Рішення № 94197175, 11.01.2021, Тернопільський окружний адміністративний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 500/2159/20

11 січня 2021 рокум.ТернопільТернопільський окружний адміністративний суд, у складі:

головуючого судді Баб`юка П.М.

за участю:

секретаря судового засідання Косюк О.П.

представника позивача Чорноткач Н.З.,

представника Марцун А.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Тернопільської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

До Тернопільського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі, також, - позивач, ОСОБА_1 ) до Прокуратури Тернопільської області, в якій позивач просить:

визнати протиправною бездіяльність посадових осіб прокуратури Тернопільської області щодо тривалого та безпідставного невиконання рішень судів про виплату ОСОБА_1 коштів та несплати йому компенсації втрати частини доходів;

стягнути за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 компенсації втрати частини грошових доходів за час затримки виконання судових рішень у справах №819/3567/15 від 12.07.2016 та №500/424/19 від 22.04.2019 в сумі 34106,05 грн;

стягнути за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 у відшкодування завданої моральної шкоди за час затримки виконання судових рішень про сплату грошових зобов`язань у справах №819/3567/15 від 12.07.2016 та №500/424/19 від 22.04.2019 в сумі 138738,15 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2016 у справі №819/3567/15 визнано незаконним звільнення ОСОБА_1 та скасовано наказ прокурора області від 03.12.2015 №1119-к, зобов`язано прокуратуру поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу. Незважаючи на те, що судове рішення набрало законної сили 12.07.2016, рішення суду в частині стягнення коштів було виконане лише 15.05.2020. Окрім цього, рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 22.04.2019 у справі №500/424/19 визнано протиправним тривале невиконання посадовими особами прокуратури Тернопільської області рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на публічній службі у спосіб та в порядку, встановленому судом та зобов`язано виплатити за період з 13.01.2017 по 29.10.2018 кошти за вимушений прогул в сумі 584925,24 грн. 15 травня 2020 року Верховний Суд залишив в силі рішення Тернопільського окружного адміністративного суду у справі №500/424/19, що дає підстави вважати, що термін по виплаті коштів настає з моменту прийняття рішення судом касаційної інстанції. Однак, незважаючи на те, що судове рішення набрало законної сили 15.05.2020, рішення суду в частині стягнення коштів за вимушений прогул було виконано лише 24.06.2020. Позивач вважає, що несвоєчасна сплата коштів за рішенням суду покладає на суб`єкта владних повноважень обов`язок відшкодувати спричинену шкоду - сплатити стягувачу компенсацію втрат грошових доходів. Також, позивач звертає увагу суду на те, що посадові особи прокуратури тривалий час протиправно зволікали у виконанні двох судових рішень ухвалених на користь ОСОБА_1 про поновлення його на публічній службі та виплати коштів. Така бездіяльність відповідача завдавала моральних страждань позивачу, втрату ним нормальних життєвих зв`язків та вимагала додаткових зусиль для організації свого життя. Проте, прокуратура Тернопільської області відмовила ОСОБА_1 відшкодувати задану йому шкоду, тому виник спір, що підлягає вирішенню в судовому порядку.

Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 02.09.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін, призначено у справі судове засідання.

