Рішення № 94354738, 22.01.2021, Черкаський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 січня 2021 року справа № 580/4776/20

м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Білоноженко М.А. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Смілянської районної державної адміністрації Черкаської області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

27.10.2020р. до Черкаського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач) з адміністративним позовом до Управління соціального захисту населення Смілянської районної державної адміністрації Черкаської області (далі - відповідач), в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 17.12.2020р., просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 28.09.2020 №30-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;

- поновити позивача на посаді начальника відділу оплати праці та соціально-трудових відносин управління соціального захисту населення Смілянської районної державної адміністрації Черкаської області;

- стягнути з відповідача на користь позивача виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 29.09.2020 по день ухвалення судом рішення про поновлення на роботі (посаді) з розрахунку 413 грн. 65 коп. середньоденної заробітної плати;

- стягнути з Відповідача на користь позивача моральну шкоду в сумі 80000 грн. 00 коп.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що наказом відповідача від 28.09.2020р. №30-к позивача звільнено з посади у зв`язку з нез`явленням на службу протягом більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності за частиною другою статті 87 Закону України «Про державну службу». Позивач зазначає, що оскаржуваний наказ є протиправним, оскільки розірвання трудового договору з працівниками з ініціативи роботодавця є його правом, а не обов`язком. Зокрема, звільняти за п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України «нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні» можна за умови, що у роботодавця була виробнича необхідність у такому звільненні. Роботодавець має право звільняти працівника тільки в період його хвороби, а не тоді, коли він одужав і вийшов на роботу. Не можна звільнити працівника, якщо він уже одужав і став до виконання своїх трудових обов`язків, незважаючи на те, що тимчасова непрацездатність до цього продовжувалася понад чотири місяці. Позивач звертає увагу, що вона була звільнена з посади через 36 календарних днів після закінчення лікування. Крім того, зазначено, що зі змісту листа відповідача від 30.09.2020р. №2122 вбачається, що підставою звільнення позивача стали положення ч.1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», що суперечить запису у трудовій книжці.

Також, позивач зазначає, що незаконним звільненням їй завдано моральної шкоди, які полягають в психологічних переживаннях з приводу розуміння незаконності дій відповідача.

Ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 23.11.2020р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

18.12.2020р., до суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник просив у задоволенні позову відмовити повністю, зазначивши при цьому, що за державним службовцем, який втратив працездатність під час виконання посадових обов`язків, посада зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності, в зв`язку із чим твердження позивача щодо необхідності звільнення її у період непрацездатності (перебування на лікарняному) є необгрунтованими. Також зазначено, що на підставі поданих позивачем листків непрацездатності, позивач перебувала на лікарняному - 225 календарннх днів за рік до моменту звільнення за поточний рік. При цьому, відповідач не міг звільнити позивача з роботи після подання останнього листа непрацездатності, оскільки нею було подано в останній день хвороби заяву про надання щорічної відпустки. Зазначено також, що листом відповідача від 30.09.2020р. №2122 надано роз`яснення на звернення позивача та не стосується підстав її звільнення. З урахуванням зазначеного, представник відповідача вказав на безпідставність позовних вимоги.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Згідно трудової книжки серії НОМЕР_1 , позивач згідно наказу №10-1 від 08.08.2002р. призначена на посаду начальника відділу соціально-трудових відносин та оплати праці управління праці та соціального захисту населення Смілянської районної державної адміністрації Черкаської області. (з 01.07.2013 перейменовано в управління соціального захисту населення Смілянської районної державної адміністрації).

Наказом управління соціального захисту населення Смілянської районної державної адміністрації від 28.09.2020р. №30-к "Про звільнення ОСОБА_1 " відповідно до статті 41 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" статті 24 Закону України "Про відпустки", позивача звільнено з 28.09.2020р. з посади начальника відділу оплати праці та соціально-трудових відносин, у зв`язку з нез`явленням на службу протягом більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності за частиною другою статті 87 Закону України «Про державну службу».

Вважаючи наказ про звільнення незаконним, позивач звернулась до суду з даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд виходить з такого.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, її проходження, припинення, визначенні Законом України "Про державну службу" від 10.12.2015р. №889-VIII (далі - Закон №889-VIII).

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону №889-VIII, цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Згідно ч.2 статті 87 Закону №889-VIII, підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення може бути нез`явлення державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд або більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності (без урахування часу відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади) у разі певного захворювання.

За державним службовцем, який втратив працездатність під час виконання посадових обов`язків, посада зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

З аналізу вказаного положення вбачається, що частиною другою статті 87 Закону №889-VIII передбачено дві підстави для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, а саме: перша - нез`явлення державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності; друга - нез`явлення державного службовця на службу більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності.

При вирішенні даного спору по суті, суд зазначає наступне.

Як встановлено вище судом, позивача звільнено з державної служби, за частиною другою статті 87 Закону України «Про державну службу», у зв`язку з нез`явленням на службу протягом більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності.

Відповідно до п. 1.1 Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України №455 від 13 листопада 2001 року №455, тимчасова непрацездатність працівників засвідчується листком непрацездатності.

