Рішення № 93925191, 29.12.2020, Сумський окружний адміністративний суд

СУМСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 грудня 2020 року Справа № 480/7097/20

Сумський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кравченка Є.Д., розглянувши в порядку спрощеного провадження в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу №480/7097/20 за позовом ОСОБА_1 до Вищого антикорупційного суду про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до Сумського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Вищого антикорупційного суду (далі - відповідач), в якій просить:

- визнати протиправними дії Вищого антикорупційного суду щодо нарахування та виплати судді Вищого антикорупційного суду ОСОБА_1 за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застуванням обмеження нарахування 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року;

- зобов`язати Вищий антикорупційний суд нарахувати та виплатити судді Вищого антикорупційного суду ОСОБА_1 відповідно до статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 року №1402-VIII суддівську винагороду за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 - без застосування обмеження, встановленого статтею 29 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік» № 553-ІХ;

- допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць;

- зобов`язати Вищий антикорупційний суд як суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у десятиденний строк звіт про виконання судового рішення.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач з 03.05.2019 і на теперішній час працює на посаді судді Вищого антикорупційного суду. За період з 01 січня 2020 року по 31 березня 2020 року позивачці була нарахована та виплачена відповідачем суддівська винагорода, для визначення розміру якої використовувався посадовий оклад виходячи з 50 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, із застосуванням регіонального коефіцієнту 1,25 та надбавка за вислугу років 30% від посадового окладу, а також щомісячна доплата у розмірі 10 відсотків посадового окладу за роботу з відомостями та їх носіями, що становлять державну таємницю та мають ступінь секретності «Цілком таємно».

12.03.2020 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19", якою з 12.03.2020 на усій території України встановлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.

18.04.2020 набрав чинності Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” від 13.04.2020 № 553-ІХ, яким Закон України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” доповнено ст. 29 наступного змісту: “Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.

Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)”.

Отримавши суддівську винагороду за квітень 2020 року позивачка дізналася про те, що розмір її нарахування та виплати не відповідає розміру, установленому Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року №1402-VІІІ (далі - Закон №1402), у зв`язку чим вона не погоджується із сумою виплаченої суддівської винагороди та вважає, що відповідачем порушено її право на належне матеріальне забезпечення, виходячи із наступного.

Рішенням Конституційного суду України №10-р/2020 від 28.08.2020 у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України „Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів“, положень частин першої, третьої статті 29 Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік“, абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II „Прикінцеві положення“ Закону України «Про внесення змін до Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік“ визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік“ від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами.

Згідно п. 2 даного рішення положення Закону, які визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Позивач зазначає, що Конституційний Суд України звернув увагу на наступне.

Конституцією України встановлено, що виключно законами України визначається, зокрема, статус суддів (пункт 14 частини першої статті 92); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється (частини перша, друга статті 126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (перше речення частини першої, частина друга статті 130).

Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 березня 2020 року № 4-р/2020).

Отже, обмеження суддівської винагороди є посяганням на гарантії незалежності суддів.

Позивач зауважує, що в даному випадку, ч. 3 ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» із змінами та доповненнями, внесеними Законом України № 553-ІХ від 13 квітня 2020 року, з дати набрання чинності, тобто з 18 квітня 2020 року прямо суперечила нормам Конституції України та нормам спеціального Закону «Про судоустрій і статус суддів». В той же час, згідно із ч.ч. 3, 4 ст.7 КАС України у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Отже, в адміністративному судочинстві на суд покладено обов`язок застосувати норми Конституції України, якщо закон чи інший правовий акт їй суперечить.

Таким чином, на думку позивача, є підстави для незастосування вказаної норми з 18.04.2020.

Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що застосування відповідачем з 18 квітня 2020 року та протягом оспорюваного періоду до загальної суми нарахованої суддівської винагороди позивачки обмежень, передбачених Законом № 294-ІХ (з урахуванням змін, внесених Законом № 553-ІХ), було правомірним та таким, що здійснено на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України, що, в свою чергу, є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог у цій справі. При цьому, посилання в позовній заяві на Рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року № 4-р/2020 не підкріплює позицію позивача, оскільки правові висновки та обставини, викладені в указаному Рішенні, не є тотожними тим, що стали підставою для звернення позивача з позовом у цій справі.

Крім того, Вищий антикорупційний суд належним чином і в межах наданих законом повноважень вжив заходи щодо виконання Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі № 1 -14/2020(230/20) та з 28 серпня 2020 року здійснює нарахування та виплату позивачці суддівської винагороди в повному обсязі відповідно до статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів України». Разом з тим, спірні правовідносини в цій справі виникли до ухвалення зазначеного Рішення Конституційного Суду України, яким визнано неконституційними положення частин першої, третьої статті 29 Закону № 294-ІХ та абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону № 553-ІХ.

