Рішення № 93908533, 17.12.2020, Личаківський районний суд м.Львова

Справа № 463/2277/20

Провадження № 2/463/895/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2020 року Личаківський районний суд м. Львова

в складі: головуючого судді Леньо С. І.

з участю секретаря Станько Р.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, треті особи ОСОБА_2 , Львівська міська рада про визнання права на проживання та користування квартирою, зобов`язання укласти договір житлового найму -

в с т а н о в и в:

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, який у встановленому законом порядку уточнив та в кінцевому просить ухвалити рішення, яким визнати за ОСОБА_1 право на проживання та користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 та зобов`язати ЛРА ЛМР укласти з ним договір житлового найму цієї квартири.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що він з дружиною, яка є третьою особою у справі, у 1990 році познайомились із ОСОБА_3 , яка проживала та була зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 . Після знайомства почали підтримувати дружні відносини. ОСОБА_3 проживала з бабою - ОСОБА_4 , 1914р.н., яка хворіла серцево-судинними захворюваннями та потребувала постійного догляду, яку вони їй разом з ОСОБА_3 надавали. Щодня надавали різного роду допомогу, купували ліки, допомагали у прибиранні, тощо. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, однак через тяжке матеріальне становище ОСОБА_3 не мала змоги займатись її похованням, а відтак, організацію похорону ОСОБА_4 за власний кошт здійснили позивач та третя особа. Після смерті ОСОБА_4 позивач та третя особа продовжували допомагати ОСОБА_3 , оскільки стан здоров`я її погіршився. Починаючи з 2004 року за усною згодою ОСОБА_3 почали проживати спільно у її квартирі. Проживали як сім`я, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки. Фактично, стали членами однієї сім`ї. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла, після чого зайнялись її похованням. Після її смерті продовжили проживати в квартирі АДРЕСА_1 . Має намір узаконити своє проживання в цій квартирі та з у зв`язку з цим звернувся до відповідача для укладення договору житлового найму, оскільки він з дружиною фактично були членами сім`ї ОСОБА_3 , проживали з нею постійно, вели спільне господарство та не мають іншого місця проживання. Незважаючи на такі обставини відповідач відмовив йому в укладенні договору житлового найму. Вважає, що в такий спосіб порушуються його житлові права, за захистом яких звернувся до суду з даним позовом.

Відповідач подав відзив на позовну заяву, долучивши докази його направлення іншим учасникам справи. Проти обґрунтованості позову заперечує, оскільки позивач разом з членами сім`ї отримали квартиру АДРЕСА_2 , в якій він і зареєстрований. При вселенні у таку квартирі він підтвердив, що вона є його єдиним місцем проживання чим спростовуються його доводи про проживання у спірній квартирі з 2004 року. Просить в позові відмовити.

Позивач подав відповідь на такий відзив, у якій зазначає аргументи, аналогічні мотивам позову.

Інших заяв по суті справи, виключно в яких в силу вимог ч.1 ст.174 ЦПК України викладаються вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору сторони та третя особа не подали.

Інформація про рух справи та процесуальні дії, вчинені судом в процесі її розгляду.

Позовна заява поступила до суду 13.03.2020.

Ухвалою судді Личаківського районного суду м. Львова від 17.03.2020 позов залишено без руху.

Після усунення недоліків, що стали підставою для залишення позовної заяви без руху, ухвалою судді Личаківського районного суду м. Львова від 14.04.2020 відкрито провадження у справі та призначено таку до розгляду за правилами загального позовного провадження. Визначено сторонам строк для подання відзиву, відповіді на відзив та письмових заперечень.

10.07.2020 позивач в порядку, передбаченому ст. 49 ЦПК України подав до суду заяву про уточнення позовних вимог в їх кінцевій редакції.

Станом на час відкриття провадження у справі, а також станом на момент подання цих уточнень, на всій території України був запроваджений карантин згідно постанови КМУ № 211 від 11.03.2020, який в подальшому, був продовжений постановою КМУ № 392 від 20.05.2020. За змістом до п. 3 Розділ ХІІ «Прикінцеві положення» ЦПК України в редакції, чинній на момент подання таких уточнень, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені, в тому числі статтею 49 ЦПК України продовжувались на строк дії такого карантину. Відповідно, суд прийняв такі уточнення, зазначивши про це в ухвалі про закриття підготовчого провадження.