Матеріали справи містять листки непрацездатності позивача:

- серія АДШ №474375 від 12.05.2020р., виданий КНП "Київська міська клінічна лікарня", згідно якого позивач перебувала на стаціонарі з 14.01.2020р. по 19.05.2020р. - 127 календарних днів;

- серія АДШ №412675 від 20.05.2020р., виданий КНП "Консультативно-діагностичний центр" Голосіївського району, згідно якого позивач перебувала на амбулаторному лікуванні з 20.05.2020р. по 12.06.2020р. - 24 календарних дні;

- серія НОМЕР_2 від 15.07.2020р., виданий КНП "Смілянська міська поліклініка", згідно якого позивач перебувала на амбулаторному лікуванні з 15.06.2020р. по 26.06.2020р. - 12 календарних днів;

- серія НОМЕР_3 від 15.07.2020р., виданий КНП "Смілянська міська поліклініка", згідно якого позивач перебувала на амбулаторному лікуванні з 30.06.2020р. по 13.07.2020р. - 14 календарних днів;

- серія АДШ №474551 від 17.07.2020р., виданий КНП "Київська міська клінічна лікарня", згідно якого позивач перебувала на стаціонарі з 14.07.2020р. по 17.07.2020р. - 4 календарних дні;

- серія НОМЕР_4 від 18.07.2020р., виданий КНП "Смілянська міська поліклініка", згідно якого позивач перебувала на амбулаторному лікуванні з 18.07.2020р. по 12.08.2020р. - 26 календарних днів;

- серія НОМЕР_5 від 21.08.2020р., виданий КНП "Перша Черкаська міська поліклініка", згідно якого позивач перебувала на стаціонарі з 13.08.2020р. по 21.08.2020р. - 9 календарних днів.

Таким чином, матеріалами справи підтверджується обставина перебування позивача на лікарняному 216 календарних днів за 2020 рік до моменту звільнення, у зв`язку із чим судом вбачається наявність підстав для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, у відповідності до частини 2 статті 87 Закону №889-VIII, у зв`язку із нез`явленням державного службовця на службу більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності.

Стосовно доводів позивача про те, що її протиправно звільнили через 36 днів після закінчення лікування, оскільки роботодавець має право звільняти працівника тільки в період його хвороби, а не тоді коли він одужав і вийшов на роботу, суд зазначає, що пунктом 2 частини 2 статті 87 Закону України «Про державну службу» встановлено, що за державним службовцем, який втратив працездатність під час виконання посадових обов`язків, посада зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності. Таким чином, вказаною нормою встановлено неможливість звільнення державного службовця, який втратив працездатність під час виконання посадових обов`язків до відновлення працездатності або встановлення інвалідності, у зв`язку із чим вказане посилання суд вважає необгрунтованим.

При цьому, на виконання вимог частини 2 статті 87 Закону України «Про державну службу», посаду за позивачем було збережено до відновлення працездатності.

Крім того, судом встановлено, що 21.08.2020р. (останній день непрацездатності згідно листка непрацездатності серія АДЯ №546312) позивач звернулась до відповідача із заявою про продовження невикористаної відпустки з 22.08.2020р., в зв`язку із чим відповідачем видано наказ від 21.08.2020р. №21-в «Про продовження відпустки у зв`язку із хворобою» на період з 22.08.2020р. по 15.09.2020р.

В подальшому, 15.09.2020р. позивачем подано письмову заяву, щодо продовження невикористаної відпустки тривалістю 4 календарних дні, в зв`язку із чим відповідачем видано наказ від 15.09.2020 №23-в «Про продовження відпустки у зв`язку із хворобою» на період з 16.09.2020р. по 19.09.2020р.

21.09.2020р. позивачем подано письмову заяву, щодо продовження невикористаної відпустки без збереження заробітної плати, в зв`язку із чим відповідачем видано наказ від 21.09.2020р. № 25-в «Про надання відпустки без збереження заробітної плати» з 21.09.2020р. по 25.09.2020р.

Таким чином, у період з 22.08.2020р. по 25.09.2020р. позивач перебувала у відпустці, у зв`язку із чим не могла бути звільнена, натомість звільнена - 28.09.2020р., у перший день після виходу з відпустки.

Суд також зазначає, що наявність таких підстав припинення державної служби, як: у зв`язку із нез`явленням державного службовця на службу більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності, обумовлена тим, що тривала відсутність державного службовця у випадку тимчасової непрацездатності може негативно впливати на функціонування державного органу, де особа проходить державну службу.

З урахуванням встановлених в ході розгляду даної справи, обставин, суд доходить висновку, що порушень норм Закону України "Про державну службу" при припиненні державної служби позивачу не встановлено, натомість звільнення позивача з займаної посади здійснено відповідачем на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, за наявності підстави, передбаченої частиною другою статті 87 Закону України "Про державну службу".

Висновки суду у даній справі відповідають правовим висновкам Верховного Суду, висловлених у постанові від 31.01.2020р. (справа №815/6178/17) та постанові від 20.02.2020р. (справа №804/3912/17).

На підставі вищевикладеного, у суду відсутні підстави вважати оскаржуваний наказ протиправним, відтак позовні вимоги в цій частині суд вважає необгрунтованими, в задоволенні яких належить відмовити.

Суд також зазначає, що позовні вимоги про поновлення позивача на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також моральної шкоди, є похідними від позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу від 28.09.2020р. №30-к, відтак з огляду на встановлену, в ході розгляду даної справи, правомірність наказу від 28.09.2020р. №30-к, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову в іншій частині позовних вимог з огляду на їх взаємопов`язаність.

Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, дійшов висновку, що в задоволенні позовних вимог належить відмовити.

Відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст.ст. 6, 9, 14, 72, 76, 90, 241-246, 255, 295 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову - відмовити.

Копію рішення направити учасникам справи.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України через суд першої інстанції до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи з урахуванням підпункту 15.5 пункту 15 частини 1 Розділу VII Перехідних положень, частини 3 Розділу VI Прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя М.А. Білоноженко