Тому, беручи до уваги конституційний принцип незворотності дії законів та інших нормативно-правових актів у часі, до відповідних спірних правовідносин необхідно застосовувати тільки ті положення закону, які були чинними на момент їх виникнення.

З огляду на викладене, у Вищого антикорупційного суду як у державного органу, який зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, відсутні правові підстави для виплати позивачу суддівської винагороди в повному обсязі за період з 18 квітня по 27 серпня 2020 року всупереч вимогам чинного на той момент законодавства України.

Також, відповідач зауважив, що оскільки Законом № 294-ІХ чи Законом № 553-ІХ, яким до нього внесено зміни, не було змінено чи скасовано розмір встановленої Законом № 1402-VIII суддівської винагороди, з 18 квітня по 27 серпня 2020 року Вищий антикорупційний суд здійснював нарахування суддівської винагороди позивачу в повному обсязі.

Проте, на виконання частин першої та третьої статті 29 Закону № 294-ІХ (з урахуванням змін, внесених Законом № 553-ІХ) повний розмір нарахованої суддівської винагороди судді Вищого антикорупційного суду ОСОБА_1 не був виплачений, ураховуючи встановлені обмеження в 10 розмірів мінімальної заробітної плати щодо виплати, які застосовуються до загальної суми нарахованої суддівської винагороди (довідка від 24 листопада 2020 року № 442).

Отже, викладене в позові твердження позивача, що починаючи з 18 квітня по 27 серпня 2020 року їй нараховувалася не повна сума суддівської винагороди, передбаченої Законом № 1402-VІII, не відповідає дійсності.

За таких обставин, відповідач вважає, що в спірних правовідносинах у цій справі Вищий антикорупційний суд діяв правомірно, на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У зв`язку з цим позовні вимоги є необґрунтованими й не підлягають задоволенню.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, враховуючи наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 працює на посаді судді Вищого антикорупційного суду з 03.05.2019 і по теперішній час, що підтверджується наказом в.о. Голови Вищого антикорупційного суду "Про зарахування до штату суду" від 02.05.2019 № 54/к (а.с. 8).

Також, судом встановлено, що згідно довідок Вищого антикорупційного суду від 15.09.2020 №№ 347, 348, 349 ,350, 351, 352 в період з 18.04.2020 до 27.08.2020 ОСОБА_1 суддівська винагорода нараховувалась і виплачувалася з обмеженням, встановленим статтею 29 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік» № 553-ІХ (а.с. 12-17).

Надаючи оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Правовідносини, які виникли між сторонами у даній справі з приводу виплати суддівської винагороди, врегульовані нормами Конституції України та Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Згідно із статтею 130 Конституції України та частиною 2 статті 135 Закону № 1402 суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Водночас, 13 квітня 2020 року Верховною Радою України прийнято Закон № 553-ІХ (далі - Закон № 553-ІХ), яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29, а саме: "Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.

Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті) ".

Зазначений Закон №553-ІХ набрав чинності 18 квітня 2020 року, після опублікування його у газеті Голос України від 17.04.2020 № 68.

Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується статтями 8, 55 та 124 Конституції України.

Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України (ст. 126 Конституції України).

Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

Відповідно до статті 130 Конституції України розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

11 березня 2020 року Конституційним Судом України було розглянуто конституційне поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень законів України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402VIII, "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року № 193IX, "Про Вищу раду правосуддя" від 21 грудня 2016 року № 1798VIII

Згідно п. 4.1. рішення, Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020).

Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2, абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018).

Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року № 1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.

Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства [України], яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 9 грудня 2019 року № 969/2019 (далі - Висновок).

Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (частина перша статті 124 Основного Закону України).

Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.

Крім того, Конституційний Суд України неодноразово висловлювався щодо зупинення законами про Державний бюджет України на відповідний рік дії інших чинних законів України: "Зупинення дії положень законів, якими визначено права і свободи громадян, їх зміст та обсяг, є обмеженням прав і свобод і може мати місце лише у випадках, передбачених Основним Законом України. У статті 64 Конституції України вичерпно визначено такі випадки, а саме передбачено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод людини із зазначенням строку дії цих обмежень, та визначено ряд прав і свобод, які не можуть бути обмежені за жодних обставин." (абзаци третій-сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини рішення КСУ від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007); "Оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, Кодексі, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов`язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України" (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини рішення КСУ від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007); "Верховна Рада України не повноважна при прийнятті закону про Державний бюджет України включати до нього положення про внесення змін до чинних законів України, зупиняти дію окремих законів України та/або будь-яким чином змінювати визначене іншими законами України правове регулювання суспільних відносин" (абзац другий пункту 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007); "законом про Держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об`єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і як наслідок скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремі закони" (абзаци третій, четвертий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008); "словосполучення "держава прагне", на думку Конституційного Суду України, означає намагання i обов`язок держави спрямовувати свою дiяльнiсть на виконання певного, визначеного Конституцією України завдання.