Одночасно з відкриттям провадження у справі суд направив сторонам інформаційне повідомлення про права та обов`язки сторін (а.с.30), в тому числі про обов`язок подати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, а також неможливість приховування доказів. Цим же повідомленням сторонам роз`яснено порядок та строки подання доказів.

Вказане повідомлення отримали всі учасники справи, що стверджується повідомленнями про вручення поштового відправлення (а.с.32, 33, 33, 35).

Зрештою, інтереси позивача представляв адвокат і за загальним правилом, яке закріплено в статті 221 ЦПК України суд звільнений від обов`язку з`ясовувати обізнаність позивача з його правами.

З огляду на карантинні обмеження, суд неодноразово йшов на зустріч учасникам справи та відкладав судові засіданні з тією метою, щоб кожен мав можливість відстояти свою позицію перед судом. Крім того, суд розглянув абсолютно усі клопотання учасників справи, попередньо надавши можливість протилежній стороні висловитись з приводу таких клопотань.

Внаслідок дії на території України карантину, процесуальні строки, в тому числі строки подання доказів були продовженими і з врахуванням вимог п. 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» № 731-ІХ від 18.06.2020, ці строки завершились 07.08.2020.

Після завершення цих строків, а саме 04.09.2020 та 24.09.2020 позивач подав клопотання про доручення додаткових доказів, долучивши підтвердження про направлення таких доказів іншим учасникам справи. З огляду на відсутність будь-яких заперечень щодо долучення таких доказів суд їх прийняв.

Справа розглядалась в порядку загального позовного провадження, і перед тим як розпочати розгляд справи по суті суд провів підготовче засідання, в межах якого були виконані завдання підготовчого провадження.

Підготовче провадження закрито ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 24.09.2020. Справа призначена до судового розгляду по суті.

Після початку розгляду справи по суті, а саме 16.12.2020 представник позивача повторно подав клопотання про долучення додаткових доказів, долучивши підтвердження направлення таких доказів іншим учасникам справи. Незважаючи на те, що в такому клопотанні не зазначено про причини неподання таких доказів у встановлені законом строки як того вимагає ч. 4 ст. 83 ЦПК України, суд не буде реалізовувати своє право їх не приймати, яке передбачене ч. 8 цієї статті. Вбачається, що такі докази створені у період з 02.11.2020 по 05.11.2020, а відтак, очевидно що позивач не міг їх подати разом з позовною заявою або під час підготовчого засідання. Тому суд їх приймає та надасть їм оцінку.

Відтак, суд у відповідності до вимог ч.5 ст.12 ЦПК України та прецедентної практики ЄСПЛ створив для сторін рівні можливості відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Представник позивача, представник відповідача та представник третьої особи Львівської міської ради подали письмові заяви, згідно яких просили завершувати розгляд справи у їх відсутності. Про існування будь-яких інших доказів, які мають важливе значення і які не були долучені до справи сторони та треті особи суду не повідомляли, при тому що в силу ч. ч. 2, 3, 4 ст. 83 ЦПК України, вони повинні були подати всі свої докази разом з позовом та відзивом та в цей же строк повідомити про існування доказів, які не можуть бути подані разом з першою заявою по суті справи.

Суд у відповідності до вимог ч. 7 ст. 81 ЦПК України розглянув можливість самостійно збирати докази і не знайшов підстав для реалізації такого свого права, оскільки ніщо не ставить під сумнів добросовісність здійснення учасниками справи своїх процесуальних прав та обов`язків. На запит суду від 14.04.2020, в тому числі повторний від 10.06.2020 Третя Львівська державна нотаріальна контора так і не надала належним чином засвідченої копії спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_3 . З огляду на характер спірних правовідносин та предмет доказування, суд у відповідності до вимог ч. 10 ст. 84 ЦПК України не вбачає перешкод розглянути справу за наявними в ній доказами.