Відповідачем 22.09.2020 подано до суду відзив на адміністративний позов (аркуші справи 79-86, том І), в якому він просить відмовити в задоволенні позову повністю. Заперечуючи проти позову, відповідач послався на те, що стягнення за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь позивача середньомісячного заробітку в сумі 83297,79 грн, яке підлягає виконанню згідно з постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2016 у справі №819/3567/15, повинно здійснюватися на підставі Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845. За наведених обставин, виконати судове рішення можливо було лише після подання стягувачем до органів казначейства оригіналу виконавчого листа та інших необхідних документів, передбачених п. 6 даного Порядку. Однак, ОСОБА_1 упродовж тривалого часу до органів Казначейства оригіналу виконавчого документа для виконання рішення Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2016 у справі №819/3567/15 в частині стягнення суми за час вимушеного прогулу за період з 04.12.2015 по 12.07.2016 на загальну суму 83297,79 гривень не подавалося, що унеможливило виконання вказаного судового рішення в частині стягнення коштів. Відповідачем самостійно вжито заходів щодо виконання судового рішення у справі № 819/3567/16 в частині стягнення на користь ОСОБА_1 коштів за час вимушеного прогулу перерахувано на користь ОСОБА_1 середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 83 297,79 грн, з урахуванням обов`язкових платежів до бюджету згідно з платіжними дорученнями від 14.05.2020 №670. Щодо виконання рішення суду у справі №500/424/19 про стягнення на користь ОСОБА_1 584925,24 грн середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду відповідач зазначає, що сума стягнення коштів за один місяць у вказаній справі в розмірі 34 973,64 грн (з утриманням необхідних податків та зборів до бюджету) безспірно списана Головним управлінням Державної казначейської служби України у Тернопільській області у травні 2019 року. Виконавчий лист №500/424/19 від 26.05.2020 в частині виплати на користь ОСОБА_1 втраченого середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення за період з 13.01.2017 по 29.10.2018 на суму 549951,61 грн виконано (платіжні доручення від 22.06.2020 №887, №884 та №885), за винятком суми стягнення за один місяць в розмірі 34973,64 грн, яка безспірно списана з рахунку прокуратури області у травні 2019 року. Відповідач звертає увагу суду, що рішення судів у справах №819/3567/15 та №500/424/19 в частині стягнення коштів на користь ОСОБА_1 виконано відповідно до вимог законодавства. Відповідачем не допущено бездіяльності та будь-яких протиправних дій щодо їх виконання, відповідно, позовна вимога про стягнення з прокуратури області компенсації втрати частини грошових доходів в сумі 34106,05 грн до задоволення не підлягає. Також, звертає увагу суду, що компенсація втрати частини доходу за своєю правовою природою є разовим платежем, який спрямований на захист майнового інтересу отримувача доходу у разі порушення строків його виплати та не передбачає собою періодичний характер її виплати. Також, відповідач вважає, що вказані позивачем обставини не можуть слугувати підтвердженням понесення ОСОБА_1 моральної шкоди та наявності підстав для її стягнення, оскільки позивачем не доведено існування причинно-наслідкового зв`язку між захворюваннями, які в нього є і з приводу яких він звертався до лікувальних закладів, та протиправними, на його думку, діями прокуратури області з приводу виплати присуджених судом коштів. А тому, у задоволенні позовної вимоги щодо відшкодування позивачу завданої моральної шкоди за час затримки виконання судових рішень про сплату грошових зобов`язань теж слід відмовити.

Ухвалою суду від 01.10.2020 задоволено клопотання позивача та допущено процесуальне правонаступництво відповідача у справі шляхом заміни Прокуратури Тернопільської області на Тернопільську обласну прокуратуру.

Від позивача на адресу суду 27.10.2020 надійшла відповідь на відзив на позовну заяву (аркуші справи 158-166), в якій позивач, зокрема, звернув увагу суду, що відповідач помилково відніс заробітну плату до разових платежів. Вважає, що відповідач не взяв до уваги норми статті 3 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів в зв`язку із порушенням строків їх виплати", згідно з якою компенсація обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого, громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків та обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується дохід, до уваги не береться). Також, зазначив, що положення Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів в зв`язку із порушенням строків їх виплати" та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку із порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159 визнають право працівника на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати та не ставлять у залежність від порядку виплати доходу - у добровільному чи судовому порядку, та покладають обов`язок на державний орган у її проведенні.

Представник відповідача подав на адресу суду 09.11.2020 заперечення (аркуші справи 1-9, том ІІ).

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, просила позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на викладені в позовній заяві та відповіді на відзив обґрунтування.

Представник відповідача проти задоволення позову заперечила з мотивів, викладених у відзиві на позовну заяву, надала пояснення аналогічні відзиву. Просила в задоволені позову відмовити в повному обсязі.

Дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, вирішуючи позовні вимоги по суті, суд виходить з наступних встановлених обставин.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року в справі № 876/1837/16 вирішено:

визнати протиправними дії прокуратури Тернопільської області щодо організації та безпідставного звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації та з органів прокуратури;

скасувати наказ прокурора Тернопільської області від 3 грудня 2015 року №1119-к про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації прокуратури Тернопільської області та з органів прокуратури;

поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації прокуратури Тернопільської області з 04 грудня 2015 року;

стягнути за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 83297,79 грн середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу.

Постанова Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року в справі № 876/1837/16 набрала законної сили 12.07.2016.

На виконання зазначеної постанови Львівським апеляційним адміністративним судом 12.07.2016 видано виконавчий лист №16/16 (аркуш справи 89, том І) .

Наказами виконувача обов`язків прокурора Тернопільської області №23к та №24к від 13.01.2017 ОСОБА_1 поновлено на посаді начальника відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури області, з якої його було звільнено, та закріплено за управлінням нагляду в кримінальному провадженні прокуратури області.

Позивач 13.07.2016 звернувся до відповідача з листом, подавши виконавчий лист №16/16 від 12.07.2016 для добровільного виконання, що підтверджується заявою вх. №1889 від 13.07.2016 (аркуш справи 168, том І). Однак, 30 жовтня 2016 року прокуратура повернула йому виконавчий лист без виконання, який позивач отримав 31.10.2016, що підтверджується його розпискою (аркуш справи 12, том ІІ).

Вказаний виконавчий лист звернуто позивачем на виконання в органи державної виконавчої служби (виконавче провадження №52876084).