Аналіз термінів "баланс", "збалансувати", "бюджет збалансований" свiдчить, що збалансованість бюджету (держави, регіону) передбачає рівномірне (паритетне) співвідношення між його видатковою і доходною частинами, дотримання відповідності видатків доходам, проте не виключає при цьому можливостi прийняття бюджету з перевищенням видаткiв над доходами i навпаки (з дефiцитом або профiцитом). У той же час правова природа бюджету не може обмежуватися лише фiнансово-економiчною складовою. Бюджет це план формування та використання фінансових ресурсiв для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Закон про Державний бюджет України як правовий акт, що має особливий предмет регулювання (визначення доходiв та видаткiв на загальносуспiльнi потреби), створює належнi умови для реалізації законiв України, iнших нормативно-правових актiв, ухвалених до його прийняття, якi передбачають фінансові зобов`язання держави перед громадянами i територіальними громадами. Саме у виконаннi цих зобов`язань утверджується сутнiсть держави як соціальної i правової (абзаци другий, третій підпункту 3.2, абзац другий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 27 листопада 2008 року № 26-рп/2008).

Отже, зазначений Закон України №553-ІХ від 13 квітня 2020 року про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" щодо зменшення розміру виплати суддівської винагороди не відповідає нормам Конституції України, а тому не може бути застосований до визначення розміру виплати суддівської винагороди.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тобто, будь-яке порушення процедури, незалежно від того чи нанесло воно прямі збитки особи, є порушенням права особи на встановлений процес та забезпечення принципу визначеності права, який дозволяє особі передбачити наслідки існування та застосування певної норми.

Однак, відповідач, діючи всупереч приписів статей 19 та 130 Конституції України, порушив приписи діючого законодавства України та виплатив суддівську винагороду у розмірі, значно меншому, ніж це визначено спеціальним Законом України "Про судоустрій і статус суддів".

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція), була ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997, та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Згідно ч. 1 ст. 6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Отже, вищевказана норма гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Відповідно до ст. 8 Конституції України, ст. 6 КАС України та ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (рішення ЕСПЛ у справі "Колишній Король Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII).

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (рішення ЕСПЛ у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelasv. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).

Словосполучення "відповідно до закону" вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (п. 55 рішення Суду у справі "Kopp проти Швейцарії" від 25.03.1998 р. (Reports of Judgments and Decisions 1998-II).

Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (п. 39 рішення Суду у справі "C.G. and Others проти Болгарії" від 24.04.2008 р. (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (п. 46 рішення Суду у справі "P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства" (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX))та див.п.169-170 рішення ЄСПЛ у справі "Олександр Волков проти України" (заява № 21722/11).

Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (рішення у справі "Скордіно проти Італії" (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011 року).

Норми Закону України № 553-ІХ від 13 квітня 2020 року про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" в аспекті з`ясування можливості їх застосування до спірних відносин, що розглядаються судом, не відповідають неодноразово описаному ЄСПЛ принципу якості закону.

Законом України № 553-ІХ від 13 квітня 2020 року про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" як і будь-яким іншим діючим нормативно-правовими актами не скасовані та не внесені зміни в чинні норми права, передбачені:

- ч. 2 ст. 135 Закону № 1402 (визначає, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами);

- ст. 130 Конституції України (визначає, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій).

Норми права, які містяться у перелічених статтях є зрозумілими та доступними для зацікавлених осіб, чіткими та передбачуваними у своєму застосуванні, а також є спеціальними та мають найвищу юридичну силу і тому мають виконуватися.

Відтак, неможливо розглядати положення Закону України № 553-ІХ від 13 квітня 2020 року про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", як такі, що відповідають принципам якості та правової визначеності закону, в сенсі застосування до правовідносин визначення розміру суддівської винагороди позивача.

Таким чином, вирішення питання щодо виплати суддівської винагороди судді є обов`язком відповідача і повинно вирішуватись у встановленому Законом порядку, оскільки є невід`ємним елементом гарантій незалежності суддів, які встановлені Конституцією України.

Право позивача на отримання суддівської винагороди у належному та повному розмірі не може бути поставлено в залежність від неналежного виконання обов`язків державними органами в частині внесення змін до законодавчих актів чи то до формування бюджету.

Обмеження права на отримання суддівської винагороди у належному та повному розмірі становить порушення вимог ст.ст. 19, 130 Конституції України, ст. 135 Закону № 1402VIII та ст. 1 Протоколу 1 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а державний орган, який не дотримується своїх власних процедур, не повинен мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків.

Виплачуючи позивачу суддівську винагороду із застосуванням ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" відповідач діяв з порушенням вимог ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що призвело до порушення прав позивача та гарантій незалежності судді.

Рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:

- частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами;

- абзацу дев`ятого пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ.

Отже, положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14.11.2019 № 294-ІХ зі змінами, Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік"" від 13.04.2020 № 553-ІХ, визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

У Рішенні Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020 зазначено про необхідність компенсувати відповідними виплатами, встановленні обмеження суддівської винагороди.

Суд наголошує на тому, що питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що в свою чергу виключає можливість застосовувати інші Закони до правовідносин стосовно суддівської винагороди.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

Вирішуючи спір, суд приймає до уваги те, що застосування Вищим антикорупційним судом, як суб`єктом владних повноважень та розпорядником бюджетних коштів, при нарахуванні позивачу суддівської винагороди, ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», зумовлено відсутністю повноважень надавати оцінку прийнятим законам на їх відповідність Конституції України. У зв`язку з цим, суд вважає, що позовні вимоги в частині визнання дій відповідача протиправними не підлягають задоволенню.

В той же час, з огляду на встановлене порушення прав позивача на отримання суддівської винагороди у гарантованому статтею 130 Конституції України розмірі, у період з 18.04.2020 по 27.08.2020, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині зобов`язання Вищого антикорупційного суду нарахувати та виплатити судді Вищого антикорупційного суду ОСОБА_1 відповідно до статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII суддівську винагороду за період з 18.04.2020 по 27.08.2020, - без застосування обмеження, встановленого статтею 29 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік» № 553-ІХ.

Суд не бере до уваги посилання відповідача на те, що суддівська винагорода нараховувалась позивачу у повному обсязі, оскільки як вбачається з довідки Вищого антикорупційного суду від 15.09.2020 № 347 у графі "Нарахована заробітна плата та інші виплати" зазначено суми суддівської винагороди з обмеженням, встановленим статтею 29 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік» № 553-ІХ.

Жодних доказів на підтвердження того, що у спірний період суддівська винагорода нараховувалась позивачу у повному обсязі відповідач суду не надав.

Крім того, суд зауважує, що згідно п. 1 наказу Вищого антикорупційного суду від 27.04.2020 № 425/к за час перебування судді у щорічній відпустці протягом 2020 року йому здійснюється виплата суддівської винагороди за дні, у які суддя перебуватиме у відпустці у повному обсязі та без будь-яких обмежень, передбачених Законом № 553-ІХ.

Отже, права позивача на нарахування та виплату суддівської винагороди в дні перебування у відпустці не є порушеними та не підлягають судовому захисту.

Також, суд звертає увагу на те, що періодом, протягом якого тривало порушення прав позивача на нарахування та виплату суддівської винагороди у належному розмірі, є період з 18.04.2020 по 27.08.2020, а не по 28.08.2020, як зазначив позивач.

Так, згідно пп. 2.2 п. 2 наказу Вищого антикорупційного суду від 07.09.2020 № 940/к Управлінню планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності наказано з 28 серпня 2020 року здійснювати нарахування суддівської винагороди відповідно до статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (а.с. 11).

Щодо клопотання позивача про допущення до негайного виконання рішення суду в частині нарахування та виплати суддівської винагороди за один місяць, суд вважає його таким, що не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Перелік судових рішень, які виконуються негайно, визначено положеннями статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць у межах суми стягнення за один місяць.

Враховуючи ту обставину, що питання про стягнення суддівської винагороди не вирішувалося, натомість, в якості способу відновлення порушеного права визначено зобов`язання відповідача здійснити перерахунок та виплату недоплаченої суддівської винагороди, на переконання суду, відсутні підстави для допуску до негайного виконання рішення в частині нарахування та виплати суддівської винагороди за один місяць.

Щодо заяви позивача про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду шляхом зобов`язання відповідача як суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати суду в десятиденний строк звіт про виконання судового рішення, суд зазначає про відсутність підстав для його задоволення з огляду на таке.

Відповідно до частини 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Отже, за приписами вказаної норми покладення таких зобов`язань на суб`єкта владних повноважень є правом, а не обов`язком суду.

У цій справі, суд не вбачає підстав для застосування зазначеної форми контролю за виконанням судового рішення, оскільки позивач не навів обґрунтувань стосовно можливого ухилення відповідачем від виконання рішення суду, у разі набрання ним законної сили.

Керуючись ст.ст. 90, 139, 143, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Вищого антикорупційного суду про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії – задовольнити частково.

Зобов`язати Вищий антикорупційний суд нарахувати та виплатити судді Вищого антикорупційного суду ОСОБА_1 відповідно до статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII суддівську винагороду за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 (за винятком днів відпустки) без застосування обмеження, встановленого статтею 29 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік» № 553-ІХ.

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Апеляційні скарги до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подаються через Сумський окружний адміністративний суд.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Є.Д. Кравченко