Таким чином, враховуючи таку засаду цивільного судочинства як змагальність, а також те, що в даному процесі кожна сторона мала рівні можливості відстоювати свою позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом, дана справа буде вирішена на основі зібраних доказів з покладенням на сторін ризику настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням тієї чи іншої процесуальної дії. Обставини справи встановлюватимуться таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

В будь-якому випадку, право на справедливий судовий розгляд забезпечується, серед іншого, процедурою апеляційного перегляду судових рішень, де сторона не позбавлена можливості подання нових доказів якщо буде доведено поважність причин їх неподання в суді першої інстанції (ч. 3 ст. 367 ЦПК України). Тому, якщо у сторін наявні ті чи інші аргументи або докази, на які даним судовим рішенням не буде надано відповіді, така сторона вправі навести їх у апеляційній скарзі, одночасно вказавши причини неподання їх суду першої інстанції.

Узагальнена позиція учасників справи.

Повноважний представник позивача, представник відповідача, та представник третьої особи Львівської міської ради в останнє судове засідання не з`явився, хоча про дату місце та час розгляду справи повідомлялись належним чином. Скерували до суду заяви про розгляд справи у їх відсутності. Перший позовні вимоги підтримує та просить такі задовольнити. Другий та третій заперечує проти обґрунтованості позову. Просять в позові відмовити.

Третя особа ОСОБА_2 в судове засідання також не з`явилась, хоча про дату, місце та місце розгляду справи повідомлялась належним чином, причин неявки не повідомила, заяви про розгляд справи без її участі не подала.

З огляду на обсяг зібраних доказів, яких достатньо для ухвалення законного та обґрунтованого рішення, суд вважає можливим завершити розгляд справи у відсутності осіб які не з`явились.

Позиція суду.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши в сукупності зібрані докази та ухвалюючи рішення у відповідності до вимог ст. 264 ЦПК України суд приходить до висновку, що в задоволенні позову належить відмовити з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Відповідно до копії архівного витягу Протоколу НР.39 Засідання виконкому Сталінської райради депутатів трудящих від 30.10.1953 (а.с.18), ОСОБА_4 оформлено ордер на квартиру на АДРЕСА_1 з 2-х кімнат площею 43,9 кв.м. і кухні. Родина її складається з 3-х чоловік.

Згідно довідки про склад сім`ї наймача ізольованої квартири (а.с.79), а також довідки з місця проживання про склад сім`ї і прописки (а.с.20), у вказаній квартирі з 10.02.1962 була зареєстрована внучка ОСОБА_4 - ОСОБА_3

ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , що стверджується відповідною копією свідоцтва про смерть (а.с.78).

В свою чергу, ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , що також стверджується копією відповідного свідоцтва (а.с.17).

Свідоцтво про поховання ОСОБА_3 видано позивачу. Його копія долучена до матеріалів справи (а.с.16). Крім того, на ім`я позивача видано Лікарське свідоцтво про смерть ОСОБА_3 , а також позивач уклав договір замовлення на організацію та проведення поховання від 28.09.2017. Копії цих документів також долучено до справи (а.с.81, 82). Вбачається, що позивач оплатив надані послуги з організації проведення поховання в сумі 4078,30 грн., що стверджується копією відповідної квитанції (а.с.83).

Незадовго до смерті, а саме 29.08.2017 ОСОБА_3 подала до центру надання адміністративних послуг заяву про приватизацію квартири АДРЕСА_1 (а.с.19).

Комунальна установа «Львівський міський центр приватизації державного житлового фонду» листом 05.09.2017 залишила вказану заяву без розгляду через відсутність повного пакету документів (а.с.95). Одночасно, ОСОБА_3 рекомендовано повторно звернутись з заявою про приватизацію вказаної квартири, до якої необхідно долучити зазначені в листі документи.

У зв`язку з смертю ОСОБА_3 повторний пакет документів нею не подавався.

Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.108), право власності на квартиру АДРЕСА_1 не зареєстроване.

Позивач, а також його дружина - третя особа ОСОБА_2 , згідно довідки з місця проживання про склад сім`ї і прописки (а.с.13) з 22.07.2005 зареєстровані у квартирі АДРЕСА_2 .

Як зазначає позивач в мотивах позовної заяви та заяви про уточнення позовних вимог, після смерті ОСОБА_3 він з дружиною продовжував фактично проживати у квартирі АДРЕСА_1 . Вбачається, що це відповідає дійсності, оскільки 20.03.2020 ЛКП «Господар» видало припис на ім`я позивача про необхідність виселитись із зазначеної квартири, яка заселена ним самовільно.