Постановою державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 20.02.2020 виконавче провадження №52876084 на виконання зазначеного виконавчого листа №16/16 від 12.07.2016 закінчено на підставі вимог пункту 11 частини першої статті 39, статті 40 Закону України "Про виконавче провадження" (у зв`язку з відмовою боржника - прокуратури в Тернопільській області виконати судове рішення в порядку та в спосіб, визначений судом) (аркуші справи 175-177, том І).

13 травня 2020 позивач повторно звернувся до прокурора Тернопільської області з листом, додавши оригінал виконавчого листа №16/16 12.07.2016 в справі №876/1837/16, виданого Львівським апеляційним адміністративним судом (аркуш справи 88, том І).

На виконання вказаного виконавчого документу прокуратурою області 14.05.2020 проведено перерахування на користь позивача середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 83297,79 грн, з урахуванням обов`язкових платежів до бюджету згідно з платіжними дорученнями від 14.05.2020 №670 (оплата за час вимушеного прогулу - 67054,72 грн), від 14.05.2020 №667 (податок з доходів фізичних осіб 18% - 14993,60 грн), від 14.05.2020 №668 (військовий збір 1,5% - 1249,47 грн) (аркуші справи 90-92, том І).

Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року справі № 500/424/19:

визнано протиправною бездіяльність посадових осіб прокуратури Тернопільської області щодо невиконання станом на 29 жовтня 2018 року постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року у справі №876/1837/16 (у першій інстанції №819/3567/15) з врахуванням ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2016 року у справі №876/1837/16 в частині негайного виконання судового рішення про поновлення ОСОБА_1 на публічній службі, та в частині виплати йому заробітної плати за час вимушеного прогулу;

стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 втраченого ним середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення за період з 13 січня 2017 року по 29 жовтня 2018 року в сумі 584925,24 гривень з утриманням необхідних податків і зборів до бюджету;

постанова в частині стягнення за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 втраченого ним середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення за період з 13 січня 2017 року по 29 жовтня 2018 року у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 34973,64 гривні з утриманням необхідних податків і зборів до бюджету підлягає до негайного виконання.

Сума стягнення за один місяць в розмірі 34973,64 грн з утриманням необхідних податків і зборів до бюджету безспірно списана Головним управлінням Державної казначейської служби України в Тернопільській області 08.05.2019 (лист №7-08/1155 від 10.05.2019 про безспірне списання коштів, аркуш справи 98, том І).

Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року справі № 500/424/19 , яке залишено без змін постановою Верховного суду від 15 травня 2020 року, набрало законної сили 15.05.2020.

На виконання зазначеного судового рішення Тернопільським окружним адміністративним судом видано 26.05.2020 виконавчий лист, який позивачем направлено для виконання на адресу прокурора Тернопільської області 05.06.2020 (аркуш справи 95, том І).

З метою виконання вказаного рішення суду відповідачем 09.06.2020 до Офісу Генерального прокурора надіслано листа про збільшення кошторисних видатків на 2020 рік по КЕКВ 2111 "заробітна плата" для здійснення виплати на користь позивача втраченого середнього заробітку з час затримки виконання судового рішення за період з 13.01.2017 по 29.10.2018 (аркуш справи 100, том І).

За наслідками розгляду вказаного листа 22.06.2020 до кошторису прокуратури Тернопільської області внесено відповідні зміни, та цього ж дня виконавчий лист №500/424/19 від 26.05.2020 в частині виплати на користь ОСОБА_1 втраченого середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення за період з 13.01.2017 по 29.10.2018 на суму 584925,24 гривень виконано, що підтверджується платіжними дорученнями від 22.06.2020 №887, №884 та №885, за винятком суми стягнення за 1 місяць в розмірі 34973,64 гривні (аркуші справи 90-92 , том І).

Позивач, вважаючи бездіяльність відповідача щодо невиконання судових рішень протиправною, що покладає на нього, як суб`єкта владних повноважень, обов`язок відшкодувати спричинену шкоду - сплатити стягувачу компенсацію втрат грошових доходів, а також відшкодувати завдану моральну шкоду за час затримки виконання судових рішень, звернувся до суду.

До даних правовідносин суд застосовує наступні норми чинного законодавства.

Відповідно до ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України).

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, предметом спору є, зокрема, визнання протиправною бездіяльності посадових осіб прокуратури Тернопільської області щодо тривалого невиконання рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року справі №500/424/19 та постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року в справі № 876/1837/16 в частині стягнення втраченого ним середнього заробітку за час затримки виконання судових рішень.

Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість бездіяльності відповідача на відповідність вимогам частини другої статті 2 КАС України, суд виходить з наступного.

Стаття 129-1 Конституції України визначає, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Відповідно, рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Обов`язковість рішень суду підкреслює авторитет судової влади і сприяє утворенню режиму законності і зміцненню правопорядку в державі.

