Рішення № 94196466, 11.01.2021, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 січня 2021 року справа №380/3841/20

Львівський окружний адміністративний суд, головуючий суддя Гавдик З.В., секретар судового засідання Василько А.В., розглянувши в письмовому порядку адміністративну справу № 380/3841/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області про визнання протиправними дій, стягнення середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач - ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із вищевказаним адміністративним позовом, в якому просив:

- Визнати протиправними дії Головного управління Національної поліції у Львівській області щодо не виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки проведення повного розрахунку, тобто з дня фактичного звільнення по день проведення повного розрахунку;

- Стягнути з Головного управління Національної поліції у Львівській області (м. Львів, пл. Ген. Григоренка,3, ЄДРПОУ 40108833) на користь позивача ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , номер рахунку: НОМЕР_2 , IBAN: НОМЕР_3 , установа банку ПАТ КБ «ПриватБанк», код ЄДРПОУ: 14360570, МФО банку: 305299) середній заробіток (грошове забезпечення) за весь час затримки та не проведення повного розрахунку, з 24.04.2019 по 12.03.2020 в сумі 191088 грн 72 коп. (сто дев`яносто одна тисяча вісімдесять вісім гривень сімдесят дві копійки);

- Стягнути з Головного управління Національної поліції у Львівській області (м. Львів, пл. Ген. Григоренка,3, ЄДРПОУ 40108833) на користь позивача ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , номер рахунку: НОМЕР_2 , IBAN: НОМЕР_3 , установа банку ПАТ КБ «ПриватБанк», код ЄДРПОУ: 14360570, МФО банку: 305299) середній заробіток за весь час затримки та не проведення повного розрахунку при звільненні з 12 березня 2020 року по день фактичного прийняття рішення судом за наслідками розгляду даного позову (виходячи з розрахунку, шляхом множення середньоденної моєї заробітної плати що становить 589 грн.78 коп. на кількість днів з 13.03.2020 по день прийняття рішення судом).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 07.11.2015 року до 23.04.2019 року, проходив службу в Головному управлінні Національної поліції у Львівській області. Відповідно до поданого рапорту, наказом Головного управління Національної поліції від 23.04.2019 року за №253 о/с, позивача звільнено зі служби в поліції за п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію», за власним бажанням, з 23.04.2019 року.

Оскільки ГУНП у Львівській області при звільненні відмовлялось виплатити компенсацію за всі невідбуті дні відпусток, позивач змушений був звернутись за захистом своїх прав до суду, та згідно рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30.09. 2019 року у справі 1.380.2019.004313, позов задоволено повністю. Протиправність дій ГУНП у Львівській області, щодо виплати компенсації за не відбуті відпустки в день звільнення, визнана рішенням суду, котре вступило в законну силу. В подальшому, таку виплату здійснено лише 12.03.2020 року, коли фактично і проведено повний розрахунок при звільненні.

Виходячи з інформації, зазначеній в довідці про доходи, виданої ГУНП у Львівській області, за повні останні два місяці перед звільненням від 24.04.2020 року за № 83/75, середньомісячний заробіток позивача становить 17693 грн. 42 коп. Відтак, денний заробіток становить 589 грн. 78 коп. (встановлюється шляхом ділення заробітної плати (17693 грн.42 коп. на 30 календарних днів). Зважаючи на вищенаведене, сума, яку повинно оплатити ГУНП у Львівській області, як компенсацію за не проведення повного розрахунку при звільненні, становить 36566 гривень 36 копійок (денний заробіток - 589 грн.78 коп. помножити на кількість днів за які всупереч чинному законодавству не проводилось розрахунку, з 24.04.2019 року по 12.03.2020 року. Враховуючи те, що за період з 24.04.2019 року по 12.03.2020 року сплило 324 календарних днів (Відповідно до Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженого наказом МВС України 06.04.2016 року за № 260, одноденний розмір грошового забезпечення поліцейського визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів), а середньоденна заробітна плата позивача становить 589 грн.78 коп., сума відшкодування за не проведення повного розрахунку становить 191 088 грн 72 коп. (324 к.д. * 589 грн.78 коп).

Також, зважаючи на те, що ГУНП у Львівській області не хоче в добровільному порядку виконувати вимоги ст. 117 КзПП України, і станом на день подання позову так і не виплатила позивачу середній заробіток за весь час затримки, просить суд стягнути з ГУНП у Львівській області середній заробіток за весь час затримки, крім вищезазначеного і в період з 12.03.2020 року по день прийняття відповідного рішення про стягнення судом виходячи з множення середньоденної заробітної плати, яка становить 589 грн.78 коп. на кількість днів не проведення повного розрахунку (з 12.03.2020 року по день прийняття рішення судом за наслідками розгляду даного позову).