Протягом строку, встановлено законом для прийняття спадщини позивач з дружиною подали відповідні заяви до Третьої Львівської державної нотаріальної контори. Листами від 30.11.2017 (а.с.146, 147) нотаріус рекомендувала їм надати докази про перебування в родинних відносинах із ОСОБА_3 , або ж звернутись до суду.

Вбачається, що питання встановлення родинних відносин було предметом судового розгляду. Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 15.10.2019 вказана заява залишена без розгляду на підставі ч. 6 ст. 294, ч. 4 ст. 315 ЦПК України, між сторонами існує спір про право.

Безпосередніх доказів про те, що позивач звертався до відповідача з заявою про укладення з ним договору житлового найму матеріали справи не містять. Так само, в матеріалах справи відсутня письмова відмова відповідача щодо переукладення з позивачем договору житлового найму.

Незважаючи на фактичне проживання позивача з дружиною у спірній квартирі питання про переукладення з ним договору житлового найму як з членом сім`ї ОСОБА_3 не вирішене. З метою узаконення такого проживання позивач звернувся до суду з даним позов і тому, суд вирішить його по суті та не буде зупинятись на тій обставині, що матеріали справи не містять згаданих вище доказів.

Зрештою, відповідач заперечує підставність проживання позивача з дружиною у спірній квартирі, а тому, головним завданням суду у цій справі є вирішення питання про те, чи набув позивач право проживання у спірній квартирі.

Мотиви, з яких виходить суд при розгляді цієї справи та застосовані ним норми права

Частиною першою статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Згідно з частиною третьою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок (частина перша статті 63 ЖК УРСР).

Відповідно до частин першої та другої статті 64 ЖК УРСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно частини першої статті 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина друга статті 65 ЖК УРСР).

Згідно положень частин першої, другої статті 106 ЖК УРСР повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача. У разі відмови наймодавця у визнанні члена сім`ї наймачем за договором найму спір може бути вирішено в судовому порядку.

Таким чином, як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду під час розгляду цивільної справи № 463/5520/16-ц (постанова від 29.01.2020) вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Отже, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК УРСР). Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (стаття 65 ЖК УРСР). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання у жилому приміщенні може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК Української РСР, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають у цьому приміщенні разом з наймачем.

Таким чином, у цій справі суд послідовно надасть відповіді на два питання, а саме чи дотриманий встановлений порядок вселення позивача у спірну квартиру та чи був позивач визнаний членом сім`ї наймача. Суд розглядатиме ці питання окремо та у підсумку вирішить, чи поширюються на спірні правовідносини гарантії, передбачені статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та чи підлягає застосуванню дана норма до таких правовідносин.

(А) Чи дотриманий встановлений порядок вселення позивача?

(І) Чи була письмова згода наймача на вселення позивача?

Як уже зазначалось вище, в силу вимог частини першої статті 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб.

Письмової згоди на вселення позивача до спірної квартири не надавала ОСОБА_4 як основний квартиронаймач, а також такої згоди не надавала ОСОБА_3 , яка, як вбачається, не визнавалась основним квартиронаймачем після смерті своєї баби ОСОБА_4 .

Про відсутність такої згоди позивач вказує в самій позовній заяві і ніщо в матеріалах справи не свідчить про протилежне.

Цього достатньо для висновку про відсутність письмової згоди наймача та членів його сім`ї на вселення позивача до спірної квартири.

(ІІ) Чи зареєстрований позивач у спірній квартирі?

Вище судом встановлено, що з 22.07.2005 позивач зареєстрований за адресою АДРЕСА_2 .

Отже, у спірній квартирі позивач ніколи не значився зареєстрованим. Цієї обставини він не оспорює.

Згідно з роз`ясненнями, наданими Пленумом Верховного Суду України у пункті 15 постанови № 9 від 01.11.1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Таким чином, незважаючи на негативну для позивача відповідь для суду вона не буде визначальною, а питання про право користування цим спірним приміщенням буде вирішено на основі інших встановлених обставин та досліджених доказів.

(ІІІ) Чи була спірна квартира постійним місцем проживання позивача?

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з частинами першою, другою та шостою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Відповідно до практики ЄСПЛ поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00).

Таким чином, суд дослідить подані позивачем докази на предмет того, чи підтверджують вони його зв`язок із спірною квартирою настільки достатньо, що остання може вважатись постійним місцем його проживання.

Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

За змістом частини першої та другої статті 13 ЦК України, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини перша-четверта статті 12 ЦПК України).

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частин третя статті 13 ЦПК України).

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Іншими словами, принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Суть доказів, їх належність, допустимість, достовірність та достатність, оцінка їх судом та умови їх розгляду судом визначені статтями 76-80 ЦПК України. Зокрема, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (частина перша статті 79 ЦПК України), а достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Крім того, у пункті 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» та пункті 23 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гурепка проти України № 2» наголошується на принципі рівності сторін ? одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Таким чином, сторона самостійно повинна довести обставини, на які вона покликається як на підставу своїх вимог чи заперечень, а обов`язок суду в силу вимог ч. 5 ст. 12 ЦПК України полягає лише в тому, що він повинен сприяти сторонам у реалізації такого обов`язку та створити їм рівні умови для доведення переконливості своєї позиції.

В свою чергу, після забезпечення сторонам вказаної можливості обов`язок суду полягає в тому, що ним мають бути надані відповіді на такі аргументи сторін.

Повертаючись до обставин даної справи суд звертає увагу, що позивач на підтвердження факту постійного проживання у спірній квартирі долучив копії квитанції про придбання ліків та продуктів (а.с.85-94).

Згідно копії нотаріально посвідчених довіреностей від 08.08.2017 (а.с.96, 97), ОСОБА_3 уповноважила позивача отримувати у відділенні поштового зв`язку належну їй пенсію, а також уповноважила його бути її представником з питань приватизації спірної квартири.

В подальшому, позивач знову долучив копії квитанції про придбання ліків та продуктів (а.с.126-132), які в основному дублюють раніше подані ним квитанції.

Позивач також долучив копію медичної картки ОСОБА_3 (а.с.133-140), ще одні квитанції про придбання продуктів харчування (а.с.141-142) фотознімки спільного відпочинку (а.с.142), копії квитанції та товарних чеків про придбання будівельних матеріалів, які, як він стверджує, придбавались для проведення капітального ремонту спірної квартири (а.с.148-161).

В кінцевому, позивач долучив нотаріально посвідчену заяву гр. ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , в якій вони підтвердили, що їм відомо що позивач вселився у спірну квартиру у 1998 році зі згоди ОСОБА_3 і що вони почати фактично вести з нею господарство (а.с.189), а також квитанції про сплату заборгованості за житлово-комунальні послуги.

Також, суд враховує, що саме позивач провів поховання ОСОБА_3 , про що зазначалось вище.

Оцінюючи подані докази кожен окремо та в сукупності, суд не вважає, що вони підтверджують факт постійного проживання позивача у спірній квартирі.

Зокрема, найперше слід врахувати, що квитанції про придбання ліків та продуктів датовані з кінця липня 2017 року і по кінець вересня 2017, тобто за декілька місяців до смерті ОСОБА_3 . Лише одна квитанція (а.с.92) датована 31.08.2015, однак така квитанція, так само як і всі решта, підтверджують виключно факт придбання товарів і ліків, а не факт спільного проживання із ОСОБА_3 .

Те саме стосується довіреностей, які видані менш ніж за два місяці до смерті ОСОБА_3 .

Що стосується фотознімків спільного відпочинку, то їх якість настільки жахлива, що це не дозволяє суду з`ясувати хто на них зображений і які на них зафіксовані події та й взагалі, де ці події відбувались. Позивач всіх цих питань не розкриває, а відтак, вказані фотознімки в силу вимог ст. 79 ЦПК України суд визнає недостовірними доказами, на підставі яких не можливо встановити дійсні обставини справи.

Відносно квитанції про придбання будівельних матеріалів, такі також не підтверджують факт постійного проживання позивача у спірній квартирі, оскільки не несуть в собі відомостей про використання таких будівельних матеріалів саме для ремонту спірної квартири. Зрештою, всі ці квитанції датовані 2020 роком після того, як був поданий цей позов, і вони не містять відомостей про позивача як покупця цих матеріалів, а деякі з них (а.с.151,152, 153, 161) взагалі видані на ім`я іншої особи - гр. ОСОБА_7 .