Згідно з ч. 2, 3 ст. 14, ч. 1 ст. 255 КАС України (в редакції чинній до 15 грудня 2017 року, тобто на час виникнення спірних правовідносин - набрання законної сили 12.07.2016 постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року в справі №876/1837/16 ) постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов`язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

Частиною другою статті 257 КАС України (в редакції чинній до 15 грудня 2017 року) встановлено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.

Аналогічні положення містить Кодекс адміністративного судочинства України в редакції, яка набрала законної сили з 15.12.2017.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначено Законом України "Про виконавче провадження".

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Відтак, правова природа діяльності органів виконавчої служби та її основне призначення полягає саме в примусовому виконанні рішень суду. Разом із тим, добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов`язок з часу набрання рішення законної сили. Зокрема, зазначений обов`язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження). В таких випадках держава в особі органу виконавчої служби несе відповідальність за виконання остаточних судових рішень.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод "Кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру" .

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції встановлено, що "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права".

26 червня 2017 року Велика Палата Європейського суду з прав людини прийняла рішення у справі "Бурмин та інші проти України", в якому встановила, що заяви у зазначеній справі, а також заяви, вказані у додатках до рішення, в тому числі, заява ОСОБА_1 , є частиною процедури виконання пілотного рішення по справі Іванов (Юрій Миколайович Іванов проти України, №40450/04, 15 жовтня 2009 року. Зазначене повідомлення становить проголошення рішення по заяві ОСОБА_1 , що підтверджується листом від 12.10.2017, який знаходиться в матеріалах справи (аркуш справи - 174, том І).

У справі "Іванов проти України" Європейський суд постановив, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції і статті 1 Першого протоколу у зв`язку з тривалим невиконанням рішення національного суду органом держави.

В пункті 46 цього рішення суд констатував, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання (див. рішення у справі "Метаксас проти Греції" (Metaxas v. Greece), N 8415/02, п. 19, від 27 травня 2004 року; та у справі "Лізанец проти України" ( 974 216 ) (Lizanets v. Ukraine), N6725/03, п. 43, від 31 травня 2007 року). У таких справах відповідний державний орган, який було належним чином проінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання (див. згадане вище рішення у справі Бурдова (N 2), п. 68). Також, у вказаній справі Суд вважає, що заявникові не можна дорікати за неподання до державної виконавчої служби заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження (п.48 рішення).

У пункті 54 цього рішення суд зазначив, що саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (див. рішення у справі "Шмалько проти України" ( 980 226 ) (Shmalko v. Ukraine), N 60750/00, п. 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі "Сокур проти України) (§okur v. Ukraine), N 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі "Крищук проти України" (Kryshchuk v. Ukraine), N 1811/06, від 19 лютого 2009 року).

Системний аналіз норм Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, рішень Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що орган держави - прокуратура Тернопільської області, зобов`язаний виконати рішення національного суду постановлене в користь ОСОБА_1 та виплатити йому кошти. Ініціювати примусове виконання державним органом судове рішення є правом людини, а не її обов`язком. Відсутність коштів не є виправданням для державного органу у невиконанні судового рішення, постановленого в користь людини.

Суд застосовує позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, висловлену в постанові від 03 червня 2020 року у справі №464/5990/16-а, згідно з якою протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень треба розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Крім того, потрібно з`ясувати юридичний зміст, значимість, тривалість та межі протиправної бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість/протиправність бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

Правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади. Правова процедура встановлює чітку послідовність дій із зазначенням способів та методів її здійснення, підстав, порядку, форми та строків такої діяльності.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в даній постанові наголосив, що встановлена правова процедура як складова принципу законності та принципу верховенства права, є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи.

Положеннями ч.5 ст.242 КАСУ визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Як встановлено судом, постанова Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року в справі № 876/1837/16, якою вирішено, зокрема, стягнути за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 83297,79 грн середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, набрала законної сили 12.07.2016.

Львівський апеляційний адміністративний суд 12.07.2016 видав позивачу виконавчий лист 16/16 на виконання зазначеного судового рішення, який ОСОБА_1 13.07.2016 подано в прокуратуру для добровільного виконання, однак, 30 жовтня 2016 року відповідачем повернуто йому виконавчий лист без виконання, який позивач отримав 31.10.2016, що підтверджується його розпискою.

Постановою державного виконавця від 20.02.2020 виконавче провадження №52876084 на виконання зазначеного виконавчого листа №16/16 від 12.07.2016 закінчено у зв`язку з відмовою боржника - прокуратури в Тернопільській області виконати судове рішення в порядку та в спосіб, визначений судом.

Відповідно до листа Головного управління Державної казначейської служби України у Тернопільській області від 06.05.2020 №4-06-10/2201 адресованому прокуратурі Тернопільської області на виконанні в органах Казначейства перебував виконавчий лист №16/16 від 12.07.2016. Крім того, у листі зазначено, що відбулися законодавчі зміни, у зв`язку з набранням чинності Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13.04.2020 №553-ІХ, тому прокуратурі Тернопільської області слід вжити заходів спрямованих на добровільне виконання виконавчого документу (аркуш справи 87, І).