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, надав суду додаткові пояснення та докази, просив позов задоволити повністю.

Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечив з підстав, що обов`язковою передумовою для виплати поліцейському компенсації за невикористану відпуску є визначення кількості днів невикористаної відпустки в наказі про звільнення.

Разом з тим, позивач у встановленому порядку наказ про звільнення від 23.04.2019 №253 о/с, який є актом індивідуальної дії та на підставі якого Управлінням фінансового забезпечення і бухгалтерського обліку ГУНП проводилась виплата коштів, не оскаржував.

Таким чином, відповідно до вимог Закону України «Про Національну поліцію» та Порядку №260, які є спеціальним законодавством та підлягають застосуванню при вирішенні спорів з приводу порядку та умов грошового забезпечення поліцейських та надання їм відпустки, грошова компенсація за невикористану відпустку виплачується у випадку її невикористання у році звільнення. Грошова компенсація за невикористані відпустки за попередні роки не передбачена, а встановлено правило надання чергової відпустки поліцейському до кінця календарного року.

Для визначення середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні позивача повинно братися грошове забезпечення позивача за кожний календарний день у місяці звільнення. Згідно довідки від 02.07.2020 року за №143/68 місячне грошове забезпечення позивача на день звільнення зі служби становило 16930,78 грн. (додаток), відтак розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за день звільнення становить 564,36 грн. (16 930,78 : 30).

Натомість, позивач у позовній заяві помилково навів розрахунок середньоденного грошового забезпечення, виходячи із суми 589,78 грн.

Наведене доводить безпідставність та необґрунтованість позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі служби в поліції у розмірі, що обрахована позивачем.

Крім того, згідно Меморіального ордеру від 11.03.2020 року за №42, ГУНП у Львівській області здійснив перерахунок грошового забезпечення за невикористані дні відпустки на користь ОСОБА_1 в сумі 36566,36 грн. Відтак ГУНП у Львівській області провело повний розрахунок 11.03.2020 року, а не 12.03.2020 року, як зазначено в позовній заяві.

Відповідно відповідач вважає, що підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 немає.

Згідно п. 3 ч. 3 ст. 246 КАС України, суд зазначає, що ухвалою судді від 26.05.2020 року відкрито спрощене провадження у справі. Ухвалою судді від 20.07.2020 року вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження.

Судом встановлені наступні обставини:

ОСОБА_1 , у період з 03.08.2005 року по 06.11.2015 року проходив службу в органах внутрішніх справ. З 07.11.2015 року до 23.04.2019 року, проходив службу в Головному управління Національної поліції у Львівській області, що підтверджується записами у трудовій книжці.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30.09.2019 року у справі №1.380.2019.004313 позов задоволено повністю, визнано протиправними дії Головного управління Національної поліції у Львівській області щодо невиплати при звільненні грошової компенсації за невикористанні у 2016, 2018 роках дні відпустки, стягнуто з Головного управління Національної поліції у Львівській області на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні відпустки в сумі 36 566 гривень 36 копійок.

Згідно меморіального ордеру №42 від 11.03.2020 року Головне управління Національної поліції у Львівській області здійснено перерахунок грошового забезпечення за невикористані дні відпустки на користь ОСОБА_1 в сумі 36566,36 грн.

12.03.2020 року, Головним управлінням Національної поліції у Львівській області на картковий рахунок позивача перераховано заборгованість із виплати компенсації за не відбуті відпустки в сумі 36387 грн.55 коп.

Зміст спірних правовідносин полягає в тому, що позивач вважає протиправними дії відповідача щодо не виплати середнього заробітку за час проведення повного розрахунку, просить стягнути середній заробіток за весь час затримки.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною четвертою статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Згідно з ч. 1 ст. 47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до приписів ст.116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Згідно зі ст.117 Кодексу законів про працю України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Оскільки компенсацію за не відбуті відпустки позивачеві не виплачено у день його звільнення, вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку. Тому відповідно до статті 117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.

Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 13 травня 2020 року Справа № 810/451/17 Провадження № 11-1210апп19 зазначила, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

ЄСПЛ тлумачить поняття «якість закону» так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. аnd Others v. Bulgaria») від 24 липня 2008 року, заява № 1365/07, п. 39, «Олександр Волков проти України» від 29 січня 2013 року, заява № 21722/11, п. 170).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» («Cantoni v. France») від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, п. 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року, заява № 20372/11, п. 65).