Нотаріально посвідчені заяви гр. ОСОБА_5 та ОСОБА_6 суд не приймає як докази, оскільки в силу вимог ч. 1 ст. 229 ЦПК України суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази, зокрема, і показання свідків, а за змістом статті 230 ЦПК України кожен свідок допитується окремо та надає свої показання усно безпосередньо суду після того, як він буде попереджений про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань, а також після приведення його до присяги.

Що ж стосується поданих суду квитанцій про оплату житлово-комунальних послуг, то суд не ставить під сумнів їх достовірність, однак вони викликають у суду інше питання - чому, після смерті ОСОБА_8 не сплачувалась заборгованість за житлово-комунальні посли аж до моменту, коли квитанції про сплату заборгованості були подані суду як доказ у цій справі, хоча позивач, якщо вірити мотивам позову, продовжував проживати у спірній квартирі разом з дружиною як до так і після смерті ОСОБА_8 .

На думку суду, такі квитанції долучені виключно з метою створення хибної думки про обставини, яких в дійсності немає.

Аналогічно, суд не ставить під сумнів подані позивачем докази про те, що він провів поховання ОСОБА_3 . Ніщо в матеріалах справи не вказує, що такі докази є недостовірними, однак з іншої сторони, суд ніколи не ставив під сумнів факт знайомства між позивачем та ОСОБА_3 , внаслідок чого, очевидно, він і провів її поховання, враховуючи при цьому також і той факт, що ОСОБА_3 не мала близьких родичів, а позивач про це знав.

Таким чином, оцінюючи подані в справі докази з точки зору їх належності, допустимості, достатності та достовірності суд вважає, що позивач не довів, що спірна квартира була його постійним місцем проживання. Більше того, у договорі-замовлення на організацію та проведення поховання позивач зазначив місцем свого проживання адресу реєстрації, чим додатково підтверджуються згадані вище висновки суду, що спірна квартира не була постійним місцем проживання позивача.

(IV) Чи вів позивач з ОСОБА_3 спільне господарство, та якою є тривалість часу їх проживання?

Як зазначає позивач, він разом з дружиною почав проживати з ОСОБА_3 з 2004 року.

Тут важливо нагадати, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (частини 2, 4 статті 3 СК України).

Виходячи з ідеї про те, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану (частина 1 статті 21 СК України), а стаття 25 СК України проголошує принцип одношлюбності, залишається відкритим питання про те, яким таким спільним господарством був пов`язаний позивач з ОСОБА_8 , перебуваючи одночасно в шлюбі з ОСОБА_2 .

До питання про сімейні відносини суд повернеться пізніше, а вирішуючи питання про те, чи вів позивач з ОСОБА_3 спільне господарство суд врахує згадані вище докази, які на його думку, жодним чином не можуть підтверджувати факт ведення спільного господарства з ОСОБА_3 , особливо враховуючи той факт, що всі ці докази здобуті приблизно за два місяця до смерті останньої, а перед смертю остання потребувала догляду.

Таким чином, суд приходить до висновку, що питання про ведення спільного господарства позивачем не доведено, а відтак, з врахуванням також відповіді на попереднє питання немає необхідності досліджувати інше питання про тривалість часу їхнього проживання.

(V) Чи обумовлювався угодою між позивачем і ОСОБА_3 певний порядок користування спірною квартирою?

Суду не було подано жодного доказу на підтвердження такої обставини. Керуючись принципом змагальності, суд не буде вважати цю обставину доведеною, а враховуючи свої відповіді на попередні питання, він вважатиме встановленим, що між позивачем і ОСОБА_3 не існувало жодних домовленостей про порядок користування спірною квартирою.

У підсумку, при відповіді на основне питання (А) слід констатувати, що не було дотримано встановленого законом порядку вселення позивача до спірної квартири.

Надалі, суд вирішить друге основоположне питання.

(Б) Чи був визнаний позивач членом сім`ї ОСОБА_8 .?

За змістом частини другої статті 64 ЖК УРСР до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Суд уже згадував, що у нього виникають доволі серйозні сумніви у питанні про те, чи може позивач вважатись членом сім`ї ОСОБА_3 , оскільки, якщо надати віри його поясненням, то виглядає так, що він разом з дружиною стали членами сім`ї ОСОБА_3 , що не відповідає моральним засадам суспільства та не узгоджується з положеннями частини 4 статті 3 СК України, відповідно до якої сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Крім того, приписи частини першої статті 74 СК України взагалі виключають можливість створення сім`ї між чоловіком та жінкою, коли один з них перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі.

