами обов`язків за договором, а підписання акту не може розглядатись як окремий обов`язок щодо виконання сторонами договірних зобов`язань.

Предметом позову не може бути встановлення обставини, зокрема, обов`язок оформлення документів, які виступають доказами у справі. Так, акти приймання - передачі товару підтверджують наявність або відсутність юридичних фактів, які входять до підстав позову.

Захист майнового чи немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов`язання утриматись від їх вчинення.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 зі справи № 905/1926/16.

Враховуючи викладене, з матеріалів справи не вбачається жодного порушення відповідачем прав позивача, у зв`язку з не підписанням спірного акта.

Крім того, суд зазначає, що не підписання акту відповідачем жодним чином не чинить перешкоди позивачу вимагати здійснення розрахунків за договором та не порушує майнові інтереси позивача.

Доказів протилежного матеріали справи не містять.

Враховуючи викладене вище дійшов висновку стосовно неналежності обраного позивачем способу захисту та відсутності у нього порушеного відповідачем права, а тому відмовляє у позові з цих підстав.

Інші доводи та аргументи сторін суд відхиляє як неналежні.

Враховуючи, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, згідно п. 1 ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.

Повний текст складено та підписано 29.01.2021.

Суддя Я.А.Карабань