Як зазначалось раніше, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 цього рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що правовий висновок Верховного Суду України у справі № 21-1765а15 є застосовним до спірних правовідносин.

Як свідчить зміст рішення у справі «Меньшакова проти України», позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.

Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08 липня 1997 року та 25 травня 1998 року, та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.

Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.

Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні «Меньшакова проти України» вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.

Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі «Waiteand Kennedy v. Germany», заява № 26083/94, п. 54).

Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.

Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення (висновок Великої Палати Верховного Суду у вказаній Постанові від 13 травня 2020 року Справа № 810/451/17 Провадження № 11-1210апп19).

З урахуванням таких висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у вказаній Постанові від 13 травня 2020 року Справа № 810/451/17 Провадження № 11-1210апп19, суд зазначає, що стаття 117 КЗпП України розповсюджується і на правовідносини, що виникають після судового рішення про присудження виплати компенсації за невикористані дні відпустки.

Остаточний розрахунок 11.03.2020 з позивачем проведений на підставі рішення суду від 30.09.2029 у справі № 1.380.2019.004313.

Оскільки остаточний розрахунок із ОСОБА_1 у зв`язку із звільненням проведено виплату компенсації за невикористані дні відпустки 11.03.2020 року то із відповідача належить стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 24.04.2019 року по 11.03.2020 року за затримку терміном 323 днів.

Відповідно до пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» № 100 від 08.02.1995, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до наявної у матеріалах справи довідки про доходи, виданої ГУ НП у Львівській області, розмір грошового забезпечення позивача за останні місяці служби перед звільненням становив 17693,42 грн.

Отже для обчислення середнього заробітку із 24.03.2019 року до дня фактичного розрахунку - виплати 11.03.2020 року компенсації за невикористані дні відпустки слід застосовувати показник 589,78 грн. в день (17693,42 грн/30 дні).

Оскільки остаточний розрахунок із позивачем у зв`язку із звільненням проведено 11.03.2020 року то за такого розрахунку середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 24.03.2019 по 11.03.2020 із розрахунку 589,78 грн. в день за затримку терміном 323 дні у сумі буде становити 190498,94 грн. (589,78 грн. * 323 дні).

Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.

Враховуючи, що виплата компенсації за невикористані дні відпустки становить 36566,36 грн., і є більш ніж п`ятеро меншою ніж середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 190498,94 грн., суд вважає правильним застосувати до даних правовідносин принцип співмірності.

Зокрема, істотність частки суми індексації грошового забезпечення в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 36566,36 грн/190498,94грн. (сума компенсації за невикористанні дні додаткової відпустки/середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,19.

Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 589,78 грн. (середня заробітна плата позивача за один робочий день) х 0,19 х 323 (днів затримки розрахунку) = 36194,79 гривень.

Отже, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 36194,79 грн. з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача.

З цих же підстав судом не враховуються заперечення відповідача зазначені у відзиві на позовну заяву.

Аналогічна позиція викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 30 жовтня 2019 року по справі № 806/2473/18, від 24 липня 2019 року по справі № 805/3167/18-а, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03 квітня 2019 року у справі № 662/1626/17, від 17 січня 2019 року по справі № 2-1579/11.

Щодо стягнення з Головного управління Національної поліції у Львівській області середнього заробітку за весь час затримки та не проведення повного розрахунку при звільненні з 11 березня 2020 року по день фактичного прийняття рішення судом за наслідками розгляду даного позову, суд зазначає наступне.

Згідно ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Судом встановлено, що 11.03.2020 року є днем виплати повного остаточного розрахунку при звільненні позивача, відтак виплата позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні обмежується строком по день фактичного розрахунку, а не по день фактичного прийняття судом рішення.

Таким чином в цій частині судом не враховується обґрунтування позивачем позовних вимог.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ч.3 ст. 90 КАС України, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Судові витрати відповідно до ст.139 КАС України стягненню зі сторін не підлягають.

Керуючись ст.ст. 69, 70, 159-163, 167 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Національної поліції у Львівській області (79007, м. Львів, пл. Г.Григоренка, буд. 3) про визнання протиправними дій, стягнення середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні, - задоволити повністю.

Стягнути з Головного управління Національної поліції у Львівській області (код ЄДРПОУ 40108833) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) грошове забезпечення за час затримки та не проведення повного розрахунку при звільненні з 24.04.2019 року по 11.03.2020 року в сумі 36194,79 грн.

В іншій частині позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст. ст. 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» цього Кодексу.

Рішення складено у повному обсязі 16.01.2021 року.

Суддя Гавдик З.В.