З іншої сторони, питання про визнання позивача членом сім`ї знаходиться поза межами цієї справи та й зрештою, суду не подано жодного доказу про визнання позивача членом сім`ї ОСОБА_3 .

Таким чином, слід вважати, що позивач не був визнаний членом сім`ї ОСОБА_3 .

З врахуванням вищенаведеного, у підсумку суд вирішить чи поширюються на спірні правовідносини гарантії, передбачені статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та чи підлягає застосуванню дана норма до таких правовідносин.

За змістом цієї норми кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У цьому аспекті важливо нагадати, що стаття 8 не визнає право на отримання житла. Не визнає такого права і практика ЄСПЛ. Хоча вочевидь бажано, аби кожна людина мала місце, де він або вона може жити гідно, і яке він або вона може назвати домом, на жаль, у Договірних державах є багато людей, які не мають дому. Чи надає держава кошти для того, щоб кожен мав житло, - це питання політичного, а не судового рішення (див. рішення у справі «СПРАВА CHAPMAN ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА» (CHAPMAN v. THE UNITED KINGDOM), від 18 січня 2001 року, пункт 99).

Також, як зазначив Суд у справі «Buckley проти Сполученого Королівства» (рішення від 25 вересня 1996, «Reports of Judgments and Decisions» 1996-IV, стор. 1294, § 81), стаття 8 не обов`язково сягає настільки далеко, аби задовольняти преференції осіб щодо місця їх проживання, аби переважити загальний інтерес. Якщо проблема заявниці виникає через брак грошей, то вона перебуває в тому ж нещасному становищі, як і багато інших осіб, які не можуть дозволити собі продовжувати мешкати на привабливих для них ділянках або в будинках.

Крім того, як уже зазначалось вище, відповідно до практики ЄСПЛ поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00).

У справі яка розглядається суд уже встановив, що спірна квартира не була постійним місцем проживання позивача. Той факт, що позивач проживає в спірній квартирі станом на даний час юридичного значення не має, оскільки суд негативно відповів на питання про те, чи був дотриманий порядок його вселення у спірну квартиру. Крім того, як уже зазначав суд, позивач забезпечений житлом і таке житло йому надала держава.

Як наслідок, немає підстав для висновку що спірна квартира для позивача є «житлом» в розумінні статті 8 Конвенції, а відтак, гарантії, які передбачені цієї нормою на спірні правовідносини не поширюються.

У підсумку, суд відмовляє в позові через його безпідставність.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року)

З огляду на факти справи, доводи сторін та згадані вище висновки, суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій справі, та немає необхідності аналізувати будь-які інші аргументи сторін, які по суті зводяться до переоцінки доказів та не мають вирішального значення для справи.

Щодо судових витрат.

У зв`язку з відмовою в позові понесені позивачем судові витрати не підлягають відшкодуванню.

Клопотання про компенсацію судових витрат, а також доказів про такі витрати відповідач не подавав. Крім того, у своїй першій заяві по суті справи відповідач не навів попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які він поніс або очікує понести в зв`язку із розглядом справи. Відповідно, суд не вбачає підстав для вирішення такого питання.

Аналогічною є позиція суду відносно третіх осіб, яка також не подала суду доказів про понесені ними судові витрати, та крім цього не повідомляла про їх попередній розмір.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 12,81,82,141,223,263-265,268 ЦПК України, ст.ст. 3, 11, 15, 16, 29, 310 ЦК України, ст. ст. 9, 61, 64, 65, 106 ЖК УРСР, суд

в и р і ш и в:

В позові ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) до Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради (м. Львів, вул. К. Левицького, 67, ЄДРПОУ 04056109), треті особи ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_2 ), Львівська міська рада (м. Львів, пл. Ринок, 1, ЄДРПОУ 04055896) про визнання права на проживання та користування квартирою АДРЕСА_1 , зобов`язання укласти договір житлового найму даної квартири - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в порядку та строки передбачені ст. ст. 354,355 ЦПК України, пп.15.5 п. 15 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 22.12.2020.

Суддя: Леньо С. І.