Лише після повторного звернення позивача - 13 травня 2020 року до відповідача із виконавчим листом у справі №876/1837/16 відповідачем добровільно - 14.05.2020 перераховано на користь позивача середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 83297,79 грн, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями, які містяться в матеріалах справи.

Отже, судом встановлено, що відповідачем тривалий період часу не виконувалась постанова Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2016 в справі №876/1837/16 в частині стягнення за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 83297,79 грн середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу.

Зазначене судове рішення, яке набрало законної сили 12.07.2016 відповідачем в частині виплати коштів фактично добровільно виконано лише 13.05.2020, тобто через три роки 10 місяців.

Неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу №1 (пункт 53 рішення ЄСПЛ у справі "Войтенко проти України" від 29.06.2004).

Отже, позивач, отримавши судове рішення про стягнення на його користь коштів та пред`явивши це рішення до виконання, мав "законні сподівання" на його безперешкодне та швидке виконання.

Тому доводи відповідача про те, що Тернопільська обласна прокуратура в межах своїх повноважень вчинила усі залежні від неї дії, спрямовані на те, щоб сплатити кошти за судовим рішенням, не приймаються до уваги, як не підтверджені належними доказами.

Таким чином, суд зазначає, що наведені у відзиві відповідача посилання на пункти 3 та 6 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845, за якими рішення про стягнення до державного бюджету виконується на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства та підставі виконавчого документу та інших необхідних документів, не можуть слугувати достатньою правовою підставою для порушення законодавчо встановленого строку виконання судового рішення.

Суд звертає увагу на те, що відповідач добровільно сплатив кошти, а отже, виконав судове рішення в частині сплати грошових зобов`язань, та вважає безпідставним посилання відповідача на недотримання позивачем встановленого органом виконавчої влади порядку подання на виконання боржнику виконавчого листа, адже, ініціювати примусове виконання державним органом судового рішення є правом людини, а не її обов`язком.

Орган державної влади повинен здійснити достатні дії для організації процесу його виконання, незалежно від будь-яких умов, оскільки інше суперечило б запровадженому ст.8 Конституції України принципу верховенства права. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 16.04.2020 (справа №818/1814/17).

Тому, суд приходить до висновку, що позовна вимога про визнання протиправною бездіяльності посадових осіб Тернопільської обласної прокуратури (попередня назва - Прокуратура Тернопільської області) щодо тривалого невиконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2016 у справі №876/1837/16 в частині виплати ОСОБА_1 середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу підлягає задоволенню.

Разом з тим, позовна вимога про визнання протиправною бездіяльності посадових осіб прокуратури Тернопільської області щодо тривалого невиконання рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року справі №500/424/19 щодо стягнення за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 втраченого ним середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення за період з 13 січня 2017 року по 29 жовтня 2018 року в сумі 584925,24 грн з утриманням необхідних податків і зборів до бюджету (за винятком суми стягнення за один місяць в розмірі 34973,64 гривні) не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як встановлено судом, рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року справі № 500/424/19 набрало законної сили 15.05.2020.

На виконання зазначеного судового рішення Тернопільським окружним адміністративним судом видано 26.05.2020 виконавчий лист, який позивачем направлено для виконання на адресу прокурора Тернопільської області 05.06.2020.

В частині виплати на користь ОСОБА_1 втраченого середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення за період з 13.01.2017 по 29.10.2018 на суму 584925,24 гривень фактично виконано відповідачем, що підтверджується платіжними дорученнями від 22.06.2020 №887, №884 та №885.

В даному випадку суд не погоджується із твердженнями позивача, що відповідачем рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року справі № 500/424/19 не виконувалось протягом тривалого часу.

Адже судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що в даному випадку відповідачем дотримано процедури виконання судового рішення та після отримання виконавчого листа - 05.06.2020 його фактично добровільно виконано боржником - 22.06.2020, тобто в межах одного місяця з моменту отримання виконавчого документу.

Тому, у суду відсутні підстави для визнання протиправної бездіяльності відповідача щодо тривалого невиконання рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року справі №500/424/19 в частині стягнення за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 втраченого ним середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення.

Вирішуючи вимогу про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 у відшкодування завданої моральної шкоди за час затримки виконання судового рішення про сплату грошових зобов`язань у справі №819/3567/15 від 12.07.2016, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

За нормами, закріпленими в статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Статтею 56 Конституції України регламентовано, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Вимога ефективності судового захисту перегукується з міжнародними зобов`язаннями України.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до чіткої й усталеної практики ЄСПЛ право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов`язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін (рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», п. 40). Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок (рішення у справі «Immobiliare Saffi» проти Італії", заява № 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).

Зокрема, стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У справі "Горнсбі проти Греції" Суд зазначив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина судового розгляду. Здійснення права на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру було б ілюзорним, якби внутрішня правова система допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося б на шкоду однієї зі сторін. Крім того, невиконання рішення є втручанням у право на мирне володіння майном, гарантоване ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

З іншого боку, виносячи рішення з констатацією порушення у зв`язку з невиконанням рішень національних судів, винесених на користь заявників, Суд зобов`язує державу виплатити заявникам суми, присуджені їм за цими рішеннями, а також відшкодувати нематеріальну шкоду. Остання полягає у грошовій компенсації за тривалість виконання, що призводить до додаткових збитків Державного бюджету.

Адекватне відшкодування моральної шкоди, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту.

Сама лише констатація у судовому рішенні порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно.

У справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (п. 64, заява N 40450/04, від 15 жовтня 2009) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.

Європейський суд в п. 100 пілотного рішення у справі "Іванов проти України" зазначив, що у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають явно кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але інша ситуація - коли йдеться про моральну шкоду. Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди. Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов`язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу.

В одній з перших справ проти України, в якій ЄСПЛ розглядав питання наявності ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг на тривале невиконання судових рішень, Суд нагадав свою практику, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого ст. 1 Протоколу № 1 (п. 53 рішення ЄСПЛ у справі «Войтенко проти України» від 29 червня 2004 року № 18966/02).

Забезпечення адекватного та достатнього відшкодування за невиконання або несвоєчасне виконання рішень національних судів є прямим обов`язковим держави. При цьому, держава, запровадивши компенсаторний засіб юридичного захисту, має подбати про те, щоб такий засіб не вважався неефективним.

У справі «Скордіно проти Італії» Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) визначив ключові критерії для перевірки ефективності компенсаторного засобу юридичного захисту щодо надмірно тривалих судових проваджень.

Ці критерії, які також застосовні до справ про невиконання рішень (рішення у справі «Вассерман проти Росії», № 21071/05, від 10 квітня 2008 року, пп. 49 і 51), вимагають таке:

позов про відшкодування має бути розглянутий упродовж розумного строку (рішення у справі «Скордіно проти Італії» № 36813/97, п. 195);

призначене відшкодування має бути виплачено без зволікань і, як правило, не пізніше шести місяців від дати, на яку рішення про його призначення набирає законної сили (рішення у справі «Скордіно проти Італії» № 36813/97, п. 198);

процесуальні норми стосовно позову про відшкодування мають відповідати принципові справедливості, гарантованому статтею 6 Конвенції (рішення у справі «Скордіно проти Італії» № 36813/97, п. 200);

норми стосовно судових витрат не повинні покладати надмірний тягар на сторону, яка подає позов, якщо її позов обґрунтований (рішення у справі «Скордіно проти Італії» № 36813/97, п. 201);

розмір відшкодування не повинен бути нерозумним у порівнянні з розміром відшкодувань, призначених Судом в аналогічних справах (рішення у справі «Скордіно проти Італії» № 36813/97, пп. 202 - 206 і 213).

У справі «Харук та інші проти України» (рішення від 26.07.2012 року [комітет], заява № 703/05 та 115 інших заяв, п. 24- 25), а також у ряді інших справ проти України, які стосувались тривалого невиконання рішень національних судів, ЄСПЛ, беручи до уваги принципи визначення розміру компенсації, яка присуджується у випадку встановлення порушення Конвенції щодо невиконання рішень в подібних справах, визнав розумним та справедливим присудити 3000 євро кожному заявнику в заявах, що стосуються невиконання рішень тривалістю більше трьох років, та 1500 євро кожному заявнику в інших заявах. Зазначені суми є відшкодуванням будь-якої матеріальної і моральної шкоди, а також компенсацією судових витрат.

ЄСПЛ також зазначив, що у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають явно кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але інша ситуація - коли йдеться про моральну шкоду. Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди (рішення у справі «Скордіно проти Італії» № 36813/97, пп. 203 - 204, та рішення у справі «Вассерман проти Росії», № 21071/05, п. 50). Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов`язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу (рішення у справі «Бурдов проти Росії» від 7 травня 2002 року, п. 100).

Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальністю, презюмується.

Відповідно до ст. 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Отже, моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17.

Згідно з частиною 1 статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом.

Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику проводиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя (ст. 237-1 КЗпП України).

Верховний Суд в постанові від 14 січня 2021 року в справі № 823/1181/18 висловив позицію, що входячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

При цьому треба виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров`я потерпілого.

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

В пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди" №4 від 31.03.1995 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю.

Відповідно до пункту 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995 розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Суд повинен з`ясувати, чим підтверджуються факти заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань, за яких обставин чи якими діями вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить.

Характер спірних правовідносин свідчить, що права позивача порушені протиправною бездіяльністю саме органом прокуратури як суб`єктом владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій, яка полягала в тривалому невиконанні судового рішення у справі №819/3567/15 від 12.07.2016. Отже, стягнення коштів в рахунок відшкодування моральної шкоди за заподіяну шкоду позивачу підлягає частковому стягненню з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань.

Позивач стверджує, що розмір спричиненої йому моральної шкоди за час затримки виконання судових рішень про сплату грошових зобов`язань оцінюється в 138738,15 грн. Суд вважає, що визначений позивачем розмір є суттєво завищеним з огляду на наступне.

Позивач обґрунтовує, що моральна шкода завдана йому внаслідок протиправної бездіяльності відповідача, що виникла внаслідок невиконання двох судових рішень - у справах №819/3567/15 від 12.07.2016 та №500/424/19 від 22.04.2019.

Суд при визначенні суми відшкодування моральної шкоди враховує те, що вимога позивача про визнання протиправною бездіяльності посадових осіб прокуратури Тернопільської області щодо тривалого та безпідставного невиконання рішень судів задоволена частково, а саме: визнано протиправною бездіяльність посадових осіб Тернопільської обласної прокуратури щодо тривалого невиконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2016 у справі №876/1837/16 в частині виплати ОСОБА_1 середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу.

Тому, суд, визначаючись щодо розміру відшкодування моральної шкоди позивачу виходить із задоволення позовних вимог в межах даної адміністративної справи.

Для визначення розміру грошової компенсації моральної шкоди позивач використав методику, яку запропонував професор ОСОБА_2 та зазначив, що можливість застосування цієї методики в Україні підтверджена Харківським та Одеським інститутами судової експертизи, ця методика використовується як акредитованими експертами в державних НДІ, так і в недержавних закладах.

Разом з тим, суд зазначає, що 29.01.2016 рішенням Координаційної ради з проблем судової експертизи при Міністерстві юстиції України методика ОСОБА_3 виключена з Реєстру методик та внесена до Переліку рекомендованої науково-технічної та довідкової літератури, затвердженої наказом Міністерства юстиції України.

Отже, зазначена методика має рекомендаційний, а не обов`язковий характер.

Позивач стверджує, що несвоєчасна виплата прокуратурою присуджених судом коштів негативно вплинула на стан його здоров`я. На підтвердження своїх доводів долучає Епікриз №151/55 від 31.01.2017 із медичної картки стаціонарного хворого та інші медичні документи.

Однак, із вказаних документів не вбачається, що саме стало причиною звернення позивача за медичною допомогою. Суд зазначає, що позивачем не доведено існування причинно-наслідкового зв`язку між захворюваннями, які в нього є і з приводу яких він звертався до лікувальних закладів, та протиправними, на його думку, діями прокуратури області з приводу виплати присуджених судом коштів.

Суд застосовує позицію, викладену Верховним Судом в постанові по справі №750/6330/17, прийняту 27.11.2019, в якій зазначено, що неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про невиконання державою в особі відповідного органу її головного обов`язку перед людиною - утверджувати та забезпечувати її права

Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.

Психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.

Виходячи з наведеного, суд зазначає, що характер правовідносин свідчить про те, що права позивача фізичної особи порушені протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій.

Досліджуючи обставини справи, які слугували підставою для завдання моральної шкоди позивачу, суд зазначає, що такими обставинами є тривале невиконання судового рішення спричинило позивачеві душевні страждання, переживання, стрес та відчуття невизначеності, тобто заподіяли йому моральну шкоду.

Вирішуючи питання розміру грошового відшкодування завданої моральної шкоди, з огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, виходячи з меж розумності, виваженості та справедливості суд вважає, що враховуючи характер правопорушення, глибину й тривалість завданих позивачеві душевних страждань, достатньою сатисфакцією буде стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача 10000 грн.

Тому, суд приходить до висновку, що слід стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільської обласної прокуратури в користь ОСОБА_1 моральну шкоду за час тривалого невиконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2016 у справі №876/1837/16 (у першій інстанції №819/3567/15) у сумі 10 000 (десять тисяч) грн.

У стягненні за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільської обласної прокуратури в користь ОСОБА_1 моральну шкоду за час тривалого невиконання рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22.04.2019 у справі №500/424/19 слід відмовити.

При вирішенні позовних вимог про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 компенсації втрати частини грошових доходів за час затримки виконання судових рішень у справах №819/3567/15 від 12.07.2016 та №500/424/19 від 22.04.2019 в сумі 34106,05 грн суд виходить із наступного.

Правовідносини, які виникли між сторонами в частині спору щодо стягнення компенсації втрати частини грошових доходів за час затримки виконання судових рішень регулюються:

Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" від 19 жовтня 2000 року N2050-III (далі - Закон N2050-III);

Законом України "Про індексацію грошових доходів населення" від 03.07.1991 №1282-XII;

постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року N159 "Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати" ;

постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 "Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення";

постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати".

Відповідно до статті 1 Закону N2050-III підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

За нормами частини 1 статті 2 Закону N2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Частиною 2 статті 2 Закону N2050-III визначено, що під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Аналогічна норма закріплена в пункті 3 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року N159 "Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати".

Виходячи з аналізу вказаних положень суд робить висновок, що право на компенсацію втрати частини доходу за порушення строків його виплати виникає лише у разі, якщо такий дохід має постійний, а не разовий характер. Разом з тим, компенсація втрати частини доходу за своєю правовою природою є разовим платежем, який спрямований на захист майнового інтересу отримувача доходу у разі порушення строків його виплати та не передбачає собою періодичний характер її виплати.

Відповідно до частини 1 статті 27 Закону України "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Таким нормативно-правовим актом є постанова Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 "Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати", відповідно до підпункту "з" пункту 1 якої, порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу та за час затримки виконання рішення суду.

Частиною 1 статті 2 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" від 03.07.1991 №1282-XII визначені об`єкти індексації грошових доходів населення, якою встановлено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру.

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 "Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення" індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру.

Водночас, пунктом 3 Порядку №1078 визначено, що до об`єктів індексації, визначених у пункті 2, не відносяться, зокрема виплати, які обчислюються із середньої заробітної плати.

З огляду на наведене, суд приходить до висновку, що така виплата, як середній заробіток за час вимушеного прогулу не є оплатою праці за виконану роботу, а є разовою та розрахована із середньої заробітної плати, а тому, ця виплата не підлягає індексації та, відповідно, компенсації.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 квітня 2020 року в справі №450/1925/17.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільської обласної прокуратури в користь ОСОБА_1 компенсації втрати частини грошових доходів за час затримки виконання судових рішень у справах №819/3567/15, №500/424/19 в сумі 34106,05 грн задоволенню не підлягають.

Відповідно до положень ч. ч. 1 та 2 ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно положень ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Підсумовуючи викладене в сукупності, суд дійшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Що ж стосується вимоги в частині подання відповідачем звіту про виконання судового рішення суд вкаже наступне.

Відповідно до частини 1 статті 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

За наслідками розгляду звіту суб`єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб`єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Конституційний Суд України у рішенні від 30.06.2009 року № 16-рп/2009 зазначив, що метою судового контролю є своєчасне забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина, та наголосив, що виконання всіма суб`єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини).

З огляду на викладене, встановлення судом контролю за виконанням судового рішення є заходом для забезпечення конституційного права громадянина на судовий захист.

З наведених підстав, враховуючи також встановлення судом факту тривалого невиконання відповідачем судового рішення, суд вважає за необхідне встановити судовий контроль шляхом зобов`язання подати звіт про виконання судового рішення протягом одного місяця з дня набрання законної сили рішенням суду у справі № 500/2159/20.

Керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність посадових осіб Тернопільської обласної прокуратури (попередня назва - Прокуратура Тернопільської області) щодо тривалого невиконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2016 у справі №876/1837/16 (у першій інстанції №819/3567/15) в частині виплати ОСОБА_1 середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільської обласної прокуратури в користь ОСОБА_1 моральну шкоду за час тривалого невиконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2016 у справі №876/1837/16 (у першій інстанції №819/3567/15) у сумі 10 000 (десять тисяч) грн.

Відмовити у задоволенні наступних позовних вимог:

- про визнання протиправною бездіяльності посадових осіб Тернопільської обласної прокуратури щодо тривалого невиконання рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22.04.2019 у справі №500/424/19, в частині виплати ОСОБА_1 середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, яке набрало законної сили 15.05.2020 та виконано 24.06.2020;

- про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільської обласної прокуратури в користь ОСОБА_1 компенсації втрати частини грошових доходів за час затримки виконання судових рішень у справах №819/3567/15, №500/424/19 в сумі 34106,05 грн.;

- про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільської обласної прокуратури в користь ОСОБА_1 моральну шкоду за час тривалого невиконання рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22.04.2019 у справі №500/424/19.

Зобов`язати Тернопільську обласну прокуратуру надати Тернопільському окружному адміністративному суду звіт про виконання судового рішення протягом одного місяця з дня набрання ним законної сили.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Тернопільський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 18 січня 2021 року.

Реквізити учасників справи:

позивач:

- ОСОБА_1 (місцезнаходження/місце проживання: АДРЕСА_1 код ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_1 );

відповідач:

- Тернопільська обласна прокуратура (місцезнаходження/місце проживання: вул. Листопадова, 4, м. Тернопіль, 46001 код ЄДРПОУ/РНОКПП 02910098).

Головуючий суддя Баб`юк П.М.